24 липня 2025 року
м. Київ
справа № 161/5405/24
провадження № 61-2772св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Людва Олександр Володимирович, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у складі судді Черняка В. В. від 30 жовтня 2024 року, додаткове рішення цього ж суду від 20 листопада 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Бовчалюк З. А., Карпук А. К., від 03 лютого 2025 року,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року товариство з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант» (далі - ТОВ «Гіг-Ант») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних.
Позовну заяву мотивовано тим, що 29 серпня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 205 411,07 доларів США зі сплатою 14,29 % річних, строком до 10 серпня 2028 року. На забезпечення належного виконання позичальником умов кредитного договору, цього ж дня між банком та
ОСОБА_2 укладено договір поруки.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11, яке набрало законної сили 11 січня 2012 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі
2 229 983,80 грн.
16 січня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» і ТОВ «Гіг-Ант» було укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого до товариства перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня
2008 року.
Посилаючись на невиконання відповідачем рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивач просив стягнути з
ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 625 ЦК України інфляційні втрати у розмірі 1 083 315,50 грн, а також 3% річних у розмірі 327 532,69 грн за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня 2024 року та додатковим рішенням цього ж суду від 20 листопада 2024 року,залишеними без змін постановою Волинського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року, позов ТОВ «Гіг-Ант» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Гіг-Ант» інфляційні втрати в сумі 1 083 315, 50 грн, 3% річних у сумі 327 532,69 грн, 21 161,72 грн судового збору та 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Судові рішення мотивовані тим, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникло право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, а тому позивач має право на стягнення цих сум за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Стягуючи з відповідача на користь позивача понесені витрати на правову допомогу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із їх доведеності, врахувавши, що відповідач клопотання про зменшення цих витрат не заявляв.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
04 березня 2025 року через підсистему «Електронний суд» адвокат Людва О. В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 03 серпня 2022 року у справі № 724/136/20, від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 31 січня 2024 року у справі № 758/2555/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 753/1527/22 та ін. (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач звернувся до суду із позовом поза межами позовної давності, оскільки право кредитора на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникло 01 листопада 2010 року, що встановлено рішенням Луцького міськрайонного суду від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11, і було обмежено строком у три роки, тобто до 01 листопада 2013 року, однак із позовом кредитор звернувся лише у березні 2024 року.
Зазначає, що позивач не повідомив його про набуття права вимоги за кредитним договором, а тому відповідач не має обов'язку перед позивачем щодо виконання умов цього договору.
Оскільки підлягає скасуванню основне рішення місцевого суду від 30 жовтня 2024 року, то підлягає й скасуванню додаткове рішення про стягнення витрат на правову допомогу.
Відзив на касаційну скаргу
У березні 2025 року від ТОВ «Гіг-Ант» надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень.
Зазначає, що невиконання відповідачем зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення передбачених статтею
625 ЦК України сум виникло з моменту порушення грошового зобов'язання, підтвердженого судовим рішенням, до моменту його повного виконання і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Зазначає, що загальний трирічний строк позовної давності для нарахування передбачених статтею 625 ЦК України сум почав свій перебіг 03 квітня 2017 року, станом на час введення карантину не сплинув та був продовжений до 30 червня 2023 року, однак позивач нарахував такі суми до 23 лютого 2022 року відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Отже, позивач вважає помилковими доводи касаційної скарги про пропуск ним позовної давності.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2025 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 903/602/24.
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2025 року поновлено касаційне провадження у справі.
Встановлені судами фактичні обставини справи
29 серпня 2008 року між ВАТ КБ «Надра» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позивальнику кредит у розмірі 205 411,07 доларів США зі сплатою 14,29 % річних, строком до 10 серпня 2028 року. На забезпечення належного виконання позичальником умов кредитного договору, цього ж дня між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11, яке набрало законної сили 11 січня 2012 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі
2 229 983,80 грн.
16 січня 2020 року між ПАТ КБ «Надра» і ТОВ «Гіг-Ант» було укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого до товариства перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 серпня
2008 року.
Відповідно до наданого позивачем розрахунку, у зв'язку із невиконанням рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, з 03 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року нараховано 1 083 315, 50 грн інфляційних втрат і 327 532,69 грн 3 % річних.
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті
411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до пункту 8.35 постанови від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18).
У пункті 8.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зазначено, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою.
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19. постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред'явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Матеріалами справи підтверджено, що відповідач має перед позивачем грошове зобов'язання, яке виникло з кредитного договору від 29 серпня 2008 року, що підтверджується рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11 про солідарне стягнення
з ОСОБА_1 солідарно з поручителем ОСОБА_2 на користь кредитора заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 229 983,80 грн.
Отже, судовим рішенням від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11 підтверджено наявність грошового зобов'язання позичальника перед банком у розмірі 2 229 983,80 грнта його порушення, яке виникло на підставі кредитного договору.
Даних про добровільне або примусове виконання цього судового рішення матеріали справи не містять.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19).
Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що у розумінні наведених положень закону позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання, підтвердженого рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року у справі
№ 2-1397/11.
Установивши, що відповідач не виконує грошове зобов'язання, не сплатив на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі
2 229 983,80 грн, то суди дійшли правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача відповідно до частини другої статті 625 ЦК України інфляційних втрат у розмірі 1 083 315,50 грн та трьох процентів річних у розмірі 327 532,69 грн, нарахованих за період з 03 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року.
Посилання у касаційній скарзі на те, що позивач пропустив позовну давність, оскільки право кредитора на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникло 01 листопада 2010 року, що встановлено рішенням Луцького міськрайонного суду від 22 листопада 2011 року у справі № 2-1397/11, і було обмежено строком у три роки, тобто до 01 листопада 2013 року, помилкові. Право на позов про стягнення передбачених статтею 625 ЦК України триває з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Також слід зазначити таке.
Законодавство можевизначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Із 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин із подальшим продовженням відповідними постановами його строку до 30 червня 2023 року (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»).
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень
ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року).
Тобто, строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня
2020 року), продовжуються на строк дії такого карантину.
Такі висновки щодо застосування Закону № 540-ІХ викладені в пункті 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року в справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22), а також в постановах Верховного Суду від 07 вересня 2022 року в справі № 679/1136/21 (провадження
№ 61-5238св22), від 16 листопада 2023 року в справі № 487/1342/21 (провадження № 61-4298св23), від 20 квітня 2023 року в справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св22).
У цій справі грошове зобов'язання, підтверджене рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2011 року у справі
№ 2-1397/11, відповідачем не виконано, таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому у позивача право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникло за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Однак стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ.
Отже, на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року) прострочені з 02 квітня 2017 року платежі за кредитом перебувають у межах продовженої Законом № 540-ІХ позовної давності.
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що в разі якщопозовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року).
Отже, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судами обґрунтованимипозовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, то перебіг цього строку продовжився на строк дії карантину.
За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 03 квітня 2017 року по 23лютого 2022 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим. Доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних протягом зазначеного періоду спростовуються викладеними висновками.
Такий висновок узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23.
Із вказаним висновком Верховного Суду щодо продовження строків позовної давності стосовно вимог про стягнення інфляційних втрат і процентів річних, які не спливли станом на 02 квітня 2020 року погодилася й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24і не знайшла підстав для відступу від правового висновкуКасаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наведеного у постанові від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23.
Посилання у касаційній скарзі на неповідомлення відповідача про заміну кредитора не можуть бути підставою для скасування судових рішень. Неповідомлення боржника про заміну кредитора не припиняє зобов'язань сторін за кредитним договором, а може впливати на визначення розміру богу перед новим кредитором у випадку проведення виконання попередньому або ж свідчити про прострочення кредитора. Факт неповідомлення боржника про уступку права вимоги новому кредитору за умови невиконання боржником грошового зобов'язання не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань. Таких висновків дотримується Верховний Суд щодо спірного питання, зокрема, у постанові від 06 лютого 2019 року (справа № 361/2105/16).
Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладених у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц, від 03 жовтня
2023 року у справі № 366/203/21, від 03 серпня 2022 року у справі № 724/136/20, від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 31 січня 2024 року у справі
№ 758/2555/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 753/1527/22, є помилковими.
Так, у справах № № 657/1024/16, 366/203/21, 724/136/20, 910/4590/19, 758/2555/21 зроблено висновки про те, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги, а поєднання цих вимог у одній справі не є обов'язковим. Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Отже, зроблені судом касаційної інстанції у зазначених справах висновки не суперечать висновкам судів попередніх інстанції у справі, яка переглядається.
Що стосується додаткового рішення суду першої інстанції, то її незаконність відповідач аргументує наявністю підстав для скасування судових рішень щодо вирішення суті спору, однак суд касаційної інстанції дійшов висновку про законність і обґрунтованість судових рішень про стягнення інфляційний втрат та трьох процентів річних, а тому вказане додаткове рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя,
у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності
від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,
від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Що стосується додаткового рішення суду першої інстанції, то її незаконність відповідач аргументує відсутністю підстав для задоволення позовних вимог кредитора у зв'язку із пропуском ним строку позовної давності, однак суд касаційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість судових рішень про звернення позивача в межах позовної давності та стягнення заборгованості за кредитним договором, а тому вказане додаткове рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Людва Олександр Володимирович, залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня
2024 року, додаткове рішення цього ж суду від 20 листопада 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 03 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара