Справа № 727/9757/23
Провадження № 2/727/128/25
16 липня 2025 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:
головуючого судді Смотрицького В.Г.
при секретарі Гончар В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці в порядку загального позовного провадження справу за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Чернівецької обласної організації Комуністичної партії України, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Комуністична партія України, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору, -
встановив:
Короткий зміст позовної заяви та її доводи
Представник позивача звернувся до суду з позовомУкраїни до відповідача про визнання недійсним договору дарування посилаючись на те, що рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 року у справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022 року задоволено позов Міністерства юстиції України до Комуністичної партії України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба безпеки України, Всеукраїнське об'єднання свобода, Радикальна партія Олега Ляшка, Громадська організація «Воля-Громада-Козацтво», Українська республіканська партія, ОСОБА_3 , за участю Офісу Генерального прокурора про заборону діяльності політичної партії. Заборонено діяльність Комуністичної партії України. Передано майно, кошти та інші активи Партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави. Після опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що після відкриття 11.07.2014 року судом провадження в адміністративній справі про заборону партії, Чернівецькою організацією відчужено 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна - 662420273101 (далі - спірне майно), яке відчужено на підставі договору дарування від 19.06.2015 №2614, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А.В. Набувачем майна став ОСОБА_1 . Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 є керівником та головою комісії з припинення Чернівецької організації.
Вважає, що є підстави вважати, що у даному випадку ОСОБА_1 знав заздалегідь, що такий Договір не буде виконаний, що він має інші цілі, ніж передбачені цим Договором, тобто між відповідачами умисно укладено фіктивний правочин. Відтак, наведене свідчить, що укладення, зокрема, спірного Договору спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність.
А тому просив визнати недійсним договір дарування 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна - 662420273101, укладений 19.06.2015 між Чернівецькою обласною організацією Комуністичної партії України та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А. В. та зареєстрований за №2614 та скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна - 662420273101.
Рух справи в суді.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 вересня 2023 року було відкрито провадження по справіта призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження з викликом сторін та надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.
Крім того, ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 19 червня 2024 року залучено до участі в справі за позовом Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Чернівецької обласної організації Комуністичної партії України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог Комуністична партія України про визнання недійсним договору дарування, в якості якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 .
Аргументи учасників справи.
Представники позивача Міністерства юстиції України - Лунга І.О. та Ощипко І.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві та у відповіді на відзив, просили задовольнити позовні вимоги.
Представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав з підстав, викладених у відзиві на позов, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Відповідач Чернівецька обласна організація Комуністичної партії України про розгляд справи повідомлена в установленому законом шляхом неодноразового направлення судових повісток та доданих матеріалів за зареєстрованим місцем юридичної особи, однак поштові конверти повернуто до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Третя особа Комуністична партія України про розгляд справи повідомлена в установленому законом порядку шляхом неодноразового направлення судових повісток за зареєстрованим місцем юридичної особи, однак поштовий конверт повернуто до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, хоча був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи в суді. В письмових поясненнях, направлених на електронну адресу суду, повідомив, що перебуває закордоном та просить врахувати суд надані письмові пояснення, в яких він зазначає, що з 19.03.2018 року почав орендувати у фізичної особи ОСОБА_1 нежитлове приміщення, що розташоване в буд. АДРЕСА_2 . Загальна площа орендованого приміщення складає 23,9 кв. з моменту укладення договору використовував об?єкт оренди за його цільовим призначенням, відповідно до встановленої договором оренди №1 від 19.03.2018р. господарської мети. Навіть після припинення підприємницької діяльності зберігає у приміщенні належний йому товар та інвентар, який використовувався у його підприємницькій діяльності. Протягом часу оренди утримував приміщення в належному санітарному стані, своєчасно здійснював оплату за його користування. За час співпраці з ОСОБА_1 , у них склались довірливі, партнерські відносини. Заперечень, чи інших зауважень, щодо володіння та користування ним орендованим приміщенням, в тому числі, після закінчення терміну дії договору, від власника майна - ОСОБА_1 не надходило.
Суд, заслухавши пояснення сторін по справі, дослідивши письмові докази, давши оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, застосовуючи до визначених правовідносин норми матеріального та процесуального права, вважає, що позов підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Обставини справи, встановлені судом.
Судом встановлено, що 28.11.2002 року, ОСОБА_5 уклала з Управлінням юстиції в Чернівецькій області, в особі першого секретаря Чернівецького обласного комітету Комуністичної партії України договір дарування 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 86).
19.06.2015 року між Чернівецькою обласною організацією Комуністичної партії України в особі ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , укладено договір дарування 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна - 662420273101, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Іщенко А.В. та зареєстрований в реєстрі за №2614 (а.с.112).
Право власності ОСОБА_1 на 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна - 662420273101, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.06.2015 року, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 16-18).
Згідно з договором №1 оренди нежитлового приміщення від 19 березня 2018 року ОСОБА_1 уклав договір оренди з ОСОБА_2 , об'єктом оренди є нежитлове приміщення, що розташоване по АДРЕСА_2 , загальна площа об'єкта оренди складає 23,9 кв.м. (а.с. 105-106). Як слідує з акта приймання-передачі вказаного майна власник передав, а орендар прийняв в платне користування нерухоме майно (а.с. 107).
З наданих стороною позивача доказів встановлено, що Чернівецька обласна організація Комуністичної партії України, місцезнаходження: Україна, м. Чернівці, вул. Капеланська, буд.2, вид діяльності: діяльність політичних організацій (основний), керівник: ОСОБА_1 , який може вчиняти дії від імені юридичної особи, зареєстрована з Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань 05.05.1997 року, на даний час перебуває в стані припинення, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань від 22.08.2023 року (а.с.20).
Отже, місце реєстрації Чернівецької обласної організаціїї Комуністичної партії України збігається з місцезнаходженням спірного нерухомого майна.
Згідно з випискою з протоколу XXXIII звітно-виборної конференції Чернівецької обласної організації Компартії України від 17 травня 2003 року ОСОБА_1 обраний у склад обкому партії (а.с. 21-22). Також з витягу з протоколу організаційного пленуму Чернівецького обкому КПУ, вбачається що ОСОБА_1 обрано членом бюро (а.с.23-24).
Крім того, згідно з повідомленням вих №8 від 17.02.2015 р. ОСОБА_1 було обрано першим секретарем Чернівецького обкому Компартії України (а.с. 25).
З урахуванням доданих представником позивача витягів з протоколу пленуму Чернівецького обкому Компартії України від 15 листопада 2014 р. (а.с. 27-35), від 14 лютого 2015 р. (а.с. 36-37), з довідки вих. №5 від 18.02.2016 року, суд встановив, що ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору (19.06.2015 р.) був першим секретарем Чернівецького обкому компартії України, що ним не заперечувалось.
11.07.2014 Окружний адміністративний суд м. Києва відкрив провадження у справі №826/9751/14 за позовом Мін'юсту та Державної реєстраційної служби України до КПУ про заборону діяльності політичної партії у зв'язку з порушенням статті 5 Закону України від 05.04.2001 № 2365-ІІІ «Про політичні партії в Україні».
Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 року у справі № 826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022 року задоволено позов Міністерства юстиції України до Комуністичної партії України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Служба безпеки України, Всеукраїнське об'єднання свобода, Радикальна партія Олега Ляшка, Громадська організація «Воля-Громада-Козацтво», Українська республіканська партія, ОСОБА_2 , за участю Офісу Генерального прокурора про заборону діяльності політичної партії. Заборонено діяльність Комуністичної партії України. Передано майно, кошти та інші активи Партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.
Під час виконання Мін'юстом судового рішення в частині передачі майна, коштів та інших активів забороненої судом КПУ, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави встановлено, що після подання позовної заяви Мін'юсту КПУ безоплатно відчужила спірне нерухоме майно на підставі спірного договору дарування.
Спірний договір укладено після відкриття судом провадження у справі № 826/9751/14 про заборону діяльності КПУ.
Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Згідно із частиною першою статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах своєї компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункті 26 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, пункті 21 постанови від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункті 35 постанови від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, пункті 8.5 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункті 8.16 постанови від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах [див. постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (пункт 8.17) і № 922/1830/19 (пункт 7.2)]. Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3)].
Мін'юст є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Повноваження Мін'юсту визначаються Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення № 228).
Абзацом другим пункту 1 Положення № 228, зокрема, передбачено, що Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що, серед іншого, забезпечує формування та реалізацію державної політики з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань. Згідно з пунктом 3 цього Положення основними завданнями Мін'юсту є, зокрема, забезпечення формування та реалізації державної політики з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань. Отже, Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, громадських спілок, інших громадських формувань.
Одним з основних завдань Мін'юсту є забезпечення самопредставництва Мін'юсту, як органу державної влади, який у випадках, передбачених законом, бере участь у справах та діє в судах України від імені та в інтересах держави (підпункт 4 пункту 3 Положення № 228).
Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, бере участь у справах, діє в судах України від імені та в інтересах держави у випадках, передбачених законом (підпункт 541 пункту 4 Положення № 228).
Отже, Мін'юст є органом держави, який наділений повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах, діяти від імені та в інтересах держави в судах України, зокрема звертатися з позовами.
Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).
За змістом статті 215 ЦК України на звернення з позовом про визнання недійсним оспорюваного правочину, а також застосування наслідків нікчемного правочину мають право сторони правочину та заінтересовані особи.
Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».
Власний інтерес заінтересованої особи може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19).
Тобто у випадку, зокрема, наявності інтересу держави у перебуванні предмета спірного договору у власності конкретної особи Мін'юст в межах своїх повноважень може звертатись з відповідним позовом на захист такого інтересу держави.
Мін'юст у цій справі звернувся з позовом до суду у вересні 2023 року.
На момент звернення Мін'юсту до суду була чинною редакція Закону України «Про політичні партії в Україні», відповідно до частини четвертої статті 21 якої у разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається у рішенні суду. Перехід такого майна, коштів та інших активів у власність держави забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, Законом України «Про політичні партії в Україні» визначено, що перехід майна, коштів та інших активів політичної партії у власність держави у разі заборони судом політичної партії забезпечує Мін'юст.
За змістом підпункту 8335 пункту 4 Положення № 228 Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань вживає заходів до розшуку майна забороненої судом політичної партії; затверджує перелік майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, що передається у власність держави.
Задля виконання частини четвертої статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» Кабінет Міністрів України постановою від 12.08.2022 затвердив Порядок переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2022 № 896 (далі - Порядок № 896).
Як зазначено у пункті 1 Порядку № 896, цей Порядок визначає механізм виконання рішення суду про заборону політичної партії в частині переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень (далі - майно політичної партії).
Відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 Порядку № 896 після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави, Мін'юст вживає заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема за відомостями єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін'юст.
Не пізніше трьох робочих днів з дня отримання рішення суду Мін'юст надсилає до державних органів, зокрема АРМА, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності запити про надання інформації щодо майна політичної партії, які протягом п'яти робочих днів з дня отримання запиту зобов'язані надати запитувану інформацію.
Відповідно до абзаців першого та третього пункту 3 Порядку № 896 за результатами заходів із розшуку майна політичної партії Мін'юст складає та затверджує перелік майна політичної партії, переданого у власність держави. У разі виявлення майна політичної партії після затвердження переліку майна Мін'юст невідкладно вносить до нього відповідні зміни.
Ураховуючи наведене та беручи до уваги викладені у позовній заяві підстави та мету звернення з позовом - забезпечення передання спірного нерухомого майна у власність держави, суд вважає, що держава має інтерес у спірних правовідносинах. Мін'юст є державним органом, наділеним повноваженнями на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави як орган, на який покладено повноваження щодо вжиття заходів з розшуку майна забороненої політичної партії, складення та затвердження переліку майна політичної партії, переданого у власність держави.
Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 квітня 2025 по справі № 924/971/23.
Що стосується правової кваліфікації спірного договору.
Мін'юст зауважив, що за результатами опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що після відкриття 11.07.2014 судом провадження в адміністративній справі про заборону КПУ, остання відчужила близько 150 об'єктів нерухомості (адміністративні будівлі, житлові будинки, квартири, земельні ділянки), зокрема й спірне нерухоме майно на підставі спірного договору.
Набувачем спірного нерухомого майна став ОСОБА_1 , який є керівником та головою комісії з припинення Чернівецької організації Комуністичної партії України, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Укладення спірного договору, за твердженнями Мін'юсту, пов'язане з протиправною діяльністю політичної партії та має на меті уникнення передачі майна у власність держави.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову потрібно відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) - правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Такий підхід є сталим та знайшов відображення, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження 12-15гс19, пункт 7.43) від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 95), від 22.10.2022 у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21, пункт 102), від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23, пункт 221).
Принцип jura novit curia («суд знає закони»), зокрема, полягає у тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum dabo tibi ius).
Неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У зв'язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред'явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.
Тож для суду визначальними є фактичні підстави позову, наведені у поданій позивачем позовній заяві. На противагу фактичним підставам позову суд у його процесуальній діяльності не обмежують визначені позивачем правові підстави позову, оскільки саме суд зобов'язаний здійснити правову кваліфікацію обставин справи під час вирішення спору.
Мін'юст у позовній заяві та впродовж розгляду справи неодноразово звертає увагу на обставини, встановлені у рішенні Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14, та зазначає про антиконституційну діяльність КПУ, яка несла загрозу безпеці держави, суверенітету та територіальній цілісності держави, спрямована на незаконне захоплення державної влади. Просить визнати недійсним спірний договір з огляду на те, що КПУ здійснила відчуження спірного майна з порушенням закону для уникнення застосування наслідків заборони діяльності партії.
Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).
Згідно з положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216 ЦК України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п'ята статті 216 ЦК України).
Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов'язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.
У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Питання застосування статті 228 ЦК України досліджувалося і Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.
Загальні засади утворення і діяльності політичних партій визначені Конституцією України.
Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах (частини перша, друга статті 36 Конституції України).
Статтею 37 Конституції України встановлено, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12.06.2007 № 2-рп/2007 зазначив, що політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» (тут і далі, якщо окремо не зазначено інше, - в редакції на дату укладення спірного договору) політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Основний статус політичної партії - публічно-правовий. Політична партія є важливим інститутом представницької демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь в політичному житті суспільства та управлінні державою. Політичні партії беруть участь у виборах та формуванні влади, сприяють вираженню політичної волі громадян.
За змістом пункту 11 статті 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визначаються виключно законами України. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України у політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Можливість належного функціонування політичних партій у суспільстві є однією із загальних засад конституційного ладу держави, складовою якого є суспільний лад.
Отже, діяльність політичних партій спрямована на реалізацію публічного інтересу, зокрема вплив на формування державної політики та управління, та безумовно пов'язана з основними політичними процесами у державі, невід'ємною частиною яких є збереження та розвиток української державності в умовах незалежності з урахуванням закріплених у Конституції України принципів, порушення яких у діяльності політичних партій в силу приписів статті 37 Конституції України не допускається.
Діяльність політичних партій підлягає державному контролю. Право політичних партій набувати, володіти та розпоряджатися майном піддається законодавчим обмеженням, що зважаючи на значимість політичних партій в політичному житті суспільства повинно слугувати додатковою гарантією їх законної діяльності.
Враховуючи те, що основною метою діяльності політичних партій є сприяння формуванню та вираженню політичної волі громадян, участь у виборах та інших політичних заходах, здійснення володіння, користування та розпоряджання майном політичних партій повинно здійснюватися для досягнення зазначеної мети.
Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.
Закон наділяє політичну партію статусом юридичної особи для виконання політичною партією передусім публічно-правових функцій, спрямованих на досягнення мети створення політичної партії.
Тобто будучи суб'єктом публічно-правових відносин, у приватноправових відносинах політична партія бере участь виключно у тій мірі, яка необхідна для забезпечення її існування та діяльності як суб'єкта публічно-правових відносин.
Правосуб'єктність політичної партії як юридичної особи є спеціальною, вона підпорядкована меті участі такої організації у публічних відносинах, пов'язаних зі здобуттям публічної влади, та інших суспільно важливих для держави відносинах.
Статтею 14 Закону України «Про політичні партії в Україні» визначено, що держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.
Використання належного політичній партії майна (коштів) не з метою реалізації її статутних завдань суперечить приписам статті 14 Закону України «Про політичні партії в Україні». Це означає, що відчуження майна політичної партії повинно відповідати публічним цілям партії, тобто фінансувати її політичну, організаційну чи соціальну діяльність.
Згідно з частиною першою статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні» політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України.
Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з'їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з'їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі (частина друга статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні»).
З наведених приписів нормативних актів слідує, що законодавство встановлює обмеження та заборони щодо розпорядження майном політичних партій. Майно, що належить політичній партії, повинно використовуватися з метою реалізації статутних завдань політичної партії, таке майно може передаватися на благодійні цілі лише у разі припинення діяльності політичної партії шляхом реорганізації чи саморозпуску.
Законодавство виключає можливість розподілу майна, що належить політичній партії як неприбутковій організації, між її засновниками або учасниками (членами). Учасники політичних партій не мають майнових прав на майно політичної партії, навпаки, вони вносять обов'язкові членські внески на створення та діяльність партії. Майно політичної партії не може переходити її членам, у тому числі і у разі припинення діяльності політичної партії.
