24 липня 2025 року справа №360/237/25
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Блохіна А.А., суддів Геращенко І.В., Гаврищук Т.Г., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача - Рижкова Анатолія Олександровича на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року у справі № 360/237/25 (головуючий І інстанції Кисельова Є.О.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення з публічної служби, поновлення на посаді,-
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Луганській області (далі - ГУНП в Луганській області, відповідач), в якому просив суд: визнати протиправними та скасувати накази Головного управління Національної поліції в Луганській області № 410 о/с від 22.05.2019 та № 582 о/с від 12.07.2019 в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ізоляторів тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Луганській області на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію» у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; поновити майора поліції ОСОБА_1 на службі в поліції на рівнозначній посаді в Головному управлінні Національній поліції в Луганській області; стягнути з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2019 по день поновлення на службі в Головному управлінні Національної поліції в Луганській області.
В обгрутування позову зазначено, що починаючи з 2000 року по 31.05.2019 ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ та Національній поліції України. 31.05.2019 наказом Головного управління Національної поліції в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с майора поліції ОСОБА_1 начальника ВОДІТТ ГУНП в Луганській області протиправно звільнено із Національної поліції України на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 ЗУ “Про Національну поліцію» (через скорочення штатів). Крім того, наказом Головного управління Національної поліції в Луганській області від 12.07.2019 № 582 о/с було внесено зміни до наказу від 22.05.2019 № 410 о/с в частині зміни розміру вислуги років позивача.
В наказі про звільнення від 22.05.2019 № 410 о/с та від 12.07.2019 № 582 о/с, як підстава звільнення зазначено рапорт ОСОБА_1 та наказ Національної поліції України від 21.03.2019 № 249. Під час ознайомлення із вказаним рапортом, у позивача виникла підозра щодо його підробки, а саме, невстановленою посадовою особою шляхом допису, внесено до нього додаткову інформацію - дописано дату “ 17.05.2019», яка була написана не позивачем і вочевидь іншим почерком та чорнилами.
Внаслідок зазначених злочинних дій, на підставі сфальсифікованого рапорту, позивача було протиправно звільнено з Національної поліції України, шляхом видання протиправного наказу від 22.05.2019 № 410о/с, чим завдано істотної шкоди його правам, оскільки він мав бути звільнений за станом здоров'я на підставі рішення ВЛК 13.06.2019. Написаний позивачем рапорт без зазначення дати не є документом та не тягне за собою ніяких юридичних наслідків. Більш того, зазначений рапорт було написано позивачем під тиском з боку відповідача, оскільки відділ кадрів категорично відмовлявся надавати направлення на проходження військово-лікарської комісії без написання вищезазначеного рапорту.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 17.02.2025 позов залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків протягом 10 (десяти) календарних днів з дня отримання копії даної ухвали шляхом надання суду: пояснень та документального підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з даною позовною заявою.
Від позивача через підсистему “Електронний суд» надійшла заява на виконання ухвали суду від 17.02.2025, в якій в обгрунтування пояснень та в підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з даною позовною заявою, позивачем зазначено таке.
16.06.2020 позивачем до ГУНП в Луганській області направлено запит, в якому просив надати копії рапортів, які були подані перед звільненням з Національної поліції України, зокрема двох різних рапортів з проханням про надання направлення на військово-лікарську комісію, рапорту про отримання направлення на військово-лікарську комісію, рапорту із проханням звільнити у зв'язку зі скороченням штатів 31.05.2019. Після надходження відповіді позивачем було виявлено, що ймовірно на рапорті сторонньою особою було дописано дату. Це, а також сукупність інших порушень стали підставою подання заяви до Національної поліції України 10.09.2020, в якій позивач виклав обставини його звільнення, та вимагав відповідно до вимог п. 4 ст. 14 Дисциплінарного статуту Національної поліції України провести службове розслідування за фактом порушення чинного законодавства з боку керівництва ГУНП в Луганській області щодо протиправного звільнення його з лав Національної поліції України та вжити відповідних заходів реагування. 15.10.2020 до Національної поліції України позивачем було направлено запит, в якому просив надати копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення його з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не встановлено підстав для призначення службового розслідування, що дає підстави зробити висновок про те, що за результатами заяви від 10.09.2020 Департаментом кадрового забезпечення НПУ не було встановлено підстав для призначення службового розслідування. 16.12.2020 до Національної поліції України позивачем було направлено повторний запит щодо надання копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020.
Те, що на запити позивача не надавались відповіді, вказує на активну протидію з боку Національної поліції України щодо встановлення істини та відновлення справедливості. Позивач вважає, що ініційована ним перевірка підстав його звільнення Національною поліцією України, стала причиною підробки рапорту позивачана звільнення вдруге, коли невідомі особи через півтора року після звільнення дописали резолюцію начальника ГУНП в Луганській області, що сталося саме через активні дії позивача.
Також зазначено, що протягом цього часу, з моменту виявлення підробленого рапорту позивач мав правомірні очікування щодо того, що відповідач сам, встановивши порушення під час його звільнення, самостійно усуне порушення, скасувавши злочинні накази, оскільки це питання входить до його компетенції, і він міг це зробити в будь-який час, в тому числі і зараз має такий обов'язок.
З цією метою 12.01.2021 позивачем було направлено запит до Національної поліції України, в якому просив надати інформацію щодо правових підстав скасування письмових протиправних наказів керівників територіальних органів поліції, та яку відповідальність передбачено за видання таких наказів, а також яким чином центральний апарат Національної поліції повинен реагувати на такі факти.
З метою збирання доказів щодо незаконного звільнення 28.01.2021 позивач направив запит на отримання публічної інформації до ГУНП в Луганській області, в якому просив надати завірену копію його персонального попередження про скорочення займаної ним посади начальника ВОДІТТ ГУНП в Луганській області в 2019 році. Зазначає, що позивача персонально не попереджали про скорочення займаної посади, тож зазначеного документа не існувало, про що він і хотів отримати відповідь від відповідача.
23.02.2021 позивачем знову було направлено запит до Національної поліції України, в якому вкотре вимагав надати засвідчені копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду його заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не було встановлено підстав для призначення службового розслідування.
Крім того, 23.02.2021 позивачем було направлена листа начальнику ГУНП в Луганській області Олегу Григорову, в якому зазначено всі зібрані докази та просив розглянути питання щодо скасування протиправного наказу, або внесення до нього змін в частині зміни підстав звільнення.
За результатами зазначеної заяви було проведено службове розслідування, однак вкотре ГУНП в Луганській області не встановлено в своїх діях порушень.
29.03.2021 позивачем до ГУНП в Луганській області було направлено кілька запитів, в яких просив надати документи для ознайомлення з матеріалами службового розслідування, однак йому протиправно було відмовлено. 01.03.2021 позивач знову звернувся до відповідача з запитом, в якому зазначив, що 28.01.2021 звернувся до ГУНП в Луганській області із запитом на отримання публічної інформації, в якій просив надати завірену копію персонального попередження про звільнення. Натомість йому надано копію службового листа про затвердження Переліку змін в штатах Національної поліції, чим фактично не надано запитувану інформацію.
Із всього вищезазначеного вбачається, що до того, як 20.04.2021 звернутись до ДБР із заявою щодо вчинених відносно позивача злочинів, з моменту виникнення підозри, щодо неоднократної підробки його рапорту на звільнення, останній активно вчиняв дії щодо встановлення істини та отримання доказів протиправних дій, і лише впевнившись, що вичерпав всі наявні методи відновлення справедливості, звернувся до компетентних органів.
Звертає увагу суду на те, що в рамках реалізації свого права на ефективний захист, враховуючи, що відносно позивача вчинено злочини, які відповідно до чинного законодавства повинні розслідуватись ДБР, що жодним чином не стосується адміністративного суду, він не міг та не зобов'язаний був до нього звертатись, це право у позивача виникло лише після встановлення компетентним органом фату вчинення відносно нього злочину, таким чином іншого ефективного способу захисту порушеного права просто не існувало. Адміністративний суд не розглядає кримінальні провадження, тому само по собі отримання позивачем наказу чи рапорту на звільнення та виникнення підозри, що зазначений рапорт підроблено - не є початком строку звернення до адміністративного суду щодо скасування протиправного наказу, оскільки встановлення факту вчинення злочину не входить до його компетенції. Підозра щодо підроблення рапорту - є підставою для відкриття кримінального провадження, а не судового адміністративного.
Крім того, враховуючи задекларовану чинним законодавством за відповідачем “доброчесність», позивач весь час мав правомірні очікування щодо того, що він володіючи правом (обов'язком) на скасування протиправного наказу зможе реалізувати його (що не є неможливим і на даний час), чим фактично міг би припинити триваючий злочин, вчинений посадовими особами.
Позивач вважає, що підставою для відновлення пропущеного строку у адміністративному провадженні є висновок експерта, зроблений в рамках кримінального провадження, в якому підтверджено факт дописки сторонньою особою дати на рапорті - підроблення, що в свою чергу встановлює факт незаконного звільнення, і саме з цього моменту в позивача з'являються підстави для звернення до суду.
