24 липня 2025 рокуСправа № 460/1427/25 пров. № А/857/13022/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Заверухи О.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні відповідача, - Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинення певних дій, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року (суддя Максимчук О.О., м. Рівне), -
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській областітретя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмет спору на стороні відповідача, - Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області, (далі - ГУПФ, ГУПФ-1 відповідно), в якому просила:
визнати протиправним рішення ГУПФ про відмову у призначенні пенсії від 24.07.2024 №172650009137 (далі - Рішення);
зобов'язати ГУПФ зарахувати до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років згідно пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII) періоди роботи: з 11.10.2017 по 31.05.2018, з 17.07.2018 по 01.06.2019, з 07.11.2019 по 30.06.2021 по 24.07.2024, в подвійному розмірі період роботи з 02.06.2006 по 30.09.2014.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано Рішення про відмову позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII. Зобов'язано ГУПФ повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 17.07.2024 про призначення пенсії за вислугу років (далі - Заява) відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII та зарахувати до спеціального стажу періоди роботи позивача з 11.10.2017 по 31.05.2018, з 17.07.2018 по 01.06.2019, з 07.11.2019 по 30.06.2021 по 24.07.2024, а також зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 в подвійному розмірі період роботи з 02.06.2006 по 30.09.2014. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, в частині задоволених позовних вимог, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення суду, та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
В апеляційній скарзі вказує, що позивач на час звернення із Заявою не мала станом на 11.10.2017 необхідного спеціального стажу роботи 26 років 6 місяців.
Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подала.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на судове рішення, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуване Рішення прийняте ГУПФ не на підставі, не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому це рішення є протиправним, та оскільки судом встановлено протиправність прийнятого рішення, яким позивачу відмовлено в зарахуванні до спеціального стажу періодів його роботи в закладах охорони здоров'я та не зарахування в подвійному розмірі період перебування позивача на посаді медсестри-анестезиста, відтак таке рішення підлягає скасуванню.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права і дотриманням норм процесуального права, з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що 17.07.2024 позивач звернулась до ГУПФ-1 з Заявою.
З урахуванням принципу екстериторіальності вказану Заяву позивача розглянуто відповідачем та прийнято Рішення, яким позивачу було відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, у зв'язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи та у зв'язку з тим, що на дату звернення особа працює на посаді, яка дає право на призначення пенсії за вислугу років. В рішенні зазначено, що вік позивача на день звернення склав 52 роки 3 місяці 16 днів, а страховий стаж позивача становить 29 років 10 років 5 місяців, спеціальний стаж роботи складає 22 роки 2 місяці 29 днів. За доданими документами відповідно до трудової книжки від 25.07.1990 НОМЕР_1 (далі - Трудова книжка) до страхового стажу позивача не зараховано:
- період роботи з 26.06.1990 по 18.09.1991, оскільки в запису про звільнення печатка несприятлива для прочитання;
- у кратному розмірі період роботи в анестезіологічному відділенні з 02.06.2006 по 30.09.2014, оскільки відсутня інформація про наявність (відсутність) перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 3-річного та 6-річного віку, а також відпусток без збереження заробітної плати;
- період навчання з 01.09.1987 по 12.06.1990, оскільки відсутня дата диплому;
- період навчання згідно з дипломом від 30.06.1995 серія НОМЕР_2 , оскільки відсутній додаток до диплома з інформацією про періоди навчання.
Позивач, вважаючи протиправною відмову відповідача, звернулась до суду із позовом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом №1788-ХІ та Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон №1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Статтею 2 Закону №1788-ХІ встановлено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Відповідно до статті 51 Закону №1788-ХІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Згідно з статтею 52 Закону №1788-ХІ право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти відповідно до пункту «е» статті 55 цього Закону.
Згідно з пунктом 2-1 «Прикінцевих положень» Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону №1788, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом №1788.
Відповідно до пункту «e» статті 55 Закону №1788-ХІ (у редакції до 01.04.2015), працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі Закон №213-VIII), який набрав чинності 01.04.2015, пункт «е» статті 55 Закону №213-VIII викладено у наступній редакції: «працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років».
При цьому, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 положення, зокрема, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законами №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі Закон №911-VIII) визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Конституційний Суд України в даному рішенні, серед іншого, зазначив, що на його думку, внесення змін Законом №213-VIII до оспорюваних положень Закону №1788-XII щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону №1788-XII, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788-XII поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788-XII. Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону №1788-XII випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» статті 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» статті 55 Закону №1788, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави. З огляду на наведене оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.
Також, Конституційний Суд України зазначив, що мета призначення пенсії за вислугу років - забезпечити потрібні умови життя особам, робота яких пов'язана зі швидкою втратою професійних навичок (працездатності), що може настати до досягнення цими особами віку, потрібного для набуття права на пенсію за віком. Призначення пенсії за вислугу років є додатковою соціальною гарантією для осіб, які в особливих умовах виконували певні професійні функції. Втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Отже, з 04.06.2019 положення пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII слід застосовувати у редакції, що діяла до 01.04.2015.
Відмова пенсійного органу у призначенні позивачці пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII обґрунтована відсутністю необхідного станом на 11.10.2017 спеціального стажу роботи 26 років і 6 місяців. Зазначають, що відмова у призначенні пенсії є правомірною, оскільки, виходячи з пунктів 2-1, 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV, відповідні умови для призначення пенсії за вислугу років мають визначатись на момент, передбачений законодавцем - на день набрання чинності Законом України №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій».
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №2-р/2019 з одного боку, та Законом № 1058-ІV з іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
Відтак, обмеження пунктом 2-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.
Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 3 листопада 2021 року у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин:
«Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону №1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №2-р/2019, а не Закону №1058-ІV.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 6 листопада 2023 року при розгляді справи №240/24/21.
Таким чином, право на пенсію за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону №1788-XII, мають особи, які станом на момент звернення до пенсійного органу мають спеціальний стаж роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Стосовно незарахування відповідачем до спеціального стажу періодів роботи позивача з 11.10.2017 по 31.05.2018, з 17.07.2018 по 01.06.2019, з 07.11.2019 по 30.06.2021 по 24.07.2024, апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно з Трудовою книжкою, позивач з 10.10.2017 по 31.05.2018 працювала на посаді сестри медичної стаціонару акушерсько-гінекологічного відділення у Шепетівській центральній районній лікарні; з 17.07.2018 по 01.06.2019 - на посаді сестри медичної процедурної пульмонолічного відділення у Комунальному закладі «Рівненська обласна лікарня» Рівненської обласної ради; з 07.11.2019 по даний час - позивач є завідувачем ФАП в с. Будки-Кам'янські Комунального некомерційного підприємства «Рокитнівський районний центр первинної медико-санітарної допомоги».
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909 затверджено Перелік №909.
Розділом 2 «Охорона здоров'я» встановлено медичні заклади і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років, зокрема: лікарняні заклади, лікувально- профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, установи з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальні органи Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри; Аптеки, аптечні кіоски, аптечні магазини, контрольно-аналітичні лабораторії; Медико-соціальні експертні комісії, бюро судово-медичної експертизи.
При призначенні пенсії за вислугу років зазначеним у цьому переліку особам допускається підсумовування стажу за періоди їх роботи у закладах і установах освіти, охорони здоров'я та соціального захисту.
Отже, періоди роботи позивача на займаних посадах згідно записів Трудової книжки мають бути зараховані до спеціального трудового стажу.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС.
Суддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
О. Б. Заверуха