Номер провадження: 22-ц/813/3227/25
Справа № 947/12009/23
Головуючий у першій інстанції Бескровний Я.В
Доповідач Сєвєрова Є. С.
24.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Погорєлової С.О., Таварткіладзе О.М.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Інком 2019», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Київська державна нотаріальна контора у місті Одеса,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2024 року у складі судді Бескровного Я.В.,
встановив:
У квітні 2023 року, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ТОВ «Інком 2019», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Київська державна нотаріальна контора у місті Одеса, у якому просила визнати за нею право власності на частини квартири АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на частини квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ; витребувати у ОСОБА_2 на її користь квартиру АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у користуванні нею квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_2 та скасувати державну реєстрацію прав на нерухоме майно Карлюги, Ковальова, ТОВ «Інком 2019» та Іштукіна на вказану квартиру.
Позов вмотивовано тим, що вона є власницею 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 як частини спільного сумісного майна подружжя, а також власником другої 1/2 частки цієї ж квартири, отриманої в порядку спадкування після свого чоловіка, та враховуючи, що вказане нерухоме майно було, на думку позивача, привласнене іншою особою з підміною реквізитів адреси об'єкту та вибуло з володіння позивача поза її волею, та волею померлого чоловіка, і на теперішній час зайняте відповідачем ОСОБА_2 .
Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2024 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частини квартири АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на частині квартири АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ; витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ; усунено перешкоди у користуванні ОСОБА_1 квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_2 , у задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Київського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2024 року в частині задоволення позовних вимог та прийняти у цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишити без змін та стягнути на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги та витрати на професійну правничу допомогу.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, щовін категорично не погоджується з оскаржуваним рішенням у справі в частині задоволення позовних вимог, оскільки він є добросовісним набувачем, який на підставі оплатного договору, посвідченого приватним нотаріусом, набув право власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відсутності будь-яких арештів, обмежень чи заборон. Крім того, судом першої інстанції повністю проігноровано, що ОСОБА_1 не прийняла спадщину, що унеможливлює поєднання в одному позові віндикаційних та негаторних позовних вимог, які можуть бути заявлені виключно власником, а також суттєві розбіжності в технічних характеристиках об'єкта нерухомого майна, які вказують на те, що об'єкт, про який в своєму позові зазначає ОСОБА_1 , та об'єкт, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 , є різними об'єктами нерухомого майна. Зазначає, що оскаржуване рішення не містить жодних обґрунтувань або відомостей про наявність інформації чи документів щодо обставин, які могли б підтвердити обізнаність ОСОБА_2 про наявність перешкод для укладення договору купівлі-продажу чи про те, що продавець не мав права відчужувати майно. Оскільки добросовісність ОСОБА_2 презюмується, а рішення Київського районного суду м. Одеси не містить обґрунтування протилежного, таке рішення повинно бути скасовано.
Доводи скарги також мотивовані тим, що ОСОБА_1 пропустила строк на прийняття спадщини, не отримала свідоцтво про право на спадщину, та не має жодних майнових прав на спірний об'єкт нерухомого майна. Більш того, відсутність будь-яких речових прав на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , підтверджується і самою ОСОБА_1 фактом звернення до суду з цим позовом, в тому числі, про визнання права власності. У свою чергу, звертатися до суду з позовом про витребування майна чи усунення перешкод у користуванні майна може лише власник такого майна, якою ОСОБА_1 не є, що в цілому свідчить про відсутність у ОСОБА_6 права на звернення до суду з даним позовом.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Встановлено, що на підставі договору купівлі - продажу від 30.12.1993 ОСОБА_7 належала квартира АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 25.06.1997 по справі № 2-1386/97 встановлено, що на момент розгляду справи існували два актових записи про народження однієї людини - первинний (№3477 від 01.09.1936 щодо народження ОСОБА_5 ) та відновлений (№ 896 від 29.06.1952 щодо народження ОСОБА_7 ). Відновлений запис про народження судом анульовано.