Також позивач вважає, що в даному випадку бездіяльність відповідача мала триваючий характер, тому позивач не пропустив строк звернення до адміністративного суду. В обгрунтування таких доводів позивачем наведено посилання на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постановах від 06.02.2025 у справі № 990/29/22 та від 30.01.2025 у справі № 9901/524/21. Вважає, що саме ці правові позицію мають бути застосовані до спірних правовідносин.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 відкрито провадження у справі. Вирішено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду залишено відкритим.
13.03.2025 від представника відповідача через підсистему “Електронний суд» надійшла заява про залишення позову без розгляду узв'язку з пропуском строку зверення до суду, в обгрунтування якої зазначено таке.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч. 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Під поняттям “дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття “повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21 лютого 2020 року №340/1019/19).
Частиною 5 ст. 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Звертають увагу суду, що предметом оскарження у цій справі є акт індивідуальної дії, а саме наказ ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ІТТ ГУНП в Луганській області на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію» зі служби в поліції у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.
В свою чергу позивач трудову книжку, військовий квіток, довідку на військовозобов'язаного отримав 31.05.2019, що підтверджується власноруч написаними розписками датованими 31.05.2019.
Згідно частини 1 ст. 47 КЗпП України (редакція, що діяла на час звільнення позивача) було передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Пунктом 2 розділу ІV Порядку формування та ведення особових справ поліцейських, затверджених наказом МВС України від 12.05.2016 № 377 передбачено, що особам, звільненим зі служби в поліції, у день звільнення видається копія наказу про звільнення. Відомості про звільнення зі служби в поліції вносяться до трудової книжки шляхом здійснення запису про звільнення зі служби в поліції з посиланням на дату та номер відповідного наказу органу поліції.
Таким чином, витяг з наказу ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с “Про звільнення» позивач отримав разом зі своєю трудовою книжкою.
Факт отримання позивачем витягів з наказу ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с та згодом витягу з наказу від 12.07.2019 № 582 о/с підтверджується рішенням від 20.11.2019 Луганського окружного адміністративного суду у справі № 360/ 4337/19 за позовом ОСОБА_1 до ГУ ПФУ у Луганській області про визнання протиправної відмови, зобов'язання вчинити певні дії, яким суд встановив, що відповідно до наказу ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ізоляторів тимчасового тримання ГУНП в Луганській області, було звільнено зі служби в поліції за статтею 77 частина перша пункт 4 (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), з 31.05.2019, з вислугою років на день звільнення у календарному обчисленні 18 років 09 місяців 25 днів, у пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги) 10 років 05 місяців 17 днів (копія наказу № 410 о/с міститься у справі № 360/4337/19 та зареєстрована як арк. спр. 13). Наказом ГУНП в Луганській області від 12.07.2019 № 582 о/с пункт наказу від 22.05.2019 № 410 о/с в частині вислуги викладено: вислуга років на день звільнення у календарному обчисленні 18 років 09 місяців 25 днів, у пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги) 10 років 11 місяців 19 днів (копія наказу № 582 о/с міститься у справі № 360/4337/19 та зареєстрована як арк. спр. 45). Зазначені витяги з наказів до суду у справі № 360/4337/19 було надано у якості доказів саме ОСОБА_1 .
Крім того, звертають увагу суду, що ОСОБА_1 неодноразово протягом 2019-2021 років звертався до суду з різними вимогами до різних відповідачів, при цьому свої вимоги обґрунтовував тим, що проходив службу в поліції та наказами від 22.05.2019 № 410 о/с, від 12.07.2019 № 582о/с був звільнений зі служби, зазначені накази позивачем надавалися до суду у якості доказів. Так, наприклад, у справах № 360/4238/19, № 360/923/20, № 360/1504/20, № 360/346/20, № 360/3346/20, № 360/377/20, № 360/923/20, № 360/300/21 ОСОБА_1 копії наказів ГУНП в Луганській області № 410 о/с та № 582 о/с надавав до позову в якості доказів.
Таким чином, процесуальний строк, встановлений для оскарження наказу про звільнення для ОСОБА_1 сплинув ще 01.07.2019.
При цьому, позивач у додаткових поясненнях щодо поважності причин пропуска процесуального строку свої дії обґрунтовує тим, що тривалий час не міг отримати копію рапорту, на підставі якого було винесено наказ відповідача від 22.05.2019 № 410 о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, та висновку експерта, яким згодом в рамках кримінального провадження було зроблено висновок про дописку сторонньою особою дати на вище зазначеному рапорті, а також просить суд застосувати до спірних правовідношень правову позиції, викладену у рішенні Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2025 по справі № 990/29/22.
Звертають увагу суду, що посилання позивача на рішення Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2025 по справі № 990/29/22, є незмістовним, з наступних підстав. По-перше: предметом оскарження по справі № 990/29/22 є триваюча бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а саме тривале непризначення судді на посаду.
У постанові Касаційного адміністративного суду від 17.04.2019 року у справі № 342/158/17 суд зазначив, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
У справі № 360/237/25 за позовом ОСОБА_1 предметом оскарження є акт індивідуальної дії.
Згідно п.19 ч.1 ст. 4 КАС України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 4 КАС України, визначено, що типова адміністративна справа це адміністративна справа, відповідачем у яких є один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачами заявлено аналогічні вимоги.
Таким чином, справи № 990/29/22 та 360/ 237/25 різняться як по фактичним обставинам справи, суб'єктному складу учасників так і по предмету позову.
Також звертають увагу суду на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 у справі № 360/377/20 за позовом ОСОБА_1 до ГУНП в Луганській області про визнання протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідачем до суду у справі № 360/377/20 надавався відзив на позовну заяву разом з доказами, а саме витягом з наказу від 22.05.2019 № 410 о/с та копією рапорту ОСОБА_1 від 17.05.2019 про бажання звільнитися з Національної поліції через скорочення штатів.
Під час розгляду справи № 360/377/20 судом досліджувались підстави та порядок видання наказу ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с, а саме судом встановлено, що 17.05.2019 позивач звернувся до начальника ГУНП в Луганській області з рапортом про звільнення у зв'язку з скороченням штату 31.05.2019, від запропонованих посад відмовився, претензій щодо звільнення немає.
Таким чином, ОСОБА_1 ще у березні 2020 року разом з відзивом на позовну заяву у справі № 360/377/20 отримав належним чином завірену копію рапорту, згідно якого він вимагав звільнити його у зв'язку з скороченням штату 31.05.2019 та від запропонованих посад відмовився, та який послуговував виданню наказу від 22.05.2019 № 410 о/с, що спростовує твердження позивача про тривалу відсутність у нього копій документів які послугували підставою видання наказу про звільнення, як на поважність пропуску процесуального строку.
ОСОБА_1 нічого не перешкоджало протягом розумного строку після отримання копії рапорту, на підставі якого було винесено наказ відповідача від 22.05.2019 № 410 о/с про його звільнення зі служби в поліції, зазначений наказ оскаржити у судовому порядку та в ході судового розгляду справи скористатися своїм правом передбаченим ст. 44 КАС України, а саме заявити клопотання на проведення відповідної судової експертизи документа, тощо.
За таких умов вважають доводи ОСОБА_1 , викладені у додаткових поясненнях від 21.02.2025 про поважність пропуску процесуального строку встановленого для оскарження акту індивідуальної дії не обґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають та з урахуванням вищезазначених обставин, а також, що позивачем пропущений строк звернення до суду (п'ять років), тобто позов подано після закінчення строків, встановлених ч. 5 ст. 122 КАС України, а поважних причин пропуску строків не зазначено, на підставі ст. ст. 44, 47, 122, 123 КАС України. Відтак просять залишити позовну заяву ОСОБА_1 до ГУНП в Луганській області без розгляду.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 залишено позов без руху після відкриття. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків протягом 5 (п'яти) календарних днів з дня отримання копії даної ухвали шляхом надання суду через підсистему "Електронний суд": обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами поважності причин пропуску строку звернення з 31.05.2019 до дня звернення до суду.
17.04.2025 від ОСОБА_1 через підсистему “Електронний суд» надійшла заява про поновлення процесуального строку, в обгрунтування якої зазначено, що підставою звернення із позовною заявою до суду став факт вчинення відносно позивача латентного злочину відповідачем. А саме, під час звільнення працівниками ГУНП в Луганській області підроблено рапорт позивача, на підставі якого було видано протиправний (злочинний) наказ про звільнення.
Для того, щоб встановити наявність непереборних підстав, які унеможливили вчасне, в межах строку звернення до суду, необхідно встановити, чи міг позивач, отримавши наказ ГУНП в Луганській області № 410 о/с про звільнення, на той момент знати чи навіть здогадуватись, що відповідач, який по своїй суті сам має захищати права громадян - вчинить відносно нього злочин.
На момент ознайомлення з наказом про звільнення позивач не знав і не міг знати, що його рапорт, на підставі якого його звільнено - було підроблено, оскільки відповідач у наказі не зазначив, що підставою для його звільнення є підроблений рапорт.