Суд встановив, що ОСОБА_1 на момент укладення спірного договору дарування був членом керівних органів Чернівецької обласної організаціїї Комуністичної партії України, а на цей час є керівником та головою комісії з припинення Чернівецької організації Комуністичної партії України, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Суд також установив, що місце реєстрації Чернівецької обласної організаціїї Комуністичної партії України збігається з місцезнаходженням спірного нерухомого майна. Тобто майно політичної партії було безоплатно відчужено пов'язаній особі, яка була членом політичної партії та займала одну з керівних посад.
На переконання суду, передача КПУ спірного нерухомого майна в дар ОСОБА_1 , який є пов'язаною з дарувальником особою, свідчить про недобросовісну поведінку сторін спірного правочину. Укладення спірного договору дарування спрямоване на збереження контролю над майном політичної партії пов'язаною особою, яка входить до складу керівних органів політичної партії.
Для належної правової кваліфікації спірного договору дарування важливою є оцінка обставин, за яких такий договір було укладено, а саме після початку провадження у справі №826/9751/14 про заборону діяльності КПУ.
Суд в межах справи № 826/9751/14 встановив обставини, які свідчать про те, що діяльність КПУ становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямована на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.
Укладаючи спірний договір, КПУ знала про звернення Мін'юсту з позовом про заборону діяльності КПУ та усвідомлювала наслідки можливого задоволення адміністративного позову (втрата контролю над майном та іншими активами партії). Внаслідок вчинення правочину відбулося відчуження майна, призначеного для здійснення статутної діяльності політичної партії, всупереч закону, з умислом на укладення правочину з протиправною метою.
Виходячи з обставин справи, сторони спірного договору дарування усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину і суперечність його мети публічному порядку (публічно-правовим відносинам, які визначають основи суспільного ладу держави) та свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Підсумовуючи викладене вище суд приходить до висновку, що укладаючи спірний договір дарування КПУ діяла всупереч вимогам статті 14, частини другої статті 23 Закону України «Про політичні партії в Україні». Як діяльність політичної партії, яка завдає шкоди державній безпеці, так і розпорядження майном політичної партії не у спосіб і не для мети, визначеної законом, є порушенням публічного порядку.
Нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Подібний висновок міститься й у пункті 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.
Отже, з урахуванням викладеного спірний договір є нікчемним на підставі приписів частин першої, другої статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.
Щодо способу захисту порушеного права
Для захисту інтересів держави Мін'юст просить визнати недійсним спірний договір та скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам [подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)].
У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов'язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то зазначає про це у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечувати відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Судове рішення щодо правових наслідків недійсного правочину, в якому суд у мотивувальній частині робить висновки щодо дійсності чи нікчемності правочину, відповідає зазначеному принципу (пункт 33.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 496/3134/19).
З огляду на викладене вимога позову про визнання нікчемного спірного договору недійсним задоволенню не підлягає саме з підстав її невідповідності критеріям ефективності та належності способів захисту порушеного права.
Водночас, відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Тобто для ефективного захисту інтересу держави у цій справі необхідно повернути спірне нерухоме майно у власність КПУ, тим самим застосувавши наслідки недійсності нікчемного договору.
Саме застосування наслідків недійсності правочину (реституція), як юридичний наслідок констатації нікчемності договору є належним та ефективним способом захисту порушеного права держави в цій справі.
Заявляючи вимогу про скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно, Мін'юст має на меті повернути таке майно КПУ.
В силу абзаців другого, третього частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасування державної реєстрації прав ОСОБА_1 на спірне нерухоме майно призведе до державної реєстрації набуття прав КПУ на таке нерухоме майно [див. mutatis mutandis пункти 127-133 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].
У цій справі позивач обґрунтовує позовні вимоги інтересом держави щодо повернення спірного нерухомого майна (раніше відчуженого на користь ОСОБА_1 за безвідплатним договором) у власність КПУ задля забезпечення реалізації процедури передачі такого майна державі.
Державна реєстрація прав на майно за КПУ за наслідками скасування реєстрації права ОСОБА_1 підтверджує повернення майна попередньому власнику.
Щодо застосування позовної давності
Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Частиною третьою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.
Законодавець у частині третій статті 261 ЦК України встановив особливості початку перебігу позовної давності.
