16 липня 2025 року
м. Харків
справа № 643/5350/24
провадження № 22-ц/818/2401/25
провадження № 22-ц/818/2666/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Мальованого Ю.М.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Сенс Банк»,
відповідачка - ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2025 року та додаткове рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2025 року в складі судді Скотаря А.Ю.
У вересні 2024 року Акціонерне товариство «Сенс Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява мотивована тим, що 14 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір кредиту 820/1-27/21/02/8-030, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в загальному ліміті 80 000,00 доларів США.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц на користь АТ «Укрсоцбанк» стягнуто з відповідачки заборгованість за кредитним договором № 820/1-27/21/02/8-030 у розмірі 524 414,98 грн, рішення відповідачкою не виконано.
Зазначив, що рішенням № 5/2019 АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року припинено АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк» та у п.п.1.2. вказаного рішення визначено, що правонаступником всього майна, прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.
12 серпня 2022 року позачерговими Загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» прийнято рішення про зміну найменування банку з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк», а також про внесення змін до Статуту Акціонерного товариства «Альфа-Банк» шляхом затвердження його в новій редакції. 30.11.2022 внесені зміни до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме - змінено найменування банку з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк».
Посилався на те, що у результаті не виконання рішення суду та умов договору відповідачкою, виникла заборгованість, розрахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання встановленого рішенням суду, яка станом на 23 лютого 2022 року становить 376 244,25 грн та складається з: суми заборгованості за ставкою 3 % на кредитну заборгованість в розмірі 77 972,61 грн, суми заборгованості за інфляційними витратами на кредитну заборгованість в розмірі 298 271,64 грн.
Просило стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором № 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року, розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання встановленого рішення суду, яка станом на 23 лютого 2022 року становить 376 244,25 грн, судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2025 року позовну заяву Акціонерного товариства «Сенс Банк» - задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» заборгованість за кредитним договором № 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року, розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов'язання, встановленого рішенням суду за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року в розмірі 161 868,26 грн, з яких 114 670,91 грн - інфляційні нарахування, 47 197,35 грн - три відсотка річних; у решті позовних вимог відмовлено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» судовий збір у розмірі 2039,85 грн.
Додатковим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2025 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення - задоволено частково, стягнуто з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу 10 964,00 грн; у решті вимог заяви відмовлено.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями Акціонерне товариство «Сенс Банк» подало апеляційну скаргу, в якій просило рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог; додаткове рішення скасувати та у задоволенні заяви відмовити; вирішити питання щодо судових витрат.
Апеляційна скарга мотивована тим, що строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року), продовжуються на строк дії такого карантину. Однак з урахуванням заявленої відповідачем позовної давності стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ. Отже, на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року) прострочені з 02 квітня 2017 року платежі за кредитом перебувають у межах продовженої Законом № 540-ІХ позовної давності, що не враховано судом першої інстанції. Закон № 2120-ІХ виключив можливість нарахування сум за статтею 625 ЦК України з 24 лютого 2022 року, однак не змінив положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ щодо продовження строку давності, зокрема за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих до 24 лютого 2022 року, на період дії карантину. Карантин на території України скасований з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651, тому позивач, звернувшись до суду, в частині вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період з 12.03.2017 року до 23 лютого 2022 року дотримався строків давності, які продовжувалися відповідно до Закону № 540-ІХ. Посилався на те, що по своїй суті справа про стягнення заборгованості не є складною за її змістом, за складання відзиву на позовну заяву та декількох клопотань і заяв, за складання яких представником відповідача виставлена значно завищена ціна, яка є неспівмірною з ціною позову. Оскільки АТ «Сенс Банк» просить скасувати основне рішення суду в частині відмови у стягнення заборгованості за період з 12.03.2017 року по 24.02.2022 року, просив суд у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового відмовити.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що Акціонерне товариство «Сенс Банк» оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині відмови у стягнення заборгованості за період з 12.03.2017 року по 24.02.2019 року, у зв'язку з чим в іншій частині рішення суду апеляційний суд не переглядає.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» необхідно задовольнити частково, рішення суду в оскаржуваній частині та додаткове рішення - змінити в частині сум стягнення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка має невиконане грошове зобов'язання перед позивачем, тому в останнього виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, однак в межах строку позовної давності, тобто за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сума витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 10 964,00 грн визначена пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 14 липня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено генеральний договір про надання кредитних послуг 820/1-27/21/02/8-030, згідно з умовами якого кредитор зобов'язується надати позичальнику грошові кошти у наступних валютах: гривня, долар США, євро, російські рублі в межах загального ліміту, що встановлюється в базовій валюті доларах США в сумі 80000,00 доларів США з урахуванням суми фактичної заборгованості за діючим кредитним договором № 820/1-27/21-03-7/054 від 26.09.2007 на умовах, визначених цим договором та додатковими угодами до нього (а.с.69-79 том 1).
Згідно з додатковою угодою № 1 від 14 липня 2008 року до генерального договору, кредитор надає позичальнику грошові кошти відповідно до основних положень генерального договору у формі разового кредиту в сумі 56 500,00 доларів США зі сплатою відсотків у розмірі 14% річних (а.с.83-84,95-96 том 1).
Відповідно до договору про внесення змін № 1 від 21 жовтня 2008 року до генерального договору, кредитор надає позичальнику грошові кошти відповідно до основних положень генерального договору у формі разового кредиту в сумі 56 500,00 доларів США зі сплатою відсотків у розмірі 14,5% річних (а.с.88,92 том 1).
На підставі вказаних договорів судом установлено, що сторонами визначено валютою зобов'язання долар США, при цьому кредитні кошти за генеральним договором № 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року надані з урахуванням суми фактичної заборгованості за діючим на той час кредитним договором № 820/1-27/21-03-7/054 від 26 вересня 2007 року.
Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, позовні вимоги банку задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість в сумі 524 414,98 грн та судовий збір у розмірі 7866,22 грн (а.с.24,100-102 том 1).
Вказаним рішенням установлено, що у зв'язку із неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором за відповідачкою станом на 19 жовтня 2015 року існує заборгованість за договором кредиту № 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року в розмірі 23447,37 доларів США, що складає 499 375,12 грн та за договором кредиту № 820/1-27/21-03-7/054 від 26 вересня 2007 року у розмірі 25 039,86 грн, проте стягнута за судовим рішенням сума заборгованості є єдиною (не поділеною за різними договорами), визначена у національній валюті в загальному розмірі 524 414,98 грн.
Заочне рішення суду набрало законної сили, що встановлено судом із відкритих джерел (сайту ЄДРСР) та не оспорювалось сторонами.
Рішенням № 5/2019 АТ «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року припинено АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-Банк», у п.п. 1.2. вказаного рішення визначено, що правонаступником всього майна, прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк» з 15 жовтня 2019 року.
12 серпня 2022 року позачерговими Загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-Банк» прийнято рішення про зміну найменування банку з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк», а також про внесення змін до Статуту Акціонерного товариства «Альфа-Банк» шляхом затвердження його в новій редакції. 30 листопада 2022 року внесені зміни до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме - змінено найменування банку з Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк» (а.с.11-15, 20-23, 35-38 том 1).
За розрахунком банку в результаті не виконання рішення суду та умов договору у відповідачки наявна заборгованість розрахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов'язання встановленого рішенням суду, яка станом на 23 лютого 2022 року становить - 376 244,25 грн, та складається з: сума заборгованості за ставкою 3 % на кредитну заборгованість 77 972,61 грн; сума заборгованості за інфляційними витратами на кредитну заборгованість 298 271,64 грн.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому, норми розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок зроблено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), якою відступлено від правових висновків, зроблених у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини щодо виконання судових рішень врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування норм статті 625 ЦК України в разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і з факту завдання шкоди особі.
Результат правового аналізу статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
В суді апеляційної інстанції представники відповідача проти апеляційної скарги заперечували, вважали зобов'язання ОСОБА_1 за генеральним договором про надання кредитних послуг 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року натуральним, надали докази того, що заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц було пред'явлено до виконання, посилались на постанови Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 602/140/23, від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15 та просили закрити провадження у справі.
Так, постановою державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби м. Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 12 травня 2017 року ВП № 53912951 відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 643/7718/16-ц виданого 12 грудня 2016 року Московським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість в сумі 524 414,98 грн.
Постановою старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у м. Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) від 10 лютого 2021 року ВП № 53912951 виконавчий лист № 643/7718/16-ц виданого 12 грудня 2016 року Московським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість в сумі 524 414,98 грн, повернуто стягувачу, на підставі п.2 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».
Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:
(1) натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
(2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
(3) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права нараховувати три проценти річних та інфляційні втрати, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18).
Натуральним зобов'язанням (obligatio naturalis) є зобов'язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Задавненим зобов'язанням є зобов'язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред'являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов'язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред'явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов'язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред'явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов'язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов'язанні. Пред'явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред'явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред'явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред'явленням позову про стягнення задавненої вимоги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 285/3536/20 (провадження № 61-261св22).
Аналогічний правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21.
Разом з тим, в даній справі основна вимога кредитора вже захищена судом у заочному рішенні Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц, за яким з відповідачки стягнуто суму заборгованості, а отже зобов'язання не можна вважати натуральним, також вимога не є задавненою.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Частиною п'ятою зазначеної статті, у редакції, яка була чинною на час винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві, встановлено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяці.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони (частина п'ята статті 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII).
Водночас 26 березня 2022 року набрав чинності Закон України від 15 березня 2022 року № 2129-IX «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», яким розділ XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII доповнено пунктом 102, згідно з яким тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, визначені Законом № 1404-VIII строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.
Воєнний стан запроваджений в Україні 24 лютого 2024 року наразі не припинено та не скасовано.
Таким чином, на час пред'явлення позову строк пред'явлення виконавчого документа до виконання не сплинув, тому відсутні підстави для закриття провадження у справі.
Правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 602/140/23, від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15, колегією суддів не враховується, оскільки фактичні обставини у вказаних справах є відмінними у справі, що переглядається судом апеляційної інстанції.
Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_1 просила застосувати позовну давність.
Позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 ЦК України та застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (стаття 256, частина перша статті 260, частина третя статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю в три роки.
Порядок відліку позовної давності наведено в статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року в справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19).
Щодо продовження строків давності на строк дії карантину, необхідно зазначити таке.
Із 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин із подальшим продовженням відповідними постановами його строку до 30 червня 2023 року (пункт 1 постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»).
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року).
Однак суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.
Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина четверта статті 14 ЦК України).
Пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (Закон України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19»).
Отже, на період дії карантину законодавець звільнив позичальника від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за прострочення платежів за кредитами (позиками), однак не звільнив від відповідальності, визначеної статтею 625ЦК України, тому до спірних правовідносин застосовні положення про позовну давність та щодо її продовження на строк дії карантину.
Тобто, строки давності щодо вимог про стягнення сум за статтею 625ЦК України, які не спливли на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року), продовжуються на строк дії такого карантину.
Такі висновки щодо застосування Закону № 540-ІХ викладені в пункті 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року в справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22), а також в постановах Верховного Суду від 07 вересня 2022 року в справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), від 16 листопада 2023 року в справі № 487/1342/21 (провадження № 61-4298св23), від 20 квітня 2023 року в справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св22), від 25 вересня 2024 року у справі № 206/2984/23 (провадження № 61-7249св24).
У цій справі заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц боржницею не виконане, таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому в позивача право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникло за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Однак з урахуванням заявленої ОСОБА_1 позовної давності стягнення сум за статтею 625 ЦК України підлягає обмеженню строком давності, який підлягає обрахуванню з урахуванням Закону № 540-ІХ.
Отже, на момент набрання чинності Законом № 540-ІХ (02 квітня 2020 року) прострочені з 02 квітня 2017 року платежі за кредитом перебувають у межах продовженої Законом № 540-ІХ позовної давності, що не врахував суд першої інстанції.
Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ), що набрав чинності 17 березня 2022 року, Прикінцеві та перехідні положення ЦК України доповнено пунктом 18, за змістом якого в період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та в тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Закон № 2120-ІХ виключив можливість нарахування сум за статтею 625 ЦК України з 24 лютого 2022 року, однак не змінив положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ щодо продовження строку давності, зокрема за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних, нарахованих до 24 лютого 2022 року, на період дії карантину.
Наведене свідчить, що законодавцем з метою забезпечення визначеного Конституцією України права на доступ до суду передбачено продовження на період дії воєнного стану строку, протягом якого особа може реалізувати своє право на звернення до суду з метою захисту своїх прав та інтересів.
За таких обставин, перебіг строку позовної давності у рамках даної справи продовжений у порядку пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Так, враховуючи запровадження карантину та дію зараз у державі режиму воєнного стану, строк позовної давності для вимоги позивача про стягнення з відповідачки 3 % річних та інфляційних втрат саме за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року на дату подачі позову (06.09.2024) не сплив.
Схожий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 08 серпня 2024 року у справі № 921/612/23.
Виходячи з наведеного висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року не підлягають задоволенню, так як пред'явлені поза межами позовної давності, є помилковим.
Щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року, колегія суддів виходить з наступного.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18).
За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17).
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19)).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначено, що правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, в тому числі і за договором страхування, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена
У постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 520/16692/16-ц вказано, що: «відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом з тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти».
Аналізуючи наведені норми матеріального права, правові висновки Верховного Суду, необхідно дійти висновку про те, що грошове зобов'язання це - цивільне правовідношення, в якому праву вимоги кредитора кореспондує юридичний обов'язок боржника здійснити відповідний платіж, тобто вчинити дію, що полягає у передачі грошей.
