23 липня 2025 року
м. Київ
справа № 182/6681/21
провадження № 61-14108св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - керівник Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,
третя особа - Державне спеціальне господарське підприємство «Ліси України»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2024 року у складі судді Кобеляцької-Шаховал І. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Зубакової В. П., Бондар Я. М., Остапенко В. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 року керівник Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області, в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа Державне спеціальне господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.
Позовна заява мотивована тим, що земельна ділянка, площею 2 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, до її передачі, згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 01 квітня 2021 року № 4-2886/15-21СГ, у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, мала лісогосподарське призначення.
Тобто, відбулася незаконна зміна цільового призначення землі та вказана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення природно-заповідного фонду і розташована у 51 кварталі, виділ 3, та у 18 кварталі, виділ 1, Нікопольського лісництва Державного підприємства (далі - ДП) «Марганецьке лісове господарство».
Прокурор вважав, що наявні підстави для звернення до суду із цим позовом, оскільки зазначені обставини мають суспільний та публічний інтерес. При цьому, вважав, що захист прав держави на спірну земельну ділянку необхідно вчинити саме пред'явленням негаторного позову, на підставі статті 391 ЦК України, а не віндикаційного, оскільки землі природно-заповідного фонду не можуть передаватися у приватну власність
З урахуванням наведеного, прокурор просив суд:
- усунути перешкоди власнику - державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 01 квітня 2021 року № 4-2886/15-21 СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність»;
- усунути перешкоди власнику - державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з одночасним припиненням права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку;
- усунути перешкоди власнику - державі, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, площею 2,00 га, кадастровий номер 1222985500:01:001:0120, яка розташована на території Покровської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, шляхом її повернення (витребування) на користь Держави, в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, з правом постійного користування ДП «Марганецьке лісове господарство» із незаконного володіння ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 30 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року, у позовних вимогах керівника Нікопольської окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах Дніпропетровської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа - Державне спеціальне господарське підприємство «Ліси України», про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що спірна земельна ділянка зареєстрована за ОСОБА_2 , а прокурор позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння до останнього власника не заявив, тому позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним рішення, скасування державної реєстрації права власності та повернення спірної земельної ділянки не є ефективним способом захисту права.
Спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, тому належним способом захисту порушених прав є звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстровано, натоміть, прокурор звернувся до суду із негаторним позовом.
Обрання неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2024 року до Верховного Суду, заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги керівника Нікопольської окружної прокуратури задовольнити.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що прокурор повинен був звертатися до суду з віндикаційним позовом, оскільки захист прав держави на землю, яка віднесена до природно-заповідного фонду, необхідно здійснювати шляхом подання негаторного позову, про повернення земельної ділянки.
Вважає, що навіть якщо земельна ділянка частково відноситься до природо-заповідного фонду, то все одно ефективним способом захисту є саме негаторний позов.
Посилається на відповідну практику Великої Палати Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сільванович Г. Б., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними та не впливають на правильність вирішення спору судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки не знав та не міг знати про віднесення її, як до земельно лісового фонду, так і до природно-заповідного фонду, так як земельна ділянка не має відповідних ознак, вважає висновки судів законними та обґрунтованими, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
17 грудня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Земельна ділянка, площею 2 га, з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120, до 01 вересня 2021 року належала ОСОБА_1
01 вересня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, призначеної для ведення особистого селянського господарства, яка віднесена до земель сільськогосподарського призначення.
Згідно з листом від 04 серпня 2021 року № 195/03, складеним ДП «Марганецьке лісове господарство», відповідно до додатку № 1, земельна ділянка з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120 відноситься до земель лісового фонду. При цьому, землевпорядна документація для погодження вказаної земельної ділянки на розгляд до лісгоспу не надходила, інвентаризація земель лісового фонду не проводилась.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі 3 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі
№ 145/2047/16-ц, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (див. постанову Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18 (адміністративні провадження № К/9901/16194/19; К/9901/16864/19)).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19)).
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).
В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.
Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у пункті 53 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (пункти 65-67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (пункти 70-71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведенного, визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) (пункт 95), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15ц (провадження № 14-31цс20), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21) (пункт 37)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц( провадження № 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Крім того, відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), а також у пунктах 101-104 постанови від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, вибула з володіння держави та право власності на неї зареєстроване за ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений прокурором негаторний позов, саме на якому наголошував прокурор, як у позовній заяві, апеляційній скарзі, так і вказує у касаційній скарзі, про усунення перешкод, шляхом оскарження рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення спірної земельної ділянки, є неефективним способом відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.
Суди попередніх інстанцій правильно вказали, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного зареєстрованого власника, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі правочину, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор правильно звернувся до суду з негаторним позовом, а також щодо віднесення спірної земельної ділянки до природно-заповідного фонду та погоджується з висновками апеляційного суду, який не взяв до уваги аналогічні доводи апеляційної скарги прокурора, вказавши, що дійсно, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 червня 2023 року (справа № 554/10517/16-ц), зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням закону потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов'язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку, тому за таких умов негаторний позов є ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику (пункти 7.29-7.30).
Проте, судами було встановлено, що за інформацією ДП «Марганецьке лісове господарство» спірна земельна ділянка віднесена до земель лісового фонду та лише частково займає квартал 18 виділ 1, який відноситься до природно-заповідного фонду - ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Богданівський», а тому посилання прокурора на особливий правовий статус всієї земельної ділянки, з кадастровим номером 1222985500:01:001:0120, є помилковим.
Тобто, відповідно до наданої самим прокурором інформації, спірна земельна ділянка відноситься саме до земель лісового фонду, а не до природно-заповідного фонду. З інформації вбачається, що часткове зайняття земельною ділянкою кварталу 18 виділу 1, який відноситься до природно-заповідного фонду - ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Богданівський», не віднесло її до земель природно-заповідного фонду, а нормами ЗК України не передбачено одночасне віднесення однієї і тої самої, сформованої земельної ділянки, до різних категорій.
При цьому, у разі часткового накладення земельної ділянки, витребуванню підлягає лише частина земельної ділянки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25).
Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що прокурор повинен був звертатися до суду саме з віндикаційним позовом до останнього власника, у разі, якщо вважає, що ОСОБА_2 незаконно заволодів спірною земельною ділянкою, а не негаторним, на чому наполягає прокурор.
Отже, доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони побудовані на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується законі та з якою погоджується Верховний Суд.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін.
Оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, то перерозподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець