24 липня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/25166/22 пров. № А/857/19772/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Запотічний І.І.,
суддя Шинкар Т.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року про зміну способу і порядку виконання судового рішення (головуючий-суддя Дуляницька С.М., м.Рівне) у справі № 460/25166/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Департаменту соціальної політики Рівненської міської ради про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, -
15.08.2022 ОСОБА_1 (позивач) звернулася в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (відповідач - 1), Департаменту соціальної політики Рівненської міської ради (відповідач - 2), в якому просила: визнати протиправними дії щодо нарахування та виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік у меншому розмірі, ніж передбачено ч. 4 ст. 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (п'ять мінімальних пенсій за віком); зобов'язати перерахувати та виплатити недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'ять мінімальних пенсій за віком, як дружині померлого інваліда війни, яка не одружились вдруге, з урахуванням вже виплачених сум.
Позов обґрунтовувала тим, що позивач має право, відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII, на отримання разової грошової допомоги до 5 травня в розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком, проте відповідачем виплачено вказану допомогу у розмірі, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 07 травня 2022 року № 540 «Деякі питання виплати у 2022 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - Постанова № 504), а саме: у розмірі 966,00 грн. Відтак позивач вважала, що вищезгадана допомога виплачена їй не у повному обсязі.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2023 року у справі № 460/25166/22 скасовано та прийнято нове рішення, яким адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік у розмірі меншому, ніж передбачено статтею 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (п'яти мінімальних пенсій за віком). Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням виплачених сум. В решті адміністративний позов залишено без задоволення.
На виконання постанови суду у справі № 460/25166/22 щодо зобов'язання нарахувати та виплатити недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області проведено перерахунок вказаної грошової допомоги, з урахуванням виплачених сум, про що відповідач - 1 повідомив у листі від 12.03.2024 за №3631-2209/К-05/8-1700/24 (а.с.92-94).
Заборгованість, з урахуванням раніше проведених виплат, нарахована відповідачем згідно з рішенням суду у справі № 460/25166/22, що склала 8704,00 грн, була внесена до Реєстру судових рішень (а.с.95).
Надалі на адресу суду першої інстанції надійшла заява позивача про зміну способу і порядку виконання судового рішення у справі № 460/25166/22, в якій остання просила встановити новий спосіб виконання судового рішення в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області виплатити недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік, з урахуванням виплачених сум, а саме: стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області заборгованість щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік в сумі 8 704,00 грн.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року заяву позивача про зміну способу і порядку виконання рішення суду у справі № 460/25166/22 задоволено.
Змінено спосіб і порядок виконання судового рішення від 28 листопада 2023 року у справі № 460/25166/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Департаменту соціальної політики Рівненської міської ради про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій, в частині, що стосується зобов'язання виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням виплачених сум - на стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на користь ОСОБА_1 заборгованості щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік в сумі 8 704,00 грн (вісім тисяч сімсот чотири гривні 00 копійок).
Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою суду першої інстанції, відповідач - 1 подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить зазначену ухвалу скасувати та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про зміну способу і порядку виконання судового рішення відмовити.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області в межах наданих повноважень вжито усіх можливих заходів для виконання даного рішення суду, зокрема нараховано заборгованість у розмірі 8 704,00 грн. Наголошує на тому, що частина рішення суду у справі № 460/25166/22 вже виконана, інша ж буде виконана в порядку черговості в межах наявних у відповідача - 1 коштів, виділених з Державного бюджету України на фінансування відповідної бюджетної програми.
23.06.2025 позивачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу. Доводи відзиву аналогічні доводам заяви позивача про зміну способу і порядку виконання рішення суду. Також зазначає, що доводи відповідача - 1, викладені ним в апеляційній скарзі, є неправомірними та необґрунтованими, зводяться до незгоди з позицією суду першої інстанції, а самі дії пенсійного органу фактично спрямовані на затягування розгляду даної справи. Відтак такі не спростовують висновків оскаржуваної ухвали та не заслуговують уваги суду апеляційної інстанції. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з огляду на наступні підстави.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 826/4174/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 802/2135/17-а, від 22 січня 2019 року у справі № 813/142/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 191/1169/16-а (2-а/191/7/17), від 18 травня 2022 року у справі № 140/279/21, від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 та від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20.
Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Також Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р (II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов'язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі «Валерій Фуклєв проти України» від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункти 46, 51, 54 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі «Apostol v. Georgia» від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).