Між ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 26.02.1975 укладено шлюб, про що складено актовий запис № 184 від 26.02.1975.
ОСОБА_8 після укладення шлюбу прийняла прізвище чоловіка - “ ОСОБА_9 ».
Відповідним записом про внесення змін від 17.10.1997 у вищезазначеному актовому записі про укладення шлюбу ім'я нареченого було замінено з “ ОСОБА_10 » на “ ОСОБА_11 ».
Вищезазначене вбачається зі свідоцтва про одруження від 13.08.1998 та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00031756643 від 21.07.2021, з врахуванням всіх записів про внесені зміни.
ОСОБА_7 зазначався з цим іменем до 1997 року, а у всіх документах, складених після 1997 року іменувався вже як ОСОБА_5 .
Отже встановлено, що з 27.02.1975 ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_12 ), ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який до 1997 року іменувався ОСОБА_7 .
Відповідно до довідки Адресно-Довідкового Бюро Одеської області № 000307 від 28.09.2005 ОСОБА_5 був знятий з обліку з 22.10.2003 у зв'язку з виїздом до Німеччини.
Відповідно до свідоцтва про смерть №900/2005 від 14.06.2012, виданого у місті Гамбург (ФРН) Відділом запису актів цивільного стану та громадянства Гамбург-Норд Федеративної Республіки Німеччина, апостильованого у м. Гамбург (ФРН) ІНФОРМАЦІЯ_4 за номером 2930/22 Управлінням внутрішніх справ та спорту Відомства зі справ міграції Федеративної Республіки Німеччина, у місті Гамбург Федеративної Республіки Німеччина ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_5 , що проживав у м. Гамбург, був народжений ІНФОРМАЦІЯ_2 в Україні, м. Одеса, та на момент смерті був одружений з позивачкою.
28.09.2005 ОСОБА_1 направила на адресу Третьої Одеської державної нотаріальної контори телеграму, в якій зазначила про прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_5 , телеграму Третьою Одеською державною нотаріальною конторою отримано та зареєстровано за вхідним номером №3859 від 28.09.2005. Також у спадковій справі наявна повторна телеграма від 28.09.2005 від ОСОБА_1 аналогічного змісту, що була зареєстрована Третьою Одеською державною нотаріальною конторою за вхідним номером №3856 від 28.09.2005.
На підставі телеграми Третьою Одеською державною нотаріальною конторою 29.09.2005 відкрито спадкову справу № 1334/2005 (у спадковому реєстрі № 37396414) щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Листом Третьої ОДНК № 4540 від 05.10.2005 ОСОБА_1 повідомлено про необхідність надання додаткової інформації та документів.
21.07.2021 спадкову справу № 1334/2005 (у спадковому реєстрі № 37396414) передано до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі, справі надано новий номер у нотаріуса № 791т/2021, номер у спадковому реєстрі не змінився.
За життя ОСОБА_5 заповіту не складено, що перевірено нотаріусом при відкритті спадкової справи.
21.07.2021 ОСОБА_1 звернулася до Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі з проханням видати їй свідоцтво на право власності на 1/2 частку в квартирі, що перебувала у спільній сумісній власності подружжя та титульним власником якої виступав її померлий чоловік ОСОБА_5 , а також з проханням видати їй свідоцтво про право на спадщину, яка залишилася після її померлого чоловіка ОСОБА_5 .
Листами Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі від 21.07.2021 № 5152/02-14 та № 5172/02-14 повідомлено про факт реєстрації її заяв від 21.07.2021 у реєстрах вхідної кореспонденції та про необхідність надання додаткових документів для подальшого вчинення нотаріальних дій за цими заявами, тобто для видачі свідоцтва про право власності та свідоцтва про право на спадщину.
Постановою про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 ОСОБА_1 , від імені якої діяв представник за довіреністю ОСОБА_13 , державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Савицькою О.Ю. відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_5 .
Постановою про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 22.08.2022 ОСОБА_1 , від імені якої діяв представник за довіреністю ОСОБА_13 , державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одесі Савицькою О.Ю. відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_5 .
Постанови про відмову у вчиненні нотаріальних дій вмотивовані наявністю в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за іншою особою, наведено номери записів про право, дати реєстрації права та інформацію про державного реєстратора, яким внесено вказані записи до реєстру.
Задовольняючи позов, суд виходив з того, що ОСОБА_1 своєчасно прийняла спадщину після смерті чоловіка, що надає право вважатися спадкоємцем померлого.
Такий висновок ґрунтується на законі, доводи апеляційної скарги його не спростовують.
Відповідно до п.13,110 Інструкції від 14.06.1994 №18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви та інші документи підписуються у присутності нотаріуса. Якщо угода, заява чи інший документ підписаний за відсутності нотаріуса, громадянин повинен особисто підтвердити, що документ підписаний ним.
Заяви про прийняття спадщини, про відмову від неї та про видачу свідоцтва про право на спадщину повинні бути зроблені в письмовій формі.
Справжність підпису на таких заявах повинна бути нотаріально засвідченою.
Засвідчувати справжність підпису на заяві не потрібно у випадку, коли така заява подається спадкоємцем до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини особисто. У цьому випадку державний нотаріус встановлює особу спадкоємця і перевіряє справжність його підпису, про що робить відмітку на заяві, де зазначає найменування документа, що посвідчує особу заявника, номер та дату його видачі, найменування установи, підприємства, організації, яка його видала, рік народження спадкоємця.
Якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається державним нотаріусом, а спадкоємцю пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до державної нотаріальної контори.
Проте особиста неявка для підтвердження справжності підпису не свідчить про те, що строк пропущений, якщо встановлено, що саме ця особа звернулася до нотаріальної контори про прийняття спадщини, і строком видача свідоцтва про право на спадщину, як і посвідчення раніше поданої заяви, не обмежено.
Не доведено, що заяву про прийняття спадщини подано не ОСОБА_1 , відтак остання в межах строку прийняття спадщини її прийняла.
Крім того, квартира придбана під час шлюбу, а тому в силу вказаних обставин ОСОБА_1 належить їнша її частина, відтак суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив вимоги про визнання за позивачкою права власності.
Також встановлено, що квартира, загальною площею 42,4 кв.м, житловою площею 19,0 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 . Реєстрацію об'єкту та речового права здійснено 01.11.2019 (реєстраційний номер об'єкту 1637854951101, номер відомостей про речове право 33965520) державним реєстратором приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. у зв'язку з посвідченням нею договору купівлі-продажу нерухомого майна № 2251 від 01.11.2019, який зазначено у якості підстави набуття речового права (права власності).
Зміст договору купівлі-продажу нерухомого майна, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. 01.11.2019, та зареєстрованого в реєстрі за № 2251, свідчить про те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , продав, а ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП НОМЕР_2 , прийняв і оплатив квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м, житловою площею 19,0 кв.м.
ОСОБА_3 набув право на спірну квартиру в травні 2019 року від відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКОМ 2019» на підставі Акту приймання-передачі майна від 10.05.2019, підписи директора Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНКОМ 2019» Іштукина Д.Ф. та ОСОБА_3 на якому посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С. 10.05.2019, та зареєстровано в реєстрі за № 810, 811.
Відповідно до Акту приймання-передачі майна від 10.05.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю “ІНКОМ 2019» (код ЄДРПОУ: 42887680) в особі директора Іштукина Д.Ф. передало, а ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) прийняв квартиру, об'єкт житлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м.
До цього, відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю “Інком 2019» (код ЄДРПОУ: 42887680), набуло право на спірну квартиру в квітні 2019 року від відповідача ОСОБА_4 як внесок до статутного капіталу товариства на підставі Акту приймання-передачі майна від 04.04.2019, підписи ОСОБА_4 та директора ТОВ “ІНКОМ 2019» Ковальова О.В. на якому посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дімітровою Т.А. 04.04.2019, та зареєстровано в реєстрі за № 404, 405.
За змістом вказаного Акту приймання-передачі майна від 04.04.2019 ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) передав, а Товариство з обмеженою відповідальністю “Інком 2019» (код ЄДРПОУ: 42887680) в особі директора Ковальова О.В. прийняло у якості внеску 100% статутного капіталу квартиру, об'єкт житлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 42,4 кв.м.
В свою чергу, ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) набув право на спірну квартиру у 1997 році на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997, укладеного на Універсальній товарній біржі “КАФА» , додатком є технічний паспорт від 07.11.1993, після чого Виконавчим комітетом Одеської міської ради було видано свідоцтво про право власності на квартиру НОМЕР_4 від 18.04.2009. Вказана інформація вбачається зі змісту Дублікату від 26.12.2014 свідоцтва про право власності на квартиру свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_4 від 18.04.2009, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради.
Жодних інших доказів, зокрема копії договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997, укладеного на Універсальній товарній біржі “КАФА», технічного паспорту від 07.11.1993, свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_4 від 18.04.2009 до матеріалів справи сторонами не надано.
Натомість, в матеріалах справи наявний лист КП “БТІ» ОМР №1683/03.01-05 від 05.06.2023, яким на виконання ухвали від 19.04.2023 про забезпечення доказів суд повідомлено, що за інформацією Юридичного департаменту Одеської міської ради Свідоцтво про право власності на квартиру НОМЕР_4 від 18.04.2009 та його дублікат від 26.12.2014 Виконавчим комітетом Одеської міської ради ніколи не видавався.
Зважаючи на викладені обставини, судом вірно встановлено, що ОСОБА_7 набуто у встановленому законом порядку право власності на квартиру АДРЕСА_3 у вказаному багатоквартирному будинку ще 30.12.1993 та здійснено реєстрацію договору в ОМБТІ 23.05.1994, і вказане право в подальшому не відчужувалось, що підтверджується як матеріалами справи в цілому, так і, зокрема, відповіддю КП “БТІ» ОМР від 12.08.2022 № 17254/04-04 щодо архівного запису про реєстрацію прав.
Судом також встановлено, що об'єкти нерухомого майна, які розташовані в будинку, що має адресу: “ АДРЕСА_4 » та “ АДРЕСА_4 » обліковувалися та архівувалися до 31.12.2012, як такі що розташовані в одній будівлі.
КП “БТІ» ОМР не надано інформації щодо реєстрації до 31.12.2012 інших квартир АДРЕСА_3 за вказаною адресою або ж щодо записів про будь-яких інших власників цього об'єкту нерухомості у своїй відповіді, хоча згідно відповіді КП “БТІ» ОМР облік та архівування об'єктів за вказаними адресами “11/1» та “11 корп. 1» здійснювалися, як таких що розташовані в одній будівлі, тож технічний паспорт від 07.11.1993 на об'єкт ОСОБА_4 , який в той період виконувався виключно силами ОМБТІ, договір № 401/97 від 30.10.1997 про придбання ОСОБА_4 квартири, який мав бути поданий на реєстрацію в ОМБТІ, так само, як і інформація про власника цього об'єкту ОСОБА_4 , мали б бути наявні у розпорядженні вказаного підприємства і зберігатися разом з документами позивача.
Отже, суд дійшов вірного висновку, що фактично єдиним документом, в якому згадується існування договору купівлі-продажу нерухомого майна № 401/97 від 30.10.1997, укладеного на Універсальній товарній біржі “КАФА»» та технічного паспорту від 07.11.1993, є копія дублікату від 26.12.2014 свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_4 від 18.04.2009, але ані вказаний дублікат свідоцтва, ані свідоцтво ніколи не видавалися Виконавчим комітетом Одеської міської ради.
Таким чином, набуття в законний спосіб квартири ОСОБА_4 є недоведеним, в той самий час встановлено, що право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 до 31.12.2012 за Іштукиним в реєстрах ОМБТІ не обліковувалося, однак пізніше було зареєстроване за ним в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі вищезазначеного Дублікату від 26.12.2014, після чого перейшло від Іштукина до ТОВ “ІНКОМ 2019», далі від ТОВ “ІНКОМ 2019» до ОСОБА_3 , і в подальшому від ОСОБА_3 до ОСОБА_2 .
Суд обґрунтовано відхилив доводи представника ОСОБА_2 щодо відмінних технічних характеристик об'єкту, який перебуває у власності відповідача ОСОБА_14 та об'єкту, право на яке вимагає захистити позивачка.
Так, відповідно до змісту технічного паспорту від 17.12.1993, виданого ОМБТІ, на ім?я ОСОБА_15 (об?єкт сторони позивача) та технічного паспорту від 31.07.2018, виданого ФОП ОСОБА_16 , на ім?я ОСОБА_17 (об'єкт сторони відповідачів) квартира АДРЕСА_3 має наступні технічні характеристики (зліва т/п від 1993 р., зправа т/п від 2018 р.):
1)поверх об?єкту: 9 пов. = 9 пов.;
2)загальна кількість поверхів будинку: 16 пов. = 16 пов.;
3)матеріал перекриття: залізобетонні плити = залізобетонні блоки
4)загальна площа: 42,4 кв.м = 42,4 кв.м;
5)корисна площа: 36,7 кв.м = 36,7 кв.м;
6) жила площа: 19,0 кв.м = 19,0 кв.м;
7)підсобна площа: 17,7 кв.м = 17,7 кв.м;
8)висота стелі: 2,6 кв.м = 2,60 кв.м;
9)площа 1-ї кімнати: 19,0 кв.м=19,0 кв.м;
10) площа кухні: 7,6 кв.м = 7,6 кв.м;
11) площа санвузол (ванна кімната): 2,6 кв.м = 2,6 кв.м;
12) площа туалету: 1,0 кв.м = 1,0 кв.м;
13) площа коридору: 4,9 кв.м = 4,9 кв.м;
14) площа вбудована шафа (кладовка): 0,2+1,4 кв.м = 0,2+1,4 кв.м;
15) площа лоджії: 1,5+4,2 кв.м = 1,5+4,2 кв.м;
З наведеного вбачається, що всі основні показники технічних характеристик об?єктів нерухомості, які наведені у вказаних технічних паспортах є ідентичними, а відмінності між двома технічними паспортами фактично полягають у різних номерах внутрішніх приміщень, зазначених на плані квартири, та які цим приміщенням присвоюються технічним експертом, при здійсненні замірів та кресленні плану, підготовці технічного паспорту.
Отже, доводи про існування значних відмінностей в технічних характеристиках об?єкту нерухомого майна в технічній документації сторін спору, не знаходять свого підтвердження в матеріалах справи і не вбачається з наявних у справі доказів.
Доводи щодо відмінності об'єктів нерухомого майна через різний номер будинку в адресі об'єкту позивача та відповідача, зводилися фактично до твердження про існування двох різних об'єктів нерухомості, є неспроможними з огляду на наявні в матеріалах справи докази, в тому числі з огляду на інформацію про здійснення обліковування та архівування КП “БТІ» ОМР (раніше ОМБТІ, КП “ОМБТІ та РОН») до 31.12.2012 всіх об'єктів з цими двома адресами як таких, що розташовані в одній будівлі.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо неможливості витребувати оплачене майно та неможливості застосування механізму віндикації до добросовісного набувача не можуть бути підставою скасування рішення суду.
Встановлено, що ані ОСОБА_7 , ані ОСОБА_1 не висловлювали волю на відчуження спірної квартири, відтак вона вибула з володіння поза волею власника.
Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.
У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв'язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).
Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року в справі N 204/8017/17 (провадження N 14-29цс23).
Правовий аналіз положень статей 387, 388 ЦК України свідчить про те, що право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 461/12525/15-ц (провадження N 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі N 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягарю, покладеному на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з'ясуванню підлягає й те, чи знав або чи міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі N 914/2618/16, пункт 52).
