24 липня 2025 року м. Львівсправа № 380/7823/25
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (вул. Драгоманова, 25, м. Львів, 79005), Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 00020) про стягнення суддівської винагороди, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (позивачка/ ОСОБА_1 ) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (відповідач-1/ТУ ДСА України в Львівській області), Державної судової адміністрації України (відповідач-2/ДСА України), в якому просить:
- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації у Львівській області (код ЄДРПОУ 26306742) в мою користь суддівську винагороду за час нездійснення мною правосуддя у зв'язку з незаконним звільненням за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в сумі 10294209,90 грн, а також компенсацію на оздоровлення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в сумі 471187,50 грн, а всього 10765397,40 грн;
- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації у Львівській області (код ЄДРПОУ 26306742) в мою користь витрати на правову допомогу;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України (код ЄДРПОУ 26255795) виділити Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України у Львівській області (код ЄДРПОУ 26306742) кошти в розмірі 10765397,40 грн в бюджетну програму КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» для забезпечення виконання рішення суду;
- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду відповідно до статті 381-1 КАС України.
Свої вимоги позивачка обґрунтовує тим, що Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 674/2008 «Про призначення суддів» її призначено суддею Франківського районного суду м. Львова строком на п'ять років, а постановою Верховної Ради України від 06 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» обрано на посаду судді цього ж суду безстроково. Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) від 21 грудня 2018 року № 1983/ко-18 визначено, що позивачка не відповідає займаній посаді та вирішено внести подання до Вищої ради правосуддя (ВРП) з рекомендацією про звільнення її з посади судді. 12 березня 2019 року ВРП ухвалила рішення № 718/0/15-19 про звільнення позивачки з посади судді Франківського районного суду м. Львова на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України. На підставі цього рішення ВРП 03 лютого 2020 року в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_2 видав наказ № 20/к, яким позивачку було виключено зі штату Франківського районного суду м. Львова у зв'язку із звільненням з посади судді. Зазначені вище рішення ВККС та ВРП позивачка оскаржила у судовому порядку та такі визнані протиправними і скасовані судом у справі № 9901/54/19.
У зв'язку з цим 11 лютого 2025 року в.о голови Франківського районного суду м. Львова Мартьянова С.М. видала наказ № 25/к, яким скасовано наказ в.о. голови суду від 03 лютого 2020 року № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду», визнано позивачку такою, що включена у штат Франківського районного суду м. Львова з 04 лютого 2020 року, встановлено посадовий оклад згідно зі штатним розписом. До стажу роботи на посаді судді позивачці зараховано період нездійснення повноважень судді у зв'язку з незаконним звільненням з 13 березня 2019 року по 11 лютого 2025 року, а також встановлено з 12 лютого 2025 року щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 80% посадового окладу як такій, що має стаж роботи станом на 12 лютого 2025 року 41 рік 06 місяців 25 днів.
26 лютого 2025 року позивачка звернулася до ТУ ДСА України в Львівській області із заявою щодо виплати суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя з підстав незаконного звільнення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року, однак отримала відмову, оформлену листом від 07 березня 2025 року № 04-500/25, яка мотивована відсутністю судового рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позивачка не погоджується із такою поведінкою відповідача-1, оскільки, на її переконання, вона має безумовне право на виплату суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя з підстав незаконного звільнення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року з урахуванням всіх доплат, що встановлені законом.
Згідно з довідкою ТУ ДСА України в Львівській області від 24 лютого 2025 року № 02-419/25 у період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року позивачці була б нарахована суддівська винагорода в розмірі 8213438,88 грн без вирахування податків (до виплати - 6600615,06 грн) та 378360,00 грн допомоги на оздоровлення. Проте позивачка не погоджується із такими сумами належної їй за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, оскільки для їх обчислення відповідач-1 використав не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений з 01 січня 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 років відповідно до Законів України про Державний бюджет України (2270,00 грн, 2481,00 грн, 2684,00 грн та 3028,00 грн відповідно), а прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, що становить 2102,00 грн.
Позивачка зазначає, що суддівська винагорода регулюється Законом України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402) та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, зокрема Законами України про Державний бюджет України на відповідні роки. Конституція України не надає Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік вищої юридичної сили стосовно інших законів. Законом № 1402 закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. Оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися та змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач-1 неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу, застосувавши для обрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.
За обрахунками позивачки, наведеними у позовній заяві, розмір належної їй суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя у зв'язку з незаконним звільненням за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року повинен становити 10294209,90 грн, а компенсації на оздоровлення - 471187,50 грн, а всього 10765397,40 грн.
Зважаючи на наведене, з метою захисту свого порушеного права позивачка звернулася з цим позовом до суду, який просить задовольнити повністю.
Також, у позовній заяві позивачка зазначила, що планує понести витрати на правову допомогу у розмірі 55 000,00 грн.
Позиція відповідача-1 викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач-1 вказує, що відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» для визначення базового розміру посадового окладу судді застосовується розмір 2102,00 грн. Отже, згаданими законами запроваджено розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, яка станом на 01 січня 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 років становить 2102,00 грн. Відтак, з прийняттям Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», Законом України «Про Державний бюджет на 2025 рік» зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина. Положення статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», якими визначено, що прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, становить 2102,00 грн, є чинними, неконституційними не визнавалися та не скасовувалися, а тому підлягають виконанню. Тож вимоги позивачки про стягнення на її користь суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в загальному розмірі 10765397,40 грн є необґрунтованими.
Відповідач-1 зазначає, що виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, здійснюється у порядку черговості згідно з чинним законодавством України за рахунок коштів бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» у межах передбачених асигнувань на відповідний бюджетний період.
Відповідач-1 зауважує, що відповідно до інформації, наданої ТУ ДСА України в Львівській області, у відповідь на заяву позивачки, сума суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, яка була б нарахована судді, який працює, у період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року становить 8591798,88 грн. Застосування регіонального коефіцієнту до посадового окладу судді, який не здійснює правосуддя, не передбачено Законом № 1402. Тож суму позовних вимог належить обраховувати з окладу судді у розмірі 63060,00 грн.
Зважаючи на наведене, у задоволенні заявленого позову просить відмовити повністю.
Відповідач-2, належно повідомлений про відкриття спрощеного позовного провадження у цій справі та про своє право на подання відзиву на позовну заяву, а також доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 23 квітня 2025 року, у встановлений судом строк відзиву на позовну заяву не подав.
Частиною шостою статті 162 КАС України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З огляду на вказане, враховуючи неподання належно повідомленим відповідачем-2 відзиву на позовну заяву, а також доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, у встановлений судом строк, суд вирішує цю справу за наявними матеріалами.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 23 квітня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.
Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Указом Президента України від 25 липня 2008 року № 674/2008 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено суддею Франківського районного суду м. Львова строком на п'ять років. Постановою Верховної Ради України від 06 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрано на посаду судді цього ж суду безстроково.
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 21 грудня 2018 року № 1983/ко-18 визначено, зокрема, що позивачка не відповідає займаній посаді та вирішено внести подання до Вищої ради правосуддя з рекомендацією про звільнення її з посади судді Франківського районного суду м. Львова.
12 березня 2019 року Вища рада правосуддя ухвалила рішення № 718/0/15-19, яким звільнила позивачку з посади судді Франківського районного суду м. Львова на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України.
03 лютого 2020 року в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_2 видав наказ № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду», яким позивачку було виключено зі штату Франківського районного суду м. Львова у зв'язку із звільненням з посади судді з 03 лютого 2020 року.
Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2024 року у справі № 9901/54/19 визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 12 березня 2019 року № 718/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Франківського районного суду м. Львова; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі № 9901/54/19 визнано протиправним і скасовано рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 21 грудня 2018 року № 1983/ко-18; зобов'язано Вищу кваліфікаційну комісію суддів України розглянути питання про допуск судді Франківського районного суду міста Львова ОСОБА_1 до етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та співбесіда»; у решті рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 9901/54/19 залишено без змін.
