вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"28" липня 2025 р. м. Київ Справа № 911/1300/25
Господарський суд Київської області у складі судді Колесника Р.М., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін, матеріали справи за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю «Модус форвард» (02140, місто Київ, вулиця Вишняківська, будинок 9Б, код: 41629074)
до
Товариства з обмеженою відповідальністю «Алюмхолдинг» (07301, Київська обл., Вишгородський р-н, місто Вишгород, вул. Лугова, будинок 36-А, офіс 109/1, код: 44781453)
про стягнення 637716,48 гривень,
До Господарського суду Київської області 11.04.2025 надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Модус форвард» (далі по тексту - позивач/ТОВ «Модус форвард») про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Алюмхолдинг» (далі по тексту - відповідачка/ТОВ «Алюмхолдинг») заборгованості договором поставки укладеного у спрощений спосіб у розмірі 637716,48 гривень, з яких: 500000 гривень основна заборгованість, 52800 гривень інфляційні втрати, 13356,37 гривень 3% річних, 71560,11 гривень пеня.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач оплатив виставлені відповідачем рахунки на загальну суму 550000 гривень, однак поставку товару на вказану суму відповідач на користь позивача не здійснив, тому позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача грошових коштів та нарахованих на цю суму 3% річних, інфляційних втрат та пені.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 17.04.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі № 911/1300/25. Ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та без проведення судового засідання. Цією ж ухвалою: встановлено відповідачу строк для подання клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи та відзиву на позовну заяву із додержанням вимог ст. 165 Господарського процесуального кодексу України - п'ятнадцять днів з дня вручення ухвали.
Відповідач, який належним чином повідомлений про розгляд справи, відзив на позов не подав.
Враховуючи те, що відповідач не скористався наданими йому процесуальними правами, а наявних у матеріалах справи доказів достатньо для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Підставою звернення до суду із розглядуваним позовом, як вказує позивач, стало неналежне виконання відповідачем зобов'язань щодо виконання зобов'язань по поставці товару, за укладеним у спрощений спосіб договором поставки.
Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем позивачу виставлено рахунок від 12.04.2024 № 81 на оплату товару - Профіль алюмінієвий EV_02.61 (6.3) та EV_212408 (6.1), на загальну суму 790042,40 гривень, який згідно платіжної інструкції від 17.04.2024 № 4045 оплачено позивачем частково у сумі 550000 гривень, із призначенням платежу: «Сплата за товар згідно рахунку від 12.04.2024 № 81».
Згідно підписаного обома сторонами акту звірки взаємних розрахунків станом на 02.08.2024 підтверджено факт наявності у ТОВ «Алюмхолдинг» грошового зобов'язання перед ТОВ «Модус форвард» на суму 550000 гривень.
Відповідно до банківської виписки по рахунку позивача відповідач перерахував на рахунок позивача грошові кошти у сумі 50000 гривень, з призначенням платежу: «Повернення надлишково відправлених коштів згідно рахунку № 81 від 12.04.2024».
Відповідач зобов'язання по передачі товару позивачу не виконав, доказів поставки товару матеріали справи не містять.
В подальшому позивач звернувся до відповідача із претензією від 03.03.2025, в якій посилаючись на оплату позивачем виставленого відповідачем рахунку та те, що оплачений товар не був поставлений відповідачем на користь позивача, вимагав у строк до 10.04.2025 повернути перераховані позивачем грошові кошти у загальному розмірі 500000 гривень, на рахунок який зазначений у вимозі.
Факт надсилання вказаної вимоги на належну адресу відповідача підтверджується описом вкладення у лист від 03.03.2025 № 0214000076767.
Проте, як вказує позивач, вказана вище вимога відповідачем залишена без відповіді та задоволення, доказів протилежного відповідачем в перебігу розгляду справи не надано.
Як зазначив позивач підставою звернення до суду із розглядуваним позовом стало те, що відповідач не поставив позивачу товар, оплачений згідно виставленого відповідачем рахунку, грошові кошти в добровільному порядку позивачу не повернув, у зв'язку з чим останній звернувся до суду з із вимогою про стягнення з відповідача 500000 гривень боргу.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
У відповідності до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. ч. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Згідно з ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ст. 181 Господарського кодексу України).
Частиною 2 ст. 184 Господарського кодексу України передбачено, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
Згідно з положеннями статей 638, 639 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; договір може укладатися у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Згідно з частиною 1 ст. 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
За приписами частини першої ст. 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до частини 1 ст. 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (частина 2 ст. 642 Цивільного кодексу України).
Якщо зміст правочину, воля сторін зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних, за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, то він також вважається таким, що вчинений у письмовій формі, за умови, якщо він підписаний його стороною. Аналогійний висновок зроблений у постанові Верховного Суду від 21.06.2022 у cправі № 922/1403/21.
Верховний Суд у постанові від 16.05.2018 по справі № 910/1163/17 роз'яснив, що схвалення може відбутися, як і у формі мовчазної згоди, так і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину.
Зважаючи на те, що позивачем було сплачено на користь відповідача грошові кошти у сумі 550000 гривень що, по суті, є прийняттям пропозиції укласти договір, суд дійшов висновку, що між сторонами було укладено договір поставки від 17.04.2024 у спрощений спосіб.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Згідно положень ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це (ч. 1 ст. 664 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу (частина 1 статті 665 Цивільного кодексу України).
Згідно ч.ч. 1, 2 статті 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частинами 1, 2 ст. 530 Цивільного кодексу України закріплено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Суд встановив факт перерахування позивачем, на підставі виставленого відповідачем рахунку на оплату від 12.04.2024 № 81, в якості оплати за товар на рахунок відповідача грошових коштів у загальній сумі 550000 гривень.
