ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.07.2025Справа № 910/2185/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,
справу № 910/2185/25
за позовом Приватного підприємства приватного виробничо-комерційного підприємства "Пегас";
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естар Україна";
про стягнення 450 000,00 грн.
Приватне підприємство Приватне виробничо-комерційне підприємство "Пегас" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Естар Україна" грошові кошти (аванс) у розмірі 450 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з поставки частково оплаченого позивачем товару згідно умов укладеного між сторонами договору № 178/157 від 26.09.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2025 відкрито провадження у справі № 910/2185/25, справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Запропоновано відповідачу подати відзив на позовну заяву протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали.
19.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Естар Україна" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позовних вимог.
21.03.2025 Приватне підприємство приватне виробничо-комерційне підприємство "Пегас" подало до господарського суду відповідь на відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Естар Україна" на позовну заяву.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
26.09.2024 між Приватним підприємством приватним виробничо-комерційним підприємством "Пегас" (далі також - позивач, покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Естар Україна" (далі також - відповідач, постачальник) укладено договір поставки № 178/157 (далі - договір), відповідно до п. 1.1. якого, постачальник в строки та на умовах, визначених цим договором, зобов'язується поставити, і передати у власність покупцю електротехнічне обладнання (в подальшому - обладнання) у відповідності з Специфікацією (додатком № 1 до договору), яка є невід'ємною частиною цього договору, а покупець у свою чергу зобов'язується прийняти і оплатити обладнання на умовах передбачених даним договором.
За змістом п. 2.1., 2.2. договору, покупець зобов'язується прийняти та оплатити вартість обладнання у відповідності з розділом 3 та 4 цього договору. постачальник зобов'язується здійснити поставку обладнання та передати його у власність покупця в строки передбачені розділом 4 цього договору.
Як передбачено п. 3.1. договору, загальна вартість обладнання розрахована на підставі Специфікації (додаток №1) та складає: 900 000,00 грн (дев'ятсот тисяч гривень 00 копійок) в т.ч. ПДВ (20%) 150 000,00 грн (сто п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок).
П. 3.2. договору передбачений наступний порядок оплати:
(3.2.1.) Не пізніше 3 (трьох) банківських днів з дати підписання сторонами цього договору та отримання відповідного рахунку від постачальника, покупець сплачує постачальнику аванс - 50% у розмірі 450 000,00 грн (чотириста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок) в т.ч. ПДВ (20%) 75 000,00 грн (сімдесят п'ять тисяч гривень 00 копійок) на поточний рахунок постачальника.
(3.2.2.) Остаточний розрахунок, оплату 50% у розмірі 450 000,00 грн (чотириста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок) в т.ч. ПДВ (20%) 75 000,00 грн (сімдесят п'ять тисяч гривень 00 копійок) покупець сплачує перед відвантаженням зі складу постачальника.
Згідно з п. 4.2. договору, строк поставки обладнання становить 25 (двадцять п'ять) робочих днів з дати оплати за обладнання (згідно п. 3.2.1. цього договору).
Договір підписується у двох примірниках, складених українською мовою, набуває юридичної сили з дати його підписання сторонами та діє до 30 листопада 2024 року, але у будь-якому випадку договір діє до моменту виконання сторонами всіх своїх зобов'язань за договором у повному обсязі (п. 11.4. договору).
Позивач вказує, що після спливу договірного строку поставки, постачальник не здійснив поставку обладнання, не надав жодного повідомлення про готовність обладнання до відвантаження, не надав пояснень щодо причин затримки та не запропонував альтернативних строків поставки, чим порушив положення п. 2.3., 4.2., 4.7. договору.
Позивач зазначає, що у зв'язку з тривалим порушенням строків поставки та відсутністю будь-якої комунікації з боку постачальника, а також враховуючи, що потреба в придбанні генератора втратила свою актуальність, 08.11.2024 покупець направив постачальнику лист № 10-11/2024 про відмову від Товару та вимогу повернення сплачених коштів, у відповідь на що відповідачем було надано відмову (вих. № 1411/1 від 14.11.2024) та повідомлено про намір повернути кошти лише після реалізації обладнання третій стороні.