У справі, що розглядається, боржниця отримала кредит за договором в іноземній валюті - доларах США.
Тобто предметом укладеного між сторонами договору кредиту є іноземна валюта, яку боржниця зобов'язалася повернути банку.
Водночас заборгованість за договором кредиту на підставі заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц, ухваленого за позовом кредитора, який пред'явив позов про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 у гривнях, стягнута з боржниці в гривнях без застосування валютної прив'язки чи еквіваленту суми боргу в іноземній валюті.
Ураховуючи наведене, кредитор, який, користуючись наданим йому процесуальним правом, визначив заборгованість за валютним кредитом у пред'явленому ним позові у національній валюті - гривні, що була задоволена судом та стягнута з боржниці у цій валюті, має право за частиною другою статті 625 ЦК України на нарахування інфляційних втрат на таку заборгованість боржника за весь час прострочення виконання ним грошового зобов'язання.
Близького за змістом висновку щодо права кредитора на нарахування індексу інфляції у разі визначення ним зобов'язання в національній валюті - гривні дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 у справі № 340/385/17. Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 310/7482/17, від 19 травня 2022 року у справі № 127/17882/15-ц, від 08 грудня 2022 року у справі № 921/542/20, від 26 квітня 2023 року у справі № 462/109/21.
Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28 травня 2025 року у справі № 305/1233/21 (провадження № 61-18180св23).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, вказано, що у частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що три проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обчисленні трьох процентів річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.
При цьому положення статті 625 ЦК України передбачає, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть визначатися у рішенні суду.
Зазначені правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16-ц, провадження № 14-241цс19, та у справі № 646/14523/15-ц, провадження № 14-591цс18 та у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 711/4585/22 (провадження № 61-8119св21).
У постанові Верховного Суду від23 квітня 2025 року у справі № 161/130/11/23 (провадження № 61-5082св24) зазначено, що разом з тим суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, для розрахунку 3 % річних та інфляційних втрат взяв основну заборгованість лише за тілом кредиту та не врахував, що в цій справі договірні правовідносини сторін трансформувалися у зобов'язальні, пов'язані із стягненням грошових коштів на підставі рішення суду, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України на всю суму боргу, яка стягнена судовим рішенням.
Подібний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 161/11703/22 (провадження № 61-11958св23).
Отже, заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2016 року у справі № 643/7718/16-ц за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, позовні вимоги банку задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість в сумі 524 414,98 грн та судовий збір у розмірі 7866,22 грн.
Між тим, матеріали справи не свідчать про те, що ОСОБА_1 виконала вказане судове рішення.
З урахуванням положень частини другої статті 625 ЦК України та з урахуванням того, що судовим рішенням від 05 жовтня 2016 року визначена сума заборгованості за кредитним договором у розмірі 524 414,98 грн та саме з цієї суми позивачем здійснено розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення цих вимог, а саме за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року.
Оскільки ОСОБА_1 взяті на себе зобов'язання належним чином не виконувала, у зв'язку з чим наявні підстави для застосування частини 2 статті 625 ЦК України, а саме стягнення з неї на користь кредитора трьох процентів річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року в розмірі 29 870,10 грн.
Розрахунок: період розрахунку: з 02.04.2017 року по 31.12.2017 року - 274 дні
[Проценти] = 524 414,98 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 274 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 11 810,11 грн; період розрахунку: з 01.01.2018 року по 31.12.2018 року - 365 днів [Проценти] = 524 414,98 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 365 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 15 732,45 грн; період розрахунку: з 01.01.2019 року по 23.02.2019 року - 54 дні [Проценти] = 524 414,98 грн (сума боргу) ? 3,000% (процентна ставка) / 100% ? 54 (кількість днів) / 365 (днів у році) = 2 327,54 грн.
Сума інфляційних втрат за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року становить 114 576,47 грн.
Розрахунок: період з 02.04.2017 року по 23.02.2019 року індексація на суму 524 414,98 грн [Сукупний індекс інфляції] = 100,90% ? 101,30% ? 101,60% ? 100,20% ? 99,90% ? 102,00% ? 101,20% ? 100,90% ? 101,00% ? 101,50% ? 100,90% ? 101,10% ? 100,80% ? 100,00% ? 100,00% ? 99,30% ? 100,00% ? 101,90% ? 101,70% ? 101,40% ? 100,80% ? 101,00% ? 100,50% = 121,848% (за період квітень 2017 - лютий 2019) [Інфляційні нарахування] = 524 414,98 грн (сума боргу) ? 121,848% (сукупний індекс інфляції) / 100% - 524 414,98 грн (сума боргу) = 114 576,47 грн.
Таким чином, виходячи з базової суми для обчислення сум, визначених статтею 625 ЦК України, а саме з загальної суми 524 414,98 грн за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року розмір 3% річних становить 29 870,10 грн, а інфляційні втрати - 114 576,47 грн, а всього 144 446,57 грн, що і підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк».
Суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог за оспорюваний період в повному обсязі.
В іншій частині рішення суду не оскаржувалось та не переглядалось.
Що стосується додаткового рішення, колегія суддів виходить з наступного.
За змістом статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.
Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.
Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.
Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.
Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 20 вересня 2023 року у справі № 753/7936/22 (провадження № 61-1519св23).
Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо".
Матеріали справи свідчать про те, що в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляла адвокатка Зудер'янц В.В., яка діяла на підставі договору про надання правничої допомоги від 28 жовтня 2024 року, ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АХ № 1220243 від 13 листопада 2024 року та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ХВ № 000640 від 27 вересня 2023 року.
Пунктом 4.1. договору про правничу допомогу б/н від 28 жовтня 2024 року визначено: за виконану роботу, надані послуги клієнт сплачує готівкою у національній валюті України або перераховує на поточний рахунок адвоката плату (гонорар), розмір якої обумовлено Сторонами. При цьому виконана робота узгоджується актом прийому-передачі (розрахунком суми гонорару за надану правничу допомогу) виключно за необхідністю, за взаємною згодою сторін, про що вносяться відповідні додаткові угоди до цього договору.
У пункті 4.2 договору зазначено: сторони домовились, що сума гонорару адвоката є фіксованою та складає 20000,00 (двадцять тисяч) гривень відповідно до квитанції від 28.10.2024. Ця квитанція є підтвердженням факту оплати гонорару (послуг) адвоката.
Адвокаткою Зудер'янц В.В. було підготовлено заяву про розгляд справи без участі відповідача та представника, заяву про надання в електронній формі доступу адвокату, письмові пояснення на позовну заяву, дві заяви про проведення судового засідання у відсутності представника, письмові пояснення на зменшену позовну заяву (зменшену позовну заяву ухвалою суду першої інстанції від залишено без розгляду та повернуто позивачу), заяву про надання доказів (остаточного розрахунку) щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
На підтвердження витрат на правову допомогу представником відповідача до клопотання додано такі докази: копію договору про надання правової допомоги від 28.10.2024 б/н, копію квитанції від 28.10.2024, в якій зазначено: юридична консультація, ознайомлення з матеріалами справи, участь у справі № 645/5350/24; у клопотанні наведений розрахунок гонорару: консультація 8000,00 грн, складення пояснень з наданням розрахунку 12000,00 грн, вивчення практики ВС 4000,00 грн, участь у судовому засіданні 8000,00 грн, а всього 32000,00 грн. Фактично сплачено 20000,00 грн.
Представник позивача звернувся до суду першої інстанції з запереченнями на клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу, які фактично є клопотанням про зменшення їх розміру.
Відповідно до частин 1,2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи позовні вимоги Акціонерного товариства «Сенс Банк» задоволено частково на 81,41%, у зв'язку з чим наявні підстави для покладення на нього витрати відповідачки на професійну правничу допомогу пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме 18,59%.
Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також того, що позовні вимоги Акціонерного товариства «Сенс Банк» задоволено частково на 81,41%, клопотання банку про зменшення таких витрат, колегія суддів дійшла висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 3718,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, у зв'язку з чим додаткове рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині сум стягнення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги Акціонерного товариства «Сенс Банк» задоволено частково на 81,41%, тому судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 3675,61 грн, та судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 2417,96 грн, а всього 6093,57 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк».
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс Банк» - задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2025 року в частині відмови у стягненні заборгованості за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2019 року скасувати та позовні вимоги в цій частині задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» заборгованість за кредитним договором № 820/1-27/21/02/8-030 від 14 липня 2008 року, розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання встановленого рішенням суду за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2019 року в розмірі 144 446,57 грн, з яких 3% річних - 29 870,10 грн, а інфляційні втрати - 114 576,47 грн.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2025 року в частині стягнення заборгованості за період з 12.03.2017 року 01.04.2017 року - залишити без змін.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 січня 2025 року в частині стягнення заборгованості за період з 24 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року не оскаржувалось та не переглядалось.
Додаткове рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2025 року - змінити в частині сум стягнення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» витрати на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, в розмірі 3718,00 грн.
Здійснити перерозподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» судовий збір за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 6093,57 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
Ю.М. Мальований