Таким чином, на момент спливу строку, передбаченого КАСУ, інформацією про вчинений відносно позивача злочину останній не володів, і не міг про це дізнатися під час ознайомлення з наказом про звільнення чи трудовою книжкою. Саме з цього моменту розпочинається перебіг строку триваючого вчиненого відносно ОСОБА_1 латентного злочину, оскільки хоча формально позивача було звільнено з НПУ на підставі наказу, однак в основі видання цього наказу, його підставою, є злочинні дії, а саме підробка документу. Вочевидь, якщо в день звільнення окрім надання копії наказу та трудової книжки, позивача було б ознайомлено з рапортом - він міг би помітити факт допису сторонньою особою дати на рапорті, однак навіть такі підозри, під час звернення до суду у встановлений КАСУ строк не змогли б відновити порушене право, оскільки здогадки не є доказами, а в рамках адміністративного провадження не розслідуються кримінальні злочини, тому в даній ситуації іншого ефективного способу захисту просто не існує.
Конституційний Суд України у Рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам. Обраний позивачем спосіб захисту спрямований на відновлення порушених прав, і прийняте судом майбутнє рішення повинно мати наслідком відновлення цих прав.
Зазначає, що факт вчинення злочину був достовірно підтверджений лише під час проведення досудового розслідування в кримінальному провадженні № 620210500010000357, а позивачу про це стало відомо після ознайомлення з результатами почеркознавчої експертизи 20.01.2025.
Позивач не погоджується з висновками суду, наведеними в ухвалі від 14.04.2025, стосовно того, що про порушення своїх прав в частині внесення допису у відповідний рапорт ОСОБА_1 , позивач дізнався восени 2020 року, а вчиняти дії щодо відновлення порушених відповідачем прав почав здійснювати лише 20.04.2021, та щодо того, позивачем до матеріалів позову не надано належних доказів в підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду з цим позовом.
Позивач зазначає, що така інформація не корелюється із наявними обставинами справи, оскільки як він вже зазначав у поясненні по усуненню недоліків від 21.02.2025 (із наданням відповідних доказів), після того, як восени 2020 року в нього виникла підозра щодо можливих протиправних дій посадових осіб ГУНП в Луганській області 10.09.2020 він звернувся до Національної поліції України, в якій виклав обставини свого звільнення, та вимагав відповідно до вимог п. 4 ст. 14 Дисциплінарного статуту Національної поліції України провести службове розслідування за фактом порушення чинного законодавства з боку керівництва ГУНП в Луганській області щодо протиправного звільнення ОСОБА_1 з лав Національної поліції України та вжити відповідних заходів реагування.
15.10.2020 до Національної поліції України позивачем направлено запит, в якому просив надати копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не встановлено підстав для призначення службового розслідування.
16.12.2020 до Національної поліції України позивачем було направлено повторний запит щодо надання копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020.
Протягом цього часу, з моменту виявлення підробленого рапорту позивач мав правомірні очікування щодо того, що відповідач, сам встановивши порушення під час його звільнення самостійно усуне порушення, скасувавши злочинні накази, оскільки це питання входить до його компетенції, і він міг це зробити в будь-який час, в тому числі і зараз має такий обов'язок.
12.01.2021 позивачем направлено запит до Національної поліції України, в якому просив надати інформацію щодо правових підстав скасування письмових протиправних наказів керівників територіальних органів поліції та яку відповідальність передбачено за видання таких наказів, а також яким чином центральний апарат Національної поліції повинен реагувати на такі факти.
28.01.2021 позивачем направлено запит на отримання публічної інформації до ГУНП в Луганській області, в якому просив надати завірену копію його персонального попередження про скорочення займаної мною посади начальника ВОДІТТ ГУНП в Луганській області в 2019 році.
23.02.2021 позивачем знову було направлено запит до Національної поліції України, в якому вкотре вимагав надати засвідчені копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення його з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не було встановлено підстав для призначення службового розслідування.
23.02.2021 позивачем направлено листа начальнику ГУНП в Луганській області Олегу Григорову, в якому вимагав розглянути питання щодо скасування протиправного наказу, або внесення до нього змін в частині зміни підстав звільнення.
За результатами зазначеної заяви було проведено службове розслідування, однак вкотре ГУНП в Луганській області не встановлено в своїх діях порушень та відмовилось визнавати злочин та скасовувати протиправний наказ.
29.03.2021 позивачем до ГУНП в Луганській області направлено кілька запитів, в яких просив надати документи для ознайомлення з матеріалами службового розслідування, однак йому протиправно було відмовлено.
01.03.2021 позивач звернувся до відповідача з запитом, в якому зазначив, що 28.01.2021 звертався до ГУНП в Луганській області із запитом на отримання публічної інформації та просив надати завірену копію його персонального попередження про звільнення. Натомість відповідачем надано копію службового листа про затвердження Переліку змін в штатах Національної поліції, чим фактично не надано запитувану позивачем інформацію.
Із всього вищезазначеного вбачається, що до того, як 20.04.2021 звернутись до ДБР із заявою щодо вчинених відносно ОСОБА_1 злочинів, з моменту виникнення підозри, щодо неоднократної підробки його рапорту на звільнення, позивач активно вчиняв дії щодо встановлення істини та відновлення порушеного права і лише впевнившись, що вичерпав всі наявні методи відновлення справедливості він звернувся до ДБР.
Позивач вважає, що в даному випадку бездіяльність відповідача мала триваючий характер, тому позивач не пропустив строк звернення до адміністративного суду. В обгрунтування таких доводів позивачем наведено посилання на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постановах від 06.02.2025 у справі № 990/29/22, від 30.01.2025 у справі № 9901/524/21. Вважає, що саме ці правові позицію мають бути застосовані до спірних правовідносин.
Позивач вважає, що у справі наявний другий важливий аспект, який безпосередньо стосується організації службової діяльності правоохоронного органу та безпосередньо не є пов'язаним із проходженням публічної служби.
Відповідно до п. 6, п. 7 ст. 4 Закону України від 15.03.2018 № 2337-VIII “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» керівник відповідає за відданий (виданий) наказ, результати його виконання, відповідність його закону. Наказ, відданий (виданий) з порушенням вимог закону або з перевищенням повноважень, є недійсним та підлягає скасуванню прямим керівником.
Таким чином, на відповідача покладено постійно діючий обов'язок не видавати протиправні накази, а у разі допущення таких фактів скасовувати такі накази. Тобто цей обов'язок жодним чином не поєднаний з волевиявленням позивача щодо факту події, він діє поза межами цих відносин, виходячи із беззаперечного факту вчинення злочину та видання протиправного наказу.
Із посиланням на положення Закону України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року № 580-VIII позивач вважає, що на всіх стадіях встановлення істини та відновлення порушеного права відбувалась системна протидія всіх ланок Національної поліції України, від ненадання або не повного надання запитуваної інформації на його запити, під час службових розслідувань, незважаючи на очевидні факти, не було встановлено порушень щодо його звільнення (однак в подальшому, в рамках кримінального провадження встановлено наявність вчинення злочину), більш того з метою уникнення відповідальності вчинялись умисні дії спрямовані на укриття латентного злочину.
Також позивач зазначає, що обставини, які не залежали від нього, а саме те, що на момент звільнення він не знав та не міг знати, що його звільнення протиправне і тому він у встановлений місячний строк не звернувся до суду, не можуть бути виправданням злочинних дій та інших порушень, які стосуються спірних правовідносинах. Той факт, що сторона відповідача, навіть вже при наявності висновку експерта у кримінальному провадженні, який підтверджує підроблення рапорту позивача, враховуючи допущене порушення процедури звільнення, на даний час продовжує ігнорувати вчинення злочину підпорядкованими йому посадовими особами свідчить про невиконання стороною відповідача свого обов'язку визначеного п. 6, п. 7 ст. 4 Закону України від 15.03.2018 № 2337-VIII “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України», а також ст. 2 КАС України - з'ясування всіх обставин справи, адже саме відповідач має довести в суді те, що його рішення є правомірним.
Звертає увагу суду, що базовим принципом права є те, що протиправні дії не можуть спричиняти правомірних наслідків. Підроблений рапорт, а також той факт, що на момент звільнення позивач не знав і не міг знати про вчинений відносно нього злочину, не може бути підставою для визнання його звільнення правомірним.
В рамках зазначеної позовної заяви оскаржується не звичайне звільнення зі служби, а незаконне звільнення, яке було здійснено через вчинений злочин, тому без наявності доказів його вчинення звернення до суду, а отже і перебіг звичайного строку передбаченого ст. 122 КАСУ неможливий. Тому строк на оскарження має бути поновлений, або вважатись таким, що розпочався з моменту підтвердження факту вчинення протиправних дій відповідачем, а саме з дати отримання позивачем висновку експерта, коли йому достовірно стало відомо про вчинений злочин.
Дії відповідача щодо підроблення рапорту було кваліфіковано ДБР як злочин, передбачений ч. 2 ст. 365 Кримінальним кодексом України, тобто перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу та внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62021050010000357 від 30.07.2021 року. В ході розслідування ОСОБА_1 визнано потерпілим, тобто працівниками правоохоронних органів (ГУНП в Луганській області) саме відносно позивача було перевищено службові повноваження - в його рапорті на звільнення дописано дату, тобто рапорт було підроблено. Доказами, що підтверджують зазначене твердження є висновок експерта від 13.08.2024 № СЕ-19/113-24/3681-ПЧ, згідно якого у п. 2 висновку зазначено: “Рукописні записи “ 17.05.2019», розташовані під рукописним записом “майор поліції» у рапорті на ім'я начальника ГУНП в Луганській області Колесника С.П. від імені ОСОБА_1 про звільнення від 17.05.2019 року, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою». Таким чином, експертом встановлено, що в написаному позивачем рапорті на звільнення, сторонньою особою було здійснено дописи, які він не робив. В даному випадку, якщо документ містить дописки, написані сторонньою особою, враховуючи те що жодна посадова особа немає таких повноважень, це означає, що цей документ є підробленим, та відповідно не дійсним, що в свою чергу робить звільнення з Національної поліції України протизаконним.