З урахуванням принципу розумності та справедливості очевидним є те, що закріплення особливого початку перебігу з початком виконання нікчемного правочину має поширюватися тільки на сторони нікчемного правочину, оскільки саме сторони (сторона) здійснюють виконання і, зрозуміло, їм про його здійснення має бути відомо. Тобто презюмується, що сторони (сторона) нікчемного правочину обізнані про початок його виконання.
Для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою, яка пред'явлена стороною такого правочину, належить застосовувати частину третю статті 261 ЦК України.
Водночас вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою (абзац 1 частини п'ятої статті 216 ЦК України).
Заінтересована особа (не сторона нікчемного правочину) вочевидь може й не знати про існування нікчемного правочину, а також про те, що почалося виконання нікчемного правочину.
Отже, для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, яка пред'явлена заінтересованою особою (не стороною нікчемного правочину), належить застосовувати частину першу статті 261 ЦК України. Початок перебігу позовної давності в такому випадку починається з наступного дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (див. близькі за змістом висновки у постановах Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 638/16768/19, від 29.11.2022 у справі № 910/4905/20, від 22.01.2025 у справі № 753/6230/22).
Оскільки держава (в інтересах якої до суду звертається Мін'юст) не є стороною спірного договору, то початок перебігу позовної давності для неї визначається за правилами частини першої статті 261 ЦК України.
Такий підхід узгоджуються з висновком, сформульованим ЄСПЛ у справі «Фінікарідов проти Кіпру» (Finikaridov v. Cyprus) про те, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.
Отже, на Мін'юст у цій справі покладається обов'язок із доведення тієї обставини, що держава в особі уповноваженого органу не могла довідатися про спірний договір раніше, ніж фактично довідалася. Водночас відповідачі не тільки не позбавлені процесуальної можливості наводити заперечення на такі доводи позивача, а й у силу принципу змагальності судового процесу мають довести, що держава в особі Мін'юсту могла дізнатися про порушення своїх прав раніше.
У справі «Богдель проти Литви» (Bogdel v. Lithuania) ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган «здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено».
Судом встановлено, що спірний договір між Чернівецькою обласною організацією Комуністичної партії України в особі ОСОБА_6 та ОСОБА_1 було укладено 19.06.2015. Одночасно з укладенням спірного договору спірне нерухоме майно перейшло до ОСОБА_1 та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Суд враховує, що 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/9751/14, яким заборонено діяльність КПУ, набрало законної сили, і саме з цієї дати у Мін'юсту як уповноваженого суб'єкта виникли підстави для визначення переліку майна, коштів та інших активів забороненої політичної партії.
Після виявлення факту укладення спірного договору та його наслідків (переходу права власності на майно) Мін'юст 11.09.2023 звернувся до суду із цим позовом.
Отже, позивачем не пропущений строк на звернення до суду. Мін'юст після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 законної сили, діючи в інтересах держави у межах своїх повноважень на виконання обов'язку щодо розшуку майна політичної партії, здійснив відповідний моніторинг і у зв'язку з цим міг дізнатись про вчинення спірного договору щодо передачі спірного нерухомого майна.
Оскільки держава в особі Мін'юсту звернулася з цим позовом до суду 11.09.2023, а відповідач не довів, що держава могла дізнатися про порушення своїх прав раніше, то суд приходить до висновку про те, що строк звернення до суду із цим позовом не пропущений.
Щодо правомірності втручання держави у право власності.
Наслідком визнання спірного договору недійсним є повернення спірного нерухомого майна у власність політичної партії та подальший перехід майна у власність держави відповідно до частини четвертої статті 21 Закону України «Про політичні партії в Україні» на підставі рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі № 826/9751/14. Натомість право власності ОСОБА_1 на таке майно припиняється.
У контексті вибуття майна з власності ОСОБА_1 суд зауважує, що критерії оцінки правомірності втручання держави у право власності закріплені у статті 1 Першого протоколу та сформовані у прецедентній практиці ЄСПЛ.
Зокрема, у статті 1 Першого протоколу встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ приписи статті 1 Першого протоколу містять три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.
Отже, оцінка відповідності втручання у право власності повинна відбуватись із застосуванням таких критеріїв, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря).
Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу ЄСПЛ визначає законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited» v. Ukraine)].
