ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
14 липня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1952/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
Головуючої судді Принцевської Н.М.;
суддів:; Савицького Я.Ф. Ярош А.І.;
(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)
Секретар судового засідання (за дорученням головуючого судді): Романенко Д.С.;
Представники сторін:
Від Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" - Гаврилюк І.О. та Злотя А.О.;
Від Виконавчого комітету Одеської міської ради - Вінюков В.М.;
Від Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради - Ільченко К.Р.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Виконавчого комітету Одеської міської ради та Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради
на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 (про забезпечення позову)
по справі №916/1952/25
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС"
до Відповідачів:
1. Виконавчого комітету Одеської міської ради;
2. Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради;
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним одностороннього правочину щодо одностороннього розірвання договору та визнання недійсним пункту договору,
(суддя першої інстанції: Деркач Т.Г, дата та місце винесення ухвали: 28.05.2025, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, пр-т Шевченка,29),
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" про забезпечення позову задоволено частково; вжито заходи забезпечення позову на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" шляхом:
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради, самостійно або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради чи Комунальної установи Муніципальна варта, будь-яких третіх осіб, вчиняти дії, направлені на перешкоджання Товариству з обмеженою відповідальністю ФОКУС ЛОДЖИСТІКС користуватися берегозахисною спорудою у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, загальною площею 3 755,82 кв.м., яка розташована між траверсами № 12 та № 12-а першої черги ПОС, в районі пляжу Дельфін, яка є об'єктом оренди згідно умов Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, укладеного між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" та погодженого Директором Департаменту комунальної власності від 03.08.2017 № 1051-П до набрання законної сили рішенням суду в даній справі;
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради, самостійно або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради чи Комунальної установи Муніципальна варта, будь-яких третіх осіб, вчиняти будь-які дії, спрямовані на примусове звільнення (виселення Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" берегозахисної споруди у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, загальною площею 3 755,82 кв.м., яка розташована між траверсами № 12 та № 12-а першої черги ПОС, в районі пляжу Дельфін, яка є об'єктом оренди згідно умов Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, укладеного між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" та погодженого Директором Департаменту комунальної власності від 03.08.2017 № 1051-П до набрання законної сили рішенням суду в даній справі; в іншій частині заяви в задоволені відмовлено.
10.06.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Виконавчого комітету Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25.
У своїй апеляційній скарзі Виконавчий комітет Одеської міської ради не погоджується з оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції, вважає її необґрунтованою, безпідставною, прийнятою з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права, а отже - такою, що підлягає скасуванню.
Виконавчий комітет Одеської міської ради вважає, що місцевий господарський суд при прийнятті ухвали від 28.05.2025 про застосування заходів забезпечення позову, допустив порушення норм Господарського процесуального кодексу України, зокрема, статей 73, 74, 76 та частини 11 статті 137, а також неправильно застосував статтю 204 Цивільного кодексу України.
На переконання Апелянта, застосовані судом першої інстанції заходи забезпечення позову порушують права власності територіальної громади міста Одеси на берегозахисну споруду (пляж), так як забороняють реалізовувати правомочності власника, зокрема, використовувати цю берегозахисну споруду для її пристосування для людей з інвалідністю. Тобто, фактично судом за вимогою Позивача встановлено виключне та «монопольне» право ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" на користування цією берегозахисною спорудою всупереч волі її власника, без жодних правових підстав та за наявності законодавчої заборони на передачу в оренду пляжу.
Відповідач - 1 зазначає, що застосовані заходи забезпечення позову перешкоджають реалізації повноважень Виконавчого комітету Одеської міської ради та інших органів місцевого самоврядування, наведених в ухвалі, як органам, які зобов'язані забезпечувати реалізацію державної політики інклюзивності та безбар'єрності, благоустрою міста, а також позбавляють осіб з інвалідністю можливості користування результатами реконструкції пляжу «Дельфін», між траверсами № 12 та № 12-а першої черги протизсувних споруд, з дообладнанням засобами для безперешкодного доступу людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення, зокрема, у вигляді запланованого облаштування басейну для людей з інвалідністю зі встановленням спеціальних пристроїв: підйомників, ліфтів, стаціонарних підйомників-ліфтів для басейну тощо. Більше того, легітимізація заборони вчинення дій, спрямованих на звільнення берегозахисної споруди, позбавляє осіб з інвалідністю на належні та якісні умови відпочинку та реабілітації, у зв'язку з неможливістю проведення реконструкції пляжу «Дельфін».
Окрім того Апелянт зазначає, що застосовані заходи забезпечення позову тотожні заявленим позовним вимогам Позивача, оскільки надають йому право безперешкодного користування берегозахисною спорудою у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, що є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси, задля провадження господарської діяльності та забезпечення власних комерційних потреб, за умови фактичного припинення між сторонами спору договірних зобов'язань. Більше того, забезпечивши позов, суд першої інстанції легалізував право Позивача на безоплатне користування об'єктом оренди, який на праві власності належить міській територіальній громаді, за відсутності будь-яких правових підстав для такого користування та чинного договору оренди, що суперечить нормам Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Виконавчий комітет Одеської міської ради зазначає, що висновок суду першої інстанції в частині припущення щодо тривалості процедур публічних закупівель та неможливості початку будівельних робіт до 30.05.2025, посилаючись на статус Управління інженерного захисту території міста як замовника проекту, є необґрунтованим, не підтвердженим жодними доказами у матеріалах справи, а також має характер суб'єктивного оціночного судження. Крім того, висновки суду щодо строку звільнення орендованого майна, зазначеного в оскаржуваному повідомленні від 25.04.2025 № 26/25, не відповідають процесуальним нормам, оскільки правова оцінка цьому питанню має надаватися під час розгляду справи по суті, а не в межах забезпечення позову. Отже, зазначені аргументи свідчать про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, що є додатковою підставою для скасування ухвали суду.
Суд першої інстанції безпідставно навів у мотивації ухвали обставини, які не мають жодного відношення до предмету спору та забезпечення позову - зокрема, акти обстеження пляжних зон, соціальне значення об'єкта, та наявність поряд інклюзивного пляжу. Ці висновки є припущеннями, не підтверджені доказами, не стосуються предмету позову та свідчать про передчасну оцінку спірних обставин, що неприпустимо на стадії забезпечення позову.
