8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"23" липня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/1520/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Трофімова І.В.
при секретарі судового засідання Ломакіній О. В.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи підприємця Петручек Олени Станіславівни ( АДРЕСА_1 )
до Фізичної особи-підприємця Маркової Ірини Валеріївни ( АДРЕСА_2 )
про стягнення 557'000 грн
за участю :
позивачки - Петручек О.С.;
представника позивачки - Богданової А.П.;
представника відповідачки - Іноземцевої Ю.М.,
Фізична особа-підприємець Петручек Олена Станіславівна звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Маркової Ірини Валеріївни, в якій просить суд стягнути з останньої безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 557'000 грн.
Судові витрати зі сплати судового збору позивачка просить покласти на відповідачку.
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що нею зі свого банківського рахунку помилково було перераховано на рахунок відповідачки грошові кошти в розмірі 557'000 грн, що підтверджується відповідним платіжним дорученням. Кошти були отримані відповідачкою без будь-яких правових підстав та на сьогоднішній день не повернуті позивачці.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 12.05.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розпочато підготовче провадження у справі.
23.05.2025 відповідачка подала відзив (вх.№ 12519), в якому проти позову заперечувала, посилаючись на існування між сторонами договірних відносин, а саме договору поставки, за яким товар на суму 557'000 грн було реалізовано ФОП Марковою І.В. на користь ФОП Петручек Олені Станіславівні (код за ДРФО НОМЕР_1 ), що підтверджується виставленим рахунком на оплату від 01.04.2024 №1 на суму 557'000 грн та видатковою накладною № 1 від 01.04.2024.
27.05.2025 позивачка подала відповідь на відзив (вх.№ 12681), в якій наполягала, що між сторонами відсутні будь-які договірні зобов'язання з поставки товару на загальну суму 557'000 грн. При цьому ФОП Петручек О.С. здійснювала господарську самостійно та не видавала, не уповноважувала інших осіб на підписання жодних документів з ФОП Марковою І.В. Крім того, позивачка зазначила, що відповідачем не надано доказів щодо місця поставки товару, якою датою та ким саме на підставі яких документів було здійснено відвантаження товару; обставин здійснення перевезення товару, обставини зберігання товару відповідачем та використання цього товару в господарській діяльності покупця. Не надано доказів щодо використання транспорту, товарно-транспортні накладні, інші документи, які б підтверджували, що дійсно такий товар, який зберігався у відповідачки був нею виданий для перевезення вантажним транспортом. Позивачка також зазначила, що станом на день перерахування коштів 28.04.2024 спірний рахунок вже не діяв, відвантаження будь-якого товару за даним рахунком не могло мати місце від самого початку.
02.06.2025 відповідачка подала заперечення на відповідь на відзив (вх.№ 13172), в яких вказала, що товар зі складу ФОП Маркової І.В. був вивезений транспортом ФОП Петручек О.С., яка також має орендовані складські приміщення у м. Одесі з метою розміщення складу для зберігання сантехнічних виробів, про що було повідомлено ФОП Маркову І.В. бухгалтером Гурш С.М. та комірником ОСОБА_1 (прийнятий ФОП Петручек О.С. на посаду комірника згідно з наказом №31/05-1 від 31 травня 2023 року), який завантажував товар для перевезення на орендований склад ФОП Петручек О.С. Крім того, введення платником призначення платежу "Плата за товар згідно договору Без ПДВ" свідчить, що таке перерахування не може вважатися механічною помилкою, та з огляду на викладене вище, є свідомою дією, здійсненою Петручек О.С. особисто, і підтверджує належне виконання обов'язку покупця з оплати товару за укладеним у спрощеній формі договором із ФОП Марковою І.В.
08.07.2025 відповідачкою надано додаткові докази, які досліджені судом та приєднані до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 09.07.2025 підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 23.07.2025 о 14:15.
21.07.2025 позивачкою подано клопотання про стягнення судових витрат (вх.№16863).
22.07.2025 відповідачкою подано клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу (вх.№ 17014).
Позивачка та її представник у судовому засіданні 23.07.2025 підтримали позов, просили його задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідачки в судовому засіданні 23.07.2025 підтримала свої заперечення, просила у задоволені позову відмовити.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вислухавши пояснення позивачки та представників сторін, суд установив такі обставини.
28 квітня 2024 року Фізична особа-підприємець Петручек Олена Станіславівна (далі - позивачка) зі свого банківського рахунку перерахувала на рахунок Фізичної особи-підприємця Маркової Ірини Валеріївни (далі - відповідачка) грошові кошти в розмірі 557'000 грн, що підтверджується відповідним платіжним дорученням та не заперечується відповідачкою.
Позивачка зазначає, що вказані грошові кошти були перераховані помилково.
07 травня 2024 року позивачкою було здійснено припинення підприємницької діяльності, внесено відповідний запис (дата запису: 07.05.2024 номер запису: 2010350060002061168) до Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
28 травня 2024 року позивачка звернулась з електронним листом на офіційну електронну адресу відповідачки, яка зазначена у Єдиному державному реєстрі фізичних осіб-підприємців, юридичних осіб: dobroskokirina1995@gmail.com з вимогою повернення коштів, які були помилково перераховані.
Оскільки грошові кошти в сумі 557'000 грн відповідачкою не повернуті, позивачка звернувся до господарського суду з позов про стягнення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 557'000 грн на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, суд наголошує, що інститут безпідставного набутого майна передбачено статтею 1212 Цивільного кодексу України. Зокрема, згідно із зазначеною статтею особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Існування між сторонами договірних зобов'язань, на виконання яких позивач і сплатив оспорювану суму грошей, унеможливлює застосування до спірних відносин приписів ст. 1212 ЦК України.
Аналогічна правова позиція неодноразово висвітлювалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у справах № 910/9072/17 та 910/1238/17. Так, Верховний Суд зазначив, що оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути як невикористаний аванс, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.
У даному випадку відповідачка наполягає на існуванні між сторонами договірних відносин, на виконання яких позивачка і сплатила оспорювану суму грошей, а позивачка проти існування таких відносин заперечує.
Таким чином, для правильного вирішення даного спору необхідно встановити факт наявності або відсутності існуванні між сторонами договірних відносин, на виконання яких позивачка і сплатила оспорювану суму грошей.
Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
Як зазначено в ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Правочин може учинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 205 ЦК України).
Зі змісту ст. 207 ЦК України випливає, що правочин в простій письмовій формі вчиняється сторонами шляхом фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, електронних або інших технічних засобів зв'язку.
Частиною 1 статті 639 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Згідно із ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Стаття 181 Господарського кодексу України визначає загальний порядок укладання господарських договорів, зокрема, у частині 1 цієї статті йдеться, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Частиною 2 статті 643 ЦК України визначено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки.
Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 910/9817/19.
У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
У даному випадку матеріали справи містять платіжну інструкцію №552 від 28.04.2024, зі змісту якої вбачається, що позивачка зі свого банківського рахунку перерахувала на рахунок відповідачки грошові кошти в розмірі 557'000 грн. При цьому, у призначенні платежу вказано: "Плата за товар згiдно договору Без ПДВ".
Відповідачкою було надано копію рахунку від 01.04.2024 року № 1, зі змісту якого вбачається, що ФОП Маркова І.В. виставила ФОП Петручек О.С. рахунок на оплату товару (сантехнічної та теплотехнічної продукції) на загальну суму 557'000 грн без ПДВ.
Також відповідачкою надано видаткову накладну № 1 від 01.04.2024, з якої вбачається, що ФОП Маркова І.В. поставила ФОП Петручек О.С., а остання прийняла товар на загальну суму 557'000 грн.
Поставлені за вказаною видатковою накладною товарно-матеріальні цінності були прийняті зі сторони позивачки Гурш С.М., яка на той час працювала бухгалтером у ФОП Петручек О.С., що підтверджується наказом про прийняття на роботу №16/11-П від 16.11.2023.
Крім того, матеріали справи містять заяву свідка ОСОБА_1., який на той час працював комірником у позивачки згідно з наказом №31/05-1 від 31 травня 2023 року. У свої заяві ОСОБА_1. підтвердив факт отримання бухгалтером позивачки Гурш С.М. від імені ФОП Петручек О.С. товару на загальну суму 557'000 грн та вказав, що цього шляхом самовивозу вказаний товар було транспортовано на склад позивачки.
Суд зазначає, що сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку статті 81 Господарського процесуального кодексу України сторонами доказів.
У частині третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Також, аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
При цьому, реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Саме дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
З аналізу вищевикладеного слідує, що стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 року у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України).
В розрізі зазначених вище норм процесуального права суд вважає за необхідне вказати, що судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому, тоді як:
- належність доказів спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини, тобто під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання;
- обов'язок доказування в силу вимог процесуального закону покладено безпосередньо на сторони, тоді як надання оцінки доказам є виключною компетенцією суду та здійснюється за унормованими процесуальними нормами правилами і принципами/стандартами.
Так, принцип оцінки доказів поза розумним сумнівом полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.
Передбачений же статтею 79 ГПК України стандарт доказування вірогідність доказів підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач, та презюмує, що ним покладено на суд обов'язок оцінювати докази та обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Як вже було зазначено, відповідачкою було надано видаткову накладну № 1 від 01.04.2024 та заяву свідка ОСОБА_1 , які підтверджують факт поставки спірного товару на користь позивачки.
