28.07.25
22-ц/812/1206/25
Провадження № 22-ц/812/1206/25 Суддя першої інстанції Лагода А.А.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
Іменем України
22 липня 2025 року м. Миколаїв Справа № 487/1307/25
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Крамаренко Т.В., Кушнірової Т.Б.,
при секретарі судового засідання - Шурмі Є.М.,
без участі учасників справи,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Лагоди А.А., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Автогаражного кооперативу «Парма» про визнання права власності і повернення частини членських внесків,
02 березня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Автогаражного кооперативу «Парма» (далі - АГК «Парма») про визнання права власності і повернення частини членських внесків.
Позов обґрунтовано тим, що позивач має право на визнання за ним права власності на рухоме індивідуально визначене майно - металевий гараж (бокс) № НОМЕР_1 , який знаходиться на території АГК «Парма».
Гараж знаходиться на місці виділеному ОСОБА_1 у 2007 році головою правління АГК «Парма» ОСОБА_2 . За вказаний гараж ОСОБА_1 сплачує членські внески до АГК «Парма», починаючи з 01 січня 2008 року.
Дії правління АГК «Парма» ОСОБА_2 , свідчили про визнання ОСОБА_1 членом кооперативу, які полягали у вимаганні (вимоги на воротах гаражу та дошці об'яв АГК), повторної сплати членських внесків за 2008 - 2009 роки та отримання правлінням цих внесків, а також внесків за інші роки до 31 грудня 2015 року.
В судових рішеннях по справах № 487/1004/16, № 487/5705/16 та № 487/5524/18 відсутнє посилання на доказ, на підставі якого судді з 2016 визнають право власності однієї особи (АГК «Парма») на рухому індивідуально визначену річ (металевий бокс), яка знаходилась у володінні іншої особи ( ОСОБА_1 ) з 2007, а тому вони не мають преюдиційної сили, оскільки не містять доказу, на підставі якого суди визнали право за АГК на майно, яке знаходиться у володінні іншої особи.
Під час розгляду справи № 487/1004/16, за позовом ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення (протоколу) АГК від 23 січня 2016 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в підтвердження права власності АГК на гараж, подали до суду фальшиві договір та квитанцію від 22 серпня 1993 року про придбання гаражу у МП «Парма» за 270 000,00 крб. та протокол правління від 11 березня 2008 року про встановлення цього гаражу на те місце, де він зараз знаходиться, замість гаражу, який належав члену АГК ОСОБА_5 .
Відносно ОСОБА_6 порушено кримінальні справи (провадження № 12020155030000108, № 12020155030000831) слідство по яким досі тривають та саме АГК «Парма» має довести неправомірність набуття ОСОБА_1 права власності на гараж, про дані факти позивач повідомляв виконавчу службу.
Позивач вважає себе власником гаражу на підставі статті 344 ЦК України ОСОБА_1 за період листопад і грудень 2015 було сплачено членські внески в сумі 90 грн та за період з 01 січня 2015 року - 31 грудня 2015 року - 540 грн.
Гараж № 90 було опечатано і 30 жовтня 2015 року виявлено позивачем навішення іншого замку, що унеможливило користування гаражем, а тому такі кошти (по 45 грн за два місяці) АГК «Парма» безпідставно утримує.
До цього, рішенням суду від 21 липня 2016 року у справі № 487/1004/16, про визнання незаконним рішення АГК «Парма» від 23 січня 2016 року встановлено незаконність дій АГК «Парма» щодо обмеження права позивача ОСОБА_1 на користування гаражем.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на рухоме індивідуально визначене майно - металевий гараж (бокс) № НОМЕР_1 , який знаходиться на території АГК «Парма».
Стягнути з АГК «Парма» на користь ОСОБА_1 90 грн членських внесків, сплачених за листопад, грудень 2015 року.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність правових підстав для набуття ним у встановленому порядку права власності на металевий гаражний бокс № НОМЕР_1 , а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.
Щодо позовних вимог повернення частини членських внесків, то ні матеріали справи, ні доводи позивача не свідчать про отримання відповідачем у встановленому порядку членських внесків від позивача, крім того встановлено що позивач не був членом АГК «Парма», а тому такі вимогу не підлягають задоволенню.
Не погодившись з рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де посилаючись на невідповідність його нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, просив його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано статті 328, 397 ЦК України та порушено частину 3 статті 293 ЦПК України, внаслідок неврахування висновків Верховного Суду.
Суд першої інстанції в порушення цивільного законодавства та правової позиції Верховного Суду позбавив позивача презумпції правомірності володіння, вказавши, що позивач не довів свого права власності на гараж.
При цьому фактичне володіння позивача гаражем з 2007 року не спростоване судом.
Також судом першої інстанції порушено пункт 5 статті 82, частини 3 статті 293 ЦПК України, та неправильно, всупереч висновкам Верховного Суду, визнано преюдиційними судові рішення.
В жодному із судових рішень по справах № 487/1004/16, № 487/5705/16, № 487/5524/18 відсутнє посилання на доказ, на підставі якого судді з 2016 року визнають право власності однієї особи (АГК «Парма») на рухому індивідуально визначену річ (металевий бокс), яка знаходилась у володінні іншої особи ( ОСОБА_1 ) з 2007 року.
АГК «Парма» не надало жодного іншого доказу в підтвердження свого права власності на гараж.
Погодившись з поясненнями голови АГК, що гараж був переданий позивачу у користування безпосередньо попереднім головою правління кооперативу, суд не навів допустимого і належного доказу такого правочину, яким може бути лише письмовий доказ.
Також суд визнав факт встановлення гаражу на місце № 90 після 11 березня 2008 року, згідно з протоколом правління АГК від 11 березня 2008 року. Проте такий висновок не відповідає встановленому постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року факту користування позивачем вже встановленим на цьому місті гаражем, ще у 2007 році.
Оцінка судом першої інстанції договору від 22 серпня 1993 року, як достовірного призвела до неправильного вирішення справи.
Суд звільнив голову АГК «Парма» від обов'язку, передбаченому статтею 93 ЦПК України, і відповідно позбавив права позивача на отримання відповідей на поставлені в позовній заяві питання. Відмовив у витребуванні документів бухгалтерського обліку в підтвердження права власності АГК «Парма» на гараж, відмовив в призначенні експертизи щодо документального підтвердження права на гараж, звільнив відповідача від участі в засіданні та можливих запитань позивача, відмовив у витребуванні у АГК «Парма» розрахунку заборгованості ОСОБА_1 по членським внескам до кооперативу. Крім цього, відмовив в застосуванні до голови АГК заходів процесуального впливу за невиконання статті 93 ЦПК України.
Факт сплати ОСОБА_1 членських внесків та членство в кооперативі підтверджується доказами, яким суддя не надав оцінку без зазначення мотивів.
Під час розгляду справи судді Лагода А.А. був двічі заявлений відвід з підстав прихильного ставлення до відповідача, що підтвердилось порушенням ним принципу змагальності.
На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від відповідача не надходило.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, повідомлений апеляційним судом про дату, час і місце розгляду справи, про причини неявки суд не повідомив.
Позивач ОСОБА_1 в підготовчій частині судового засідання, заявивши відвід колегії суддів апеляційного суду, а також підтримавши свої клопотання та дочекавшись ухвалення апеляційним судом процесуальних рішень по заявленим клопотанням, залишив залу судового засідання, заявивши, що не буде приймати участі у подальшому розгляді справи.
З огляду на зазначене, колегія суддів відповідно до приписів частини 2 статті 372 ЦПК України розглянула справу без участі учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, відповідно до копії витягу з рішення Миколаївської міської ради народних депутатів від 26 квітня 1994 року № 21/5 «Про відведення земельних ділянок підприємствам, організаціям, установам, громадянам та затвердження матеріалів інвентаризації земель м. Миколаєва», відведено земельні ділянки під організацію автостоянок і авто гаражним кооперативам для будівництва індивідуальних гаражів по раніше прийнятим рішенням міськвиконкому. Також відведено малому підприємству «Парма» в тимчасове користування, на умовах оренди, строком на 7 років площею 20731кв.м для обслуговування відкритої автостоянки по вул. Індустріальній без права будівництва СТО і мийки автомашин. Управлінню земельних ресурсів міськвиконкому прописано видати користувачам і власникам державні акти на земельні ділянки, укласти договори на право тимчасового користування землею і видати дозвіл на установку кіосків (павільйонів).
Згідно копії протоколу № 1 загальних зборів громадян з питання створення кооперативної стоянки автотранспортних засобів «Парма» від 30 вересня 1999 року, ОСОБА_7 проінформував зібрання про можливість створити стоянку автотранспортних засобів громадян на базі замощеної і огородженої частини території, виділеної раніше міською радою підприємству «Парма» з наступним викупом майна. Також проінформував про досягнуті домовленості щодо установки боксів для автомобілів членів кооперативної автостоянки та можливості розгляду клопотання в міській раді і згоду підприємства «Парма» на вилучення з свого користування і надання в користування кооперативній автостоянці частини земельної ділянки, розглядався проект статуту. За результатами голосування збори вирішили створити кооперативну автостоянку автотранспортних засобів «Парма» та затвердити статут, вибрати правління та голову, вибрали ревізійну комісію.
З копії статуту АГК «Парма», прийнятого загальними зборами протокол від 30 вересня 1999 року №1 та затвердженого рішенням Заводського районного виконавчого комітету Миколаївського міськвиконкому від 12 листопада 1999 року № 250, вбачається, що члени кооперативної автостоянки мають право встановити на виділеному, відповідно до схеми розміщення, ділянці металевий гараж (бокс) відповідних розмірів. Кооперативна автостоянка забезпечує підтримання замощення, огородження та інженерних мереж в належному стані, утримання території відповідно до вимог санітарних норм. Членом кооперативної автостоянки може бути кожний хто згоден виконувати цей статут і повністю вніс вступний внесок в рахунок викупу майна у підприємства «Парма» в розмірі однієї двохсотої частини вартості. Для вступу в члени кооперативної автостоянки в правління подається відповідна заява за встановленою формою. Внесення вкладу відбувається кожним бажаючим стати членом кооперативної автостоянки по окремому договору за формою яка додається. Заявник до повного внесення внеску в рахунок викупу майна у підприємства «Парма» є кандидатом в члени кооперативної автостоянки з правом дорадчого голосу.
За змістом договору від 22 серпня 1993 року мале підприємство «Парма» зобов'язалось розмістити на автостоянці збірний металевий гараж належного кооперативу «Парма» на праві особистої власності, забезпечити охорону. Про внесок в фонд розвитку МП «Парма» свідчить копія квитанції від 22 серпня 1993 року.
Відповідно до протоколу засідання правління АГК «Парма» від 11 березня 2008 року правління вирішило виключити з кооперативу в зв'язку з переносом і демонтажем металевого гаражу належного ОСОБА_5 і замість цього встановити гараж кооперативу (відповідно до договору від 22 серпня 1993 року), присвоївши гаражу порядковий номер «№ 90».
Згідно виписки з протоколу засідання АГК «Парма» від 23 січня 2016 року правління вирішило зобов'язати ОСОБА_1 повернути гаражний бокс № НОМЕР_1 належний АГК «Парма» в строк до 24 лютого 2016 року.
Також суду надано копії документів з відміткою печатки АГК «Парма» та підписом із зазначенням: від 09 квітня 2015 року № 762, сума платежу 540 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2015, гаражний - № 90; від 05 березня 2014 року № 95, сума платежу 480 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2014, гаражний - № 90; від 05 березня 2014 № 94, сума платежу 480,00 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2009, гаражний - № 90, від 05 березня 2014 року № 95, сума платежу 480 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2008, гаражний - № НОМЕР_1 .
З наданої копії акту державного виконавця від 29 червня 2021 року встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , на території АГК «Парма» візуальним оглядом встановлено, що на території кооперативу знаходиться один металевий гаражний (бокс) № НОМЕР_1 . Такий вихід здійснено державним виконавцем в рамках виконавчого провадження № 64138667 з виконання виконавчого листа від 13 травня 2020 року № 487/5705/16-ц яким зобов'язано ОСОБА_1 повернути АГК «Парма» металевий гаражний бокс № НОМЕР_1 розташований на території АГК «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10.
За інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, 31 жовтня 2019 року Заводським районним судом м. Миколаєва в справі № 487/5705/16-ц прийнято рішення, яке залишено в силі постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. Предметом розгляду в справі були вимоги АГК «Парма» витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 металевого гаражного боксу № НОМЕР_1 розташованого на території АГК «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10, зобов'язання ОСОБА_1 повернути АГК «Парма» металевий гаражний бокс № НОМЕР_1 розташований на території АГК «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10. Позовні вимоги АГК «Парма» задоволено. Судом під час розгляду справи 487/5705/16-ц не встановлено членство ОСОБА_1 в АГК «Парма» в т.ч. шляхом сплатою витрат на утримання майна кооперативу, придбання ним у власність або користування у встановленому порядку металевого гаражного боксу № НОМЕР_1 . Вказане рішення суду постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року залишено без змін. Миколаївський апеляційний суд підтримав висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_1 незаконно володіє гаражним боксом № НОМЕР_1 в АГК «Парма», останній підлягає витребуванню у нього та поверненню позивачу.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2016 року, яке ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 05 серпня 2016 року та постановою Верховного Суду від 15 березня 2018 року залишено без змін, встановлено, що ОСОБА_1 не набув права користування спірним гаражем, а відтак рішення правління про зобов'язання звільнити неправомірно зайнятий гараж є законним (справа № 487/1004/16-ц). Верховний Суд підтвердив висновок попередніх судових інстанцій, що право користування виникає після прийняття в члени кооперативу. За відсутності такого рішення фактичне тривале користування майном, незалежно від строку, є неправомірним.
Крім того, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 вересня 2021 року у справі № 487/5524/18 в задоволенні позовних вимогах ОСОБА_1 до АГК «Парма», ТОВ Фірма «Парма» про визнання недійсним рішення правління Автогаражного кооперативу «Парма» від 31 серпня 2015 року та правочину про передачу в користування (оренду) гаражу № НОМЕР_1 відмовлено. Вказане рішення суду постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року залишено без змін. Миколаївський апеляційний суд погодився з судом першої інстанції, та зазначив, що відповідно до протоколу засідання правління АГК «Парма» від 11 березня 2008 року вирішено виключити із кооперативу, у зв'язку з перенесенням і демонтажем металевого гаражу, належного ОСОБА_5 замість його гаражу встановлено господарський гараж кооперативу АГК «Парма» (відповідно до договору від 22 серпня 1993 року) та присвоєно йому порядковий номер № 90. Рішенням засідання правління АГК «Парма» від 31 серпня 2015 року вирішено опечатати гараж № НОМЕР_1 печаткою АГК та навісити додатковий замок. Запрошено ОСОБА_1 на наступне засідання правління для роз'яснення норм Уставу АГК. ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом зазначив, що у 2007 році йому було виділено місце під гараж № НОМЕР_1 на території автостоянки « ІНФОРМАЦІЯ_1 » і з цього часу він як і інші члени кооперативу використовує це місце для розміщення на ньому металевого гаражу № НОМЕР_1 , що належить йому на праві власності. Судом апеляційної інстанції зазначено, що належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності користування та набуття гаражу № НОМЕР_1 ОСОБА_1 в АГК «Парма» матеріали справи не містять. Також не надано доказів й на підтвердження наявності іншого металевого гаражу № НОМЕР_1 в АГК «Парма», а ніж той, яким користується ОСОБА_1 . Миколаївський апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що відсутні підстави для задоволення вимог й про визнання недійсним правочину про передачу АГК «Парма» в користування (оренду) гаражу № НОМЕР_1 з огляду на відсутність письмової форми правочину.
За даними автоматизованої системи виконавчих проваджень ВП №64138667, яке відкрито 15 січня 2021 року на виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва по справі від 31 жовтня 2019 року № 487/5705/16-ц, яким зобов'язано ОСОБА_1 повернути автогаражному кооперативу «Парма» металевий гаражний бокс № НОМЕР_1 розташований на території автогаражного кооперативу «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10 - станом на 15 квітня 2024 року завершено, що свідчить про повернення відповідачу/стягувачу металевого гаражного боксу № НОМЕР_1 .
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина статті 2 ЦПК України).
Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами часини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин 1, 4 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном -протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, таких як: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України необхідно виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для правомірного володіння майном.
Отже, йдеться про добросовісне, без титульне заволодіння майном особою, яка у подальшому може претендувати на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.
Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Таким чином, позивач при зверненні до суду з вказаним позовом повинен був довести належними доказами, що він добросовісно заволодів гаражем № НОМЕР_1 , відкрито володів цим майном та таке володіння було тривалим.
Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України)
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України)
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.
Позивач обґрунтовуючи свої вимоги посилався на те, що він має право на визнання за ним права власності на металевий гараж (бокс) № НОМЕР_1 , який знаходиться на території АГК «Парма», оскільки гараж знаходиться на місці виділеному йому у 2007 році головою правління АГК «Парма» ОСОБА_2 , вказаним гаражем з цього часу він відкрито володіє та за вказаний гараж сплачує членські внески до АГК «Парма», починаючи з 01 січня 2008 року.
Як встановлено матеріалами справи спір між сторонами з приводу законності заволодіння ОСОБА_1 металевим гаражем № НОМЕР_1 перебуває на розгляді тривалий час.
За результатами розгляду таких справ судом першої інстанції встановлено:
рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 липня 2016 року, яке ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 05 серпня 2016 року та постановою Верховного Суду від 15 березня 2018 року залишено без змін, встановлено, що ОСОБА_1 не набув права користування спірним гаражем, а відтак рішення правління про зобов'язання звільнити неправомірно зайнятий гараж є законним (справа № 487/1004/16-ц);
31 жовтня 2019 року Заводським районним судом м. Миколаєва в справі № 487/5705/16-ц прийнято рішення, яке залишено в силі постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. Предметом розгляду в справі були вимоги АГК «Парма» про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 металевого гаражного боксу № НОМЕР_1 розташованого на території АГК «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10, зобов'язання ОСОБА_1 повернути АГК «Парма» металевий гаражний бокс № НОМЕР_1 розташований на території АГК «Парма» за адресою: м. Миколаїв, вул. Індустріальна, 10. Позовні вимоги АГК «Парма» задоволено. Судом під час розгляду справи цієї справи не встановлено членство ОСОБА_1 в АГК «Парма» в т.ч. шляхом сплатою витрат на утримання майна кооперативу, придбання ним у власність або користування у встановленому порядку металевого гаражного боксу № НОМЕР_1 ;
рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 вересня 2021 року у справі № 487/5524/18 в задоволенні позовних вимогах ОСОБА_1 до АГК «Парма», ТОВ Фірма «Парма» про визнання недійсним рішення правління Автогаражного кооперативу «Парма» від 31 серпня 2015 року та правочину про передачу в користування (оренду) гаражу № НОМЕР_1 відмовлено. Вказане рішення суду постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 листопада 2023 року залишено без змін. Миколаївський апеляційний суд погодився з судом першої інстанції, та зазначив, що відповідно до протоколу засідання правління АГК «Парма» від 11 березня 2008 року вирішено виключити із кооперативу, у зв'язку з перенесенням і демонтажем металевого гаражу, належного ОСОБА_5 замість його гаражу встановлено господарський гараж кооперативу АГК «Парма» (відповідно до договору від 22 серпня 1993 року) та присвоєно йому порядковий номер № 90. Рішенням засідання правління АГК «Парма» від 31 серпня 2015 року вирішено опечатати гараж № НОМЕР_1 печаткою АГК та навісити додатковий замок. Запрошено ОСОБА_1 на наступне засідання правління для роз'яснення норм Уставу АГК. ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом зазначив, що у 2007 року йому було виділено місце під гараж № НОМЕР_1 на території автостоянки « ІНФОРМАЦІЯ_1 » і з цього часу він як і інші члени кооперативу використовує це місце для розміщення на ньому металевого гаражу № НОМЕР_1 , що належить йому на праві власності. Судом апеляційної інстанції зазначено, що належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності користування та набуття гаражу № НОМЕР_1 ОСОБА_1 в АГК «Парма» матеріали справи не містять. Також не надано доказів й на підтвердження наявності іншого металевого гаражу № НОМЕР_1 в АГК «Парма», а ніж той, яким користується ОСОБА_1 .
У справі, яка переглядається, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що наведеними судовими рішення встановлені обставини, які є преюдиційними у цій справі, тобто обставини, що не потребують доказування, а саме, що ОСОБА_1 не був членом кооперативу АГК «Парма», металевий гараж № НОМЕР_1 належить АГК «Парма» та витребуваний з володіння ОСОБА_1 . Таким чином, вказаними судовими рішеннями була встановлена протиправність користування ОСОБА_1 металевим гаражем № НОМЕР_1 в АГК «Парма».
Зазначені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 знав або повинен був знати про неправомірність заволодіння чужим майном, а тому, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може набути право власності на нього, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Суд першої інстанції правильно не взяв до уваги доводи позивача про те, що він сплачував членські внески, а тому був членом кооперативу.
Гаражний кооператив - це об'єднання власників гаражних приміщень, створене для організації, підтримки та спільного обслуговування гаражної інфраструктури. Така організаційна форма дає можливість власникам спільно вирішувати питання, пов'язані з утриманням території, комунікаціями та безпекою.
Гаражні кооперативи створюються як обслуговуючі кооперативи, де кожен член має певну кількість голосів, що дає змогу брати участь в ухваленні рішень щодо кооперативу. Оскільки діяльність кооперативу орієнтована на підтримання гаражної інфраструктури, кожен член бере участь у фінансуванні робіт з утримання, ремонту й модернізації території та комунікацій.
Членами гаражного кооперативу можуть стати як фізичні, так і юридичні особи. Для вступу необхідно подати заяву, внести вступний внесок і пай, розмір якого визначається статутом кооперативу.
Судовим рішенням від 21 липня 2016 року встановлено, що ОСОБА_1 не приймався до членів кооперативу «Парма» в установленому Статутом порядку. Металевий бокс № 90 був переданий йому у користування безпосередньо попереднім головою правління кооперативу, без прийняття відповідного рішення уповноваженими органами управління кооперативу.
Ні норми Закону України «Про кооперацію», ні відповідні приписи Статуту кооперативу не встановлюють правових підстав виникнення права постійного користування боксом у кооперативі, у тих випадках, коли користування здійснюється без прийняття відповідних рішень органів управління кооперативу, незалежно від часу фактичного користування.
З огляду на зазначене, суд правильно відмовив позивачу у задоволенні вимог щодо повернення суми оплачених членських внесків, що були сплачені позивачем.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції неправильно застосовано приписи статей 328, 397 ЦК України та порушено частину 3 статті 293 ЦПК України не заслуговують на увагу, оскільки в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про не спростування позивачем неправомірного фактичного володіння металевим гаражем, що встановлено рішенням суду. Частина 3 статті 293 ЦПК України визначає порядок окремого провадження у справі, що відсуне у цій справі.
Аргументи апеляційної скарги щодо неправильного визнання преюдиційними обставин, викладених в попередніх судових рішеннях за участю тих же самих сторін з огляду на те, що в цих рішеннях відсутнє посилання на докази, що підтверджували б право власності АГК «Парма» на гараж, є неприйнятними з огляду на таке.
Апеляційний суд вважає, що позивач намагається подавати нові докази на підтвердження тих самих фактів, що вже були встановлені в попередніх справах. Правило частина 4 статті 82 ЦПК України про звільнення від доказування, має абсолютний характер, така його дія спрямована на те, щоб спір між сторонами вирішувався в одній судовій справі, а не був штучно розбитий на декілька позовів/справ, де сторони мали би можливість подавати нові докази на підтвердження тих самих фактів.
Обставини, на які посилається позивач, були встановлені судовими рішеннями, що зазначені судом першої інстанції.
Суд першої інстанції також правильно відмовив в позовних вимогах щодо повернення коштів, сплачених за твердженнями позивача, як членські внески, оскільки ні матеріали справи, ні доводи позивача не свідчать про отримання відповідачем у встановленому порядку членських внесків від позивача, крім того встановлено що позивач не був членом АГК «Парма».
На підтвердження таких тверджень позивач надав суду першої інстанції копії документів з відміткою печатки АГК «Парма» та підписом із зазначенням: від 09 квітня 2015 року № 762, сума платежу 540 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2015, гаражний - № 90; від 05 березня 2014 року № 95, сума платежу 480 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2014, гаражний - № 90; від 05 березня 2014 № 94, сума платежу 480,00 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2009, гаражний - № 90, від 05 березня 2014 року № 95, сума платежу 480 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2008, гаражний - № 90, від 06 березня 2013 року № 104, сума платежу 480 грн, ПІБ - Ткаченко, місяць - 1-12/2013, та фото оголошень про сплату членських внесків. Надані фото не містять дати та пояснень до них, внаслідок чого суд не може зробити висновки коли, ким та де було їх розміщено.
Отже, зазначені докази не підтверджують того факту, що позивач був прийнятний в члени автогаражного кооперативу «Парма» та як член цього кооперативу сплачував саме членські внески. Призначення платежу надані письмові докази не містять. Водночас, попередніми судовими рішення встановлено, що ОСОБА_1 не приймався в члени кооперативу та не був його членом, а тому й членські внески не сплачував.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд звільнив голову АГК «Парма» від обов'язку, передбаченому статтею 93 ЦПК України, відмовив у витребуванні документів бухгалтерського обліку в підтвердження права власності АГК «Парма» на гараж, відмовив в призначенні експертизи щодо документального підтвердження права на гараж, відмовив у витребуванні у АГК «Парма» розрахунку заборгованості ОСОБА_1 по членським внескам до кооперативу, відмовив в застосуванні до голови АГК заходів процесуального впливу за невиконання статті 93 ЦПК України, не заслуговують на увагу з огляду на те, що суд першої інстанції вирішував заявлені позивачем клопотання в межах норм ЦПК України. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції по вирішенню цих клопотань.
Доводи скарги про порушення судом першої інстанції при розгляді справи принципу змагальності з приводу чого головуючому судді були двічі заявлені відводи є безпідставними. Заявлені відводи судом першої інстанції були вирішені відповідно до вимог чинного законодавства і в матеріалах справи відсутні будь-які відомості про прихильність судді до сторони відповідача. Апеляційний суд вважає такі твердження сторони позивача бездоказовими та надуманими.
Посилання скаржника на неврахування судом першої інстанції правових позицій викладених в постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 822/1468/17, від 24 квітня 2017 року у справі №825/705/17, від 28 квітня 2018 року у справі № 825/705/17, від 14 серпня 2018 року у справі № 823/1097/17, від 18 жовтня 2018 року у справі № 2а-6859/10/1570, від 22 січня 2019 року у справі № 816/1481/17 не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними, з огляду на таке.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц, від 6 червня 2018 року у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі, що переглядається, та справах, на які посилається скаржник, зміст правовідносин, суб'єктивний склад учасників та об'єкти, з приводу якого сторони вступають у правовідносини, є різними.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що за своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди позивача з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин сторонами до суду першої інстанції та до апеляційної скарги не надано.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, відсутні.
Керуючись статтями 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.В. Крамаренко
Т.Б. Кушнірова
Повне судове рішення складено 28 липня 2025 року.