Апелянт зазначає, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку щодо умов застосування заходів забезпечення позову, вказавши, що «звільнення об'єкта оренди призведе до фактичного виконання оскаржуваного одностороннього правочину». Такий підхід суперечить як процесуальному закону, так і усталеній судовій практиці Верховного Суду, згідно з якою єдиною умовою для застосування забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття таких заходів може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду чи ефективний захист прав Позивача. Позивач не надав жодного доказу, який би підтверджував реальний ризик настання таких наслідків у цій справі.
Більше того, суд фактично підмінив собою вирішення спору по суті - шляхом застосування заходів забезпечення визнав недійсним односторонній правочин про розірвання договору оренди, що прямо передбачений п. 7.5 Договору та є чинним до моменту визнання його недійсності судом. Таким чином, суд першої інстанції порушив презумпцію правомірності правочину, закріплену в ст. 204 Цивільного кодексу України, яка діє доти, доки інше не встановлено рішенням суду, що набрало законної сили.
Відповідач - 1 стверджує, що Позивач не надав жодних доказів, що підтверджують можливі труднощі чи неможливість виконання судового рішення. Посилання на потенційні майнові втрати є лише припущеннями, без належного обґрунтування чи доказів.
Виконавчий комітет Одеської міської ради вважає, що Господарський суд Одеської області, постановляючи ухвалу про забезпечення позову, допустив порушення імперативних вимог статей 14 та ч. 1 ст. 136 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, суд вийшов за межі заявлених вимог ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" і змінив формулювання заходів забезпечення позову за власною ініціативою, що суперечить принципу диспозитивності судочинства. Суд фактично сформулював інший захід забезпечення, ніж було заявлено, чим порушив межі своїх повноважень, встановлені ст. 136 Господарського процесуального України.
10.06.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду також надійшла апеляційна скарга Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25.
У своїй апеляційній скарзі Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради стверджує, що зазначена ухвала прийнята при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.
На переконання Відповідача-2, ухвалою господарського суду Одеської області у справі №916/1952/25 від 28.05.2025 всупереч законодавству, умовам розірваного договору оренди та волевиявленню власника, яким є орган місцевого самоврядування, Товариству з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" забезпечено використання берегозахисної споруди (пляжу) у комерційних цілях, позбавивши територіальну громаду будь-яких прав щодо реалізації власних рішень та правомочностей, направлених на захист інтересів членів територіальної громади, позбавивши Відповідачів права розпоряджатися комунальною власністю територіальної громади міста Одеса.
Також, Відповідач-2 зазначає, що ухвалене судом першої інстанції рішення про забезпечення позову порушує норми Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Бюджетного кодексу України в частині користування орендарем комунальним майном на безкоштовній основі та на бездоговірній основі, що порушує загальні вимоги цивільного законодавства.
Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради зазначає, що користування Позивачем берегозахисної споруди (пляжу) порушує його права як орендодавця та балансоутримувача у частині здійснення контрольних функцій передбачених чинним законодавством.
Відповідач-2 у своїй апеляційній скарзі стверджує, що оскаржувана ухвала суперечить локальному нормативно-правовому акту - Правилам устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси, затвердженим рішенням Одеської міської ради №1133-V від 05.04.2007. Вказані Правила є обов'язковими для виконання усіма суб'єктами господарювання та органами місцевого самоврядування на території міста, встановлюють порядок експлуатації пляжів, контроль за їхнім станом, а також відповідальність за порушення.
Апелянт зазначає, що дана ухвала порушує права орендодавця, яке відповідно до умов Договору оренди №129/юр від 01.08.2017 та норм чинного законодавства, зобов'язане здійснювати контроль за станом та використанням переданої в оренду берегозахисної споруди у вигляді штучного піщаного пляжу.
Крім того, на думку Апелянта, ухвала є юридично необґрунтованою, оскільки спрямована не на забезпечення захисту прав Позивача у майбутньому, як цього вимагає процесуальне законодавство, а виключно на збереження його поточного статусу як орендаря, що вже було припинено після направлення повідомлення про розірвання договору.
Апелянт звертає увагу на те, що оскаржувана ухвала фактично унеможливлює забезпечення безбар'єрного доступу мешканців громади, зокрема осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення, до прибережної зони. Це ставить під загрозу реалізацію затвердженої міської стратегії безбар'єрності на 2025- 2026 роки, однією з ключових цілей якої є підвищення доступності рекреаційної інфраструктури.
Таким чином, Апелянт вважає, що ухвала суду порушує баланс приватного та публічного інтересу, надаючи необґрунтовану перевагу одній юридичній особі - ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС", водночас ігноруючи інтереси територіальної громади, включно з потребами осіб з інвалідністю.
Апелянт зазначає, що оскаржувана ухвала фактично надає Позивачу право безперешкодного та необмеженого користування берегозахисною спорудою до набрання законної сили рішенням у справі. Водночас жодних обмежень чи зобов'язань на Позивача ухвалою не покладено, зокрема суд не зобов'язав його внести грошові кошти на депозитний рахунок суду або надати інше фінансове забезпечення збитків, яких може зазнати Відповідач у результаті забезпечення позову.
Судом першої інстанції також було допущено порушення норм процесуального права при розгляді заяви ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" про забезпечення позову.
По-перше, у поданій заяві не наведено обґрунтованих фактів, які б свідчили про наявність реальної загрози ускладнення або неможливості виконання рішення суду. Позивач не довів, що невжиття таких заходів може істотно вплинути на захист його прав.
По-друге, до заяви фактично не додано жодних належних доказів, які б підтверджували підстави для застосування заходів забезпечення. Зміст заяви зведено до повторення доводів позову, що суперечить нормам Господарського процесуального кодексу України та правовим висновкам Верховного Суду.
Суд не надав належної правової оцінки співмірності обраного виду забезпечення позову з характером вимог, не дослідив зміст Договору оренди №129/юр від 01.08.2017, не врахував законодавчі обмеження щодо безоплатного користування комунальним майном.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 відкрито з поновленням пропущеного процесуального строку апеляційне провадження за апеляційними скаргами Виконавчого комітету Одеської міської ради та Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25; призначено розгляд апеляційних скарг Виконавчого комітету Одеської міської ради та Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25 до сумісного розгляду на 14.07.2025 о 14-00 год.; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали оскарження ухвали від 28.05.2025 по справі №916/1952/25.
20.06.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали оскарження ухвали від 28.05.2025 по справі №916/1952/25.
26.06.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" надійшов відзив на апеляційну скаргу Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради.
У своєму відзиві Позивач зазначає, що при прийнятті оскаржуваної ухвали судом першої інстанції у повному обсязі враховано усі фактори, які впливають на релевантність та доцільність застосування заходів забезпечення позову по даній справі.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" вважає, що апеляційна скарга Відповідача-2 не підлягає задоволенню, оскільки Апелянтом не наведено жодної із передбачених частиною першою статті 277 Господарського процесуального кодексу України підстав для скасування чи зміни ухвали суду першої інстанції. У тексті апеляційної скарги не зазначено, які саме обставини, що мають значення для справи, не були з'ясовані судом, які встановлені обставини є недоведеними, та які висновки суду суперечать матеріалам справи.
Більше того, Апелянт не послався на конкретні норми процесуального або матеріального права, які, на його думку, були порушені судом першої інстанції, а також не навів прикладів неправильного їх застосування. Таким чином, на переконання Позивача апеляційна скарга не відповідає вимогам пункту 5 частини другої статті 258 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не містить повного обґрунтування вимог і не доводить наявність будь-яких процесуальних порушень.
Позивач зазначає, що Відповідач-2 безпідставно стверджує, що оскаржуваною ухвалою порушено право власності територіальної громади на об'єкт комунальної власності. Насправді, спір не стосується питання власності, а полягає у захисті права користування Позивача на підставі чинного Договору оренди берегозахисної споруди №129/юр від 01.08.2017, укладеного строком до 25.02.2044, ухвала про забезпечення позову жодним чином не порушує чи не змінює право власності, а тимчасово фіксує існуючий стан речей з метою недопущення втрати об'єкта оренди до вирішення спору по суті, що відповідає правовій позиції Верховного Суду (постанова у справі №911/865/24) та практиці ЄСПЛ.
Також Позивач зазначає, що вжиті судом заходи забезпечення мають виключно охоронний характер і спрямовані на збереження фактичного стану до моменту вирішення спору. Вони не порушують прав орендодавця та не надають орендарю жодних нових чи додаткових повноважень, які не передбачені чинним договором. Зокрема, жодним чином не обмежується здійснення передбачених законодавством контрольних функцій орендодавця чи балансоутримувача.
Заходи забезпечення позову передбачають лише заборону виселення та перешкоджання користуванню орендованим об'єктом і не обмежують права Орендодавця здійснювати контроль за експлуатацією відповідно до Правил та договору оренди.
По-друге, Апелянт необґрунтовано посилається на нібито порушення публічних інтересів та інтересів громадян, зокрема осіб з інвалідністю. Насправді, саме Позивач створив безбар'єрну пляжну інфраструктуру як на орендованій території, так і на сусідній (безоплатній) ділянці, що підтверджено актами готовності пляжів №1 та №2 від 09.05.2025 жодних доказів, що ухвала суду обмежує доступ громадян до узбережжя, Апелянтом не надано.
По-третє, твердження Апелянта про нібито безоплатне користування майном є хибними. У матеріалах справи наявні квитанції про оплату орендної плати за червень, липень та серпень 2025 року, а також довідка про відсутність заборгованості. Таким чином, Позивач належно виконує свої зобов'язання перед Орендодавцем.
По-четверте, Апелянт стверджує, що договір оренди нібито припинено, однак така позиція є передчасною. Факт спору про правомірність одностороннього розірвання договору підтверджується самою наявністю судового провадження. Як зазначив Верховний Суд у постанові у справі №910/13667/23, наявність одностороннього волевиявлення на розірвання договору не означає його автоматичного припинення. Позивач майно не повертав, акт передачі не підписував, продовжує здійснювати діяльність та сплачувати орендну плату.
До остаточного рішення суду сторони зобов'язані дотримуватись умов договору, зокрема - користування об'єктом оренди та сплати орендної плати.
По-п'яте, мотивом звернення Позивача з заявою про забезпечення позову є необхідність запобігти втраті права користування у період активного туристичного сезону, що могло б завдати значної майнової шкоди. Застосований судом захід є тимчасовим, пропорційним, не створює Позивачу нових прав, а лише захищає існуюче на момент розгляду право до остаточного вирішення спору.
По-шосте, наказом Одеської обласної військової адміністрації та Оперативного угруповання військ "Одеса" від 27.05.2025 №22/9 заборонено проведення будь-яких реконструкційних робіт на відповідному об'єкті. Саме здійснення такої реконструкції було формальним приводом для нібито розірвання договору. Отже, з огляду на фактичну заборону реконструкції, посилання Відповідача на необхідність повернення об'єкта є необґрунтованим.
Позивач підтверджує належне виконання своїх зобов'язань за Договором оренди, зокрема щодо фінансових платежів (що підтверджується довідкою про відсутність заборгованості та квитанціями про оплату після винесення ухвали), і вважає застосування зустрічного забезпечення непотрібним, з огляду на відсутність порушень з його боку.
Апелянт у своїй скарзі посилається на необхідність зустрічного забезпечення через встановлений договір орендної плати, однак жодних відповідних клопотань або пропозицій щодо застосування таких заходів не висувався на стадії розгляду справи ні письмово, ні під час судового засідання. Управління не подавало клопотань про зустрічне забезпечення і після винесення ухвали.
Згідно з частиною 4 статті 141 Господарського процесуального кодексу України, клопотання про зустрічне забезпечення має бути розглянуте судом протягом десяти днів від його подання, а ухвала - негайно повідомлена учасникам справи. Відповідач мав щонайменше три можливості подати таке клопотання, але зробив це вперше лише в апеляційній скарзі, що свідчить не про дійсну потребу, а про спробу формального посилення апеляційних аргументів.
Отже, відсутність своєчасного клопотання та належних підстав виключає необхідність застосування заходів зустрічного забезпечення.
Твердження Апелянта про відсутність доказів на необхідність застосування заходів забезпечення позову є необґрунтованим, оскільки заява подана разом із позовом, до якого додано 39 доказів.
Суд першої інстанції мотивовано та аргументовано встановив існування реальних ризиків, що можуть унеможливити захист прав Позивача без заходів забезпечення, та дотримався вимог щодо співмірності й адекватності таких заходів.
Посилання Апелянта на практику Верховного Суду не суперечать висновкам суду першої інстанції, навпаки, підтверджують необхідність застосування заходів забезпечення в подібних випадках.
Отже, доводи Апелянта щодо процесуальних порушень є необґрунтованими і не спростовують законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції.