Отже, суд установив, що надані відповідачкою докази в підтвердження факту існування господарських відносин між сторонами мають перевагу як більш вагомі докази, тобто існування стверджуваної останньою обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (заявлений позивачкою).
Суд зазначає, що поставка товару відповідачкою та його оплата позивачкою свідчить про волю сторін до настання відповідних правових наслідків, що не суперечить вимогам ст. 205 ЦК України.
Отже, враховуючи наведені норми чинного законодавства України, суд доходить висновку про те, що сторони спору шляхом вчинення конклюдентних дій (поставка товару відповідачкою та його оплата позивачкою) підтвердили факт укладення договору поставки товару - сантехнічної та теплотехнічної продукції, у спрощений спосіб.
При цьому сам по собі факт оплати позивачкою товару поза межами строку встановленого в рахунку № 1 (через 27 днів) не спростовує факт існування між сторонами господарських відносин.
Суд також враховує, що здійснення платежів через СЕП (систему електронних платежів) відбувається за допомогою банківського програмного забезпечення (онлайн-банкінг) та передбачає здійснення автентифікації та підтвердження СЕП-платежів через власний кваліфікований електронний підпис такої особи.
Під час судового засідання позивачка підтвердила, що спірні кошти були перераховані нею особисто через систему електронних платежів.
Судом береться до уваги той факт, що для здійснення платежу необхідно було вказати правильні реквізити відповідачки (IBAN, код ЄДРПОУ, призначення платежу). При цьому міжнародний номер банківського рахунку (IBAN) складається з 29 символів, які включають літери та цифри, водночас код ЄДРПОУ (РНОКПП) складається з 10 цифр. Отже, шанс того, що позивачка помилково вказала IBAN відповідачки, не знаючи його, практично дорівнює нулю.
Крім того, введення платником призначення платежу "Плата за товар згідно договору Без ПДВ" та зазначення сумі, яка відповідає сумі спірної видаткової накладної, свідчить, що таке перерахування не може вважатися механічною помилкою, та з огляду на викладене вище, є свідомою дією, здійсненою Петручек О.С. особисто, і підтверджує належне виконання обов'язку покупця з оплати товару за укладеним у спрощеній формі договором із ФОП Марковою І.В.
Суд також враховує, що одним з видів діяльності позивачки під час здійснення нею підприємницької діяльності була оптова торгівля будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням, а також торгівля водопровідним і опалювальним устаткуванням і приладдям до нього.
Отже, спірна накладна передбачала поставку товару, яким має право торгувати позивачка відповідно до зареєстрованих нею видів економічної діяльності.
Щодо відсутності доказів щодо місця поставки товару, обставин здійснення перевезення товару, зберігання товару, використання транспорту, товарно-транспортні накладні, суд зазначає таке.
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими Наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.1997 (зі змінами) визначено, що товарно-транспортна накладна (ТТН) - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно- матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов'язкові реквізити, передбачені цими Правилами.
Пунктом 11.3. цих Правил визначено, що товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом виписує замовник (вантажовідправник) послуг перевезення вантажу.
Постачальник ФОП Маркова І.В., з урахуванням визначеного із ФОП Петручек О.С. порядку поставки товару (самовивозу), не може вважатися замовником послуг перевезення в розумінні вказаних Правил № 363 та не мала обов'язку щодо складання ТТН на відповідну партію товару. З цих самих підстав відсутній обов'язок відповідачки мати підтверджувальні документи на використання транспортного засобу.
Крім того, згідно зі ст. 48 Закону України "Про автомобільний транспорт" документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів для водія є - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
Оскільки приміщення, які орендовані ФОП Марковою І.В. та ФОП Петручек О.С. знаходяться в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці - Одеської області (складські приміщення орендувалися ФОП Петручек О.С. в м. Одеса по вул. Дальницька, 44), а товар міг бути вивезений власним транспортом ФОП Петручек О.С., товарно-транспортна накладна на перевезення вантажу могла не оформлюватися, оскільки достатнім документом на вантаж була видаткова накладна на отриманий ФОП Петручек О.С. товар.
Щодо документів на підтвердження складського зберігання товару, відповідачкою було надано Договір суборенди нежитлового приміщення №10/01/24-1 від 10.01.2024, укладений із ТОВ "Джет транс", та акти надання послуг за березень 2024 року № 74 від 31.03.2024, за квітень 2024 року № 96 від 30.04.2024 та за травень 2024 року від 31.05.2024 № 121, оригінали яких були досліджені судом під час судового засідання.
Щодо відсутності доказів щодо відображення в податковому та бухгалтерському обліку придбання та постачання товару, суд зазначає таке.
Як убачається з матеріалів справи, відповідачка є фізичною особою-підприємцем та платником єдиного податку другої групи.
Згідно з положеннями пункту 296.1 статті 296 Податкового кодексу України фізичні особи-підприємці - платники єдиного податку другої групи, які не є платниками податку на додану вартість, ведуть податковий облік у довільній формі шляхом помісячного відображення отриманих доходів.
Водночас, відповідно до пункту 296.1.1 Податкового кодексу України, зазначені суб'єкти зобов'язані вести Книгу обліку доходів шляхом щоденного, за підсумками робочого дня, внесення записів про отримані доходи.
Так, кошти в сумі 557'000 грн, які були отримані 28.04.2024 за поставлений ФОП Петручек О.С. товар, були належним чином відображені у Книзі обліку доходів. Відповідні записи надано відповідачкою до матеріалів справи (книга обліку за квітень 2024 року). Крім того, зазначена сума була врахована у Податковій декларації платника єдиного податку - фізичної особи - підприємця за 2024 рік.
Також суд установив, що єдиний податок за квітень місяць 2024 року було своєчасно сплачено відповідачкою авансовим платежем у розмірі 1420 грн відповідно до пункту 295.1 Податкового кодексу України, про що свідчить платіжне доручення №40 від 12.04.2024, яке міститься в матеріалах справи.
Щодо існування договірних відносин між позивачкою та ТОВ "ТД "Алмада", суд зазначає, що аналізуючи вартість одних і тих самих одиниць товару у видаткових накладних №1 від 01.04.2024, за якими ФОП Маркова І.В. здійснила поставку товару ФОП Петручек О.С., у порівнянні з аналогічними позиціями у накладних від ТОВ "ТД "Алмада" (які укладались з ФОП Петручек О.С.), спостерігається, що ціни у ФОП Маркової І.В. були нижчими.
Таким чином, придбання товару ФОП Петручек О.С. саме у ФОП Маркової І.В. було цілком логічним, економічно обґрунтованим та доцільним в рамках ведення нею господарської діяльності.
Щодо підписання спірної видаткової накладної бухгалтером відповідачки, суд зазначає таке.
Згідно з п. 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 24.05.1995 № 88, повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи - підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно- матеріальні цінності згідно з договором, підтверджуються відповідно до законодавства. Такі повноваження можуть бути підтверджені, зокрема, письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо.
Отже, повноваження на здійснення господарської операції бухгалтером не обмежені лише довіреністю і такий перелік не є вичерпним. Такі повноваження можуть підтверджувати й іншими діями, зокрема, погодження власника або керівника.
Представник відповідачки в судовому засіданні вказала, що Гурш С.М. під час отримання спірного товару було надано оригінал довіреності, власний паспорт та наказ про прийняття на її роботу до ФОП Петручек О.С., копії вказаних документів містяться в матеріалах справи. У зв'язку з чим, у відповідачки були відсутні сумніви щодо наявності у Гурш С.М. повноважень на отримання спірного товару.
У даному випадку факт отримання бухгалтером позивачки Гурш С.М. від імені ФОП Петручек О.С. товару на загальну суму 557'000 грн, крім видаткової накладної, підтверджується також заявою свідка ОСОБА_1 .
Щодо тверджень позивачки про те, що Гурш С.М. та Маркову І.В. поєднують стосунки із ФОП Острік Оленою Миколаївною, яка виконувала і для відповідачки, і для позивачки бухгалтерські послуги і фізично проживає у місті Харків, суд зазначає, що підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична господарська діяльність, що здійснюється на власний ризик з метою отримання прибутку. Так, здійснюючі підприємницьку діяльність ФОП Петручек О.С. мала право самостійно обирати осіб та укладати з ними трудові договори, у тому числі з ФОП Острік О.М.
За таких обставин, суд вважає, що існування господарських відносин між сторонами з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відсутність договірних відносин), у зв'язку з чим суд відмовляє в задоволенні позову про стягнення безпідставно набутого майна (коштів) в сумі 557'000 грн та звертає увагу на те, що права позивачки можуть бути захищені на підставі правових норм, які регулюють договірні відносини сторін та стосуються наслідків порушення умов укладеного договору.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на викладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують зазначених вище висновків суду.
Враховуючи відмову в задоволенні позову, керуючись приписами ст.129 ГПК України, судові витрати покладаються на позивачку.
На підставі викладеного та керуючись статтями 73-74, 76-80, 123, 124, 126, 129, 232-233, 237-238, 240-241, 247 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Витрати зі сплати судового збору та витрати на професійну правничу допомогу залишити за позивачкою.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строки, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Учасники справи:
Позивач - Фізична особа підприємець Петручек Олена Станіславівна ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Фізична особа-підприємець Маркова Ірина Валеріївна ( АДРЕСА_2 ).
Повний текст рішення складено 29.07.2025.
Суддя І.В. Трофімов