На підставі аналізу статей 3,8, частин першої та другої статті 55, частин першої та другої статті 129-1 Конституції України в системному взаємозв'язку Конституційний Суд України в пункті 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р (II)/2019 констатував, що обов'язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов'язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов'язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
Відповідно до статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, фізичними та юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Аналогічні положення містяться у статті 370 КАС України, відповідно до якої судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Отже, обов'язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтею 129-1 Конституції України, а також статтями 14 та 370 КАС України.
Зазначені висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 23 квітня 2020 року у справі № 560/523/19, від 1 лютого 2022 року у справі 420/177/20 та від 18 травня 2022 року у справа № 140/279/21.
Також колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов'язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов'язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов'язковості судового рішення.
Зазначене узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 1 лютого 2022 року у справі № 420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі № 611/26/17, від 7 лютого 2022 року у справі № 200/3958/19-а.
Відповідно до частин першої, третьої статті 378 КАС України, за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Невиконання суб'єктом владних повноважень судового рішення, яке набрало законної сили, щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг протягом двох місяців з дня набрання законної сили судовим рішенням є самостійною підставою для зміни способу і порядку виконання такого судового рішення шляхом стягнення з такого суб'єкта владних повноважень відповідних виплат.
Так, з аналізу положень частин першої, третьої статті 378 КАС України вбачається, що підставою для застосування правил цієї норми є настання обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі, ускладнюють його виконання або роблять неможливим.
Для зміни способу чи порядку виконання судового рішення такою обставиною може бути неможливість виконання судового рішення внаслідок відсутності, пошкодження або знищення об'єкта стягнення або з інших причин.
Тобто, зміна способу і порядку виконання рішення суду - це прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими судом. Отже, суд за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів може змінити спосіб та порядок виконання рішення суду, однак не змінюючи при цьому його змісту, або ж відмовити в задоволенні такої заяви.
Подібна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 800/203/17.
Як вбачається із змісту резолютивної частини судового рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2023 року, спосіб виконання якого просить змінити позивач, таким зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням виплачених сум.
На переконання колегії суддів, зобов'язання відповідача - 1 вчинити певні дії зі сплати заборгованості з разової грошової допомоги до 5 травня і стягнення з відповідача -1 - суб'єкта владних повноважень певного розміру грошових коштів є різними за своєю суттю способами захисту прав позивача, що обираються позивачем при поданні позову, а судом - при ухваленні рішення.
Колегія суддів зауважує, що резолютивна частина вищезгаданої постанови має зобов'язальний характер, судом апеляційної інстанції при розгляді вказаної справи не вирішувалися вимоги майнового характеру щодо стягнення певної суми коштів і, як наслідок, не перевірялася правильність нарахування таких.
З огляду на те, що розрахунок заборгованості судом не здійснювався, відтак зміна способу виконання рішення із зобов'язання «нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2022 рік у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком відповідно до статті 15 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», з урахуванням виплачених сум» на стягнення конкретної суми цієї допомоги фактично є зміною судового рішення та порушує питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті.
Апеляційний суд також враховує висновок Верховного Суду, сформульований у постанові від 10 липня 2018 року у справі № 490/9519/16-а: «Змінивши спосіб виконання такої постанови із зобов'язання виплатити зазначені соціальні виплати на стягнення суми цих виплат, буде змінено постанову по суті, з виходом при цьому за межі позовних вимог та вирішенням питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті».
Таким чином, оскільки у справі, що розглядається, способом відновлення порушеного права позивача судом обрано зобов'язання відповідача - 1 вчинити певні дії, а стягнення конкретних сум не було предметом судового дослідження, то колегія суддів доходить висновку про неможливість зміни способу та порядку виконання рішення суду у спосіб, який просить позивач, адже такий фактично змінює зміст резолютивної частини судового рішення.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що виконання рішення суду у даній справі залежить саме від бюджетного фінансування відповідача - 1, а не визначеного судом способу захисту порушених прав. При цьому, стягнення з суб'єкта владних повноважень коштів, що знаходяться на його рахунках, але призначені для іншої мети, можуть поставити під загрозу функціонування такого суб'єкта, виконання покладених на нього функцій та, відповідно, нанесення шкоди необмеженій кількості осіб.