Крім того 26.06.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" надійшов відзив на апеляційну скаргу Виконавчого комітету Одеської міської ради.
З огляду на подібність доводів, викладених в апеляційних скаргах Відповідача-1 та Відповідача-2, доводи Позивача, наведені у відзиві на апеляційну скаргу Відповідача-2, значною мірою співпадають із доводами, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу Відповідача-1. Разом з тим, у відзиві на апеляційну скаргу Відповідача-2 також містяться окремі додаткові твердження.
Зокрема, як зазначає Позивач, посилання Відповідача-2 у своїй скарзі на нібито тотожність заходів забезпечення позову заявленим позовним вимогам є безпідставним з огляду на наступне.
Позивач зазначає, що судом першої інстанції вжито забезпечувальні заходи, які лише тимчасово забороняють Відповідачу-2 та іншим особам чинити дії, що перешкоджають Позивачу користуватись об'єктом оренди, до остаточного вирішення спору. Ці заходи не є тотожними позовним вимогам і не означають задоволення позову по суті, що прямо відповідає ч. 11 ст. 137 Господарського процесуального кодексу України та правовій позиції Верховного Суду у справі № 904/661/19 (постанова від 18.06.2019).
На переконання Позивача посилання Апелянта на заборону оренди певних об'єктів відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" є юридично некоректним. Договір оренди укладено до набрання чинності цим Законом, а згідно з Прикінцевими положеннями Закону (абз. 4 п. 2), такі договори зберігають чинність до завершення строку дії, тобто до 15.02.2044.
Також Позивач акцентує увагу, що саме рішення Виконкому Одеської міської ради про реконструкцію об'єкта, а не зміна законодавства, стало формальною підставою для одностороннього припинення договору. Закон, на який посилається Апелянт, не має зворотної дії (ст. 58 Конституції України), а отже - не впливає на чинність раніше укладених договорів.
У своєму відзиві Позивач вважає, що доводи Апелянта про те, що суд першої інстанції зробив висновки, які не стосуються предмету спору, є безпідставними. Збереження поточного статусу Позивача як орендаря до вирішення справи по суті повністю відповідає меті забезпечення позову та судовій практиці Верховного Суду. Саме незастосування таких заходів призвело б до фактичного позбавлення Позивача можливості захистити своє право, оскільки розпочаті або завершені роботи на об'єкті оренди зробили б поновлення порушених прав неможливим без нового судового процесу.
Позивач зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про забезпечення позову, не оцінював правочин на предмет його дійсності чи правомірності, а діяв виключно в межах необхідності захисту прав Позивача на час розгляду справи. Вказане не відповідає доводам Апелянта про нібито порушення судом презумпції правомірності правочину, які є безпідставними.
Наявність судового спору щодо одностороннього розірвання договору виключає можливість вважати такий правочин безумовно правомірним до вирішення справи судом, а дії суду першої інстанції щодо забезпечення позову є обґрунтованими і такими, що не порушують статтю 204 Цивільного кодексу України.
Позивач вважає, що Відповідач-1 необґрунтовано стверджує, що Позивач не надав достатніх доказів для забезпечення позову. Водночас, відповідно до ст. 136- 137 Господарського процесуального кодексу України, суд має право застосувати заходи забезпечення, якщо без них може бути ускладнено або унеможливлено виконання рішення або ефективний захист прав.
Суд першої інстанції врахував, що ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" є орендарем майна за Договором до 25.02.2044, і об'єкт оренди використовується для комерційної діяльності. Письмове повідомлення Відповідача-2 про одностороннє розірвання договору і вимога звільнити майно до 30.05.2025 створює реальну загрозу майнових втрат для Позивача, особливо з урахуванням початку пляжного сезону.
Отже, доводи Апелянта щодо недотримання критерію точності заходів забезпечення і порушення принципу диспозитивності є необґрунтованими та спростовуються усталеною судовою практикою. Підстав для задоволення апеляції немає.
У зв'язку із перебуванням судді члена колегії Дібрової Г.І. у відпустці з 30.06.2025 по 01.08.2025 розпорядженням керівника апарату суду №94 від 04.07.2025 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи №916/1952/25.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 10.07.2025 визначено новий склад колегії суддів: головуюча суддя Принцевська Н.М., судді: Савицький Я.Ф., Ярош А.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2025 прийнято справу №916/322/25 за апеляційними скаргами Виконавчого комітету Одеської міської ради та Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25 до провадження колегією суддів у новому складі.
14.07.2025 у судове засідання з'явились представники Позивача, Відповідача -1 та Відповідача-2, які підтримали доводи та вимоги викладені ними письмово.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
За нормами ч.1 ст. 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів до них, проаналізувавши дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали суду, встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, Товариство з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради, Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради про:
- визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 411 від 24.04.2025 Про призначення Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради замовником проведення робіт з проектування та реконструкції пляжу «Дельфін», між траверсами № 12 та № 12-а першої черги протизсувних споруд, з дообладнанням засобами для безперешкодного доступу людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення (далі рішення № 411);
- визнання недійсним одностороннього правочину щодо односторонньої відмови Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради від Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017 (далі - Договір оренди), вчиненого у вигляді письмового повідомлення № 26/25 від 25.04.2025 про розірвання договору оренди та звільнення об'єкта оренди;
- визнання недійсним пункту 7.5. договору оренди, укладеного між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС", погодженого Директором Департаменту комунальної власності від 03.08.2017 № 1051-П.
Позов обґрунтований тим, що вчиненням одностороннього правочину у виді письмового повідомлення від 24.05.2025 № 26/25 про розірвання договору оренди, Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради порушило права ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" з огляду на невідповідність підстави для розірвання договору, визначеної п. 7.5. договору оренди.
Надалі 26.05.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" подало заяву про забезпечення позову, в якій просило застосувати заходи забезпечення позову шляхом:
- зупинення дії рішення № 411 до набрання законної сили рішенням суду у даній справі;
- заборони Виконавчому комітету Одеської міської ради, Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради самостійно, або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради, Комунальної установи «Муніципальна варта» та будь-яким третім особам вчиняти дії, направлені на перешкоджання ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" користуватися берегозахисною спорудою у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, загальною площею 3 755,82 кв.м., яка розташована між траверсами № 12 та № 12-а першої черги протизсувних споруд (ПОС), в районі пляжу «Дельфін» (далі об'єкт оренди), яка є об'єктом оренди згідно з умовами договору оренди до набрання законної сили рішенням суду у даній справі;
- заборони Виконавчому комітету Одеської міської ради, Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради самостійно, або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради, Комунальної установи «Муніципальна варта» та будь-яким третім особам вчиняти будь-які дії, спрямовані на примусове звільнення (виселення ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС") об'єкта оренди до набрання законної сили рішенням суду в даній справі;
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради передавати в оплатне чи безоплатне користування будь-яким третім особам об'єкт оренди, яка є об'єктом оренди згідно з договором оренди до набрання законної сили рішенням суду в даній справі;
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та будь-яким третім особам проводити будь-які роботи з проектування та реконструкції пляжу «Дельфін», між траверсами № 12 та № 12-а першої черги ПОС, з дообладнанням засобами для безперешкодного доступу людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до набрання законної сили рішенням суду в даній справі.
ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" у своєму обґрунтуванні заяви зазначає, що 24.04.2025 Виконавчий комітет Одеської міської ради ухвалив рішення № 411, відповідно до якого Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради призначено замовником проведення робіт з проектування та реконструкції за об'єктом, зазначеним в Договорі оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, укладеним між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради (Орендодавець) та ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" (Орендар). Договір оренди діє до 25.02.2044.
25.04.2025 Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради направило ТОВ "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" письмове повідомлення № 26/25 про розірвання Договору оренди та звільнення об'єкта оренди. У цьому повідомленні вказано, що у зв'язку з проектуванням та реконструкцією об'єкта оренди з облаштуванням безперешкодного доступу для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення, Орендодавець розриває договір оренди та зобов'язує Орендаря звільнити об'єкт оренди протягом 30 днів - до 30.05.2025.
Як зазначалося раніше, ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" про забезпечення позову задоволено частково; вжито заходи забезпечення позову на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" шляхом:
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради, самостійно або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради чи Комунальної установи Муніципальна варта, будь-яких третіх осіб, вчиняти дії, направлені на перешкоджання Товариству з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" користуватися берегозахисною спорудою у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, загальною площею 3 755,82 кв.м., яка розташована між траверсами № 12 та № 12-а першої черги ПОС, в районі пляжу Дельфін, яка є об'єктом оренди згідно умов Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, укладеного між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" та погодженого Директором Департаменту комунальної власності від 03.08.2017 № 1051-П до набрання законної сили рішенням суду в даній справі;
- заборони Управлінню інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради, самостійно або із залученням, зокрема, Департаменту муніципальної безпеки Одеської міської ради чи Комунальної установи Муніципальна варта, будь-яких третіх осіб, вчиняти будь-які дії, спрямовані на примусове звільнення (виселення Товариства з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" берегозахисної споруди у вигляді ділянки штучного піщаного пляжу, загальною площею 3 755,82 кв.м., яка розташована між траверсами № 12 та № 12-а першої черги ПОС, в районі пляжу Дельфін, яка є об'єктом оренди згідно умов Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, укладеного між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФОКУС ЛОДЖИСТІКС" та погодженого Директором Департаменту комунальної власності від 03.08.2017 № 1051-П до набрання законної сили рішенням суду в даній справі; в іншій частині заяви в задоволені відмовлено.
Перевіривши дотримання судом першої інстанції норм процесуального законодавства, в контексті встановлених обставин, апеляційний суд дійшов наступних висновків.
Так, предметом апеляційного перегляду у даному разі є наявність або відсутність правових підстав для задоволення заяви Позивача про забезпечення позову.
Забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів Позивача проти несумлінних дій Відповідача (який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його), що гарантує реальне виконання позитивно прийнятого рішення.
Загальною підставою для вжиття заходів забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать або дозволяють достовірно припустити, що невжиття цих заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду.
Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки у відповідності до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб.
Статтею 136 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених ст. 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
В силу приписів ч. 1 ст.137 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті Відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;
2) забороною Відповідачу вчиняти певні дії;
3) встановленням обов'язку вчинити певні дії;
4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно Відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання;
5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;
6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту;
7) передачею речі, що є предметом спору, на зберігання іншій особі, яка не має інтересу в результаті вирішення спору;
8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності;
9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;
10) іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. Важливим є момент об'єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення (правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі №914/1570/20);
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22 висловила правову позицію про те, що при вирішенні питання забезпечення позову ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав Позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав Позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного Позивачем виду забезпечення позову з пред'явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника по забезпеченню позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Так, згідно зі ст. 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. При цьому забезпечення позову спрямоване, перш за все, проти несумлінних дій Відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його тощо.
Слід зазначити, що законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.
Водночас, для встановлення наявність правових підстав для задоволення заяви про забезпечення позову та вжиття відповідних заходів має значення правильне визначення предмета спору.
Разом з цим, при дослідженні наявності або відсутності підстав для забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17.12.2018 у справі № 914/970/18, від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20).
При вжитті таких заходів суд повинен з'ясувати наявність зв'язку між конкретним видом забезпечувальних заходів і предметом відповідної позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову.
Заходи забезпечення позову застосовуються господарським судом як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів особи та гарантія реального виконання рішення суду за наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення Відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з Позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову у даній справі є вимоги немайнового характеру. Оскільки в даній справі Позивач звернувся до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в цьому випадку така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, не підлягає дослідженню, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
В немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки Позивач не зможе їх захистити в межах одного судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.08.2018 року у справі №910/1040/18, у постанові Верховного Суду від 13.05.2019 року у справі № 911/1551/18.
Крім того, адекватність певного заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони Відповідачеві вчиняти певні дії (висновки про застосування норм права, які викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі №916/2786/17).
Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб'єкта господарювання, якщо така діяльність, у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного Відповідачеві майна чи зниження його вартості.
До того ж, заявник самостійно обирає конкретний вид забезпечення позову, а суд дає тільки оцінку його співмірності заявленим позовним вимогам.
Системний аналіз висновків про застосування норм права, які викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 916/2786/17, та положень ч. 1 ст. 136 і 137 Господарського процесуального кодексу України, дає підстави дійти до висновку, що під час вирішення питання про необхідність задоволення чи відмови у задоволенні заяви про забезпечення позову, суди розглядають вказані заяви з застосуванням судового розсуду (окрім випадків, які передбачені в ч.ч.2, 5, 6, 7 ст. 137 Господарським процесуальним кодексом України).