ЄСПЛ також зауважив, що обмеження прав має безпосередньо передбачатись національним законом, який повинен існувати на момент введення такого обмеження, бути доведеним до відома громадянам та відповідати певним критеріям якості, оскільки обмеження прав повинні бути зрозумілими для кожного. Такі обмеження також мають відповідати легітимній меті, яка зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання має відповідати і вимогам співмірності, яка передбачає, що характер і обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага, який є безальтернативним і достатнім, проте не надмірним.
Так, особою, втручання у майнові права якої здійснює держава, є ОСОБА_1 . Водночас таке втручання з урахуванням установлених фактичних обставин цієї справи нерозривно пов'язане з протиправною діяльністю КПУ та вчиненням сторонами правочину, який суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України).
Досліджуючи дотримання в цій справі всіх наведених критеріїв, суд не може не врахувати пов'язаність між собою КПУ та ОСОБА_1 . Тому обставина правомірності втручання держави в право власності ОСОБА_1 в контексті законності та легітимності такого втручання не може оцінюватися безвідносно до обставин, які стали передумовами запровадження державою процедури примусового припинення (заборони) політичної партії та, відповідно, спонукали КПУ до відчуження належних їй майнових активів на користь пов'язаної з нею особи.
Оскільки, обмеження прав політичної партії на володіння, користування та розпорядження майном прямо закріплені в національному законодавстві, а договір дарування спірного нерухомого майна кваліфікований судом, як нікчемний на підставі частини першої статті 228 ЦК України, то суд констатує дотримання в цій справі критерію законності втручання держави у право власності ОСОБА_1 .
Щодо наявності легітимної мети для відповідного втручання, то суд наголошує на такому. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального («суспільного», «публічного») інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (справа «Трегубенко проти України» («Tregubenko v. Ukraine», пункт 54).
У рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначив, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування є проявом свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ також вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права особи без нагальної на те потреби та про те, що уповноважені органи державної влади повинні насамперед оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Відтак, вибуття спірного нерухомого майна із власності ОСОБА_1 переслідує зазначену легітимну мету, не є самоціллю здійснюваного державою втручання, а вчиняється безпосередньо в інтересах суспільства.
Щодо критерію пропорційності, то суд наголошує на тому, що ЦК України, за загальним правилом, захищає права винятково добросовісного набувача й лише у разі набуття майна за відплатним договором, а не у випадках його набуття за безоплатним договором, що кореспондується з приписами частини третьої статті 388 ЦК України, за змістом якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Тож, з огляду на безоплатний характер спірного договору, обставини пов'язаності КПУ та ОСОБА_1 , які укладаючи правочин діяли недобросовісно та порушили публічний порядок, суд констатує, що втручання в право власності ОСОБА_1 не становитиме для нього надмірного тягаря й відповідатиме сталій практиці Європейського суду з прав людини.
З огляду на викладене, суд вважає втручання держави у право на майно правомірним.
Висновки за результатами судового розгляду
Згідно з ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29.
За таких обставин, інші доводи учасників справи не стосуються предмету доказування в межах спірних правовідносин.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та оцінюючи належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, розглянувши справу в межах заявлених вимог, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог позивача.
Щодо судових витрат
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як роз'яснив пленум Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі у своїй постанові «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» №10 від 17.10.2014 року при повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
Як вбачається з платіжної інструкції №1599 Міністерством юстиції України сплачено судовий збір у загальному розмірі 5368,00 грн.
Отже, вказані судові витрати, у зв'язку із частковим задоволенням позову, підлягають стягненню з відповідачів в рівних частинах по 1342 грн. з кожного.
На підставі викладеного та керуючисьст.ст. 37, 92 Конституції України, ст.ст. 2, 11, 15, 16, 170, 202-204, 215, 216, 228, 256, 261 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 247, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд, -
Ухвалив:
Позов Міністерства юстиції України до ОСОБА_1 , Чернівецької обласної організації Комуністичної партії України, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Комуністична партія України, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору - задовольнити частково.
Скасувати державну реєстрацію прав ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) на 3/100 частки нежитлового приміщення загальною площею 82,2 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 662420273101.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь Міністерства юстиції України (вулиця Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ: 00015622) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1342 (одна тисяча триста сорок дві) гривні.
Стягнути з Чернівецької обласної організації Комуністичної партії України на користь Міністерства юстиції України (вулиця Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ: 00015622) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1342 (одна тисяча триста сорок дві) гривні.
В задоволенні іншої частини вимог відмовити.
З повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись 25 липня 2025 року.
Апеляційна скарга може бути подана протягом 30 днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Суддя: