61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,
гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,
код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649
іменем України
21.07.2025р. Справа №905/169/25 (201/12723/24)
Господарський суд Донецької області у складі судді Величко Н.В.,
при секретарі Кравець А.Є., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса: АДРЕСА_1 )
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "КРАСНОЛИМАНСЬКЕ" (код ЄДРПОУ 32281519, адреса: 84320, м. Краматорськ Донецької області, вул. Хортицька, 87б)
про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки, компенсаційних виплат за затримку розрахунку та 3% річних, -
в межах справи № 905/169/25 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАСНОЛИМАНСЬКЕ», -
учасники справи не з'явились, -
Господарським судом Донецької області в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» розглядається цивільний позов ОСОБА_1 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» 175286,55 грн. - заборгованість по заробітній платі (з урахуванням утримання податків та обов'язкових платежів), 8571,51 грн. - компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, 4138,46 грн - 3% річних згідно ст. 625 Цивільного кодексу України, а всього 187996,52 грн., крім того середній заробіток за час затримки розрахунку (206 днів) та судові витрати. Загальна ціна позову 736661,04 грн.
Ухвалою від 24.06.2025 суд повідомив позивача та відповідача про відкладення розгляду справи на 21.07.2025, визнав явку уповноважених представників сторін у судове засідання не обов'язковою, вирішив інші процедурні питання.
Про хід справи сторони повідомлені у встановленому порядку, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
У судовому засіданні 21.07.2025 представники сторін участі не приймали, що не перешкоджає розгляду справи відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач предмет чи підстави позову не змінював, додаткових доказів не подавав.
В обґрунтування вимог ОСОБА_1 посилався на те, що у період з 01.03.2022 по 18.12.2023 він працював у Товаристві з обмеженою відповідальністю "КРАСНОЛИМАНСЬКЕ", з 18.12.2023 був звільнений, але після звільнення відповідач-роботодавець не провів з ним остаточний розрахунок, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Нормативно вимоги обґрунтовані приписами ст.ст. 47, 116, 117 КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», ч. 2 ст. 625 ЦК України.
На підтвердження вимог надано суду наступні документи: паспортні дані та картку платника податків, витяг з трудової книжки НОМЕР_2 , індивідуальні відомості ПФУ про застраховану особу від 15.05.2024 (форма ОК-7), заяву від 21.06.2024, розрахунок позовних вимог.
Відповідач відзив на позовну заяву у встановлений строк суду не подав. Разом з тим, 14.07.2025 в системі «Електронний суд» ТОВ «КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» надані додаткові пояснення у справі, з додатками за переліком (вх№ 01-41/6877/25), в яких повідомив, що сума заборгованості із заробітної плати за грудень 2023 року становить 160292,11 грн., до складу якої входить компенсація за невикористану відпустку при звільненні за 97 календарних днів. Заборгованість зазначена після утримань всіх обов'язкових податків і зборів. Також повідомив, що за даними боржника, середньоденний заробіток ползивача на дату звільнення складав 2515,41 грн., на підтвердження чого надав відповідні довідки.
Відповідно до частини 1 статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КузПБ) спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Абзацом 4 частини 2 статті 7 КУзПБ встановлено, що заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
Згідно з частиною 4 статті 7 КУзПБ у разі якщо господарський суд, розглядаючи в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) спір про стягнення з боржника грошових коштів, встановить, що позивачем у такому спорі подано у справі про банкрутство (неплатоспроможність) боржника заяву з грошовими вимогами до боржника, господарський суд залишає такий позов без розгляду.
У даній справі судом не встановлено наявності обставин звернення ОСОБА_1 до господарського суду із заявою про грошові вимоги до боржника з таким самим предметом як у цьому спорі в порядку ст. 45 КУзПБ в межах справи № 905/169/25.
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання, явку представників сторін у судове засідання суд не визнавав обов'язковою, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених процесуальним законодавством, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, заяви по суті спору є сформованими, тому суд вважає можливим розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Як встановлено судом, не оспорюється сторонами та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) працював у ТОВ «КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» у період з 01.03.2022 по 18.12.2023, звільнений у зв'язку з виявленою невідповідністю виконуваній роботі за станом здоров'я на підставі п. 2 ст. 40 КЗпП України (наказ № 386к від 18.12.2023).
Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.
Так, згідно статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами у сфері державного і договірного регулювання оплати праці, визначено Законом України "Про оплату праці".
Частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п'ятій статті 97 КЗпП України.
За приписами ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Згідно ст. 116 КЗпП України при звільнені робітника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться у день звільнення. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Діюче трудове законодавство передбачає безальтернативний обов'язок виплати належних працівникові сум при його звільненні, це законодавство встановлює і пов'язує юридичну відповідальність за порушення даних вимог законодавства, з юридичною особою того підприємства, установи, організації, на якому працювала особа до звільнення.