У постанові від 27 листопада 2024 року в справі N 204/8017/17 (провадження N 14-29цс23), Велика Палата Верховного Суду констатувала, що 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв'язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме, що спірна квартира, яка була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_5 без будь-якого правочину щодо відчуження права власності на квартиру та без його відома стала об'єктом права власності відповідачів, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира дійсно вибула із власності володільця поза його волею, що є підставою для задоволення позовних вимог про витребування спірного майна на її користь.
Витребування такого майна на користь законних власників від останнього набувача ОСОБА_2 є пропорційним втручанням у право власності останнього, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
За обставинами цієї справи не встановлено факту чи наміру зловживання ОСОБА_5 , ОСОБА_1 своїми правами щодо спірного нерухомого майна, яке вибуло з їх володіння поза їх волею (за відсутності будь-якої зовнішньої об'єктивної форми вираження її волевиявлення), тому немає підстав для відмови у захисті їх права власності.
Водночас ОСОБА_2 , добросовісність якого спростована не була, не звільняється від негативних наслідків, які можуть виникнути при виборі недобросовісного контрагента.
Окрім інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, особа, яка придбає майно, оцінює й інші обставини, які можуть свідчити про сумнівний характер вчинюваного правочину, зокрема, факт неодноразового протягом короткого проміжку часу перепродажу майна, поведінка продавця тощо.
Тому за обставин вибуття майна із власності законного володільця поза його волею, за відсутності його волевиявлення, витребування цього майна у особи, добросовісність дій якого спростовано не було, на користь законного володільця є належним і виправданим способом захисту права останнього.
Право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. У випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння (постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі N 760/10998/18).
Крім цього, витребування від ОСОБА_2 майна, яке належить та вибуло з його володіння поза його волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між інтересами позивача та інтересами відповідача, який не позбавлений права на відшкодування завданих йому збитків, зокрема, в порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до незаконного набувача, в якого придбав нерухоме майно на підставі договору міни.
Тому повернення власниці протиправно відчуженого нерухомого майна переслідує легітимну мету. З огляду на характер спірних правовідносин не встановлено невідповідності заходу втручання в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Перешкод для застосування механізму статті 388 ЦК України не встановлено.
Не можуть бути підставою скасування рішення суду доводи щодо неможливості усувати перешкоди у користуванні витребуваним майном при задоволенні вимог про витребування такого майна, оскільки по суті вимоги про усунення перешкод зводяться до виселення відповідача, що не є тотожнім витребуванню майна. Посилання в апеляційній скарзі на незастосування судом висновків ВП ВС у справі №522/1029/18 є нерелевантним, оскільки у цій справі перешкодами вважаються обставини проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, в той час як у зазначеній справі вимоги про усунення перешкод в здійсненні права власності були самостійними з іншим обґрунтуванням.
Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, то в зв'язку з реєстрацією спірної квартири як об'єкта, який формально не відповідає реєстрації прав ОСОБА_5 можна погодитися з доводами позивача про те, що до відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право спадщину, дізнатися про порушення прав ОСОБА_1 не могла, а відтак строк неможна вважати пропущеним.
Зважаючи на викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з положеннями ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною 3 ст. 133 ЦПК України закріплено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, експертів та проведенням експертизи.
Так, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
1) попереднє визначення суми судових витрат (ст. 134 ЦПК України);
2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.137 ЦПК України);
3) розподіл судових витрат між сторонами (ст. 141 ЦПК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Водночас зі змісту ч.4 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст. 137 ЦПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У ч.3 ст. 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Тобто ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги-це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 зазначеного Закону).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).
Аналогічний правовий висновок міститься постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20).
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Так, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката у справі в апеляційній інстанції та витрати на надсилання відзиву, надано рахунок-фактуру на виконання робіт від 25.02.2025 на суму 10000 грн з обґрунтуванням виконаних робіт, платіжну інструкцію, акт приймання - передачі наданої професійної допомоги, які суд вважає співмірними та обґрунтованими, тому вони підлягають стягненню з відповідача.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2024 року в оскарженій частині залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді: