65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"23" липня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1496/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЕБЕТ" (код ЄДРПОУ 45320950, 03124, м. Київ, бул. Гавела Вацлава, буд. 4)
до відповідача: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )
про стягнення 72258,94 грн.
Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю "ДЕБЕТ" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.04.2025 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків.
У встановлений господарським судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні докази.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.05.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЕБЕТ" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; вирішено інші процесуальні питання.
02.05.2025 Господарським судом Одеської області до відділення Укрпошти "Одеса 65119" було передано поштову кореспонденцію для її відправлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу ОСОБА_1 - АДРЕСА_1 .
Разом з цим, вище вказане поштове відправлення повернулось до суду як не вручене.
З огляду на повернення до суду поштового відправлення як не врученого, господарським судом було здійснено запит до Єдиного державного демографічного реєстру щодо надання відомостей про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 та отримано відповідь про відсутність цих відомостей.
03.07.2025 господарський суд звернувся з запитом до Державної міграційної служби України та Головного управління ДМС в Одеській області про надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача.
Ухвалою суду від 03.07.2025, враховуючи необхідність забезпечення процесуальних прав учасників провадження, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено розглянути справу у розумні строки; додатково повідомлено відповідача про розгляд даної справи шляхом публікації оголошення на офіційному вебсайті Судової влади України та надсилання копії ухвали суду на відому електронну пошту відповідача: karinagrijyk@gmail.com.
07.07.2025 від Головного управління ДМС в Одеській області та Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби України надійшли листи, в яких останніми повідомлено, що згідно з інформацією, яка міститься у відомчій інформаційній системі ДМС, місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвали суду у даній справі, направлені відповідачу за адресою реєстрації, повернулись до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.
Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).
Також, додатково відповідача було повідомлено про розгляд даної справи судом шляхом направлення копій ухвал суду на наявну у позовній заяві електронну адресу відповідача та шляхом публікації оголошення на офіційному вебсайті Судової влади України.
За наведеного суд констатує, що відповідач є належним чином повідомлений про розгляд даної справи господарським судом.
Відзив на позовну заяву від відповідача не надходив, отже відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.
Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.
Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, ТОВ "ЛВК-МІЛК" поставлено, а ФОП ОСОБА_1. прийнято товар на загальну суму 46157,20 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи видатковими накладними:
- № 446/02 від 03.02.2022 на суму 6000,00 грн.;
- № 477/02 від 09.02.2022 на суму 15000,00 грн.;
- № 517/02 від 16.02.2022 на суму 10000,00 грн.;
- № 518/02 від 17.02.2022 на суму 5000,00 грн.
- № 529/02 від 21.02.2022 на суму 5000,00 грн.
- № 267/04 від 20.04.2022 на суму 5157,40 грн.;
Вказані вище видаткові накладні містять найменування суб'єктів господарювання, їх підписи, найменування товару, його кількість та вартість, адресу доставки тощо.
Суд зауважує, що надані позивачем видаткові накладні не містять жодних зауважень чи заперечень з боку покупця щодо якості, кількості або вартості отриманого від ТОВ "ЛВК-МІЛК" товару.
Разом з тим, як стверджує позивач, відповідач свої зобов'язання в частині оплати за поставлений товар виконував неналежним чином, платежі здійснював не у повному обсязі.
17.12.2024 між ТОВ "ЛВК-МІЛК" (далі - продавець, первісний кредитор) та ТОВ "ДЕБЕТ" (далі - покупець, новий кредитор) було укладено договір про відступлення права вимоги.
За умовами п. 1.1. договору, у порядку, в обсязі та на умовах, визначених договором та чинним законодавством України, первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги дебіторської заборгованості на суму 526358,84 грн. в процедурі банкрутства ТОВ "ЛВК-МІЛК", у зв'язку з чим новий кредитор стає кредитором за основним зобов'язанням на всю суму заборгованості за основним зобов'язанням.
Згідно з п. 1.2. договору, детальний обсяг права вимоги дебіторської заборгованості, придбаного за результатами проведення аукціону №BRD001-UA-20241108-15846 від 19.11.2024, відображено у додатку № 1 до договору (довідка про стан дебіторської заборгованості на 01.09.2024 ТОВ "ЛВК-МІЛК", далі - додаток). За цим договором новий кредитор одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржників виконання всіх зобов'язань за основним зобов'язанням.
За умовами п. 1.3. договору, за цим договором новий кредитор має право замість первісного кредитора звертатися в досудовому, позасудовому та судовому порядку з вимогою виконання боржниками зазначеного в додатку грошового зобов'язання та інші права, які відповідно до законодавства України належать кредитору у зобов'язанні за основним зобов'язанням.
Відповідно до п. 3.1. договору, новий кредитор підтверджує, що в момент підписання цього договору первісний кредитор передає, а новий кредитор отримує документи на підтвердження права вимоги.
За умовами п. 3.2. договору, з моменту підписання сторонами цього договору до нового кредитора переходить право вимоги первісного кредитора за основним зобов'язанням в повному обсязі, а первісний кредитор втрачає зазначені права вимоги повністю.
Пунктом 3.3. договору визначено, що моментом переходу права вимоги первісного кредитора за основним зобов'язанням до нового кредитора є момент підписання цього договору.
Згідно з п. 3.4. договору, первісний кредитор засвідчує, що до початку електронного аукціону № BRD001-UA-20241108-15846 від 19.11.2024 основне зобов'язання боржниками виконане не було.
За умовами п. 5.1. договору, цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
В матеріалах справи наявна довідка про стан дебіторської заборгованості ТОВ "ЛВК-МІЛК" (додаток №1 до договору), в якій зазначений перелік контрагентів та суми заборгованості, право вимоги до яких було відступлено на користь нового кредитора.
Зі змісту протоколу про проведення аукціону № BRD001-UA-20241108-15846 вбачається, що ТОВ "ДЕБЕТ" було відступлено права вимоги за заборгованістю ФОП ОСОБА_1. в сумі 45376,08 грн.
Також позивачем долучено акт про придбання майна на аукціоні від 17.12.2024.
07.01.2025 ТОВ "ДЕБЕТ" направило ФОП ОСОБА_1 повідомлення, в якому позивач повідомив про відступлення права вимоги та наголосив про необхідність сплатити на його користь заборгованість у розмірі 45376,08 грн.
Разом з тим, відповідач свої зобов'язання в частині оплати за поставлений товар не виконала, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Так, відповідачем у даній справі визначена фізична особа ОСОБА_1.
В свою чергу, як слідує з матеріалів справи, зобов'язання, яке є предметом спору у даній справі, виникло у фізичної особи-підприємця ОСОБА_1.
Положеннями частини 9 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" визначено, що фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Судом встановлено, що відповідачем була припинена господарська діяльність, про що був внесений відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Відповідно до ч.1 ст. 52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) визначено, що у разі припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з відповідного реєстру) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки остання не перестає існувати; фізична особа відповідає за її зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Таким чином, позивачем цілком правомірно пред'явлено даний позов саме до фізичної особи.
У відповідності до статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно з приписами статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 ГК України).
В силу частин першої, четвертої статті 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Згідно ст.181 ГК України, господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч.2 ст.184 ГК України, укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.
За умовами ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Частинами першою, другою статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Відповідно до статті 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
У відповідності до частини 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Аналогічні положення містяться в частинах 1 та 7 статті 193 ГК України, в яких визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Частинами 1 та 2 статті 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
Частинами 1 та 2 статті 712 ЦК України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 статті 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
В свою чергу, частини 1-3 статті 692 ЦК України передбачають, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами.
Суд зазначає, що суб'єкти господарської діяльності можуть укладати господарські договори, в тому числі договори поставки, у письмовій формі як шляхом складення єдиного документу за підписом обох сторін, так і у спрощеній формі на підставі видаткових накладних, які в розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Положення про документальне забезпечення записів в бухгалтерському обліку та Цивільного кодексу України, є первинними документами, що містять відомості про господарську операцію, підтверджують її здійснення та засвідчують факт самої поставки товару, а тому є підставою виникнення у сторін зобов'язань, зокрема обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30.11.2022 у справі №916/36/22.
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, за період з 03.02.2022 по 20.04.2022 ТОВ "ЛВК-МІЛК" було поставлено, а ФОП ОСОБА_1. прийнято товар, що підтверджується наявними в матеріалах справи первинними обліковими документами (видатковими накладними), які фіксують факт здійснення господарської операції, підтверджують її здійснення та засвідчують факт самої поставки товару, а тому є підставою виникнення у сторін зобов'язань, зокрема, обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.
Враховуючи означене та зважаючи на зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли господарські правовідносини з поставки товару шляхом укладення договору у спрощений спосіб.
Водночас суд приймає до уваги, що будь-яких заперечень чи зауважень з боку відповідача щодо якості, кількості або вартості отриманого від ТОВ "ЛВК-МІЛК" товару, матеріли справи не містять. Будь-якого листування претензійного характеру з приводу неповноти або неточності відображених у спірних накладних відомостей щодо здійсненої господарської операції матеріали справи також не містять.
Доказів оплати відповідачем повної вартості поставленого ТОВ "ЛВК-МІЛК" товару до суду не надано.
