23 липня 2025 року
м. Харків
справа № 638/14308/23
провадження № 22-ц/818/1049/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Яцини В.Б.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 жовтня 2024 року в складі судді Смирнова В.А.
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 30 квітня 2021 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за яким останній отримав від нього грошові кошти у розмірі 5000,00 доларів США, строк виконання, повернення коштів за договором позики - 01 липня 2021 року, що підтверджується розпискою від 30 квітня 2021 року написаною відповідачем власноруч.
Зазначив, що у встановлені розпискою строки, відповідач свого обов'язку не виконав та станом на 06 жовтня 2021 року борг не повернув, що підтверджується наявністю оригіналу розписки, як боргового документа у нього.
Вказав, що відповідач допустив прострочення виконання зобов'язання починаючи з 01 липня 2021 року по цей час. Загальна сума боргу, за курсом НБУ 183 100,00 грн. Загальна сума 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання складає 12 454,03 грн.
Просив стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу розмірі 195 454,03 грн, що складається з: 183 000,00 грн - сума боргу; 12 454,03 грн - 3% річних; вирішити питання щодо судових витрат.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 жовтня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 - задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за розпискою від 30 квітня 2021 року у розмірі 206 238,00 грн та 3 % річних в розмірі 12454,03 грн, всього 218 692,03 грн; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1954,54 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково у сумі основного боргу в розмірі 128 723,69 грн та суми 3% річних в розмірі 10 761,15 грн.
Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачем не було повідомлено, що він здійснив часткове повернення суми позики, а саме 21 червня 2022 року в сумі 25 000,00 грн, еквівалент 854,56 доларів США, та 20 січня 2023 року в сумі 23 050,00 грн, еквівалент 630,32 доларів США, що підтверджується відповідними платіжними інструкціями. Однак судом першої інстанції проігноровано той факт, що інших правовідносин, які б вимагали від нього перерахування коштів позивачу немає, тому вказані платежі могли робитися ним як такі, що спрямовані виключно на погашення боргу і були прийняті позивачем. Таким чином, з урахуванням сплачених ним коштів, сума боргу та нараховані 3% річних становлять 128 723,69 грн та 10 761,15 грн відповідно.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно задовольнити, рішення суду - змінити в частині сум стягнення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач зобов'язання за договором позики в повному обсязі не виконав, грошові кошти позивачу у визначений розпискою строк не повернув, тому неповернута сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в розмірі станом на день ухвалення судового рішення, а також нараховані 3% річних.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 30 квітня 2021 року ОСОБА_2 склав розписку ОСОБА_1 , за якою останній отримав у борг кошти, в сумі еквівалентній 5000,00 доларів США та зобов'язався повернути їх до 01 липня 2021 року. Кошти отримав у повному обсязі (а.с.100).
Також матеріали справи містять платіжну інструкцію № Р24А2381938499С6025 від 21 червня 2022 року на суму 25 000,00 грн, платник ОСОБА_2 , отримувач ОСОБА_1 , призначення платежу переказ власних коштів; та платіжну інструкцію № Р24А74257983D72776 від 20 січня 2023 року на суму 23 050,00 грн, платник ОСОБА_2 , отримувач ОСОБА_1 , призначення платежу переказ власних коштів (а.с.42,43).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
У відповідності до положень статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц зазначено, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
Встановивши, що 30 квітня 2021 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у позику грошові кошти у розмірі 5000,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 01 липня 2021 року, на підтвердження чого написав відповідну розписку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про виникнення між сторонами позикових правовідносин та наявності у відповідача обов'язку з повернення отриманих у позику грошових коштів.
У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року в справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24).
Отже, між учасниками спору виникли правовідносини, що випливають із договору позики, що підтверджується наданим ОСОБА_1 оригіналом розписки, умови якої ОСОБА_2 не виконав.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 частково сплачено заборгованість за вказаною розпискою, а саме 21 червня 2022 року в розмірі 25 000,00 грн та 20 січня 2023 року в розмірі 23 050,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями № Р24А2381938499С6025 від 21 червня 2022 року та № Р24А74257983D72776 від 20 січня 2023 року.
Оскільки матеріали справи не містять доказів того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склались будь-які інші зобов'язальні правовідносини, окрім тих, що випливають із договору позики від 30 квітня 2021 року, тому суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про визнання неналежними доказами вказаних платіжних інструкцій.
Отже, колегія суддів враховує вказані платіжні інструкції № Р24А2381938499С6025 від 21 червня 2022 року та № Р24А74257983D72776 від 20 січня 2023 року та вважає, що ОСОБА_2 , отримавши в позику грошові кошти саме в розмірі 5000,00 доларів США, в порушення умов виконання договору позики свої зобов'язання по поверненню позики належним чином не виконав, а здійснив часткове її погашення, а саме сплатив в рахунок погашення заборгованості на картковий рахунок ОСОБА_1 21 червня 2022 року грошові кошти в сумі 25 000,00 грн, що еквівалентно 854,56 доларів США та 20 січня 2023 року грошові кошти в сумі 23 050,00 грн, еквівалентно 630,32 доларів США. На день оплати 21 червня 2022 року курс продажі 1 долара США становив 29,2549 грн, а 20 січня 2023 року - 26,5686 грн.
Таким чином ОСОБА_2 як позичальник, належним чином взяті на себе зобов'язання за договором позики в повному обсязі не виконав, а тому наявні підстави для стягнення з нього на користь позивача заборгованості за договором позики від 30 квітня 2021 року за вирахуванням часткової сплати, що становить 3515,12 доларів США (5000,00 доларів США - 854,56 доларів США - 630,32 доларів США), що з урахуванням визначеного ОСОБА_1 курсу на день подачі позову становить 128 653,39 грн.
Щодо стягнення 3% річних, колегія суддів виходить з наступного.
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).
Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Задовольняючи в цій частині позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вказаних положень ЦК України не врахував, стягнувши на його користь платежі, передбачені статтею 625 ЦК України за час дії в Україні воєнного стану.
Саме такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року у справі № 752/30967/21 (провадження № 61-134св25).
Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача 3% річних за період з 01 липня 2021 року по 06 жовтня 2023 року включно.
Виходячи з вищенаведеного підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 24 лютого 2022 року по 06 жовтня 2023 року відсутні.
Оскільки ОСОБА_2 вперше частково погасив заборгованість 21 червня 2022 року, тому розрахунок 3% річних здійснюється з повної суми заборгованості, визначеної позивачем, тобто з 183 000,00 грн.
ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання належним чином не виконував, у зв'язку з чим наявні підстави для застосування частини 2 статті 625 ЦК України, а саме стягнення з нього на користь позикодавця трьох процентів річних за період з 01 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 3579,78 грн.
Розрахунок: період розрахунку: з 01.07.2021 року по 31.12.2021 року - 184 дні
[Проценти] = 183 000,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 184 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 2 767,56 грн; Період розрахунку: з 01.01.2022 року по 23.02.2022 року - 54 дні [Проценти] = 183 000,00 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 54 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 812,22 грн.
Суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про задоволення цих вимог у повному обсязі.
За таких обставин рішення суду підлягає зміні в частині сум стягнення, а апеляційна скарга частковому задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено на 67,65%, тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 1322,25 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено на 32,35%, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 948,44 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Шляхом взаємозаліку зазначених сум з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 373,81 грн (1322,25 грн - 948,44 грн).
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 - задовольнити.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 жовтня 2024 року - змінити в частині сум стягнення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за розпискою від 30 квітня 2021 року у розмірі 128 653,39 грн та 3 % річних в розмірі 3579,78 грн, всього 132 233,17 грн.
Здійснити перерозподіл судового збору.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 373,81 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
В.Б. Яцина