Доказів поставки відповідачем оплаченого позивачем товару, а також будь-яких повідомлень щодо готовності передати товар покупцеві до матеріалів справи не надано.
Так суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про встановлення строку, протягом якого відповідач мав поставити позивачу товар, який визначений у рахунку.
При цьому, суд враховує, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України), тому відповідач як учасник цивільних правовідносин, реалізуючи свої права та здійснюючі повноваження має діяти добросовісно та розумно, з повагою ставитися до прав та інтересів іншої сторони.
Відтак, зважаючи на факт відсутності поставки товару відповідачем на користь позивача товару протягом тривалого часу, відповідач міг цілком обґрунтовано сприйняти висунуту позивачем вимогу про повернення коштів від 03.03.2025 в якості вимоги про поставку товару та вчинити альтернативні дії або здійснити поставку оплаченого позивачем товару або повернути позивачу грошові кошти.
Втім, відповідачем було проігноровано як його обов'язок по поставці товару на користь позивача товару, так і вимогу позивача про повернення коштів від 03.03.2025, доказів протилежного матеріали справи не містять.
При цьому, суд враховує факт підписання відповідачем акту звірки взаємних розрахунків, яким зафіксовано наявність грошового зобов'язання у відповідача перед позивачем на суму 550000 гривень, що додатково свідчить про обізнаність відповідача щодо невиконаного зобов'язання на вказану суму.
Згідно вимог ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Отже, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, суд дійшов висновку, що зобов'язання відповідача щодо поставки товару або повернення позивачу попередньої оплати за товар є невиконаним, що зумовлює висновки суду про задоволення позовних вимоги про стягнення суми основного боргу у розмірі 500000 гривень.
Щодо вимог про стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 52800 гривень інфляційних втрат, 13356,37 гривень 3% річних, 71560,11 гривень пені.
Відповідно до частини 2 статті 193, частини 1 статті 216 Господарського кодексу України порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом, іншими законами або договором; учасники господарських правовідносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання (ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України).
Відповідно до вимог ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з приписами ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Частиною 1 ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями в цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання зобов'язання.
Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Тому період обчислення пені починається з наступного дня після дати, в якій зобов'язання з оплати мало бути виконано.
Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу).
Суд зазначає, що якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Так, нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», статтею 36 Закону України «Про телекомунікації», статтею 1 Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій» тощо. У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України «Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань», а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також і відповідальності, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі.
Отже, законодавець пов'язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов'язань саме з умовами їх встановлення за договором за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.
Разом з тим, частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України визначено можливість встановлення у відсотках до облікової ставки НБУ розміру санкцій за порушення грошових зобов'язань, як одиницю вимірювання такої санкції. Однак, саме зобов'язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони вправі і не передбачати будь-яких санкцій за порушення строків розрахунку.
Такої позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18.
Таким чином пеня, як різновид неустойки, може застосовуватися лише тоді, коли саме право на її застосування та її розмір, будуть встановлені договором між сторонами.
Та, оскільки, сторонами договору, який би містив право на застосування пені та її розмір укладено не було, правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача у судовому порядку суми пені відсутні, з огляду на очевидну необґрунтованість позовних вимог в цій частині.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Позовна заява повинна містити обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються (пункт 3 частини 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України).
Частинами 1, 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 5-1) чи є підстави для здійснення судового контролю, передбаченого частиною п'ятою статті 345-1 цього Кодексу; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
За приписами статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується.
Суд встановив, що позивачем не додано до позовної заяви обґрунтований розрахунок суми пені, інфляційних втрат та трьох відсотків річних, що стягуються, такого розрахунку не наведено власне і у позовній заяві, лише відображено суми, які заявляються позивачем до стягнення.
Суд зазначає, що за відсутності в матеріалах справи обґрунтованого розрахунку сум пені, інфляційних втрат та 3 % річних, що заявлені позивачем до стягнення, за відсутності зазначення конкретних дат періодів, коли, на думку позивача, виникло прострочення по оплаті та визначення кінцевого періоду нарахування штрафних санкцій, суд позбавлений можливості здійснити перевірку обґрунтованості заявлених до стягнення сум пені, інфляційних втрат та 3% річних.
З огляду на те, що позивачем не надано до суду обґрунтованого розрахунку сум пені, інфляційних втрат та 3% річних, що стягуються, а також правочину, яким встановлено право на застосування пені та її розмір, що позбавляє суд можливості перевірити правильність нарахування заявлених до стягнення позивачем вимог, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача сум пені, інфляційних втрат та 3 % річних є необґрунтованими та такими, що не доведені належними та допустимими доказами та, як наслідок, не підлягають задоволенню.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
А саме суд приймає рішення про стягнення з ТОВ «Алюмхолдинг» користь ТОВ «Модус форвард» 500000,00 гривень попередньої оплати.
Судові витрати по сплаті судового збору, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума судового збору у розмірі 7500 гривень.
Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 73-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Модус форвард» задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Алюмхолдинг» (07301, Київська обл., Вишгородський р-н, місто Вишгород, вул. Лугова, будинок 36-А, офіс 109/1, код: 44781453) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Модус форвард» (02140, місто Київ, вулиця Вишняківська, будинок 9Б, код: 41629074) 500000,00 гривень попередньої оплати та 7500 гривень судового збору.
3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення у відповідності до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено та підписано 28.07.2025.
Суддя Р.М. Колесник