Згідно із частиною 1 статті 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
За умовами с. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, судом встановлено, що відповідачем були порушені зобов'язання з оплати поставленого ТОВ "ЛВК-МІЛК" товару на підставі договору, укладеного у спрощений спосіб, у зв'язку з чим за відповідачем рахується заборгованість у загальному розмірі 45376,08 грн.
В цей же час, матеріалами справи підтверджується, що право вимоги ТОВ "ЛВК-МІЛК" за спірними зобов'язаннями було відступлено на користь позивача ТОВ "ДЕБЕТ".
Приймаючи до уваги, що відповідач належним чином був повідомлений про відступлення права вимоги на користь позивача ТОВ "ДЕБЕТ", а також враховуючи відсутність в матеріалах справи відомостей щодо визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним, суд наголошує, що позивач у цій справі набув прав кредитора за договором, укладеним між ТОВ "ЛВК-МІЛК" та відповідачем.
Відповідачем протилежного не доведено, як і не надано доказів повної та своєчасної оплати вартості отриманого товару.
Враховуючи, що бездіяльність відповідача, яка виражається у несплаті цих коштів, суперечить вищевказаним нормам права, а також те, що в установленому порядку відповідач обставини, які повідомлені позивачем, не спростував, суд дійшов висновку, що позов в частині стягнення основного боргу в сумі 45376,08 грн. є обґрунтованим, нормативно та документально доведеним, та підлягає задоволенню.
Окрім основного боргу, позивач нарахував та заявив до стягнення з відповідача 22560,37 грн. інфляційних втрат, 4322,49 грн. 3% річних.
Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19, зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно зі стягненням збитків, порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
У постанові від 04.06.2019 у справі №916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Суд здійснив перевірку розрахунків заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних збитків і констатує, що їх здійснено арифметично правильно.
При цьому, відповідачем означені розрахунки не спростовані.
За наведених обставин, вимоги позивача в цій частині задовольняються судом у повному обсязі.
У прохальній частині позовної заяви позивач також просить суд зазначити у рішенні про нарахування 3% річних на суму основного боргу починаючи з 25.04.2025 до моменту виконання рішення суду.
Відповідно до ч.10 ст.238 Господарського процесуального кодексу України, суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування.
Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Згідно з частинами 11, 12 статті 26 Закону України "Про виконавче провадження", якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі. До закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
У роз'ясненнях, наведених в п. 7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013 зазначено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст.625 Цивільний кодексу України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Враховуючи, що позивачем у даній справі заявлені вимоги про стягнення боргу, на який нараховані 3% річних, та таке нарахування здійснено до 25.04.2025, суд вважає за можливе зазначити в рішенні суду про нарахування 3% річних, починаючи з 26.04.2025 до моменту виконання рішення суду у даній справі за формулою: (СПГЗ х 3 х КДП) : КДР : 100 = сума процентів, де: СПГЗ - сума простроченого грошового зобов'язання, 3 - ставка процентів, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти, та про стягнення отриманої суми процентів з відповідача на користь позивача.
При цьому суд вважає за необхідне роз'яснити органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення суду, що у разі часткової сплати відповідачем боргу, 3% річних нараховуються на залишок заборгованості, що залишився, за визначеною вище формулою.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).
Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
У зв'язку із задоволенням позову витрати по сплаті судового збору за розгляд позову, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
2. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЕБЕТ" (код ЄДРПОУ 45320950, 03124, м. Київ, бул. Гавела Вацлава, буд. 4) - 45376 (сорок п'ять тисяч триста сімдесят шість) грн. 08 коп. основного боргу, 4322 (чотири тисячі триста двадцять дві) грн. 49 коп. 3% річних, 22560 (двадцять дві тисячі п'ятсот шістдесят) грн. 37 коп. інфляційних втрат, 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп. судового збору.
Органу (особі), що здійснює примусове виконання рішення Господарського суду Одеської області від 15.07.2025 по справі №916/1496/25 здійснювати нарахування 3 % річних на суму основного боргу у розмірі 45376,08 грн., починаючи з 26.04.2025 до моменту остаточного виконання рішення суду.
Розрахунок 3% річних здійснювати за формулою: (СПГЗ х 3 х КДП) : КДР : 100 = сума процентів, де: СПГЗ - сума простроченого грошового зобов'язання, 3 - ставка процентів, КДП - кількість днів прострочення, КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти, та стягнути отриману суму процентів річних з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДЕБЕТ" (код ЄДРПОУ 45320950, 03124, м. Київ, бул. Гавела Вацлава, буд. 4).
3. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Рішення складено і підписано 23 липня 2025 р.