Відсутність у позивача, до моменту отримання результатів експертизи, доказів вчинення відносно останнього злочину, а саме підробки рапорту - безпосередньо унеможливлювала вчинення процесуальних дій звернення до суду.
Крім того, якщо брати до уваги другий аспект вищезазначених правовідносин, а саме те, що в межах дії п. 6, п. 7 ст. 4 Закону України від 15.03.2018 № 2337-VIII “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» згідно якої наказ, виданий з порушенням вимог закону або з перевищенням повноважень, є недійсним та підлягає скасуванню прямим керівником, що взагалі обумовлює відсутність будь-яких строків звернення до суду, оскільки цей обов'язок не має строку давності і є безумовно постійно діючим до скасування протиправного наказу, навіть якби він взагалі не стосувався позивача, тому відповідно і строк звернення до суду не сплинув.
У зв'язку з наведеним просить визнати причини пропуску строку для звернення до суду за захистом прав та законних інтересів поважними та поновити даний строк.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 21.04.2025 продовжено розгляд справи. Клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду залишено відкритим.
21.04.2025 від представника відповідача через підсистему “Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено, що позивач у поясненнях від 21.02.2025 вказує на те, що 16.06.2020 ОСОБА_1 до відповідача було направлено запит з метою отримання копії рапорту про звільнення та після отримання відповідних рапортів позивачем було виявлено, що ймовірно на рапорті сторонньою особою було дописано дату. Це, а також сукупність інших порушень стали підставою подання заяви до Національної поліції України 10.09.2020, в якій позивач виклав обставини його звільнення, та вимагав відповідно до вимог п. 4 ст. 14 Дисциплінарного статуту Національної поліції України провести службове розслідування за фактом порушення чинного законодавства з боку керівництва ГУНП в Луганській області щодо протиправного звільнення з лав Національної поліції України та вжити відповідних заходів реагування.
Таким чином, позивач у своїх заявах, визнає той факт, що станом на 10.09.2020 ним було отримано належним чином засвідчену копію рапорту про звільнення.
Крім того, звертають увагу суду, що згідно позовної заяви ОСОБА_1 20.04.2021 звернувся до ДБР із заявою відносно посадових осіб відповідача з приводу начебто незаконного звільнення. За таких умов вважають, що позивачем у справі № 360/237/25 безпідставно пропущено процесуальний строк встановлений законодавством для оскарження наказів щодо проходження публічної служби.
24.04.2025 від позивача через підсистему “Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено, зокрема, що в даній справі треба розділити трудові відносини, які врегульовані Кодексом законів про працю України під час звільнення, та злочину, в результаті вчинення якого і відбулось звільнення, відповідальність за вчинення якого передбачена Кримінальним кодексом України. Якщо б мова йшла лише про звільнення, яке, як відомо, теж відбулось з численними порушеннями, та яке б у встановлений Кодексом адміністративного судочинства України місячний строк можна було безперечно успішно оскаржити в суді, то звісно в цьому випадку діють норми передбачені ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України. Однак, причиною звернення до суду з позовом стало саме те, що посадовими особами ГУНП було вчинено злочин, який триває і на даний час, через злочинну бездіяльність відповідача, злочин не припинено і він буде тривати допоки не скасується злочинний наказ.
Ураховуючи те, що в цій справі оскаржується саме протиправний наказ, який було видано на підставі підробленого рапорту, то предметом спору в цій справі є триваюче порушення його прав у виді невиконання суб'єктом владних повноважень свого законодавчо визначеного обов'язку, а саме скасування протиправного наказу і такий обов'язок діє постійно, безперервно до припинення злочинних дій.
Отже, вчинена відповідачем бездіяльність фактично є триваючим правопорушенням, оскільки відсутність дій щодо скасування відповідного наказу ГУНП в Луганській області триває з 2019 року по теперішній час.
24.04.2025 від представника відповідача через підсистему “Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, в яких зазначено таке.
Позивач у своїй заяві від 17.04.2025 як на поважність пропуску процесуального строку також зазначає, що він з метою досудового врегулювання спору значний час у порядку визначеному Дисциплінарним статутом Національної поліції України намагався скасувати наказ ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с в частині його звільнення шляхом подання відповідних заяв до НПУ. З цього приводу зазначають, що згідно преамбули Дисциплінарного статуту Національної поліції України затвердженого Законом України від 15.03. 2018 у № 2337-VIII, цей Статут визначає сутність службової дисципліни в Національній поліції України, повноваження поліцейських та їхніх керівників з її додержання, види заохочень і дисциплінарних стягнень, а також порядок їх застосування та оскарження. Звертають увагу суду, що Дисциплінарний статут Національної поліції України не передбачає порядок оскарження наказів щодо проходження служби в поліції.
При цьому пунктом 2 ч. 1 ст. 232 Кодексу законів про працю України визначено, що безпосередньо в місцевих загальних судах розглядаються трудові спори за заявами: працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи.
Субсидіарне застосування норм права, дає підстави для правового висновку, що для спорів з приводу проходження служби в поліції досудовий порядок врегулювання спорів не передбачений, а обов'язок вирішення спору покладено на суд.
Частиною 5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, законодавцем у адміністративному судочинстві на відміну від загального трудового права для вирішення спору з приводу проходження публічної служби у судовому порядку початок перебігу процесуального строку не ставиться у залежність від отримання копії наказу про звільнення.
Верховний Суд у постанові від 17.12.2021 у справі № 640/16928/21 дійшов правового висновку про те, що вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом не ставиться в залежність від порядку отримання наказу, а вирішується з огляду на факт, коли вона дізналася або повинна була дізнатись про порушення такого права. Подібні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №640/18439/19.
Знов звертають увагу суду, що ОСОБА_1 у поясненнях від 21.02.2025 вказує, що після отримання запитуваних рапортів, було виявлено, що ймовірно на рапорті сторонньою особою було дописано дату. Це, а також сукупність інших порушень стали підставою подання зави до Національної поліції України 10.09.2020, в якій позивач виклав обставини його звільнення, та вимагав провести службове розслідування за фактом порушення чинного законодавства з боку керівництва ГУНП в Луганській області щодо протиправного звільнення. Тотожні твердження позивача також зазначені позивачем у заяві від 17.04.2025 про поновлення процесуального строку.
Таким чином, ОСОБА_1 станом на 10.09.2020 достеменно було відомо про зміст наказу відповідача від 22.05.2019 № 410 о/с, також у своєму розпорядженні позивач мав свій рапорт датований 17.05.2019 та намагався зазначений наказ відповідача оскаржити до НПУ на підставі вимог закріплених Дисциплінарним статутом Національної поліції України. Також звертають увагу суду, що позивач в порушення вимог передбачених п. 2 ч.1 ст. 232 КЗпП України та ч. 5 ст. 122 КАС України замість того щоб звернутися до суду у встановлений процесуальний строк для вирішення спору розпочав звертатись до ГУНП в Луганській області та НПУ з відповідними заявами.
При цьому, будь-яке рішення або відповідь ГУНП в Луганській області в у тому числі НПУ щодо звернень ОСОБА_1 з приводу скасування наказу ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с позивачем не оскаржувалося у судовому порядку.
Таким чином, зазначають про безпідставність тверджень позивача в частині досудового врегулювання спору як на поважну причину пропуску процесуального спору встановленого для звернення до суду, а також на безпідставність тверджень ОСОБА_1 про неможливість своєчасного звернення до суду з приводу проходження служби в поліції.
Крім того, зазначене вище спростовує твердження ОСОБА_1 в частині того, що строк розпочався з моменту підтвердження факту вчинення протиправних дій відповідачем, а саме з дати отримання висновку експерта, коли йому достовірно стало відомо про вчинений злочин.
З аналізу вище зазначених тверджень позивача викладених у заявах по суті, можливо дійти висновку, що про внесення дати складання рапорту про звільнення позивачу достеменно було відомо ще 10.09.2020, а тому саме з цієї дати позивач дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення його прав.
Крім того, зазначають, що позивач у заяві про поновлення процесуального строку вказує, що в рамках зазначеної позовної заяви оскаржується не звичайне звільнення зі служби, а незаконне звільнення яке було здійснено через вчинений злочин. Дії відповідача щодо підроблення рапорту було кваліфіковано ДБР як злочин, передбачений ч. 2 ст. 365 Кримінальним кодексом України, тобто перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу та внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 62021050010000357 від 30.07.2021 року. В ході розслідування ОСОБА_1 було визнано потерпілим, тобто працівниками правоохоронних органів (ГУНП в Луганській області) саме відносно позивача було перевищено службові повноваження - в його рапорті на звільнення дописано дату, тобто рапорт було підроблено. Ефективним захистом порушеного права ОСОБА_1 вважає визнання протиправними та скасування наказів, прийнятих за наслідками протиправних дій відповідача та порушення процедури звільнення з НПУ.
З цього приводу з посиланням на положення статей 55, 56, 127, 128 Кримінально процесуального кодексу України зазначають, що ОСОБА_1 у справі № 360/237/25 про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення з публічної служби, поновлення на посаді не вірно обраний спосіб захисту прав, а тому внесення відомості до ЄРДР за ст. 365 Кримінального кодексу України не може вважатися поважною причиною пропуска процесуального строку в адміністративному судочинстві, за яким в свою чергу органами досудового розслідування або судом не прийнято остаточного рішення.
Позивач у заяві про поновлення процесуального строку стверджує, що у його рапорт було внесено запис, а саме дату складання рапорту сторонньою особою, однак це не просто запис, а такі дії відповідно до кримінального законодавства кваліфікуються як злочин, це означає, що цей документ є підробленим, та відповідно не дійсним, що в свою чергу робить його звільнення з Національної поліції України протизаконним.
При цьому, позивач ані у позові, ані у заяві про поновлення процесуального строку не заперечує власноручного складання рапорту про своє бажання бути звільненим зі служби в поліції 31.05.2019 через скорочення штатів.
Підсумовуючи наведене вважають, що ОСОБА_1 безпідставно пропущеною строк встановлений для вирішення адміністративного спору, позивач мав усі можливості своєчасного звернення до суду, а процесуальний строк сплинув виключно з вини позивача. Крім того, останнім невірно обрано спосіб захисту своїх прав, а тому доводи позивача наведенні у заяві про поновлення процесуального строку необґрунтованими, а сама заява задоволенню не підлягає.
27.04.2025 від позивача через підсистему “Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, в яких, зокрема, зазначено, що строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи розпочинає свій перебіг лише за умови, що остання була реально обізнаною з фактом їх порушення оспорюваними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Вирішуючи питання про початок перебігу строку звернення до суду у справі № 360/237/25, враховуючи висновок Верховного Суду (від 17.12.2021 у справі № 640/16928/21) вбачається, що оскільки було скоєно злочин, а саме підробка рапорту, то реальна обізнаність з фактом правопорушення вчиненого суб'єктом владних повноважень у позивача настала саме під час ознайомлення з висновком експерта. До цього часу будь-які підозри з боку позивача щодо скоєного правопорушення не були реальною обізнаністю, оскільки наявність лише підозри не є доказом винуватості.
Звертає увагу суду, що згідно наданої позивачем у справі заяв, клопотань, пояснень, а також доказів, підтверджено поважність причин та їх непереборність, які унеможливили звернення до суду в більш ранні строки. Також зазначає, що діяв виключно в рамках Закону та наявних у позивача можливостей для забезпечення реалізації ефективного способу захисту порушеного права, як виявилось даремно сподіваючись на доброчесність посадових осіб правоохоронного органу.
Крім того, позивач із посиланням на положення статті 55 Конституції України, статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 245 Кодексу адміністративного судочинства України вважає, що ним вірно обрано спосіб захисту.
Також позивач вважає твердження представника відповідача маніпулятивними стосовно того, що позивачем не заперечується факт особистого написання рапорту про звільнення, оскільки у позові заначено, що відповідний рапорт написано ОСОБА_1 під тиском з боку відповідача, оскільки відділ кадрів категорично відмовлявся надавати направлення на проходження військово-лікарської комісії без написання вищезазначеного рапорту. При цьому, зазначений факт підтверджується наданими представником відповідача на ухвалу суду від 21.04.2025 рапортами, написаними позивачем перед звільненням. Оскільки звільнення за станом здоров'я після проходження військово-лікарської комісії та звільнення за скороченням штатів є вочевидь різними підставами, тому одночасно мати намір пройти військово-лікарську комісію під час лікування та бажати бути звільненим за скороченням штатів є взаємовиключними підставами.
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року у справі № 360/237/25 позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення з публічної служби, поновлення на посаді залишено без розгляду. Роз'яснено позивачу, що після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, позивач має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.
Представник позивача не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції. Визнати причини пропуску ОСОБА_1 строку для звернення до суду за захистом прав та законних інтересів поважними та поновити даний строк.
Визнати протиправними та скасувати накази Головного управління Національної поліції в Луганській області № 410 о/с від 22.05.2019 та № 582 о/с від 12.07.2019 в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ізоляторів тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Луганській області на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів. Поновити майора поліції ОСОБА_1 на службі в поліції на рівнозначній посаді в Головному управлінні Національній поліції в Луганській області. Стягнути з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2019 по день поновлення на службі в Головному управлінні Національної поліції в Луганській області.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що базовим принципом права є те, що протиправні дії не можуть спричиняти правомірних наслідків. Підроблений рапорт, а також той факт, що на момент звільнення позивач не знав і не міг знати про вчинений відносно нього злочин, не може бути підставою для визнання звільнення правомірним.
З моменту звільнення і до теперішнього часу позивач всіма можливими і доступними методами намагався відновити свої порушені права, що підтверджується наданими доказами, крім того керівництво ГУНП в Луганській області було відомо про зазначені обставини і незважаючи на це, воно не вжило жодних заходів спрямованих на усунення наслідків протиправних дій, чим всупереч свого обов'язку проявило протиправну бездіяльність, яка по суті триває і на даний час, що стало підставою для подачі позовної заяви до суду. Відповідач своїми доводами у відзиві та поясненні змістив увагу Суду на час звільнення позивача та самої процедури, однак основоположною підставою позову є злочин, скоєння якого доведено висновком експерта.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Представником позивача подано відповідь на відзив відповідача на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що в повній мірі апелянт не погоджується з доводами, які викладено у відзиві на апеляційну скаргу. Та просив задовольнити апеляційну скаргу.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.
Відповідно до вимог ч. 1,2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, перевірила матеріали справи, вивчила доводи апеляційної скарги, і дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно статей 123, 169 та 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд зобов'язаний перевірити дотримання позивачем строків звернення до суду, які передбачені статтею 122 КАС України.
Згідно із частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п'ятою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Наведені вище норми КАС України станом на час виникнення спірних правовідносин (31.05.2019, 12.07.2019) мали аналогічні положення та для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлювався місячний строк.
Верховним судом у постанові від 22 грудня 2023 року справа №160/19022/22 викладена правова позиція про те, що спори стосовно проходження публічної служби охоплюють спори, які виникають з моменту прийняття особи на посаду і до її звільнення, зокрема й питання відповідальності за невиконання договору підготовки фахівця, що зумовлює відшкодування фактичних витрат, пов'язаних із утриманням у навчальному закладі, навіть якщо подання відповідного позову про відшкодування витрат відбувається після її звільнення з публічної служби, а тому до таких спорів підлягають застосуванню приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, якою передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №804/285/16 від 12 грудня 2018 року).
Предметом позову в цій справі є визнання протиправними та скасування наказів Головного управління Національної поліції в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с та від 12.07.2019 № 582 о/с в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ізоляторів тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Луганській області на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію» у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; поновлення майора поліції ОСОБА_1 на службі в поліції на рівнозначній посаді в Головному управлінні Національній поліції в Луганській області; стягнення з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2019 по день поновлення на службі в Головному управлінні Національної поліції в Луганській області.
Основною позовною вимогою є визнання протиправними та скасування наказів Головного управління Національної поліції в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с та від 12.07.2019 № 582 о/с в частині звільнення майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ізоляторів тимчасового тримання Головного управління Національної поліції в Луганській області на підставі п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію» у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів. Решта позовних вимог є похідними від основної вимоги.
Відтак, суд вважає, що заявлений у цій справі спір виник із відносин публічної служби ОСОБА_1 , тому до спірних правовідносин застосуванню підлягає саме місячний строк звернення до суду, встановлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Визначення законодавцем строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Верховним Судом неоднарозово висловлювалася правова позиція, відповідно до якої зазначалося, що частинами другою та третьою статті 122 КАС України чітко визначено момент, з яким пов'язано початок відліку строку звернення до адміністративного суду, а саме з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Порівняльний аналіз словоформ “дізналася» та “повинна була дізнатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх прав. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що починаючи з 2000 року по 31.05.2019 ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ та Національній поліції України.
В травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з рапортом до відповідача про звільнення з займаної посади у зв'язку із скороченням штатів з 31.05.2019.
Дослідженням рапорта ОСОБА_1 про звільненням з лав Національної поліції України, судом встановлено, що позивачем подано рапорт про звільнення у зв'язку зі скороченням штатів 31.05.2019. Від запропонованих посад відмовився та претензій щодо звільнення не має. Рапорт написано та підписано особисто позивачем.
Наказом ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 № 410 о/с майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ІТТ ГУНП в Луганській області відповідно до п.4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) звільнено зі служби в поліції з 31.05.2019.
Крім того, наказом Головного управління Національної поліції в Луганській області від 12.07.2019 № 582 о/с було внесено зміни до наказу від 22.05.2019 № 410 о/с в частині зміни розміру вислуги років позивача.
Вказані накази та трудову книжку отримано позивачем 31.05.2019, що підтверджується відповідними розписками про отримання.
31.05.2019 позивачем відповідно до положень Закону України “Про запобігання корупції» подано декларацію перед звільненням з займаної посади за період з 01.01.2019 по 31.05.2019. Вказаний факт підтверджується відомостями з офіційного сайту Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.
Також судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 в травні 2019 року перед звільненням подано рапорт відповідачу про надання направлення на військово-лікарську комісію. Дослідженням цього рапорту встановлено, що вимоги статті 97 Закону України “Про Національну поліцію» щодо отримання одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 роз'яснені, також позивачу відомо, що після проходження ним військово-лікарської комісії, стаття звільнення не буде. Претензій до співробітниців кадрового апарату не має. Рапорт написано та підписано особисто позивачем.
Крім того, позивачем у травні 2019 року подано рапорт з проханням надати направлення військово-лікарську комісію до звільнення. Рапорт написано та підписано особисто позивачем.
13.06.2019 ДУ “ТМО МВС України по Луганській області» Медичною (військово-лікарською) комісією складено свідотво про хворобу ОСОБА_1 № 26/2019, в якому зазначено, що позивач непридатний до служби в поліції.
Відповідну військово-лікарську комісію пройдено позивачем після звільнення зі служби.
16.06.2020 позивачем до ГУНП в Луганській області направлено запит, в якому просив надати копії рапортів, які були подані перед звільненням з Національної поліції України, зокрема двох різних рапортів з проханням про надання направлення на військово-лікарську комісію, рапорту про отримання направлення на військово-лікарську комісію, рапорту із проханням звільнити у зв'язку зі скороченням штатів 31.05.2019.
Після надходження відповіді позивачем було виявлено, що ймовірно на рапорті сторонньою особою було дописано дату. Це стало підставою подання заяви до Національної поліції України 10.09.2020, в якій позивач виклав обставини його звільнення, та вимагав відповідно до вимог п. 4 ст. 14 Дисциплінарного статуту Національної поліції України провести службове розслідування за фактом порушення чинного законодавства з боку керівництва ГУНП в Луганській області щодо протиправного звільнення його з лав Національної поліції України та вжити відповідних заходів реагування.
Таким чином, судом встановлено, що станом на 10.09.2020 останньому було відомо про внесення певною посадовою особою дати складання рапорту про звільнення у зв'язку зі скороченням штатів (17.05.2019).
Вподальшому, 15.10.2020 до Національної поліції України позивачем направлено запит, в якому просив надати копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення його з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не встановлено підстав для призначення службового розслідування.
16.12.2020 до Національної поліції України позивачем направлено повторний запит щодо надання копії всіх зібраних матеріалів про розгляд заяви від 10.09.2020.
12.01.2021 позивачем направлено запит до Національної поліції України, в якому просив надати інформацію щодо правових підстав скасування письмових протиправних наказів керівників територіальних органів поліції, та яку відповідальність передбачено за видання таких наказів, а також яким чином центральний апарат Національної поліції повинен реагувати на такі факти.
28.01.2021 позивач направив запит про отримання публічної інформації до ГУНП в Луганській області, в якому просив надати завірену копію його персонального попередження про скорочення займаної ним посади начальника ВОДІТТ ГУНП в Луганській області в 2019 році.
23.02.2021 позивачем направлено запит до Національної поліції України, в якому вкотре вимагав надати засвідчені копії всіх зібраних матеріалів щодо розгляду його заяви від 10.09.2020 за фактом протиправного звільнення з лав Національної поліції України, на основі яких Департаментом кадрового забезпечення НПУ не було встановлено підстав для призначення службового розслідування.
23.02.2021 позивачем направлено лист начальнику ГУНП в Луганській області Олегу Григорову, в якому зазначено всі зібрані докази та просив розглянути питання щодо скасування протиправного наказу, або внесення до нього змін в частині зміни підстав звільнення.
За результатами зазначеної заяви було проведено службове розслідування, однак ГУНП в Луганській області не встановлено відповідних порушень.
29.03.2021 позивачем до ГУНП в Луганській області направлено запит, в якому просив надати документи для ознайомлення з матеріалами службового розслідування.
01.03.2021 позивач звернувся до відповідача з запитом, в якому зазначив, що 28.01.2021 звертався до ГУНП в Луганській області із запитом про отримання публічної інформації, в якій просив надати завірену копію персонального попередження про звільнення. Витребуване попередження позивачу не надано.
20.04.2021 позивач звернувся із відповідною заявою до Державного бюро розслідувань. Зазначене звернення Державним бюро розслідувань було спрямовано до Територіального управління Державного бюро розслідувань у місті Краматорську. У зв'язку з тим, що працівниками ТУ ДБР у м. Краматорську, не вчинено дій, спрямованих на внесення наданих позивачем відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та не здійснено передбачених Кримінально процесуальним кодексом України, позивач звернувся до Краматорського міського суду Донецької області. Згідно ухвали Краматорського міського суду Донецької області від 14.06.2021 Територіальне управління Державного бюро розслідувань, яке розташоване у м. Краматорську зобов'язано прийняти та зареєструвати заяву від 20.04.2021 щодо скоєного кримінального правопорушення.
19.07.2021 ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, яке розташоване у м. Краматорську подано заяву про визнання потерпілим у кримінальному проваджені № 620210500010000357 за ознаками злочину передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України за заявою від 20.04.2021.
11.10.2021 старшим слідчим Першого СВ ТУ ДБР, розташованого у м. Краматорську, винесено постанову про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим у вищезазначеному кримінальному провадженні. Не погодившись з зазначеним рішенням, позивачем подано скаргу на бездіяльність працівників ДБР відповідно до ст. 303 Кримінально процесуального кодексу України до Краматорського міського суду в Донецькій області.
05.11.2021 слідчим суддею Краматорського міського суду Донецької області винесено ухвалу про задоволення вказаної вище скарги.
07.12.2021 ОСОБА_1 направлено повторну заяву до Територіального управління Державного бюро розслідувань щодо визнання потерпілим на виконання рішення суду.
02.02.2022 позивачем отримано постанову старшого слідчого Другого СВ ТУ ДБР про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим від 14.01.2022 у кримінальному провадженні № 620210500010000357 за ознаками злочину передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінальним кодексом України.
05.02.2022 позивачем подано скаргу на бездіяльність працівників ДБР відповідно до ст. 303 Кримінально процесуального кодексу України до Краматорського міського суду в Донецькій області, в якій я просив суд скасувати постанову старшого слідчого Першого СВ ТУ ДБР про відмову у визнанні ОСОБА_1 потерпілим.
08.03.2023 позивачем отримано постанову Луганської обласної прокуратури про закриття кримінального провадження від 04.03.2022.
12.03.2023 подано скаргу на бездіяльність працівників ДБР до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська за підслідністю.
04.04.2023 слідчим суддею Індустріального районного суду м. Дніпропетровська винесено ухвалу у справі № 202/4448/23, провадження № 1-кс/202/2121/2023, згідно якої відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України “Про судоустрій і статус суддів», відповідно до розпорядження голови Верховного Суду від 15.03.2022 за № 8/0/9-22 скаргу повернуто позивачу та роз'яснно право подання відповідної скарги до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
05.04.2023 позивачем направлено скаргу на бездіяльність працівників ДБР відповідно до ст. 303 Кримінально процесуального кодексу України до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, за результатами розгляду якої постанову від 04.03.2023 про закриття кримінального провадження № 62021050010000357 від 30.07.2021 скасовано ухвалою від 18.04.2023 (Справа № 183/4160/23, № 1-кс/183/1467/23).
26.04.2023 позивачем отримано постанову ТУ ДБР про закриття кримінального провадження. 26.04.2023 ОСОБА_1 направлено скаргу на бездіяльність працівників ДБР відповідно до ст. 303 Кримінально процесуального кодексу України до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, за результатами розгляду якої постанову від 21.10.2022 про закриття кримінального провадження № 62021050010000357 від 30.07.2021 скасовано ухвалою від 04.05.2023.
07.06.2023 позивачем направлено заяву до Державного бюро розслідувань про визнання потерпілим. 23.06.2023 постановою старшого слідчого Другого СВ ТУ ДБР, розташованого у м. Краматорську Завадського О.В., відмовлено у визнанні ОСОБА_1 потерпілим від 09.06.2023 у кримінальному провадженні № 620210500010000357 за ознаками злочину передбаченого ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України.
30.06.2023 прокурором відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань Луганської обласної прокуратури визнано ОСОБА_1 потерпілим у кримінальному провадженні від 30.07.2021 № 62021050010000357.
За клопотанням ОСОБА_1 в межах зазначеного кримінального провадження призначено почеркознавчу експертизу.
Вказані обставини щодо зверенення позивача з запитами до відповідача та Національної поліції України з метою збору доказів в підтвердження порушення відповідачем прав позивача ані позивачем, ані представником відповідача не заперечувались. Також сторонами не заперечувались факти надання відповідачем та Національною поліцією України відповідей на запити позивача за вказаний вище період. Тобто ці факти та обставини не є спірними під час розгляду клопотання про поновлення строків звернення до суду та клопотання про залишення позову без розгляду.
Дослідженням змісту висновку експерта Луганськогонауково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 13.08.2024 №СЕ-19/113-24/3681-ПЧ, судом встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 , розташований у графі “Начальник ВОДІТТ ГУНП в Луганській області» у рапорті на ім'я начальника ГУНП в Луганській області Колесника С.П. від імені ОСОБА_1 про звільнення від 17.05.2019, виконано ОСОБА_1 . Рукописні записи “17.05.2019», розташовані під рукописним записом “майор поліції» у рапорті на ім'я начальника ГУНП в Луганській області ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 про звільнення від 17.05.2019, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою. Рукописні записи, розташовані у рапорті на на ім'я начальника ГУНП в Луганській області Колесника С.П. від імені ОСОБА_1 про звільнення від 17.05.2019, окрім рукописних записів “УКЗ До наказу 17.05.2019» та “ 17.05.2019» під рукописним записом “майор поліції», виконано ОСОБА_1 .
Судом встановлено, що вказаним вище висновком експерта підтверджено, що безпосередньо текст рапорта написано та підписано особисто ОСОБА_1 , окрім дати рапорта та відповідно резолюції керівника.
Судом встановлено, що у травні 2019 року ОСОБА_1 особисто подано рапорт про звільнення зі служби у зв'язку із скороченням штатів та 31.05.2019 позивачем відповідно до положень Закону України “Про запобігання корупції» подано декларацію перед звільненням з займаної посади за період з 01.01.2019 по 31.05.2019. На підставі вказаного вище рапорта відповідчем прийнято наказ від 22.05.2019 № 410 о/с, яким майора поліції ОСОБА_1 , начальника відділу організації діяльності ІТТ ГУНП в Луганській області відповідно до п.4 ч. 1 ст. 77 Закону України “Про Національну поліцію (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) звільнено зі служби в поліції з 31.05.2019, та наказ від 12.07.2019 № 582 о/с про внесення змін до наказу від 22.05.2019 № 410 о/с в частині зміни розміру вислуги років позивача. Зі змістом вказаного наказу від 22.05.2019 № 410 о/с позивач був ознайомлений 31.05.2019.
Отже, у рапорті про звільнення, поданому особисто ОСОБА_1 , та у спірному наказі від 22.05.2019 № 410 о/с чітко зазначено підставу звільнення позивача зі служби.
Протягом року, до 10.09.2020 позивачем не заперечувався факт його звільнення з лав Національної поліції України саме з підстав скорочення штатів. Тобто, до 10.09.2020 у позивача не виникало жодних сумнівів стосовно підстав подання ним рапорту про звільнення саме у зв'язку зі скороченням штатів та звільнення його зі служби відповідно до наказу від 22.05.2019 № 410 о/с у зв'язку зі скороченням штатів.
Позивач більше ніж рік погоджувся зі звільненням зі служби саме у зв'язку зі скороченням штатів.
Проте, позивачем стверджується, що він мав бути звільнений зі служби за станом здоровья, що підтверджується рапортами про надання направлення на військово-лікарську комісію до звільнення у травні 2019 року, а рапорт про звільнення у зв'язку із скороченням штатів написано ним з підстав здійнення тиску з боку відповідача та відмови відділу кадрів надання направлення на проходження військово-лікарської комісії.
Як вже зазначалось судом раніше, ОСОБА_1 у травні 2019 року перед звільненням подано два рапорта про надання направлення на військово-лікарську комісію та 13.06.2019 ДУ “ТМО МВС України по Луганській області» Медичною (військово-лікарською) комісією складено свідотво про хворобу ОСОБА_1 № 26/2019, в якому зазначено, що позивач непридатний до служби в поліції.
Матеріалами справи підтверджується факт проходження позивачем відповідної військово-лікарської комісії після звільнення зі служби.
Дослідженням цих рапортів судом встановлено, що вимоги статті 97 Закону України “Про Національну поліцію» щодо отримання одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 роз'яснені, також позивачу відомо, що після проходження ним військово-лікарської комісії, стаття звільнення не буде. Претензій до співробітниців кадрового апарату не має. Рапорти написано та підписано особисто позивачем.
Таким чином, позивач звернувся до відповідача з вказаним вище рапортом про надання направлення на військово-лікарську комісію виключно з підстав отримання одноразової грошової допомоги, у зв'язку з чим ОСОБА_1 пройдено військово-лікарську комісію. Також позивачем самостійно зазначено, що вимоги статті 97 Закону України “Про Національну поліцію» щодо отримання одноразової грошової допомоги роз'яснені, також позивачу відомо, що після проходження ним військово-лікарської комісії стаття звільнення не буде, претензій до співробітниців кадрового апарату не має.
Тобто, подаючи рапорт перед звільненням зі служби, позивач погоджувася та не висловлював жодних заперечень з підстав звільнення зі служби саме у зв'язку зі скороченням штатів. Отже, подаючи рапорт про проходження військово-лікарської комісії з метою отримання одноразової грошової допомоги, усвідомлював, що після проходження ним військово-лікарської комісії стаття звільнення не буде.
Крім того, у вказаних вище рапортах не зазначено, що позивач бажає звільнитись зі служби за станом здоровья.
Факт наміру отримання ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні встановлений рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 у справі № 360/377/20 за позовом ОСОБА_1 до ГУНП в Луганській області про визнання протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, яким у задоволенні позову відмовлено. Підставою для відмови у задоволенні позову було те, що наказом ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 року № 410 о/с позивач звільнений зі служби в поліції за п. 4 ч.1 ст. 77 (у зв'язку із скороченням штатів) Закону України Про Національну поліцію, а не за п. 2 (через хворобу) ч. 1 ст. 77 Закону України Про Національну поліцію. Рішення суду набрало законної сили 02.06.2020.
При цьому, навіть після набрання законної сили рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 у справі № 360/377/20 у позивача не було заперечень щодо звільнення зі служби саме у зв'язку зі скороченням штатів.
Тобто, позивач погоджувався з наказом ГУНП в Луганській області від 22.05.2019 року № 410 о/с про звільнення зі служби в поліції за п. 4 ч.1 ст. 77 (у зв'язку із скороченням штатів).
Крім того, позивачем до матеріалів справи не надано жодних доказів в підтвердження того, що позивач додатково у травні 2019 року або в інший період до звільнення звертався до відповідача із рапортом про звільнення зі служби саме за станом здоров'я, а також доказів в підтвердження відкликання відповідного рапорта про звільнення у зв'язку із скороченням штатів або бажання продовжувати службу в поліції.
За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, що в межах спірних правовідносин, строк звернення до суду слід обчислювати з 10.09.2020 - моменту коли позивачу стало достеменно відомо про внесення у рапорт певною особою дати складання рапорту, поданого ОСОБА_1 у травні 2019 року про звільнення у зв'язку із скороченням штатів. З цим позовом ОСОБА_1 міг звернутися до суду відповідно до положень статті 122 КАС України у місячний строк, який сплинув 10.10.2020.
Як встановлено судом, позивач звернувся до суду лише 07.02.2025, тобто з пропуском місячного строку встановленого статтею 122 КАС України.
Також зі змісту клопотання про поновлення строку зверення до суду вбачається, що підставою подальшого направлення запитів до відповідача та Національної поліції України, ініціювання проведення службового розслідування та звернення до правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення, визнання позивача потерпілим внаслідок скоєння злочину відносно нього, та як наслідок звернення до суду з цим позовом є підозра ОСОБА_1 щодо підроблення його рапорта про звільнення в частині допису дати складання рапорта та наявності резолюції керівника, яка станом на час звільнення його зі служби була відсутня на документі.
Позивач вважає, що він не міг та не зобов'язаний був звертатись до адміністративного суду з відповідним позовом, оскільки відносно позивача вчинено злочини, які відповідно до чинного законодавства повинні розслідуватись ДБР, що жодним чином не стосується адміністративного суду, це право у позивача виникло лише після встановлення компетентним органом фату вчинення відносно нього злочину, таким чином іншого ефективного способу захисту порушеного права просто не існувало. Адміністративний суд не розглядає кримінальні провадження, тому само по собі отримання позивачем наказу чи рапорту на звільнення та виникнення підозри, що зазначений рапорт підроблено - не є початком строку звернення до адміністративного суду щодо скасування протиправного наказу, оскільки встановлення факту вчинення злочину не входить до його компетенції. Підозра щодо підроблення рапорту є підставою для відкриття кримінального провадження, а не судового адміністративного.
Крім того, враховуючи задекларовану чинним законодавством за відповідачем “доброчесність», позивач весь час мав правомірні очікування щодо того, що він володіючи правом (обов'язком) на скасування протиправного наказу зможе реалізувати його (що не є неможливим і на даний час), чим фактично міг би припинити триваючий злочин, вчинений посадовими особами.
Позивач вважає, що підставою для відновлення пропущеного строку у адміністративному провадженні є висновок експерта, зроблений в рамках кримінального провадження, в якому підтверджено факт дописки сторонньою особою дати на рапорті - підроблення, що в свою чергу встановлює факт незаконного звільнення, і саме з цього моменту в позивача з'являються підстави для звернення до суду.
Оцінюючи вказані доводи позивача, слід заначити наступне.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій. Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Установлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Процесуальні норми КАС України, якими врегульовано перебіг строків звернення до суду визначають, що перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів і не пов'язує їх з моментом, коли особа почала вважати, що діями, рішеннями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень ці права чи інтереси порушено.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.
Якщо цей день встановити точно неможливо, то його строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). Поняття “повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 № 340/1019/19).
Не звернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.
Конституційний Суд України у рішенні № 17-рп/2011 від 13.12.2011 визначив, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Отже, право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб.
Це, насамперед, обумовлене специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їхнього завершення, якщо ніхто не звернувся до суду для вирішення спору, відносини стають стабільними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Водночас пропуск строків звернення до адміністративного суду не може бути безумовною підставою для залишення позову без розгляду, оскільки процесуальним законодавством передбачено можливість визнання судом причини пропуску таких строків поважними і в такому випадку справа розглядається та вирішується в порядку, встановленому КАС України.
Так, за приписами частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Поважними причинами пропуску строків звернення до суду необхідно розуміти обставини, які є об'єктивно непереборними, та не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Водночас на законодавчому рівні не регламентується, які причини є поважними, а які ні. Питання щодо визначення поважності підстав пропуску строку звернення до суду залишається на розсуд суду.
При цьому поновлення строку не є обов'язком суду, а є предметом його оцінки (розсуду) залежно від встановлених обставин, доводів і доказів сторін. У разі подання позивачем клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження суд повинен надати йому оцінку та вирішити шляхом визнання/невизнання причин пропуску такого строку поважними/неповажними.
Частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.
Для цього учасник справи як особа, зацікавлена у поданні відповідного процесуального документа повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Водночас, обов'язок доведення обставин, з якими сторона пов'язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з позовною заявою, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Строк звернення до суду, як одна із складових гарантії “права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин. Застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.
І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку (пункт 49 постанови Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 240/12017/19).
При цьому встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру, перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.
Аналогічний висновок наведений у постанові Верховного Суду від 29.11.2024 у справі № 420/6633/23.
З огляду на предмет оскарження у цій справі та характер спірних правовідносин, застосованим у цій справі є саме частина п'ята статті 122 КАС України, тобто, за загальним правилом, оскарження спірного наказу відповідача повинно було відбуватися протягом одного місяця з дня, коли позивач дізнався про порушення його прав щодо проходження публічної служби.
З аналізу наведених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Не звернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.
У постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/425/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.
Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у від 10 листопада 2022 року у справі №500/1185/21, від 13 червня 2024 у справі № 320/9124/22.
Разом із тим, на переконання суду, наведені обставини позивачем не змінюють моменту, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення прав, свобод та інтересів. Дата ознайомлення позивача з висновком експерта, зробленим в рамках кримінального провадження, відсилає лише до моменту, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права, однак жодним чином не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду. Наявність кримінального провадження, де позивач має статус потерпілого, ніяким чином не впливало на можливість позивача оскаржити відповідний наказ у строки, визначені чинним законодавством, а саме відповідно до положень статті 122 КАС України та в рамках адміністративного провадження звернутись з відповідним клопотанням про призначення експертизи, зупинення провадження до набрання законної сили вироку суду, тощо.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у схожих за змістом правовідносинах, які викладені у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1726/17, від 29 жовтня 2020 року у справі №753/20260/17, від 25 лютого 2021 року у справі № 580/2987/20 та від 26 квітня 2021 року у справі № 160/4657/20.
До того ж, доречно відмітити, що одним із головних доводів позовної заяви ОСОБА_1 про протиправність оскаржуваного наказу є те, що рапорт про звільнення він написав за відсутності його добровільного волевиявлення та під впливом психологічного тиску з боку відповідача.
Це додатково свідчить про те, що подаючи вказаний рапорт та ознайомлюючись 31.05.2019 із прийнятим на його підставі наказом про звільнення, ОСОБА_1 достеменно був обізнаний про підстави звільнення, а тому, доводи про те, що він не міг знати про порушення своїх прав до моменту отримання висновку експерта є безпідставними.
Подібний висновок наведений Верховним Судом у схожих за змістом правовідносинах, які викладений у постанові від 25 січня 2024 року у справі №120/4609/22.
Також доводи позивача стосовно того, що на час звільнення останній не знав та не міг знати, що рапорт, на підставі якого прийнято оскаржуваний наказ підроблений відповідачем, тому в місячний строк він не звернувся до суду про його оскарження, є безпідставними з огляду на таке.
Позивачем самостійно подано рапорт про звільнення саме у зв'язку із скороченням штатів, висновком експерта підтверджено, що текст рапорта складено ОСОБА_1 , та підписано останнім. Позивачем на час ознайомлення з оскаржуваним наказом та до 10.09.2020 не висловлювалося жодних заперечень щодо підстав звільнення зі служби, тобто ОСОБА_1 протягом вказаного періоду погоджувася зі звільненням зі служби саме у зв'язку із скороченням штатів. Відтак позивач достеменно був обізнаний про підстави звільнення зі служби відповідно до самостійно поданого ним рапорта.
Також доводи позивача про поважність причин пропуску строку зверення до суду з цим позовом є докази зверення до ГУНП в Луганскій області та Національної поліції України з запитами про надання документів, інформації та звернення до правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення, про визнання позивача потерпілим внаслідок скоєння злочину відносно нього, внесення відомостей до ЄРДР за ст. 365 Кримінального кодексу України, судом визнаються незмістовними, оскільки здійснення позивачем вказаних заходів є вчиненням дій по збиранню матеріалів та доказів в підтвердження факту внесення запису у рапорт ОСОБА_1 іншою особою. Такі дії та заходи не можуть вважатись поважною причиною неможливості звернення до адміністративного суду у строк встановлений стттею 122 КАС України. У зв'язку чим такі доводи позивача не визнаються судом поважними.
Крім того, доводи ОСОБА_1 щодо поважності причин пропуску строку зверення до суду з позовом є звернення до відповідача з заявою про ініціювання проведення службового розслідування відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України та вжиття усіх можливих методів щодо врегулювання спору в досудовому порядку з метою скасування керівником оскаржуваного наказу, а також те, що до спірних правовідносин не застосовуються строки, оскільки у керівника наявний обов'язок скасувати наказ прийнятий в порушення вимог Закону, судом також визнаються незмістовними з огладу на таке.
Згідно преамбули Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України від 15.03.2018 № 2337-VIII, цей Статут визначає сутність службової дисципліни в Національній поліції України, повноваження поліцейських та їхніх керівників з її додержання, види заохочень і дисциплінарних стягнень, а також порядок їх застосування та оскарження.
Таким чином, Дисциплінарний статут Національної поліції України не передбачає порядок оскарження наказів щодо проходження служби в поліції. Відтак, у разі незгоди позивача з наказом про звільнення, останній мав право звернутись до адміністративного суду з позовом про його оскарження та скасування.
Доводи позивача про те, що строк зверення до суду не пропущено, оскільки відповідачем відносно нього вчинено триваюче порушення та до спірних правовідносин має бути застосована правова позиція Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2025 по справі № 990/29/22, є незмістовним, з наступних підстав.
Предметом оскарження по справі № 990/29/22 є триваюча бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а саме тривале непризначення судді на посаду.
Протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень треба розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Згідно п.19 ч.1 ст. 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
При цьому, у справі № 360/237/25 за позовом ОСОБА_1 предметом оскарження є акт індивідуальної дії, дію якого вичерпано у зв'язку з його виконанням. Тобто, оскаржуваний наказ вичерпав свою дію шляхом його виконання.
Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 4 КАС України визначено, що типова адміністративна справа це адміністративна справа, відповідачем у яких є один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачами заявлено аналогічні вимоги.
Таким чином, справи № 990/29/22 та №360/237/25 різняться як по фактичним обставинам справи, суб'єктному складу учасників так і по предмету позову, у зв'язку з чим наведена позивачем правова позиція Верховного Суду не може бути застосована до спірних правовідносин.
Суд не надає оцінки решті доводам сторін, оскільки вони не стосуються причин пропуску строку зверення до суду з цим позовом.
У зв'язку з викладеним, суд констатує, що позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом, оскільки починаючи з 10.09.2020 ОСОБА_1 знав про порушення своїх прав, проте зволікав із зверненням до суду з цим позовом до 07.02.2025, тобто більше п'яти років.
Позивач на виконання ухвали суду від 17.02.2025 та від 14.04.2025 не надав до суду обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами поважності причин пропуску строку звернення з 10.09.2020 до 07.02.2025.
Частиною першою статті 123 КАС України визначено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (частина друга статті 123 КАС України).
Відповідно до частини третьої статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 КАС України суд залишає позовну заву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Оскільки до суду не надано обґрунтованої заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами поважності причин пропуску строку звернення з 10.09.2020 до 07.02.2025 до суду, суд першої інстанції залишив позовну заяву без розгляду.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про залишення позову без розгляду.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення апеляційної скарги і відповідно для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, правові висновки суду першої інстанції скаржником не спростовані.
Керуючись 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача - Рижкова Анатолія Олександровича на ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року у справі № 360/237/25 - залишити без задоволення.
Ухвалу Луганського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року у справі № 360/237/25 - залишити без змін.
Повне судове рішення складено 24 липня 2025 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.А. Блохін
Судді Т.Г. Гаврищук
І.В. Геращенко