вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
29 липня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/654/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
Розглянувши матеріали справи
за позовом Демидівського виробничого управління житлово-комунального господарства, смт Демидівка Дубенського району Рівненської області
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь НП», с. Сторожниця Ужгородського району Закарпатської області
про стягнення 12 957,30 грн
секретар судового засідання - Піпар А.Ю.
учасники справи не викликались
Демидівське виробниче управління житлово-комунального господарства звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь НП» 12 957,30 грн за оплачений та неотриманий товар, у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань за договором поставки № 944 від 13 грудня 2024 року.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/654/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 червня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 13.06.2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору, заяв із обґрунтуванням заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Відповідач не скористався наданим йому правом заперечити проти позовних вимог та надати суду відзив на позов, його представник в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином у встановленому законом порядку шляхом надіслання ухвали від 13.06.2025 до електронного кабінету Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь НП», що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 13.06.2025 року.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач мав достатньо часу та можливості надати свої заперечення з приводу предмета спору, та докази, які мають значення для розгляду справи по суті.
Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Відтак, відповідно до положень ч. ч. 8, 9 ст. 165, ч. 1 ст. 251 ГПК України у зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами справи.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з передачі товару (бензину А-95 та дизельного палива) за Договором поставки № 944 від 13.12.2024 на підставі отриманих скретч-картками на відпуск товару на АЗС, у зв'язку з чим станом на 06.06.2025 (дата оформлення позовної заяви) у нього виникла заборгованість в розмірі вартості оплаченого та непереданого товару на суму 12 957,30 грн, з вимогами про стягнення якої подано цей позов до господарського суду.
Заперечення (відзив) відповідача.
Відповідач не надано суду заперечень відповідно до ст.ст. 165, 178 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
13 грудня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Волинь НП», як Постачальником та Демидівським виробничим управлінням житлово-комунального господарства, як Покупцем, укладено Договір поставки № 944 (надалі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Постачальник зобов'язується передати через АЗС у власність Покупця Товар Бензин А-95, Дизельне паливо за кодом ДК 021:2015 - 09130000-9 Нафта і дистиляти (надалі - Товар), а Покупець, в свою чергу, зобов'язується прийняти та оплатити вказаний Товар в порядку та на умовах визначених Договором.
За умовами п.п. 1.2., 1.3. Договору найменування (номенклатура, асортимент), кількість та ціна Товару визначаються у специфікації (додаток №1 до договору про закупівлю), що є невід'ємною частиною цього Договору.
Відпуск Товару здійснюється за паливними картками/талонами/скретч-картками, які надають право Покупцеві (представникам Покупця) на отримання Товару через АЗС.
Згідно з підписаною сторонами Специфікацією товару (Додаток №1 до Договору) визначено асортимент товару: дизельне паливо, кількість товару - 500 літрів у талонах та Бензин А-95, кількість товару - 150 літрів у талонах, його ціну та загальну вартість в розмірі 31 793,50 грн, а відповідно до п. 2 Специфікації відпуск палива повинен здійснюватися цілодобово на підставі пред'явлення талонів/скретч-карток на власних або погоджених АЗС учасника процедури закупівлі, або на АЗС партнерів учасника Процедури закупівлі.
Вказаний пункт Специфікації узгоджується з умовами п.п. 4.1., 4.4., 4.5. Договору, за якими паливні картки на Товар постачаються Покупцеві згідно заявки, а відпуск Товару здійснюється шляхом завантаження в автомобільний транспорт Покупця з резервуарів автозаправних станцій Постачальника на підставі паливних карток.
Обов'язок передачі (відпуску) Товару Покупцю покладається на Постачальника. При цьому право власності на Товар у талонах чи скретч-картках переходить від Постачальника до Покупця в момент приймання-передачі талонів. Прийнятий у даному випадку Товар знаходиться на відповідальному зберіганні у Постачальника протягом строку та на умовах, передбачених цим Договором.
Відпуск Товару здійснюється на АЗС Постачальника на підставі пред'явлених талонів, скретч-картки, або інших підтверджуючих документів з дотриманням порядку, визначеного правилами роздрібної торгівлі нафтопродуктами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.1997 № 1442.
Ціна договору та порядок розрахунків визначено сторонами у розділі 3 Договору за умовами п.п. 3.1., 3.5. якого ціна Договору становить 31 793,50 грн (з ПДВ).
Оплата Товару здійснюється Покупцем в національній валюті України у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Постачальника на підставі належним чином оформлених документів (видаткової накладної, рахунка-фактури, акта приймання-передачі), наданого на відповідну партію Товару.
Покупець здійснює оплату партії Товару на умовах післяплати його вартості протягом 10 банківських днів з моменту отримання рахунку (п. 3.6. Договору).
Згідно з п. 9.1. Договору він набуває чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2024 року.
Судом встановлено, що на виконання умов укладеного Договору Постачальником, згідно з видатковою накладною №0004/0002443 від 13.12.2024 передано, а Покупцем прийнято зазначений в накладній товар (дизельне паливо та бензин А-95 у формі скретч-карток, загальним обсягом 500 та 150 літрів відповідно) на суму 31 793,50 грн, що підтверджується долученою до позовної заяви копією зазначеної видаткової накладної та не заперечено відповідачем у справі.
Наданою суду платіжною інструкцією №1452 від 13.12.2024 підтверджується оплата Покупцем отриманого від Постачальника за Договором товару в сумі 31 793,50 грн.
За твердженням позивача, відповідачем не в повній мірі виконано зобов'язання з передачі отриманого за Договором поставки № 944 від 13.12.2024 товару (дизельного палива) за отриманими скретч-картками на відпуск товару на АЗС в межах строку дії скретч-карток, у зв'язку з чим, з урахуванням часткового отримання Демидівським виробничим управлінням житлово-комунального господарства товару відповідно до отриманих від ТОВ «Волинь НП» скретч-карток обсягом 230 літрів дизельного палива та 150 літрів бензину на суму 18 836,20 грн, станом на 06.06.2025 (дата оформлення позовної заяви) у Постачальника виникла заборгованість в розмірі вартості оплаченого та непереданого товару (270 літрів дизельного палива відповідно до зазначеного у позовній заяві переліку скретч-карток) на суму 12 957,30 грн, стягнення якої є предметом судового розгляду у цій справі.
За положеннями ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Аналогічні за змістом норми містяться і в ст.ст. 509, 526 Цивільного кодексу України.
До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з врахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір є змішаним правочином з елементами договорів поставки та зберігання.
В силу ст. 712 ЦК України, ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Загальними положеннями про купівлю-продаж визначено обов'язок Продавця передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 662 ЦК України).
За встановленими у справі обставинами відповідачем, як Постачальником за Договором передано, а позивачем, як Покупцем прийнято визначений умовами Договору товар (дизельне паливо та бензин А-95 у формі скретч-карток, загальним обсягом 500 та 150 літрів відповідно) в асортименті, кількості та за ціною, що визначені у п.п. 1.1., 1.2., Договору, Специфікації (Додатку №1) до Договору на загальну суму 31 793,50 грн.
Наведена обставина підтверджується наявною у матеріалах справи видатковою №0004/0002443 від 13.12.2024, а відтак, в силу приписів п. 4.1., 4.4. Договору з моменту підписання сторонами такої видаткової накладної та отримання талонів (скретч-карток) право власності на товар - 150 літрів бензину А-95 та 500 літрів дизельного палива перейшло від Постачальника (відповідача) до Покупця (позивача), яким, в свою чергу, відповідно до платіжної інструкції №1452 від 13.12.2024 здійснено повну оплату вартості отриманого від Постачальника за Договором товару в загальній сумі 31 793,50 грн.
Таким чином, суд констатує, що зобов'язання між сторонами Договору в частині обов'язку відповідача, як Постачальника передати у власність позивача, як Замовника визначений Договором товар припинилося відповідно до ст. 599 ЦК України його виконанням, проведеним належним чином, відповідно до умов укладеного сторонами Договору, а відтак, невідповідними є аргументи позивача про стягнення спірної у цій справі суми як попередньої оплати за пальне.
Позатим, згідно із частиною першою статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) викладено правову позицію щодо застосування принципу «суд знає закон» згідно з якою зазначено, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов'язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї.
При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).
Велика Палата Верховного Суду у зазначених вище судових рішеннях зазначає, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 667 ЦК України якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, продавець зобов'язаний до передання зберігати товар, не допускаючи його погіршення.
За встановленими у справі обставинами та відповідно до положень п. 4.4 Договору з моменту отримання Покупцем товару у власність від Постачальника (який пов'язується з отримання скретч-карток на відпуск товару за підписаною сторонами видатковою накладною) зобов'язання між сторонами трансформувалися у правовідносини зі зберігання товару, який вважається переданим на зберігання Постачальнику з моменту підписання видаткової накладної.
З урахуванням наведеного, до застосування у спірних правовідносинах підлягають приписи Глави 66 ЦК України, якими врегульовано правовідносини зі зберігання майна та правові наслідки неповернення майна зі зберігання поклажодавцю.
Як визначено у ч. 3 ст. 294 ГК України зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. При цьому, в силу ч.1 такої статті, товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та надає пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності.
В силу ч. 4 ст. 294 ГК України до регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ч. 1 ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Частиною 2 цієї статті визначено, що якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення
Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України); зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст.942 ЦК України).
Частиною 1 статті 949 ЦК України визначено, що зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ч. 1 ст. 953 ЦК України).
За змістом приписів п. 1 ч. 1 ст. 951 ЦК України у разі втрати (нестачі) речі завдані поклажодавцеві збитки відшкодовуються зберігачем у розмірі її вартості.
Суд враховує, що для відшкодування збитків підлягають доведенню такі елементи:
1. Неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку дію/бездіяльність, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії.
2. Наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров'я тощо).
3. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
4. Вина особи, що завдала шкоду. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
При цьому, визначальним для вирішення спору у справі, що розглядається, є встановлення всієї сукупності елементів складу цивільного правопорушення.
Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 530 ЦК України обумовлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін ).
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч. 2 ст. 530 ЦК України).
При цьому, приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов'язковості договору для виконання сторонами.
Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Матеріалами справи встановлено, що відповідач на виконання умов укладеного між сторонами Договору та відповідно до видаткової накладної №0004/0002443 від 13.12.2024, передавши у власність позивачу пальне шляхом надання талонів/скретч-карток, отримав його на зберігання в силу приписів ч. 1 ст. 667 ЦК України товар (бензин А-95 та дизельне паливо) на загальну суму 31 793,50 грн, доказів повного повернення якого зі зберігання та/або наявності у ТОВ «Волинь НП» належного позивачу товару (270 літрів дизельного палива) на час розгляду справи, суду не надано, а відтак, слід дійти висновку про порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повернення зі зберігання позивачу у встановленому в законі та визначеному у Договорі порядку (шляхом завантаження в автомобільний транспорт Покупця з резервуарів автозаправних станцій Постачальника на підставі паливних карток - п. 4.1. Договору) належного Демидівському виробничому управлінню житлово-комунального господарства майна, у зв'язку з чим, з урахуванням часткового отримання позивачем товару на підставі отриманих від ТОВ «Волинь НП» скретч-карток на суму 18 836,20 грн, - на час розгляду справи розмір збитків позивача, завданих втратою переданого на зберігання відповідачу майна (п. 1 ч. 1 ст. 951 ЦК України) становить 12 957,30 грн.
Вказана сума становить еквівалент вартості непереданих позивачу зі зберігання 270 літрів дизельного палива за визначеною у видатковій накладній №0004/0002443 від 13.12.2024 ціні дизельного палива (39,991667 грн (вартість 1 літра) * 270 літрів + 20% ПДВ).
За таких обставин, розмір завданих відповідачем позивачу збитків становить 12 957,30 грн, який відповідачем не спростовано, як і не надано доказів наявності у ТОВ «Волдинь НП» належного позивачу дизельного палива на зберіганні на час розгляду справи в суді та/або інших обставин, що об'єктивно б унеможливлювали своєчасне виконання встановленого в розділі 4 Договору обов'язку Постачальника здійснити відпуск Товару Покупцю на підставі виданих скретч-карток, а тому позовні вимоги про стягнення з відповідача заявленої до стягнення суми як збитків підлягають до задоволення як заявлені обґрунтовано та правомірно.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №645/5557/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Окрім того, суд враховує висновки в рішенні ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги як обґрунтовано заявлені підлягають до задоволення в заявленому розмірі.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача у справі.
Відповідно до ч. 5 ст. 240 ГПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь НП» (89421, с. Сторожниця Ужгородського району Закарпатської області, вул. Молодіжна, буд. 9, код ЄДРПОУ 44858321) на користь Демидівського виробничого управління житлово-комунального господарства (35200, смт. Демидівка Дубенського району Рівненської області, вул. Миру, буд. 33, код ЄДРПОУ 13995220) 12 957,30 грн (дванадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят сім гривень 30 копійок) збитків та 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень 00 копійок) в повернення сплаченого судового збору.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 29 липня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.