На думку позивача, позиція відповідача щодо повернення коштів лише після реалізації обладнання третій особі є безпідставним, оскільки відповідач порушив терміни поставки обладнання і позивач відмовився від договору, оскільки він вже був не актуальний, у зв'язку із безпідставною відмовою постачальника про повернення грошових коштів (авансу), покупець змушений звертатись до суду із даною позовною заявою.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що під час замовлення обладнання повідомляв, що обладнання в наявності не має, що воно є імпортним, буде замовлятися закордоном після здійснення позивачем оплати авансу.
Також відповідач зазначає, що строк постачання обладнання, був протермінований, але, твердження позивача, про неповідомлення причин затримки не відповідає дійсності, оскільки у відповідача наявне листування з Анастасією Посайда.
Крім того, за твердженнями відповідача, він правомірно, у відповідності до п. 9.5. договору, поінформував позивача про те, що грошові кошти буде йому повернуто лише після реалізації обладнання третій особі.
Як вказує відповідача, вказане обладнання не було реалізовано третій особі, а відтак у нього відсутній обов'язок щодо повернення грошових коштів позивачеві.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог-відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Частина 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частин 1, 2 статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 655 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За змістом ч. 1, 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Судом встановлено, що позивачем, на виконання умов договору, було здійснено 50 % передоплату у розмірі 450 000,00 грн на користь відповідача, що підтверджується платіжною інструкцією № 2876 від 26.09.2024.
За змістом ч. 1, 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як передбачено п. 4.2. договору, строк поставки обладнання становить 25 (двадцять п'ять) робочих днів з дати оплати за обладнання (згідно п. 3.2.1. цього договору).
З наведеного вбачається, що кінцевою датою поставки є 30.10.2024.
Однак, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, постачальник, у строк, встановлений договором, поставку товару не здійснив.
Відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту цієї норми вбачається, що договором на покупця може покладатися обов'язок здійснення попередньої оплати товару, тобто оплати до його передання продавцем. Шляхом попередньої оплати може бути оплачено повну вартість товару або її частину. Розмір попередньої оплати та строки її оплати встановлюються договором.
Непередання продавцем, який одержав суму попередньої оплати, товару у встановлений строк надає покупцеві право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Умовою застосування частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю.
У постанові Верховного Суду від 08.02.2019 року у справі № 909/524/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.
Позивач, у зв'язку з простроченням поставки товару, листом № 10-11/2024 від 08.01.2024 звернувся до відповідача з проханням повернути грошові кошти, сплачені на підставі договору у розмірі 450 000,00 грн.
Зважаючи на виконання позивачем своїх зобов'язань з перерахування відповідачу попередньої оплати за товар, суд, з урахуванням обставин даної справи, дійшов висновку про те, що у позивача відповідно до частин 1 та 2 статті 693 Цивільного кодексу України виникло право вимагати від відповідача поставки оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати непоставленого товару, яким він скористався направивши лист № 10-11/2024 від 08.01.2024.
Тобто, позивач, керуючись правом, встановленим ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, звернувся до відповідача з вимогою про повернення попередньої оплати.
Однак відповідач, листом № 1411/1 від 14.11.2024 визнав лист позивача необґрунтованою відмовою від отримання товару, повідомив про розірвання договору та зазначив, що грошові кошти у розмірі 450 000,00 грн будуть повернуті протягом трьох днів, тільки після реалізації товару третій стороні.
У відзиві на позовну заяву, відповідач обґрунтовує свої дії приписами п. 9.5. договору.
За змістом п. 9.5. договору, у випадку несвоєчасного отримання обладнання або необґрунтованої відмови від його отримання з боку покупця згідно з пунктом 4.7. цього договору, постачальник вважається таким, що повністю виконав свої зобов'язання за цим договором, а тому він звільняється від відповідальності за збереження, цілісність, товарний вигляд та працездатність обладнання, не несе обов'язки по його схоронності. Також у разі настання випадку, передбаченого цим пунктом договору, постачальник надсилає письмове повідомлення покупцю про одностороннє розірвання цього договору та вправі здійснити реалізацію обладнання будь якій третій стороні з наступним обов'язком після такої реалізації повернути кошти в повному обсязі покупцю, сплачені на виконання пунктів 3.2.1.-3.2.2. цього договору протягом 3-х (трьох) банківських днів.
Однак, суд з вказаними твердженнями відповідача не може погодитися з огляду на те, що позивач фактично не відмовився від поставки товару, а керуючись ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, звернувся до відповідача з вимогою про повернення попередньої оплати, у зв'язку з тим, що постачальник прострочив терміни поставки товару.
Крім того, суд вказує, що за змістом п. 4.7. договору, обладнання приймається покупцем у термін, що не може перевищувати 5 (п'яти) календарних днів після отримання повідомлення (на електронну адресу або по телефону вказаних у розділі 13 договору) від постачальника про готовність обладнання до передачі.
Однак, матеріали справи не містять повідомлення постачальника про готовність обладнання до передачі, яке той мав направити на електронну адресу або по телефону вказаних у розділі 13 договору.
Суд вказує, що скрін-шоти листування з Анастасією Посайда не можуть підтверджувати будь-які обставини, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що вказана особа є уповноваженою особою позивача.
Також матеріали справи не містять доказів того, що позивач, отримавши повідомлення від постачальника про готовність обладнання до передачі, направив відповідачеві лист з відмовою від прийняття такого товару.
А відтак твердження відповідача та посилання на п. 9.5. договору є безпідставними та законодавчо необґрунтованими.
Суд вказує, що станом на момент розгляду спору, відповідач не надав суду жодних доказів, які свідчать про повернення ним позивачеві грошових коштів у розмірі 450 000,00 грн у добровільному порядку.
Отже, враховуючи те, що загальна сума грошового зобов'язання відповідача, яка складає 450 000,00 грн, підтверджена належними доказами, наявними у матеріалах справи, і відповідач на момент прийняття рішення не надав документи, які свідчать про сплату вказаних грошових коштів на користь позивача, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість позовних вимог.
Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору, покладаються на відповідача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Також позивач просить стягнути з відповідача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України). До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з ч. 1, 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст.126 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем подано, зокрема, ордер серії АІ № 1830024 від 24.02.2025, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, акт приймання-передачі наданих послуг №1 від 14.02.2025 на суму 20 000,00 грн, виписка по рахунку від 04.02.2025.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Натомість положеннями п. 2 ч. 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України регламентовано порядок компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), для розподілу яких необхідною умовою є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.
Аналогічних висновків дійшла Об'єднана палата Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19.
Крім того, за умовами ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Однак, в матеріалах справи відсутній договір про надання професійної правничої допомоги адвоката № 86 від 19.12.2023, а позивачем не було зроблено заяву, що докази понесення судових витрат, зокрема, вказаний договір, буде наданий протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Враховуючи вище викладене, та те, що відповідно до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюються судом на підставі поданих сторонами доказів (договору про надання правової допомоги, детального опису виконаних робіт, платіжних доручень, квитанцій, актів приймання-передачі наданих послуг тощо), вимоги позивача про стягнення 20 000,00 грн витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 129, 237, 238 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Естар Україна" (02094, м. Київ, вул. Вінстона Черчилля, буд. 87, оф. 19, ідентифікаційний код 42424120) на користь Приватного підприємства приватного виробничо-комерційного підприємства "Пегас" (49083,
м. Дніпро, пр-т. Слобожанський, буд. 32В, ідентифікаційний код 2712218752) 450 000 (чотириста п'ятдесят тисяч) грн 00 коп. заборгованості та 6 750 (шість тисяч сімсот п'ятдесят) грн 00 коп. судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.В. Мандриченко