Апеляційний суд враховує те, що право особи, тобто стягувача, на здійснення виплати заборгованості з грошової допомоги не може ставитися в залежність від бюджетних асигнувань, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. У той же час, у спірному випадку йдеться не про право особи на такі виплати, а про правові підстави для зміни способу і порядку виконання судового рішення. Суд наголошує, що зміна способу і порядку виконання рішення суду у такому випадку не захищає право позивача на отримання сум заборгованості з грошової допомоги, яка фактично може бути виплачена за наявності відповідних бюджетних асигнувань.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду в постанові від 24 липня 2023 року у справі № 420/6671/18.
Суд звертає увагу на те, що поняття «порядок і спосіб» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем. Під зміною способу виконання рішення суду необхідно розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення у разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб.
Так, у постанові від 24 грудня 2014 року у справі № 21-506а14 Верховний Суд України дійшов висновку, що зміну способу і порядку виконання судового рішення слід розуміти як застосування судом нових заходів щодо його реалізації у зв'язку з неможливістю виконання цього рішення раніше визначеними способом і порядком. При цьому зміна способу виконання не має змінювати (зачіпати) суті самого судового рішення.
Подібного підходу дотримується і Верховний Суд, зокрема у постановах від 7 березня 2018 року у справі № 456/953/15-а, від 16 липня 2020 року у справі № 130/2176/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 817/628/15 та від 17 лютого 2021 року у справі № 295/16238/14-а.
Також колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять відомостей про відкрите виконавче провадження з примусового виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2023 року у справі № 460/25166/22.
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Колегія суддів вважає помилковим застосування судом першої інстанції абзацу 2 частини 3 статті 378 КАС України (у редакції Закону №4094-IX, що діє з 19.12.2024) до спірних правовідносин з огляду на наступне.
Так, Законом України № 4094-IX від 21.11.2024 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення положень про судовий контроль за виконанням судових рішень», який набрав чинності 19.12.2024 року, внесено зміни до низки процесуальних кодексів України, зокрема Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з пояснювальною запискою до Проекту Закону № 4094-IX, запропоновано доповнити КАС України положеннями, зокрема якими встановлено, що невиконання боржником рішення суду про зобов'язання вчинити певні дії щодо майна стягувача або майна, присудженого на користь стягувача, протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, є самостійною підставою для зміни способу і порядку виконання такого судового рішення шляхом стягнення з боржника вартості відповідного майна.
Вищезазначені законодавчі зміни знайшли своє безпосереднє вираження в абз.2 ч.3 ст.378 КАС України, яким передбачено, що невиконання суб'єктом владних повноважень судового рішення, яке набрало законної сили, щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг протягом двох місяців з дня набрання законної сили судовим рішенням є самостійною підставою для зміни способу і порядку виконання такого судового рішення шляхом стягнення з такого суб'єкта владних повноважень відповідних виплат.
Однак колегія суддів зазначає, що абз. 2 ч. 3 ст. 378 КАС України перебуває в безпосередньому взаємозв'язку з приписами ст. 382-3 КАС України, відповідно до частини 3 якої, у разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд накладає на керівника суб'єкта владних повноважень штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також додатково може встановити новий строк подання звіту відповідно до частини третьої статті 382-1 цього Кодексу або за власною ініціативою розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення.
Суд розглядає питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення за правилами статті 378 цього Кодексу (ч. 9 ст. 382-3 КАС України).
Отже, можливість застосування положень абз. 2 ч. 3 ст. 378 КАС України для зміни способу і порядку виконання судового рішення, шляхом стягнення з суб'єкта владних повноважень виплат, передбачена виключно у випадку відмови суду в прийнятті звіту відповідача, проте в межах розгляду даної справи не встановлено судовий контроль шляхом зобов'язання подати звіт про виконання судового рішення та відсутні процесуальні рішення за наслідками розгляду такого.
Тобто висновок про невиконання суб'єктом владних повноважень судового рішення, яке набрало законної сили, може бути сформульовано лише за наслідком розгляду звіту відповідача, в порядку ст.ст. 382-382-3 КАС України, що в межах цієї справи не встановлено.
Таким чином, відсутні підстави для зміни способу або порядку виконання судового рішення відповідно до статті 378 КАС України.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування рішення або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 312, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області задовольнити.
Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року про зміну способу і порядку виконання судового рішення у справі № 460/25166/22 скасувати та ухвалити постанову, якою у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зміну способу і порядку виконання судового рішення відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. І. Запотічний
Т. І. Шинкар