справа № 752/2667/24
провадження № 22-ц/824/5078/2025
08 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Кирилюк Г. М.
суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.
при секретарі Черняк Д. Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа : приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Тетяна Вікторівна про визнання договору позики та іпотечного договору недійсними, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Базалюк Ольги Юріївни на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року в складі судді Мазура Ю. Ю.,
встановив:
30.01.2024 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Тетяна Вікторівна про визнання договору позики та іпотечного договору недійсними.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 07 червня 2019 року між ним, ОСОБА_1 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) було укладено договір позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В. та зареєстрований у реєстрі за № 182.
За змістом договору позики грошей позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти в сумі 265 271,43 грн, що за погодженням сторін відповідно до ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України відповідає еквіваленту 9 900 доларів США. Позика надається позичальнику строком до 07 серпня 2019 року.
В забезпечення виконання зобов'язання за договором позики, 07 червня 2019 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку передана належна йому на праві власності трикімнатна квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказані правочини він уклав під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.
Обґрунтовуючи вказані доводи позивач зазначив, що в квартирі, яка була передана ним в іпотеку, він проживає з дня свого народження, а саме з 1986 року по сьогоднішній день.
У цій квартирі він проживав разом зі своєю матір'ю ОСОБА_3 , батьком ОСОБА_4 , тіткою ОСОБА_5 , братом ОСОБА_6 .
У період з 2016 по 2018 рік його мати дуже сильно хворіла на цереброваскулярну хворобу, в 2017 році вона перенесла інсульт та її стан став погіршуватися. Для відновлення та підтримання її нормального стану здоров'я його сім'єю витрачалось багато сил та фінансового ресурсу. В 2018 році, через різке погіршення стану здоров'я, його мати, перебуваючи у КНП Обухівської міської ради «Обухівська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування», померла від інсульту внаслідок цереброваскулярної хвороби.
В цей період його брат ОСОБА_6 хворів на туберкульоз. Він намагався йому допомагати як психологічно, так і фінансово. Для підтримання стану його здоров'я необхідно було витрачати значні кошти, яких у нього вже не було. Розуміючи серйозність захворювання брата, не бажаючи втрачати ще одну дуже близьку для себе людину, він був змушений звернутися за фінансовою допомогою до сторонніх осіб.
Зазначені обставини спонукали його укласти договір позики грошових коштів під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (передача майна в обмін на грошові кошти для допомоги своєму брату).
Посилаючись на вказані обставини та положення ст. 233 ЦК України, позивач просив суд:
визнати недійсним договір позики грошових коштів від 07 червня 2023 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 182;
визнати недійсним іпотечний договір від 07 червня 2023 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В. та зареєстрований в реєстрі № 184/1.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір позики грошей від 07 червня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Бойко Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 182, з моменту його укладення.
Визнано недійсним договір позики грошей від 07 червня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Бойко Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 184/1, з моменту його укладення.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
03.12.2024 представник ОСОБА_2 - адвокат Базалюк О. Ю. через систему «Електронний суд» подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Вважає рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим, постановленим без повного та всебічного дослідження обставин справи.
Свої доводи мотивує тим, що обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не мають об'єктивного значення для характеристики правовідносин, які склались між учасниками справи, а також не становлять собою ґрунтовну підставу для задоволення позовних вимог. Стан здоров'я близьких позивача не міг вплинути на факт укладення договору позики та договору іпотеки. Матері позивача не стало за майже півтора року до моменту укладення оспорюваних договорів, а отримані за договором позики кошти не могли бути спрямовані на її лікування.
Просила врахувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 вересня 2023 року у справі №711/4680/21.
Зазначила, що за аналогією із обставинами в цій справі, у випадку часового неспівпадіння нібито тяжкої обставини (хвороби) із моментом укладення оспорюваного договору факт існування такої обставини неможливо вважати підставою визнання відповідного договору недійсним.
Щодо документів стосовно хвороби та смерті брата позивача зазначила, що смерть брата позивача настала після укладення договору позики та іпотечного договору. Проте у даному випадку уваги заслуговує саме хвороба, яка стала причиною його смерті, - хвороба, зумовлена вірусом імунодефіциту людини.
При цьому, у відповідності до вимог ст. 10 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» (у редакції, чинній станом на 07 листопада 2020 року) надання медичної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, здійснюється в порядку, визначеному законом, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 3.1. розділу ІІІ Порядку організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, затвердженого Наказом Міністерства охорони здоров'я України 10.07.2013 № 585, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.07.2013 за №1256/23788, антиретровірусної терапії (АРТ) - є невід'ємною частиною комплексної медико-соціальної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, та надається на безоплатній основі відповідно до вимог галузевих стандартів у сфері охорони здоров'я з ВІЛ-інфекції.
Тобто, у відповідності до вимог чинного законодавства, брат позивача мав законодавчо гарантоване право на безоплатне лікування.
Згідно частини 1 статті 3, частин 1-3 статті 4, частини 1 та 2 статті 20 Закону України «Про подолання туберкульозу в Україні» встановлено, що лікування туберкульозу в усіх формах відбувається на засадах безоплатності для пацієнта та рівного доступу до якісних медичних послуг та необхідних лікарських засобів, із наданням безоплатного забезпечення харчування.
Брат позивача проходив лікування в комунальному закладі та безперечно мав доступ до безоплатної медичної допомоги та препаратів для лікування відповідних хвороб.
Відтак, хвороби брата позивача неможливо вважати обставинами, які можуть розглядатись як тяжка обставина при укладенні правочинів - договору позики та іпотечного договору.
Крім того, позивач при укладенні оспорюваних договорів надавав гарантії того, що він укладає договори, не перебуваючи у стані тяжкої обставини, що викладено у пункту 7.1 договору позики та п. 7.8 іпотечного договору.
В момент укладення таких договорів позивач не вважав за потрібне повідомити відповідачу про такі обставини, гарантував їх відсутність, однак, зі спливом майже п'яти років після їх укладення вирішив вигадати стан під впливом тяжких обставин.
Зазначену поведінку позивача можливо вважати суперечливою, недобросовісною, спрямованою на введення суду в оману.
Правовий висновок щодо заборони суперечливої поведінки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №461/9578/15-ц.
Твердження позивача про те, що квартира, яка є предметом іпотеки, є єдиним його житлом, не може становити тяжку обставину.
Зазначає, що оскаржуване судове рішення містить протилежні за своїм змістом висновки про те, що: «позивач визнає, що договір був укладений добровільно», та про те, що: «суд також враховує, що позивач уклав договір позики та іпотеки не з власної волі, а вимушено».
Оскаржуване рішення не містить жодного висновку щодо обраного позивачем способу захисту свої порушених прав про визнання договорів недійсними без застосування наслідків недійсності правочинів.
Позивачу беззаперечно відомо, що єдиним правомірним власником спірної квартири є ОСОБА_7 , адже у провадженні Голосіївського районного суду міста Києва перебуває справа за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про виселення (справа №752/3911/23). Провадження в цій справі було відкрито 16 березня 2023 року. Провадження в даній справі було відкрито 06 лютого 2024 року.
Велика Пала Верховного Суду в постанові від 01 березня 2023 року у справі №522/22473/15-ц звертала увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача.
Аналізуючи правовідносини, які фактично мають місце між учасниками справи, а також ОСОБА_7 , яку до розгляду справи взагалі залучено не було, хоча вона і є єдиним законним власником квартири, яка була предметом договору позики та договору іпотеки, вважає доцільним зазначити, що навіть застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених нормами статті 216 ЦК України, не призведе до набуття позивачем права власності на спірну квартиру.
Віндикаційного позову до останнього набувача цього майна по справі заявлено не було.
Правом надання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористалися.
18.06.2025 представник ОСОБА_1 - адвокат Онищук В. В. подав заперечення (письмові пояснення) на апеляційну скаргу, в яких зазначив, що перенесення матір'ю позивача інсульту у 2017 році призвело до тривалого періоду догляду, який завершився її смертю у 2018 році. Хвороба брата, який з 2016 року хворів на мультирезистентний туберкульоз, що супроводжувалося частими рецидивами, необхідністю постійного догляду та значними фінансовими витратами, створили тривалий період психоемоційного виснаження та фінансового тиску, який не припинився на момент укладення договорів у 2019 році. Психологічний вплив втрати матері та тривалого догляду за братом, підтримання його здоров'я також підтверджується медичними довідками та свідоцтвами про смерть, долученими до матеріалів справи. Позивач, не маючи стабільних джерел доходу, був змушений погодитись на вкрай невигідні умови договорів, що порушували баланс інтересів сторін. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що емоційна нестабільність позивача, спричинена особистими трагедіями та фінансовими труднощами, суттєво вплинула на його волю під час укладення договорів.
Довідки про доходи позивача за 2017 - 2019 року демонструють його обмежені фінансові можливості, що посилили залежність від позики. Догляд за хворим братом вимагав не лише фінансових, але й часових ресурсів, що обмежувало можливості позивача для заробітку. Це додатково погіршувало його матеріальне становище, що суд також врахував під час розгляду справи та ухвалення рішення.
Судом встановлено, що договір позики був укладений на суму 265 271,43 грн, що є еквівалентом 9 900 доларів США на дату 07.06.2019. Водночас забезпеченням позики виступила трикімнатна квартира загальною площею 62 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ринкова вартість якої на момент укладення договору становила щонайменше 2 млн. грн. Короткий строк дії договору ( 2 місяці) додатково вказує на обтяжливість умов, оскільки позивач не мав реальної можливості повернути позику в такі стислі терміни. Квартира є єдиним житлом для позивача, його батька та тітки. Укладення договору на таких умовах створювало реальний ризик втрати єдиного житла, що є порушенням принципів добросовісності та розумності, передбачених ст. 3 ЦК України.
Вважає, що залучення ОСОБА_7 до участі в справі не було необхідним, оскільки спір стосувався виключно договорів між позивачем та відповідачем, а не права власності на квартиру.
Той факт, що квартира зареєстрована на ОСОБА_7 , не впливає на допустимість обраного способу захисту, оскільки предметом спору є саме дійсність договорів позики та іпотеки, а не реституція чи витребування майна.
Визнання договорів недійсними усуває юридичні підстави для втрати права власності на квартиру, що відповідає меті захисту прав позивача та положенням ст. 216 ЦК України.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Базалюк О. Ю. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Оніщук В. В. просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що 07 червня 2019 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 ( позичальник) було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 182, за умовами якого позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти в розмірі, що обумовлений цим договором, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саме суму грошових коштів у термін та розмірах, що обумовлені умовами цього договору ( п. 1.1.).
Позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти у сумі 265 271,43 грн, що за погодженням сторін відповідно до ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України відповідає еквіваленту 9 900 доларів США. Грошова сума передана позикодавцем позичальнику до моменту підписання цього договору ( п. 2.1).
Позика надається позичальнику строком до 07 серпня 2019 року ( п.4.1).
Сторони свідчать, що договір не укладається під впливом тяжкої для них обставини ( п. 7.1).
З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 07 червня 2019 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 ( іпотекодавець) було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 184/1, за умовами якого ОСОБА_1 передав в іпотеку ОСОБА_2 трикімнатну квартиру номер АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням справами Національної академії наук України в місті Києві 20 березня 1995 року, та свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 червня 2019 року.
За згодою сторін заставна вартість предмета іпотеки за цим договором становить один мільйон гривень ( п. 1.3).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 5, 19 та 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16 зроблено висновок, згідно з яким правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Обґрунтовуючи позовні вимоги визнання договорів позики та іпотеки недійсними, ОСОБА_1 посилався на те, що вони укладені з порушенням чинного законодавства, під впливом тяжких для нього обставини та на вкрай невигідних для нього умовах.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності вказаних позовних вимог.
Суд взяв до уваги ту обставину, що мати позивачапомерла у 2018 році внаслідок прогресуючого захворювання (цереброваскулярна хвороба), а брат - у 2020 році після тривалого лікування від туберкульозу та супутніх захворювань, спричинених вірусом імунодефіциту людини. Батько позивача є особою похилого віку та перебуває на пенсії. Позивач був змушений покривати витрати на здоров'я і лікування матері та брата, аби запобігти подальшому погіршенню їхнього стану і рецидивам хвороб.
Суд зазначив, що умови укладених правочинів були надзвичайно невигідними для позивача, зокрема, передбачали передачу в іпотеку трикімнатної квартири в м. Києві, що є єдиним житлом для нього і його родини. При цьому сума позики становила лише 265 271 грн 43 коп., що еквівалентно 9 900 доларам США, тобто не відповідала ринковій вартості заставленої квартири і була значно нижчою.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Як вбачається з відзиву на позовну заяву, відповідач посилався на те, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та яка була предметом іпотеки за оспорюваним іпотечним договором, не перебуває у власності позивача, з приводу чого вже оформлено відповідні документи і жодна із обставин не свідчить про необхідність визнання недійсними договору позики та іпотечного договору (а.с.97 т.1).
Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, не з'ясував, чи є позивач на час розгляду справи власником квартири, яка була передана ним в іпотеку, та чи відновить обраний ним спосіб захисту його порушене право у спірних правовідносинах.
Під час апеляційного перегляду справи було встановлено, що 10 жовтня 2019 року ОСОБА_2 задовольнила свої вимоги іпотекодержателя та звернула стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
25.10.2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_8 на підставі договору дарування.
26.10.2022 року право власності на вказану квартиру набуто ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Яловою Н. О., зареєстрованого в реєстрі за №3725.
У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
У випадку порушення права власності власник відповідно до статті 387 ЦК України має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикаційний позов як спосіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належним йому майном.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на особливість правової природи віндикації.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) про те, що умовами звернення з таким позовом є: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі.
Така позовна вимога у розумінні приписів статей 387 і 388 ЦК України є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав особи, яка вважає себе власником спірного майна, що приводить до їх поновлення.
При цьому норми частини першої статті 216 ЦК України у сукупності із частиною третьою статті 215, частиною першою статті 233 ЦК України не можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 вказано, що «якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати:1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом».
Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав.
При цьому судом апеляційної інстанції не надається правова оцінка оспорюваним правочинам та обставинам по суті спору, оскільки відповідні висновки мають бути зроблені у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду щодо застосування належного способу захисту.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Отже, у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити саме через обрання неналежного способу захисту, без надання правової оцінки обставинам по суті спору, тому відсутня необхідність надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на висновок щодо суті апеляційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покладаються на ОСОБА_1 .
Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Базалюк Ольги Юріївни задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 05 листопада 2024 року скасувати.
Ухвалити нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа : приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бойко Тетяна Вікторівна про визнання договору позики та іпотечного договору недійсними відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2 906 грн 88 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26.07.2025.
Суддя - доповідач Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. І. Ящук