Судовий розсуд - це передбачене законодавством право суду, яке реалізується за правилами передбаченими Господарським процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення (дії), встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), найбільш оптимальний в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення конкретної справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.
Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими Позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу (така правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 12.04.2018 у справі №922/2928/17 та від 05.08.2019 у справі №922/599/19).
Крім того, під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими Позивачем вимогами. Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову. Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні блокуватися господарська діяльність юридичної особи, порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов'язані з предметом спору (така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.01.2024 у справі № 916/3599/23).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2023 року у справі № 361/8953/21 (провадження № 61-8786св23) зазначено, що «при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки Позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 червня 2023 року у справі № 925/731/18 вказано, що «не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки Позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Крім того, недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.08.2021 у справі № 908/309/21, від 04.11.2021 у справі № 907/416/21, від 24.06.2021 у справі № 310/9167/20, від 12.01.2023 у справі № 334/9179/21)».
Так, Позивач звернувся до суду з вимогами, суть яких полягає у визнанні незаконним та скасуванні рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради № 411 від 24.04.2025, визнанні недійсною односторонньої відмови Управління інженерного захисту території міста від Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, а також у визнанні недійсним пункту 7.5 цього договору. Тобто предметом спору у даній справі виступає чинність правовідносин між сторонами відповідно до укладеного Договору оренди.
Вжиті місцевим господарським судом заходи забезпечення позову, зводяться до заборони Відповідачу-2 та іншим особам вчиняти будь-які дії спрямовані на позбавлення Позивача можливості користуватися орендованим об'єктом до вирішення справи по суті.
Судова колегія звертає увагу, що в даному випадку, Відповідач-2 не визнає право володіння та користування Позивачем берегозахисної споруди, яка надана в оренду згідно Договору оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017, а тому є підстави вважати, що Відповідач у справі може вчинити низку дій, скерованих на перешкоджання Позивачу у володінні та користуванні об'єктом оренди.
Отже, на переконання суду, мають місце реальні передумови для вжиття заходів забезпечення позову на підставі ст.ст. 136, 137 Господарського процесуального кодексу України, оскільки існує реальна загроза позбавлення майнових прав Позивача на оренду майна. Окрім того, вочевидь дії з боку Відповідачів ускладнять або навіть унеможливлять у разі задоволення позову виконання судового рішення, оскільки призведуть до численних позовів для відновлення порушених прав.
Тому, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду та зазначає, що з огляду на наявні матеріали справи та предмет позовних вимог, в даному випадку наявні обґрунтовані передумови перешкоджання Відповідачем у реалізації заявником майнових прав на об'єкт оренди за Договором оренди берегозахисної споруди № 129/юр від 01.08.2017 до вирішення справи по суті.
Доводи апелянта в частині того, що частковим задоволенням заяви про забезпечення позову судом було порушено право власності територіальної громади міста Одеси, судовою колегією до уваги не приймаються, з огляду на наступне.
У разі, коли речі (майно) є одночасно об'єктом різних суб'єктивних цивільних прав, зокрема права власності та речових прав на чужі речі (обмежених речових прав) виникає необхідність захисту речового права у тому числі від зловживань із боку власника, третіх осіб. Про таку необхідність зазначає також Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у своїй практиці.
ЄСПЛ автономно тлумачить поняття «майно» та вважає, що це поняття поширює свою дію в межах ст. 1 Першого протоколу не тільки на право власності, але й на інші випадки, коли особа має законне право на майно, зокрема обмежені речові права (речові права на чуже майно).
Так, у рішенні S. v. the United Kingdom ЄСПЛ установив, що обмежене речове право, яке встановлено договором, охоплюється змістом ст. 1 Першого Протоколу. Виключно договірне походження права на річ, тобто коли таке право визначається лише сторонами договору, не є перешкодою для кваліфікації його як володіння. Крім того, в справі James and Others v. The United Kingdom поняття «майно» було застосовано до володіння нерухомістю на праві оренди. Прикладом також може слугувати справа «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), в якій ЄСПЛ застосував указану статтю до права оренди.
З наведеного вище аналізу рішень ЄСПЛ випливає, що у разі якщо в основі речового права лежить майновий інтерес, то такий інтерес підпадає під захист ст. 1 Першого протоколу.
На переконання суду, право оренди (як обмежене речове право) є самостійним (хоча і похідним від права власності) речовим правом, яке надає особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах. До ознак права оренди (як обмеженого речового права) можна віднести абсолютність права наймача на чуже майно та пов'язане з цим застосування абсолютних (речових) способів захисту в разі порушення прав наймача на це майно третіми особами.
Як вбачається з матеріалів оскарження ухвали, Відповідач-2, будучи балансоутримувачем об'єкта оренди, на власний розсуд розпорядилося майном та передало його в оренду Позивачу на підставі Договору оренди № 129/юр від 01.08.2017. Отже, з цього моменту у Позивача виникло право користування об'єктом оренди. Таким чином, Відповідач - 2 самостійно передало об'єкт у користування Позивачу за відповідну орендну плату.
Позивач є користувачем об'єкта берегозахисної споруди, який набув це право на підставі укладеного договору оренди. Не погоджуючись з рішенням, яким передбачено можливість припинення цього права, Позивач з метою захисту своїх прав та законних інтересів звернувся до суду з позовною заявою. У межах цього провадження Позивач також подав заяву про вжиття заходів забезпечення позову, аби запобігти втраті фактичного контролю над об'єктом до розгляду справи по суті.
Як вбачається з матеріалів справи, Відповідачем не визнається речове право Позивача (право оренди).
В свою чергу, як вбачається з тексту відзивів на апеляційні скарги та пояснень представників Позивача, останній не оспорює право власності територіальної громади на спірний об'єкт берегозахисної споруди, а звертається виключно з вимогою захисту свого права користування, набутого на законних підставах. Зазначене свідчить, що предмет спору не стосується права власності на об'єкт, а обмежується сферою орендних правовідносин між сторонами.
Судова колегія зазначає, що вжиті заходи забезпечення позову жодним чином не зачіпають прав територіальної громади міста Одеси, як власника відповідного майна, а мають виключно тимчасовий характер і спрямовані лише на збереження за Позивачем права користування спірним об'єктом до вирішення справи по суті.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія відхиляє доводи Апелянтів щодо порушення права власності територіальної громади на об'єкт берегозахисної споруди, оскільки застосовані заходи забезпечення позову не зачіпають права власності, а мають виключно тимчасовий характер і спрямовані на збереження існуючого правового стану до вирішення спору по суті.
Також Апелянти у своїх скаргах зазначають, що заходи забезпечення позову, застосовані судом першої інстанції, є ідентичними позовним вимогам Позивача, і, на їхню думку, таким рішенням суд фактично передчасно розв'язав спір по суті.
Відповідно до частини одинадцятої статті 137 Господарського процесуального кодексу України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Судова колегія, проаналізувавши заявлені вимоги у позовній заяві за у заві про забезпечення позову дійшла висновку, що спосіб забезпечення позову співвідноситься із предметом позову (існує зв'язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги), однак не є тотожним із позовними вимогами та відповідає обставинам справи. Встановлені судом першої інстанції заборони не зумовлюють фактичного вирішення спору по суті, а спрямовані лише на збереження існуючого становища сторін до закінчення розгляду справи.
Разом з тим, судова колегія зауважує, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і скасовуються (можуть бути скасовані) в порядку, визначеному статтею 145 Господарського процесуального кодексу України. За клопотанням учасника справи суд також може допустити заміну одного заходу забезпечення позову іншим (частина перша статті 143 Господарського процесуального кодексу України).
Зазначене є додатковою гарантією прав учасника, який за умови виникнення, зміни та / або припинення певних обставин, вправі звернутися до суду та поставити питання про скасування чи заміну відповідного заходу забезпечення позову.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що обрані місцевим господарським судом способи забезпечення позову у даній справі є належними відповідно до предмету спору та гарантують дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову заявленим Позивачем позовним вимогам, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору у даній справі, сприятиме фактичному виконанню судового рішення у разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечить ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів Позивача (заявника), за захистом яких він звернувся до суду із даним позовом в межах одного цього судового провадження, за його позовом без нових звернень до суду.
Судова колегія зазначає, що метою заходу забезпечення є підтримання status quo, поки суд не визначиться щодо виправданості цього заходу. Тимчасовий захід спрямований на те, щоб протягом судового розгляду щодо суті спору суд залишався в змозі розглянути позов заявника за звичайною процедурою. Тимчасові забезпечувальні заходи мають на меті забезпечити протягом розгляду продовження існування стану, який є предметом спору (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Кюблер проти Німеччини»).
З огляду на викладене, обрані місцевим господарським судом заходи забезпечення позову спрямовані виключно на збереження існуючого правового та фактичного стану між сторонами до моменту вирішення спору по суті, що узгоджується з метою інституту забезпечення позову та не свідчить про передчасне вирішення спору.
Враховуючи вищевикладене, доводи Апелянтів щодо тотожності позовних вимог із вимогами заяви про забезпечення позову не приймаються судовою колегією, оскільки є необґрунтованими і не відповідають обставинам справи.
Щодо доводів Апелянтів про те, що заходи забезпечення позову нібито обмежують безбар'єрний доступ громадян до прибережної зони, судова колегія вважає їх необґрунтованими та такими, що не підтверджуються матеріалами справи.
Водночас судова колегія зазначає, що заходи, вжиті судом першої інстанції, не створюють перешкод для безперешкодного доступу громадян до прибережної зони, а також не забороняють їх відвідування та користування нею. Натомість відповідно до п. 4.2 Договору оренди протягом дії цього Договору, крім своєчасного внесення орендної плати, Орендар зобов'язаний:
а) використовувати об?єкт оренди відповідно до його призначення, умов даного договору оренди та Правил устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси, затверджених рішенням Одеської міської ради;
б) не встановлювати огородження, або інші споруди, які перешкоджають вільному доступу на пляж.
Отже, з умов Договору оренди безумовно випливає обов'язок Орендаря забезпечувати безперешкодний доступ до пляжу для всіх громадян. Оскільки Позивач визнає зазначений Договір оренди чинним і продовжує користуватися орендованим майном, він зобов'язаний дотримуватися всіх передбачених договором зобов'язань, зокрема щодо недопущення будь-яких дій, що можуть обмежити або ускладнити вільний доступ на територію пляжу.
Запроваджені обмеження стосуються виключно визначених учасників справи і мають на меті запобігання діям, які перешкоджають Товариству з обмеженою відповідальністю «ФОКУС ЛОДЖИСТІКС» користуватися берегозахисною спорудою, а також запобігти примусовому виселенню Товариства з відповідного об'єкта.
Таким чином, заходи забезпечення позову, прийняті судом, не створюють жодних перешкод для реалізації права громадськості на безперешкодний доступ до пляжу, що є одним із ключових аспектів соціальної функції даного об'єкта.
У зв'язку з цим відповідні твердження Апелянтів визнаються такими, що не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, є оціночними припущеннями та не спростовують законність ухвали місцевого господарського суду.
Щодо доводів Апелянтів про нібито безоплатне користування Позивачем об'єктом оренди, суд апеляційної інстанції зазначає, що право Позивача на користування спірним майном ґрунтується на Договорі оренди, укладеному між сторонами, який передбачає як право на користування відповідним об'єктом, так і обов'язок зі сплати орендних платежів. Надані Позивачем платіжні документи підтверджують належне виконання ним договірних зобов'язань, включаючи регулярну та повну сплату орендної плати, в тому числі - авансових платежів. Вказаний факт не був заперечений представниками Відповідачів, разом з під час судового засідання.
Крім того, апеляційний господарський суд вважає за необхідне зауважити, що у разі порушення Позивачем умов договору оренди, зокрема несплати орендної плати, Відповідачі не позбавлені можливості захистити свої інтереси у встановленому законом порядку - шляхом звернення до суду з відповідними вимогами або в інший спосіб, передбачений законодавством.
Також судова колегія зазначає, що ухвалою суду жодним чином не передбачено надання Позивачеві права на безоплатне користування об'єктом оренди. Твердження Апелянта про те, що у зв'язку з розірванням договору оренди у нього відсутні правові підстави для прийняття відповідних орендних платежів, а тому сплачені раніше кошти були повернуті, є такими, що позбавлені логіки та будь-якого юридичного підґрунтя. Такі доводи не мають жодного відношення до змісту оскаржуваної ухвали та свідчать про хибне тлумачення її змісту.
Враховуючи викладене, судова колегія визнає, що такі доводи не мають жодного відношення до змісту оскаржуваної ухвали та свідчать про хибне тлумачення її змісту.
Окремо судова колегія розглядає доводи Апелянта щодо нібито суперечності ухвали місцевого господарського суду Правилам устаткування та експлуатації пляжів міста Одеси, затвердженим рішенням Одеської міської ради №?1133-V від 05.04.2007, і також доходить висновку про їх необґрунтованість з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, а також підтверджується доводами Позивача, останній діє відповідно до зазначених Правил, які прямо передбачені умовами укладеного Договору оренди. Підтвердженням дотримання вимог нормативного акту є, зокрема, наказ Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 27 травня 2025 р. №?21/8, яким засвідчено готовність відповідних ділянок пляжу «Дельфін» до експлуатації та перебування громадян.
Разом з тим, зміст ухвали суду першої інстанції не містить жодних положень, які б забороняли Відповідачам здійснювати контроль за станом, устаткуванням чи експлуатацією пляжів відповідно до згаданих Правил. Твердження Апелянтів про обмеження прав орендодавця не підтверджуються жодними доказами та мають суто припущений характер.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині не підтверджують порушення судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права та визнаються судовою колегією безпідставними.
Щодо доводів Апелянтів про те, що суд першої інстанції нібито поставив під сумнів правомірність одностороннього правочину про розірвання договору оренди, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.
Однією з позовних вимог у справі є оскарження Позивачем одностороннього правочину про відмову від договору оренди. Проте суд першої інстанції у своїй ухвалі не робив жодних висновків, які б свідчили про вирішення питання законності чи правомірності цього правочину. Відповідне питання законності буде розглянуто під час розгляду справи по суті.
Заходи, вжиті судом першої інстанції щодо виселення, не містять оцінки правомірності одностороннього розірвання договору. Суд не вирішував спір по суті та не надавав перевагу будь-якій зі сторін щодо цього питання.
Місцевий господарський суд лише тимчасово обмежив дії, які могли б унеможливити або ускладнити виконання майбутнього судового рішення, що цілком відповідає меті заходів забезпечення позову.
Судова колегія додатково наголошує, що заходи забезпечення позову мають виключно тимчасовий процесуальний характер, не вирішують спір по суті та не є остаточним визначенням прав і обов'язків сторін. Вони діють лише до ухвалення рішення по справі і можуть бути скасовані у передбаченому законом порядку відповідно до статті 145 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 143 Господарського процесуального кодексу України, за клопотанням сторони суд може замінити один захід забезпечення позову іншим, що підтверджує гнучкість та тимчасовість відповідного механізму.
Враховуючи викладене, доводи Апелянтів щодо нібито сумніву у правомірності одностороннього правочину є необґрунтованими, не спростовують правомірності дій суду першої інстанції та не впливають на обґрунтованість ухвали.
Щодо доводів Апелянтів про відсутність доказів можливих труднощів чи неможливості виконання судового рішення, а також посилань на потенційні майнові втрати, які залишаються необґрунтованими припущеннями, судова колегія не приймає ці доводи до уваги з огляду на наступне.
У разі виселення Позивача з об'єкту оренди до остаточного вирішення спору щодо законності одностороннього правочину про розірвання договору оренди, він, як сторона, що отримала об'єкт в оренду, втратить можливість здійснювати господарську діяльність та отримувати відповідний дохід. Це, зокрема, стосується упущеної вигоди, що виникає внаслідок неможливості провадження діяльності у період активного пляжного сезону, коли доходи від такої діяльності традиційно є максимальними. Окрім того, судова колегія звертає увагу на можливість виникнення додаткових витрат, пов'язаних із демонтажем існуючої інфраструктури об'єкта.
Таким чином, наведені Апелянтами аргументи не мають належного доказового підтвердження і не спростовують необхідність застосування заходів забезпечення позову з метою недопущення завдання Позивачу невідворотних збитків.
Також суд апеляційної інстанції зазначає, що Відповідачем-2 не було надано жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність конкретних планів, затвердженої проектної документації чи визначених термінів проведення реконструкції об'єкта оренди. Відсутність таких доказів свідчить про недоведеність намірів щодо здійснення реконструкції в найближчий час та не може слугувати підставою для заперечення необхідності вжиття заходів забезпечення позову.
Щодо доводів Апелянтів про необхідність вжиття заходів зустрічного забезпечення, судова колегія вважає їх безпідставним, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції жодних клопотань або заяв з цього приводу стороною Відповідача подано не було - ані письмово, ані усно під час судового засідання. Також жодних заяв не надходило і після постановлення ухвали про забезпечення позову.
Згідно з частиною 4 статті 141 Господарського процесуального кодексу України, клопотання про зустрічне забезпечення підлягає розгляду судом у десятиденний строк з моменту його подання, а відповідна ухвала невідкладно доводиться до відома учасників справи. У цій справі Відповідач мав реальну можливість подати таке клопотання на будь-якій із процесуальних стадій, проте вперше заявив про це лише в апеляційній скарзі. Це свідчить про формальний характер відповідного доводу, який спрямований на посилення апеляційної аргументації, а не на реальний захист прав.
Таким чином, суд апеляційної інстанції не вбачає правових підстав для задоволення зазначеної вимоги щодо вжиття заходів зустрічного забезпечення.
Таким чином, зазначені доводи Апелянтів не є обґрунтованими, у зв'язку з чим не приймаються судовою колегією. Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх повними, обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.
Наведені скаржниками у своїх апеляційних скаргах інші доводи, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування оскарженої ухвали.
За таких обставин, перевіривши застосування місцевим господарським судом норм процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у апеляційних скаргах доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги Відповідачів слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у рішенні суду, питання вичерпності висновків господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції ураховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у контексті конкретних обставин справи.
Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Наведені в апеляційних скаргах порушення допущенні судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали не знайшли свого підтвердження, а мотиви апеляційних скарг не спростовують висновків місцевого господарського суду.
З огляду на вищевикладене колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що ухвала Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25 є законною, обґрунтованою та такою, що прийнята з додержання норм матеріального та процесуального права та приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг Відповідача-1 та Відповідача-2.
Керуючись ст. 269, 270, 271, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційні скарги Виконавчого комітету Одеської міської ради та Управління інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради на ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 по справі №916/1952/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку в порядку та строки, передбачені статтями 287-288 ГПК України.
Повний текст постанови складено та підписано 24.07.2025 року.
Головуюча суддя: Н.М. Принцевська
Судді: Я.Ф. Савицький
А.І. Ярош