11 лютого 2025 року в.о голови Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_3 видала наказ № 25/к «Про включення до штату та приступлення до виконання обов'язків судді Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_1 », яким скасовано наказ в.о. голови суду від 03 лютого 2020 року № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду», наказано вважати позивачку такою, що включена у штат Франківського районного суду м. Львова з 04 лютого 2020 року та приступила до виконання обов'язків судді Франківського районного суду м. Львова 12 лютого 2025 року; встановлено посадовий оклад згідно зі штатним розписом; зараховано до стажу роботи на посаді судді період нездійснення повноважень судді у зв'язку з незаконним звільненням з 13 березня 2019 року по 11 лютого 2025 року, а також встановлено з 12 лютого 2025 року щомісячну доплату за вислугу років в розмірі 80% посадового окладу як такій, що має стаж роботи станом на 12 лютого 2025 року 41 рік 06 місяців 25 днів.
26 лютого 2025 року позивачка звернулася до ТУ ДСА України в Львівській області із заявою щодо виплати у добровільному порядку суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя з підстав незаконного звільнення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року.
Листом від 07 березня 2025 року № 04-500/25 ТУ ДСА України в Львівській області повідомило позивачку у відповідь на її заяву від 26 лютого 2025 року про те, що у зв'язку з відсутністю судового рішення про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у територіального управління відсутні підстави для виплати їй суддівської винагороди за час нездійснення правосуддя за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року.
Позивачка, вважаючи порушеним своє право на отримання суддівської винагороди за час нездійснення нею правосуддя за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в сумі 10294209,90 грн, а також допомоги на оздоровлення за цей же період в сумі 471187,50 грн, а всього - 10765397,40 грн, звернулася з цим позовом до суду.
Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію (постанова Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-2123цс15).
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання середнього заробітку.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, право кожного на справедливий суд визначає та забезпечує Закон № 1402.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону № 1402 голова місцевого суду видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ.
Положеннями частин першої - п'ятої статті 135 цього Закону унормовано, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
1) вислугу років;
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
3) науковий ступінь;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Базовий розмір посадового окладу судді становить:
1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Водночас спеціальним Законом № 1402 не врегульовано питання виплати суддівської винагороди (середнього заробітку) за час вимушеного прогулу у разі незаконного звільнення.
За загальним правилом, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, застосуванню підлягають положення загального законодавства, зокрема норми трудового законодавства.
Суд встановив, що рішенням Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 9901/54/19, яке набрало законної сили після його перегляду Великою Палатою Верховного Суду, визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 12 березня 2019 року № 718/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Франківського районного суду м. Львова.
На підставі судового рішення у справі № 9901/54/19 11 лютого 2025 року в.о голови Франківського районного суду м. Львова Мартьянова С.М. видала наказ № 25/к «Про включення до штату та приступлення до виконання обов'язків судді Франківського районного суду м. Львова ОСОБА_1 », яким, зокрема скасовано наказ в.о. голови суду від 03 лютого 2020 року № 20/к «Про виключення судді ОСОБА_1 зі штату суду» та наказано вважати позивачку такою, що включена у штат Франківського районного суду м. Львова з 04 лютого 2020 року і приступила до виконання обов'язків судді Франківського районного суду м. Львова 12 лютого 2025 року.
У зв'язку з наведеним у позивачки, яку було незаконно звільнено з посади судді, наявне право на отримання суддівської винагороди (середнього заробітку) за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року, що є підставою для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 235 КЗпП України.
Своєю чергою, питання виплати позивачці середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з її поновленням на посаді судді Франківського районного суду м. Львова у рамках справи № 9901/54/19 не вирішувалося та такий не виплачувався позивачці під час видання наказу про включення її до штату суду.
Проте вказана обставина на спірні правовідносини не впливає, оскільки позивачка не позбавлена права після ухвалення судового рішення про поновлення її на посаді надалі звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не були розглянуті у справі про поновлення на посаді (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19).
Беручи до уваги викладені обставини у сукупності, ураховуючи факт поновлення позивачки на посаді судді Франківського районного суду м. Львова, яка була незаконно звільнена, без виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд доходить висновку, що позивачка має право на отримання зазначеної виплати відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України.
На переконання суду, це відповідатиме засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприятиме дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільненої позивачки, яка була позбавлена можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу (суддівську винагороду).
Варто також відзначити, що відповідач-1 не заперечує проти права позивачки на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а свою відмову мотивує лише відсутністю відповідного судового рішення, що, як уже зазначено судом вище, не позбавляє позивачку права ініціювати відповідне питання надалі - після ухвалення судового рішення про поновлення на посаді.
Позиція суду з цього питання узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постанові Верховного Суду від 13 травня 2022 року у справі № 160/170/20, яка на підставі частини п'ятої статті 242 КАС України враховується судом під час вирішення розглядуваної справи.
Відповідно до листа ТУ ДСА України в Львівській області від 24 лютого 2025 року № 02-419/25 суддівська винагорода за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року була б нарахована позивачці у розмірі 8213438,88 грн (без вирахування податків та зборів), до виплати - 6600615,06 грн, а допомога на оздоровлення - в розмірі 378360,00 грн (без вирахування податків та зборів).
Отже, ТУ ДСА України в Львівській області самостійно здійснило розрахунок належних позивачці сум суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року і у суду відсутні будь-які підстави ставити такий розрахунок під сумнів.
Не заперечує проти такого розрахунку відповідач-1 і у відзиві на позовну заяву.
Водночас позивачка не погоджується із визначеними відповідачем-1 сумами, стверджує, що такі є неправильними, оскільки для їх обчислення відповідач-1 використав не прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений з 01 січня 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 років відповідно до Законів України про Державний бюджет України (2270,00 грн, 2481,00 грн, 2684,00 грн та 3028,00 грн відповідно), а прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, що становить 2102,00 грн.
Оцінюючи аргументи позивачки у цій частині, суд зазначає таке.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі України від 15 липня 1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон № 966).
Згідно зі статтею 1 Закону № 966 прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.
Частиною третьою статті 4 Закону № 966 визначено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.
Так, абзацом четвертим статті 7 Закону України від 15 грудня 2020 року № 1082-IX «Про Державний бюджет України на 2021 рік» з 01 січня 2021 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2270 гривень.
Водночас згідно з абзацом п'ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.
Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 02 грудня 2021 року № 1928-IX «Про Державний бюджет України на 2022 рік» з 01 січня 2022 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2481 гривня.
Водночас згідно з абзацом п'ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.
Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 03 листопада 2022 року № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 2684 гривні.
Водночас згідно з абзацом п'ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.
Абзацом четвертим статті 7 Закону України від 09 листопада 2023 року № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01 січня 2024 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 3028 гривень.
Водночас згідно з абзацом п'ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.
Абзацом четвертим статті 7 Закону України 19 листопада 2024 року № 4059-IX «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01 січня 2025 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб встановлено у розмірі 3028 гривень.
Водночас згідно з абзацом п'ятим цієї статті прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, встановлено у розмірі 2102 гривні.
Отже, окремими приписами законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік», «Про Державний бюджет України на 2025 рік» з 01 січня 2021 року, з 01 січня 2022 року, з 01 січня 2023 року, з 01 січня 2024 року та з 01 січня 2025 року відповідно встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді.
Наведені приписи абзацу п'ятого статті 7 законів України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік», «Про Державний бюджет України на 2025 рік» є чинними, не визнавалися Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), а тому підлягають застосуванню під час обчислення розміру суддівської винагороди.
Вирішуючи спір у цій частині, суд зазначає, що питання наявності підстав для застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня календарного року, під час обрахунку розміру суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, було, серед іншого, предметом розгляду Великою Палатою Верховного Суду у справі № 240/9028/24.
Так, у постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що безсумнівно розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966. Цим Законом закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. І приписами цього Закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
Водночас законодавець починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 01 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні.
Отже, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру суддівської винагороди, а власне визначалася ця величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду з метою встановлення чіткого критерію вирішення судами спорів щодо застосування розрахункової величини для визначення посадового окладу суддів починаючи із 2021 року, відступила від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22 та від 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23, і зазначила про те, що починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 01 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді (пункт 111).
З огляду на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24, які на підставі приписів частини п'ятої статті 242 КАС України є обов'язковими для суду, суд резюмує, що Закони України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік», «Про Державний бюджет України на 2025 рік» не змінювали розмір суддівської винагороди, а лише запровадили розрахункову величину для визначення базового розміру посадового окладу судді, тому саме цей грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
За цих обставин підстави для обрахунку належної позивачці суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року з урахуванням встановленого на 01 січня 2021 року, на 01 січня 2022 року, на 01 січня 2023 року, на 01 січня 2024 року та на 01 січня 2025 року прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірах 2270,00 грн, 2481,00 грн, 2684,00 грн та 3028,00 грн відповідно, відсутні.
Також у своїх обрахунках позивачка до базового розміру посадового окладу судді помилково застосовує регіональний коефіцієнт « 1,25», оскільки такий згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 135 Закону № 1402 застосовується у тому разі, якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб, що не стосується Франківського районного суду м. Львова, який розташований у місті Львові з кількістю населення більше п'ятсот тисяч та до одного мільйона осіб, у зв'язку з чим застосуванню підлягає регіональний коефіцієнт саме « 1,2».
Беручи до уваги викладене, суд відхиляє зроблені позивачкою у позовній заяві розрахунки сум належної їй суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року, оскільки такі є помилковими.
Суд також відхиляє покликання відповідача-1 на те, що застосування регіонального коефіцієнту до посадового окладу судді, який не здійснює правосуддя, не передбачено Законом № 1402, оскільки розрахунок належних позивачці сум суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року самостійно зроблений відповідачем-1 у листі від 24 лютого 2025 року № 02-419/25 із застосуванням до базового розміру посадового окладу регіонального коефіцієнта « 1,2».
Ураховуючи наведене, беручи до уваги самостійно зроблений відповідачем-1 у листі від 24 лютого 2025 року № 02-419/25 розрахунок належних позивачці сум суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року, суд доходить висновку, що заявлену позивачкою позовну вимогу про стягнення з відповідача-1 суддівської винагороди за час нездійснення позивачкою правосуддя у зв'язку з незаконним звільненням за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в сумі 10294209,90 грн, а також компенсації на оздоровлення за період з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року в сумі 471187,50 грн, а всього 10765397,40 грн, належить задовольнити частково у такий належний спосіб: стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області на користь ОСОБА_1 за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року суддівську винагороду в сумі 8213438,88 грн, а також допомогу на оздоровлення в сумі 378360,00 грн.
Крім цього, суд ураховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі № 2340/3023/18, за змістом якої суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку під час її виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної судової адміністрації України виділити Територіальному управлінню Державної судової адміністрації України у Львівській області кошти в розмірі 10765397,40 грн в бюджетну програму КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» для забезпечення виконання рішення суду, то така вимога є передчасною та фактично стосується порядку виконання судового рішення у цій справі, тому задоволенню не підлягає.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про задоволення позову частково.
Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення суд ураховує таке.
Відповідно до частини першої статті 372 КАС України у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.
За змістом абзацу першого частини першої статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, з огляду на зміст наведених процесуальних норм КАС України встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Крім того, суд ураховує, що наразі відсутні обставини, які б давали підстави для висновків, що відповідачем-1 не буде добровільно виконано рішення суду у цій справі. На підставі наведеного суд висновує про відсутність підстав для зобов'язання відповідача-1 подати звіт про виконання рішення суду та встановлення судового контролю.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частинами першою, третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», за подання цього позову до суду судовий збір не сплачувала, а тому його розподіл на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, такі будуть вирішені судом із урахуванням та в порядку, передбаченому ч. 7 ст. 139, ст. 252 КАС України.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (вул. Драгоманова, 25, м. Львів, 79005), Державної судової адміністрації України (вул. Липська, 18/5, м. Київ, 00020) про стягнення суддівської винагороди, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області на користь ОСОБА_1 за період вимушеного прогулу з 04 лютого 2020 року по 11 лютого 2025 року суддівську винагороду в сумі 8213438,88 грн, а також допомогу на оздоровлення в сумі 378360,00 грн з відрахуванням податків та зборів відповідно до вимог чинного законодавства.
В решті позовних вимог - відмовити.
У встановленні судового контролю - відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 24 липня 2025 року.
СуддяКлименко Оксана Миколаївна