Як стверджує позивач, відповідач має перед ним заборгованість з нарахованої, але невиплаченої заробітної плати у сумі 175286,55 грн. (сума вказана після утримання податку на прибуток 18% та військового збору 1,5%).
Проте, ані у позовній заяві, ані окремим документом позивач не визначив період виникнення такої заборгованості та її розмір помісячно по складових, не навів розрахунок суми заборгованості по виплаті заробітної плати.
На підтвердження такої заборгованості позивач не надав до матеріалів справи належних та допустимих доказів, у тому числі але не виключно відомостей банківської установи про рух коштів (заробітної плати) по рахунку позивача за період його роботи у відповідача, відповідні розрахункові листки.
Суд зазначає, що індивідуальні відомості ПФУ про застраховану особу (форма ОК-7) не є належним доказом заборгованості по заробітній платі, оскільки відображають лише дані про суми заробітної плати, з якої сплачується єдиний соціальний внесок та інформацію про страховий стаж.
Водночас, відповідач-роботодавець не надав суду доказів того, що він дотримався вимог ч. 1 ст. 47, ст. 116 КЗпП України та здійснив виплату ОСОБА_1 сум, які належать йому від підприємства, або повідомив працівника про розмір заборгованості про складових. Доказів протилежного до матеріалів справи не надано.
Виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.
Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження (на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість.
Обов'язок здійснювати нарахування та виплату заробітної плати, інших виплат, належних працівникові, а так само вести бухгалтерський, податковий облік тощо, лежить на працедавцеві, а не на працівникові.
Відсутність заборгованості перед працівником підлягає доведенню роботодавцем.
Згідно довідки ТОВ «КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» від 14.07.2025, ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ), таб. № 26405, працював на підприємстві з 01.03.2022 по 18.12.2023, сума заборгованості із заробітної плати на дату складання довідки за грудень 2023 року становить 160292,11 грн. До складу заборгованості входить: заробітна плата - 0,00 грн., компенсація за невикористану відпустку при звільненні - 160292,11 грн. за 97 календарних днів. Сума заборгованості із заробітної плати зазначена після утримань всіх обов'язкових податків та зборів.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про відпустки» та ст. 74 КЗпП України громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.
За приписами ст. 2 Закону України «Про відпустки», право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи, заробітної плати у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Як передбачено ч. 1 ст. 6 Закону України «Про відпустки», щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладання трудового договору.
Матеріалами справи підтверджується заборгованість відповідача перед позивачем з компенсації за невикористану відпустку при звільненні за 97 календарних днів - 160292,11 грн. Сума заборгованості із заробітної плати зазначена після утримань всіх обов'язкових податків та зборів.
Компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати, згідно з Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України від 13.01.2004 №5, компенсація за невикористані дні відпустки належить до додаткової заробітної плати.
Відсутність в матеріалах справи на дату прийняття рішення належних та допустимих доказів сплати позивачу повністю чи частково такої заборгованості відповідачем, має наслідком задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості саме у сумі 160292,11 грн.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки та до постановлення рішення, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
У частині 2 статті 117 цього Кодексу встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Велика Палата Верховного суду у своїй постанові від 8 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 зазначила, що середній заробіток за ст. 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Як встановлено судом і не спростовано відповідачем, у даній справі відсутній спір про розміри належних звільненому працівникові сум, відсутність своєї вини щодо виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, ТОВ «КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» належними доказами не доведено, з наданої відповідачем-роботодавцем довідки від 14.07.2025 відомо, що заборгованість із заробітної плати на дату складання довідки за грудень 2023 року перед ОСОБА_1 , таб. № 26405, становить 0,00 грн., з компенсації за невикористану відпустку при звільненні - 160292,11 грн. за 97 календарних днів, доказів виплати якої матеріали справи не містять.
Також, згідно наданої відповідачем довідки від 14.07.2025 середньоденний заробіток ОСОБА_1 на дату звільнення (18.12.2023) склав 2515,41 грн.
За підрахунком суду, застосовуючи відповідальність до відповідача, визначену ст. 117 КЗпП України, підлягає стягненню з ТОВ «КРАСНОЛИМАНСЬКЕ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.12.2023 (наступний день після звільнення) по 19.06.2024 (не більш як за шість місяців) у розмірі 324487,89 грн. (2515,41 грн. (середньоденний заробіток) * 129 (робочі дні)).
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати та 3% річних, суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон № 2050-III) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші (ст. 2 Закону № 2050-III).
Статтею 3 Закону № 2050-ІІІ встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст. 4 Закону № 2050-ІІІ).
Тобто, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини, так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги і 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
З метою реалізації Закону № 2050-III, Кабінет Міністрів України 21.02.2001 прийняв постанову № 159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
В силу п. 1 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159) його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Приписами пункту 2 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 01.01.2001.
Пунктом 3 Порядку № 159 встановлено, що компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема заробітна плата (грошове забезпечення).
Відтак, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, які вже були нараховані.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги (пункт 2.2), працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і роботодавців (пункт 2.3).
Закон України від 03.07.1991 № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (з подальшими змінами) визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Згідно статті 2 цього Закону індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення).
Індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях (стаття 3 Закону № 1282-XII).
Частиною 4 цього Закону унормовано, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
У разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України. (стаття 6 Закону № 1282-XII).
Перегляд розмірів державних соціальних гарантій та гарантій оплати праці відповідно до умов, визначених цим Законом, здійснюється уповноваженими на це органами протягом місяця, у якому виникли підстави для перегляду (стаття 8 Закону № 1282-XII).
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових грошових доходів населення визначається «Порядком проведення індексації грошових доходів населення», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, державних та приватних виконавців, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників.
Законом України від 03.11.2022 № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» зупинено на 2023 рік дію Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" (пункт 3 Прикінцевих положень цього Закону).
Тобто у 2023 році не проводиться нарахування сум індексації, які визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (зі змінами).
Як вбачається з наданого розрахунку, позивач розрахував компенсацію (інфляційні) за період з 18.12.2023 по 01.10.2024 від боргу 175286,55 грн., що становить 8671,51 грн.
Суд вважає такий розрахунок необґрунтованим.
Як вже встановлено судом, позивач не довів належними доказами наявність заборгованості перед ним саме у розмірі 175286,55 грн., матеріали справи свідчать про наявність боргу у відповідача перед позивачем з компенсації днів невикористаної відпустки у сумі 160292,11 грн.
Також, позивач помилково визначив початковою датою розрахунку інфляційних 18.12.2023, оскільки перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 253 ЦК України), якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку, у разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції (ст. 255 ЦК України), тобто прострочення у відповідача почалось з 19.12.2023. Крім того, оскільки у 2023 році не проводиться нарахування сум індексації, які визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (зі змінами), тому позивач безпідставно включив до розрахунку індексацію за 2023 рік.
За підрахунком суду, до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 10352.85 індексації, які визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення за період з 01.01.2024 по 01.10.2024 (кінцева дата розрахунку визначена позивачем), з розрахунку (01.01.2024 - 01.10.2024, 275 днів) : IIc = (100.40 : 100) x (100.30 : 100) x (100.50 : 100) x (100.20 : 100) x (100.60 : 100) x (102.20 : 100) x (100.00 : 100) x (100.60 : 100) x (101.50 : 100) = 1.06458742; Інфляційне збільшення: 160292.11 x 1.06458742 - 160292.11 = 10352.85.
Водночас, суд керується приписами ч. 2 ст. 237 ГПК України, якою унормовано, що при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Відтак, до стягнення підлягає компенсація втрати частини доходів у заявленій позивачем сумі, а саме 8571,51 грн.
Позивач розрахував 3% річних на підставі ст. 625 ЦК України за період з 18.12.2023 по 01.10.2024 від боргу 175286,55 грн., що становить 4138,46 грн.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги п'ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
До того ж, Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду апеляційної інстанції погоджується та звертає увагу на таке:
У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц вона відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України) (див. пункт 32.1 постанови від 16 травня 2018 року).
Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Правовий висновок щодо відсутності підстав для застосування приписів статті 625 ЦК України до трудових правовідносин, які регулює спеціальне законодавство, також наведено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 757/14073/16-ц (провадження № 61-29305сво18).
Крім того, у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висловленого у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 висновку Верховного Суду України про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можна застосовувати норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
Однак Велика Палата Верховного Суду не відступала від висловленого у зазначеній постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15 іншого висновку Верховного Суду України про те, що припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується. Трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних.
Приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Судові витрати за розгляд справи покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених вимог відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 73-86, 91, 123, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "КРАСНОЛИМАНСЬКЕ" (код ЄДРПОУ 32281519) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) компенсацію за невикористану відпустку при звільненні у сумі 160292,11 грн. за 97 календарних днів; середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 324487,89 грн.; компенсацію втрати частини доходів у сумі 8571,51 грн.; відшкодування сплаченого судового збору за розгляд справи у сумі 2476,82 грн.
В решті вимог відмовити.
Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ч. 1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення підписано 28.07.2025.
Суддя Н.В. Величко