24 липня 2025 року
м. Київ
справа № 200/6907/14-ц
провадження № 61-903св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Лебедем Олексієм Павловичем, на заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2021 року у складі судді Кудрявцевої Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Канурної О. Д., Космачевської Т. В., Халаджи О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 в особі законного представника малолітньої особи ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та визнання права власності.
Позов мотивований тим, що 04 квітня 2013 року він придбав у ОСОБА_6 нежитлове приміщення ІІІ (магазин і склад) у підвалі житлового будинку літ. А-4 поз. 1-6, 16, 17, загальною площею 139,0 кв. м, приямок а2, вхід в підвал а3, ганок а4, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі ? нежитлове приміщення).
На підставі зазначеного договору в державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 04 квітня 2013 року зроблено запис про право власності на зазначене майно за № 552457. Відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 2004780 від 04 квітня 2013 року позивач був єдиним законним власником нежитлового приміщення, яке належало йому на праві приватної власності з розміром частки 100%.
26 квітня 2013 року Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська ухвалено заочне рішення по справі № 200/5361/13-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_6 про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, яким було переведено на ОСОБА_3 права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 04 квітня 2013 року, предметом якого є належне позивачу нежитлове приміщення. Крім того, зазначеним рішенням скасоване рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Пастернак І. Й. щодо державної реєстрації права власності за позивачем на нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та визнано право власності на зазначене приміщення за ОСОБА_3 . Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2016 року, яке залишене без змін касаційною інстанцією, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено повністю.
Указане свідчать про те, що будь-які правові підстави для набуття та реалізації права власності третіми особами на зазначене у позові належне йому нерухоме майно відсутні, ОСОБА_1 є єдиним власником зазначеного майна. Крім того, на момент перегляду заочного рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року йому стало відомо, що ОСОБА_3 , не маючи на це жодних законних підстав, 30 травня 2013 року здійснив відчуження нежитлового приміщення на користь третьої особи ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В., яким також зареєстроване право власності на належне позивачу приміщення за відповідачем (рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень індексний номер 2724892 від 30 травня 2013 року).
Отже, зазначене у позові нежитлове приміщення вибуло з володіння позивача на підставі незаконного судового рішення, яке згодом скасовано, тобто всупереч волі власника, а також право власності на приміщення третя особа набула в особи, яка не мала права його відчужувати, на підставі договору дарування, тобто безвідплатно, що надає власнику право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Змінивши предмет позову, просив суд:
витребувати у ОСОБА_2 на свою користь нежитлове приміщення, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 34267412000;
скасувати реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_2 , номер запису про право власності 1119995, внесений на підставі рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В. від 30 травня 2013 року, індексний номер 2724892;
зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення шляхом внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 34267412000;
покласти витрати по справі на відповідача (т. 1, а. с. 192-195).
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2021 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 08 січня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано на користь ОСОБА_1 від ОСОБА_2 нежитлове приміщення.
Скасовано рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 2724892 від 30 травня 2013 року 15:09:30 про державну реєстрацію за ОСОБА_2 , запис про право власності: 1119995, права власності на нежитлове приміщення, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 3426741200.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 350,60 грн.
Відповідно до ухвали Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року залучено ОСОБА_4 у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Рішення судів мотивовані тим, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2016 року у справі № 200/13561/13-ц, яке залишене без змін Верховним Судом, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу. Вказаним рішенням було встановлено, що позивач не має переважного права на придбання спірного орендованого приміщення у зв'язку з тим, що він неналежно виконував свої обов'язки за договором оренди. Зазначені обставини, встановлені судовим рішенням, свідчать про належність вказаного нерухомого майна на законних підставах позивачу ОСОБА_1 на праві власності.
Таким чином встановлено, що вказане нерухоме майно безпідставно вибуло із власності та володіння позивача не з його волі та в подальшому було відчужено ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , який набув його у власність на підставі договору дарування в особи, яка не мала права його відчужувати, що встановлено вказаним судовим рішенням, тому витребування вказаного нерухомого майна від кінцевого набувача - ОСОБА_2 є належним способом захисту порушеного права позивача ОСОБА_1 та узгоджується із приписами статті 388 ЦК України. Отже, суд вважає такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування на його користь від ОСОБА_2 нежитлового приміщення.
Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про те, що вказане нерухоме майно за наведених обставин незаконно вибуло з володіння позивача, а також на істотну зміну з 16 січня 2020 року матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про скасування реєстраційних дій з метою поновлення права власності за позивачем на вказане нерухоме майно.
Разом з цим, позовні вимоги позивача про реєстрацію за ним права власності на нежитлове приміщення задоволенню не підлягають, оскільки чинним законодавством визначено порядок проведення такої реєстрації та внесення відповідного запису про державну реєстрацію права власності до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису і повноваження на здійснення зазначених дій покладено законом на відповідного державного реєстратора. Крім того, позивачем не надано доказів того, що йому безпідставно відмовлено у здійсненні реєстрації за ним права власності на вказане нежитлове приміщення, тому ці вимоги заявлені ним у даній справі передчасно.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції і, окрім того, вказав, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що при ухваленні рішення суд вийшов за межі позовних вимог та виклав їх у власній редакції і була задоволена вимога позивача, яку він не пред'являв, є безпідставними, виходячи з того, що задоволення судом позовної вимоги має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб'єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Вказане відповідає висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження
№ 14-76цс22). Із змісту позовної заяви, заяви про зміну предмету позову та резолютивної частини рішення з урахуванням ухвали про виправлення описки не вбачається, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Посилання в апеляційній скарзі на постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20 є безпідставними, оскільки в ній інші обставини справи.
Доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 про те, що він правомірно набув право власності на об'єкт нерухомого майна є безпідставними, оскільки рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2016 року у справі № 200/13561/13-ц заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу. Обставини, встановлені судовим рішенням, свідчать про належність вказаного нерухомого майна на законних підставах позивачу на праві власності. Відповідно до положень частини четвертої статті 82 ЦПК України вказані обставини не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.
Аргументи учасників справи
27 грудня 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд задовольнив вимогу позивача, яку він не заявляв, тим самим вийшовши за межі позовних вимог. Апеляційний суд, пославшись на статті 12, 13 ЦПК України помилково вказав на право суду інтерпретувати позовні вимоги і помилково залишив без змін рішення суду першої інстанції. В той час заявлені позовні вимоги не є належним способом захисту позивача. А тому судам слід було відмовити у задоволенні позову.
Він набув і зареєстрував право власності на майно відповідно до вимог законодавства. Договір дарування вимогам статті 203 ЦК України відповідає, є чинним, ознак нікчемності не містить, не оспорений, а тому задоволення позовних вимог про витребування спірного майна призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
У березні 2024 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просить закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів - без змін.
Зазначає, що постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, стосується не подібних правовідносин таобставин, ніж ті, що виникли між позивачем та відповідачем. Тому наявні підстави для закриття касаційного провадження у справі № 200/6907/14 на підставі пункту 5 частини першої статті396 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог зроблені з метою введення суду касаційної інстанції в оману та зловживання процесуальними правами. Жодною нормою ЦПК України не передбаченого обов'язок суду щодо дослівного викладення у резолютивній частині рішення того ж самого формулювання позовних вимог, які були викладені позивачем у позовній заяві чи заяві про зміну предмета- позову. Суд застосував належний спосіб захисту порушеного права (стаття 388 ЦК України). Відтак, резолютивна частина рішення, зокрема, задоволені основна вимога(щодо витребування майна) та похідна вимога (щодо скасування реєстраційної дії), дозволяють реально відновити суб'єктивне право позивача. Враховуючи преюдиційне рішення у справі № 200/5361/13-ц, суд першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що витребування спірного нерухомого майна від кінцевого набувача - відповідача є належним способом захисту порушеного права позивача та узгоджується із приписами статті 388 ЦК України.
Вбачаєтьсявідсутність у відповідача права власності на спірне майно, а тому, внаслідок витребування спірного нерухомого майна у відповідача, будь-якого порушення cтатті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод не відбудеться.
З урахування обставин справи для позивача відсутня необхідність здійснення оскарження договору дарування.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях порушили норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду: від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20. Також вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування нежитлового приміщення та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини
Судивстановили, що 04 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пастарнак І. Й. За цим договором ОСОБА_1 у ОСОБА_6 придбане нежитлове приміщення ІІІ (магазин і склад) у підвалі житлового будинку літ. А-4 поз. 1-6, 16, 17, загальною площею 139,0 кв. м, приямок а2, вхід в підвал а3, ганок а4, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі зазначеного договору в державному реєстрі прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 04 квітня 2013 року зроблено запис про право власності ОСОБА_1 на вказане нерухоме майно за № 552457.
Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року у справі № 200/5361/13-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 та ОСОБА_6 про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу було переведено на ОСОБА_3 права та обов'язки покупця за договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 04 квітня 2013 року, предметом якого є належне позивачу у цій праві ОСОБА_1 нежитлове приміщення. Також було скасоване рішення приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Пастарнак І. Й. щодо державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення та визнано право власності на зазначене приміщення за ОСОБА_3
ОСОБА_3 30 травня 2013 року здійснив відчуження нежитлового приміщення на користь ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія та номер: р.№ 2712, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В., яким на підставі даного договору зареєстроване право власності на вказане нерухоме майно відповідно до рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень індексний номер 2724892 від 30 травня 2013 року, прийнятого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Н. В.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2014 року, ухваленим у вказаній цивільній справі, рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 липня 2014 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2014 року скасовано і справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2016 року у справі № 200/13561/13-ц, яке залишене без змін касаційною інстанцією, заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2013 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу. Вказаним рішенням було встановлено, що позивач не має переважного права на придбання спірного орендованого приміщення у зв'язку з тим, що він неналежно виконував свої обов'язки за договором оренди, оскільки він відповідно до вимог договору оренди, укладеного між ним як орендарем та орендодавцем ОСОБА_6 від 18 серпня 2011 року, не сплачував орендодавцю орендну плату і доводи ОСОБА_6 про несплату позивачем орендної плати не спростовані, тому ОСОБА_6 за таких обставин не зобов'язана повідомляти орендаря про свій намір і про умови продажу орендованого приміщення.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про скасування реєстрації права власності
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76)».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов'язувати суб'єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21). Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) вказано, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 142, 146, 147)».
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
У справі, що переглядається, суди не врахували, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, а вимога про скасування реєстрації права власності (скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію) не є ефективним способом захисту прав власника.
Тому судові рішення в указаній частині позовних вимог слід скасувати, у задоволенні позову в цій частині відмовити.
Щодо позовних вимог про витребування нежитлового приміщення
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).
Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб'єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов'язана чи афілійована юридична особа, пов'язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
У справі, що переглядається, суди, з урахуванням обставин, установлених у справі № 200/13561/13-ц, зробили правильний висновок, що нерухоме майно вибуло із власності та володіння позивача не з його волі та в подальшому було відчужено ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , який набув його у власність безоплатно на підставі договору дарування в особи, яка не мала права його відчужувати. Тому витребування спірного нерухомого майна на підставі статті 388 ЦК України від кінцевого набувача - ОСОБА_2 є належним способом захисту порушеного права позивача.
Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_2 , що він набув право власності на спірне майно відповідно до вимог законодавства, відповідний договір дарування є чинним та не оспорений, а тому задоволення позовних вимог про витребування спірного майна призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. ЄСПЛ, Rysovskyy v. Ukraine, №29979/04, від 20 жовтня 2011 року, Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07, від 16 лютого 2017 року).
Касаційний суд зауважує, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. Тому втручання у право відповідача на мирне володіння майном є законним. При цьому ОСОБА_2 не навів обставин, які б дозволили судам дійти висновку про те, що витребування спірного нерухомого майна покладає на нього індивідуальний та надмірний тягар. Тому за обставин цієї справи задоволення позовних вимог про витребування нежитлового приміщення у ОСОБА_2 , яке набуте ним безоплатно за договором дарування у неповнолітньому віці, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач вимоги про скасування рішення державного реєстратора не заявляв, з урахуванням того, що належним способом захисту права позивача у цій справі є сама заявлена ним вимога про витребування майна.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Щодо клопотання ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження
У пункті 5 частини першої статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Оскільки суд касаційної інстанції відкрив касаційне провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, то немає підстав для закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власностіскасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, в іншій оскарженій частині судові рішення залишити без змін.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки судові рішення в частині позовних вимог про скасування рішенняпро державну реєстрацію права власності скасоване та в позові відмовлено, то з позивача на користь ОСОБА_2 належить стягнути судові витрати на сплату судового збору в цій частині у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції та переглядом справи у суді касаційної інстанції в сумі 730,80 грн (243,60 грн + 487,20 грн).
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_4 про закриття касаційного провадження у справі відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги.
Заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кучмій Наталія Валентинівна, ОСОБА_4 , про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 730,80 грн судових витрат на сплату судового збору.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко