25 липня 2025 року Справа № 280/3352/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Богатинського Б.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) (далі - відповідач) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою суду від 05 травня 2025 року позовну заяву залишено без руху, наданий позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 днів від дня одержання копії ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, для усунення недоліків позивачу належить розрахувати суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та надати до суду позовну заяву, яка повинна відповідати вимогам статті 160 КАС України із зазначенням обґрунтованого розрахунку суми стягнення із визначенням всіх використаних складових елементів, надати докази сплати судового збору у цій справі в розмірі (1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму на одну працездатну особу та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму на одну працездатну особу) або надати документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
12 травня 2025 року до суду надійшла позовна заява (змінена), у якій позивач просить суд:
Стягнути з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 10 грудня 2002 року по 18 січня 2023 року включно в сумі 193965,74 грн.
Позивачем сплачений судовий збір у розмірі 1939,66 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що 18 квітня 2025 року на його банківський рахунок надійшла компенсація втрати частини заробітної плати сума 26862,45 грн. Період затримки розрахунку при звільненні розпочався 10.12.2002 і тривав по день фактичного розрахунку - 18.04.2025. Тому і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні має бути стягнутий за цей період. Поточна редакція статті 117 Кодексу законів про працю України, яка діє з 19 липня 2022 року, обмежує виплату 6 місяцями, тому останнім днем нарахування середнього заробітку за цим позовом позивач вважає 18 січня 2023 року. Позивач просить позов задовольнити.
Ухвалою суду від 19 травня 2025 року відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
30 травня 2025 року до суду надійшло клопотання відповідача розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Відповідач подав до суду 30 травня 2025 року відзив на позовну заяву, у якому Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) заперечує щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, з огляду на таке. Судовими рішеннями встановлено, що позивач мав право на отримання суми 6 585,24 грн у якості середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 23.09.1999 по 06.10.2000 включно, яку він отримав 01.11.2016. Після отримання вищезазначеної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, позивач звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, в якому просив суд стягнути з Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати за період з 23.09.1999 по 06.10.2000 включно у зв'язку з порушенням строків її виплати за період з вересня 1999 року по жовтень 2016 року. Присуджена позивачу сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 6585,24 грн була виплачена йому 01.11.2016, а 18.04.2025 була виплачена компенсація втрати частини заробітної плати за період з 23.09.1999 по 06.10.2000 включно у зв'язку з порушенням строків її виплати. Позивач в своїй позовній заяві навмисно маніпулює нормами законодавства, підміняє поняття та намагається прирівняти виплачену йому суму компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з затримкою термінів її виплати до самої заробітної плати, на підставі чого стребувати суму з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Ухвалою суду від 30 травня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
02 червня 2025 року відповідачем надане до суду клопотання про долучення документів на виконання ухвали суду.
Позивач 10 червня 2025 року подав до суду відповідь на відзив. Позивач наполягає, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків їх виплати є додатковою заробітною платою. 18.04.2025 позивачу виплачено саме частину заробітної плати.
16 липня 2025 року від позивача до суду надійшла заява про стягнення з відповідача судових витрат.
На підставі матеріалів справи, судом встановлено наступні обставини.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17.11.2003 у справі №2-290-1-2002р. задоволено частково позов ОСОБА_1 до Запорізького обласного управління юстиції та стягнуто з Запорізького обласного управління юстиції на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 6 585 грн. 24 коп. шляхом списання коштів з рахункового рахунку Головного управління Державного казначейства України р/р35257018003271, МФО 300001, код 20055032, ОПЕРУ управління НБУ в місті Києві. В іншій частині позову до Міністерства юстиції України, Запорізького обласного управління юстиції, Державного казначейства України - відмовлено.
В указаному рішенні Печерського районного суду м.Києва від 17.11.2003 у справі №2-290-1-2002р. зазначено: «…Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що належить виплатити позивачеві у відповідності до вимог статті 263 КЗпП України, за період з 23.09.1999р. (день незаконного звільнення позивача з роботи) по 06.10.2000р. (день постановлення судового рішення про поновлення позивача на роботі), що становить 263 робочих дня, із розрахунку середньоденного заробітку на день звільнення позивача - 15 гр. 18 коп. / (309 гр. 26 коп. + 206 гр. 71 коп.) : 34 робочих дня / та розрахунку середньоденного заробітку позивача з 01.12.1999 - 27 гр. 24 коп., - 6 585 гр. 24 коп. … В частині стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням відповідачем термінів її виплати позов не підлягає задоволенню, оскільки, виходячи зі смислу статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація визначається з розміру суми нарахованої, тобто фактично заробленої, працівником в конкретний період часу. …».
Грошові кошти в розмірі 6 585 грн 24 коп. були виплачені позивачу 01.11.2016.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 01.03.2021 позов задоволено частково та стягнуто з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини заробітної плати за період з 23.09.1999 по 06.10.2000 включно у зв'язку з порушенням строків її виплати за період з вересня 1999 року по вересень 2016 року, а саме за: вересень 1999 року у сумі 593 грн. 02 коп., жовтень 1999 року у сумі 2 049 грн. 76 коп., листопад 1999 року у сумі 1 982 грн. 81 коп., грудень 1999 року у сумі 3 719 грн. 02 коп., січень 2000 року у сумі 2 914 грн. 38 коп., лютий 2000 року у сумі 3 099 грн. 88 коп., березень 2000 року у сумі 3 171 грн. 99 коп., квітень 2000 року у сумі 2 826 грн. 42 коп., травень 2000 року у сумі 2 757 грн. 23 коп., червень 2000 року у сумі 2 771 грн. 53 коп., липень 2000 року у сумі 2 774 грн. 39 коп., серпень 2000 року у сумі 2 906 грн. 51 коп., вересень 2000 року у сумі 2 689 грн. 73 коп., жовтень 2000 року у сумі 629 грн. 65 коп., а всього 34 886 грн. 32 коп.; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
На виконання рішення суду від 01.03.2021 у справі № 280/5397/19, відповідно до виписки з рахунку, яка міститься у матеріалах справи, відповідачем 18.04.2025 виплачено 26862,45 грн як компенсацію втрати частини заробітної плати за період з 23.09.1999 по 06.10.2000 включно у зв'язку з порушенням строків її виплати за період з вересня 1999 року по вересень 2016 року.
Позивач у цій справі просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 10 грудня 2002 року по 18 січня 2023 року включно в сумі 193965,74 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України (у редакції до 19.07.2022) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Приписами частини 1 статті 117 КЗпП України (у редакції до 19.07.2022) визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зі змісту зазначених законодавчих норм слідує, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України (у редакції до 19.07.2022) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) внесено зміни, зокрема до статті 116, 117 КЗпП України.
Закон № 2352-ІХ набрав чинності 19.07.2022.
У новій редакції строки розрахунку при звільненні та відповідальність за затримку розрахунку при звільненні врегульовані наступним чином.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст.117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Закріплені у цих статтях норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Так, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У цій справі позивач вважає, що фактичний розрахунок при звільненні відбувся 18 квітня 2025 року та пов'язаний з виплатою компенсації втрати частини заробітної плати у сумі 26862,45 грн.
Суд звертає увагу, що позивач на підставі ст.ст.116,117 КЗпП України просить стягнути в його користь з відповідача середній заробіток за затримку з ним розрахунку при його звільненні з роботи починаючи з 10.12.2002.
При цьому, коштами, які належать йому до виплати при звільненні (10.12.2002), позивач вважає суму, нараховану йому в судовому порядку, як компенсацію втрати частини заробітної плати, у зв'язку з порушенням строків виплати виплачену 18.04.2025.
Також, як встановлено судом, позивачу на виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 17.11.2003 по справі №2-763-1/03р. 01.11.2016 виплачена сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 6 585,24 грн.
Суд зазначає, що відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Згідно зі статтями 1, 2 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до статей 3 та 4 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Норми Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.
За змістом статті 6 Закону №2050-ІІІ, пункту 7 Порядку №159 компенсація проводиться за рахунок джерел, з яких здійснюються відповідні виплати, а саме: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об'єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
Із наведеного встановлено, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.
Основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 14 квітня 2021 року у справі №465/322/17, від 05 липня 2022 року у справі №420/7633/20 та ряду інших (постанови від 20 лютого 2018 року у справі № 522/5664/17, від 21 червня 2018 року у справі №523/1124/17, від 12 лютого 2019 року у справі №814/1428/18, від 08 серпня 2019 року у справі №638/19990/16-а).
При цьому, Верховний Суд у постанові від 02 травня 2023 року у справі № 818/846/16 зокрема зазначив, що компенсаційні виплати - це суми, які виплачуються працівникам понад оплати за працю для компенсації витрат, пов'язаних з виконанням ними своїх трудових обов'язків, а також витрат у зв'язку з переїздом при прийнятті на роботу в іншу місцевість. Роботодавці вправі самостійно застосовувати заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі вводити виплати, не передбачені законодавством, а також самостійно встановлювати розмір компенсацій, зокрема у колективному договорі. Введені такими локальними нормативними актами заохочувальні та компенсаційні виплати, будуть включатися до фонду оплати праці підприємства, а відповідно є базою нарахування соціального внеску.
Тобто, у вищезазначеному судовому рішенні вказано, що виплати, які входять до заробітної плати, мають бути включені до фонду оплати праці та обкладаються податком.
Також, Верховний Суд дійшов висновку, що заробітна плата (основна та додаткова) визначається за погодженням з працівником у трудовому договорі, інші заохочувальні, компенсаційні і гарантійні виплати встановлюються роботодавцем у колективному договорі. Критерієм для віднесення доходу працівника до заробітної плати (основної, додаткової чи інших заохочувальних та компенсаційних виплат) або до додаткового блага є обумовлення вказаної виплати у грошовій чи в натуральній формі трудовим договором (контрактом) чи колективним договором.
Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2023 року у справі № 640/19047/21 виснував, що під заробітною платою, яка належить працівникові необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.
Таким чином, виходячи із вищезазначених висновків Верховного Суду, компенсація втрати частини доходу, не може вважатися компенсаційною виплатою, яка входить до структури заробітної плати.
Однак, в подальшому, Верховний Суд змінив правову позицію щодо природи компенсаційних виплат, пов'язаних саме з затримкою виплати індексації заробітної плати. У постанові Верховного Суду від 07 грудня 2023 року у справі № 560/11400/23 зокрема зазначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації заробітної плати (грошового забезпечення) є компенсаційною виплатою, передбаченою чинним законодавством, що відносить її до складових заробітної плати в розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
При цьому, Верховний Суд в ухвалі від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21 зробив висновок, що компенсація втрати частини доходів не може розцінюватися як виплата, на отримання якою військовослужбовець має право при звільненні, оскільки за своєю правовою природою така є лише спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу та інших виплат.
Таким чином, кошти, як у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 6585,24 грн, так і кошти компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у розмірі 34886,32 грн нараховані і стягнуті в судовому порядку з роботодавця, пов'язані із звільненням позивача з роботи 09.12.2002, не можуть вважатись коштами, на які мав право позивач при звільненні 09.12.2002 згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, а тому не належали до виплати позивачу при звільненні 09.12.2002.
Суд повторно наголошує, що компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу та інших виплат.
Про інші кошти, які належали позивачу при звільненні 09.12.2002 і не виплачені відповідачем, позивач не зазначав та відповідних позовних вимог не заявляв.
Виходячи з аналізу правових норм та обставин справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 10 грудня 2002 року по 18 січня 2023 року включно в сумі 193965,74 грн, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 139, 241-246, 262 КАС України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - відмовити повністю.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в порядок та строки, передбачені ст.ст. 295, 297 КАС України. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ),
Відповідач - Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) (просп. Дмитра Яворницького, буд.21-А, м. Дніпро, 49027; код ЄДРПОУ 43314918).
Повне судове рішення складено 25.07.2025.
Суддя Б.В. Богатинський