вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
23 липня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/578/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
Розглянувши матеріали справи
за позовом Берегівської окружної прокуратури, м. Берегове Закарпатської області в інтересах держави в особі
позивача Берегівської міської ради, м. Берегове Закарпатської області
до відповідача Фізичної особи-підприємця Горзова Дениса Олександровича, м. Берегове Закарпатської області
про стягнення 21 600,00 грн безпідставно збережених коштів.
секретар судового засідання - Піпар А.Ю.
учасники справи не викликались
Берегівська окружна прокуратура діючи в інтересах держави в особі Берегівської міської ради звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Горзова Дениса Олександровича в якому просить суд стягнути безпідставно збережені кошти у розмірі пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста в сумі 21 600,00 грн.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/578/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 травня 2025 року.
Ухвалою від 26.05.2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору, заяв із обґрунтуванням заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження та клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Відповідач не скористався наданим йому правом заперечити проти позовних вимог та надати суду відзив на позов, хоча про розгляд справи був повідомлений належним чином у встановленому законом порядку. Ухвала суду про відкриття провадження у справі від 26.05.2025, яка була надіслана на офіційну юридичну адресу місця знаходження відповідача (90202, м. Берегове Закарпатської області, вул. Славянська, буд. 49) отримана Фізичною особою-підприємцем Горзовим Денисом Олександровичем 04.06.2025 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення за трек-номером 0601151399200 та вбачається з відомостей з вебсайту Укрпошти щодо відстеження рекомендованого відправлення за трек-номером 0601151399200.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідач мав достатньо часу та можливості надати свої заперечення з приводу предмета спору, та докази, які мають значення для розгляду справи по суті.
Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Відтак, відповідно до положень ч. ч. 8, 9 ст. 165, ч. 1 ст. 251 ГПК України у зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами справи.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги прокурором обґрунтовуються безпідставним та з порушенням норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» збереженням відповідачем грошових коштів у зв'язку з не виконанням обов'язку зі сплати пайової участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури Берегове Закарпатської області у розмірі 21 600,00 грн під час будівництва об'єкту: «Реконструкція нежитлового будинку під магазин продовольчих товарів за адресою: Закарпатська область, Берегівський район, м. Берегове, вул. Сечені Іштвана, 8».
Заперечення (відзив) відповідача.
Відповідачем не подано відзиву на позов відповідно до ст.ст. 165, 178 ГПК України.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності №ІУ101211209172 від 09.12.2021, Фізична особа-підприємець Горзов Денис Олександрович є замовником будівництва об'єкту: «Реконструкція нежитлового будинку під магазин продовольчих товарів за адресою: Закарпатська область, Берегівський район, м. Берегове, вул. Сечені Іштвана, 8» (код будівлі за ДКБС 1230.9 Будівлі торговельні інші).
З означеного витягу №ІУ101211209172 від 09.12.2021 також вбачається вид будівництва - «реконструкція», клас наслідків - СС1, дата початку будівництва - 30.05.2014 року, дата введення об'єкта в експлуатацію - 09.12.2021 року.
Об'єктом будівництва є магазин продовольчих товарів, загальною площею 103,3 м.кв., кошторисною вартістю будівництва - 720 000,00 грн.
Право власності на об'єкт будівництва 17.12.2021 зареєстровано за відповідачем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21.12.2021 індексний номер 62442505), що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.05.2025 за №426875993.
Пайова участь відповідно до витягу №ІУ101211209172 від 09.12.2021 забудовником не сплачена, що також підтверджується листом Берегівської міської ради від 04.03.2025 за №936/03-17 та не заперечено відповідачем у справі.
Судом також встановлено, що згідно з рішенням Берегівської міської ради від 31.01.2014 за №1619 (зі змінами внесеними рішенням від 05.07.2017 за №723) затверджено Порядок залучення коштів пайової участі у розвитку інфраструктури м. Берегово, відповідно до п. 4.3. якого для торгівельних будівель (в тому числі магазинів) встановлено 3% ставку розміру пайової участі (внеску) замовника на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегово від загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції, добудови) об'єкта містобудування.
Прокурор, з посиланням на правові висновки Верховного суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» стверджує, що замовник будівництва - Фізична особа-підприємець Горзов Денис Олександрович, - повинен перерахувати кошти (пайовий внесок) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегове Закарпатської області в розмірі 21 600,00 грн та такі грошові кошти безпідставно збережені відповідачем у справі.
З урахуванням викладеного, встановлення наявності чи відсутності підстав для сплати замовником будівництва пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури з урахуванням змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що внесені з 01.01.2020 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» з огляду на предмет та підстави заявленого позову становить предмет судового розгляду в цій справі.
ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ.
Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає наступне.
Згідно з ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому, суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Як вбачається із матеріалів справи, позов заявлено прокурором в межах наданих йому законодавством повноважень в інтересах держави в особі Берегівської міської ради, позаяк кошти пайової участі в розвитку інфраструктури в силу приписів п. 4-1 ст. 71 Бюджетного кодексу України віднесено до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету і такий орган місцевого самоврядування, будучи обізнаним про факт порушення відповідачем положень містобудівного законодавства, а також беручи до уваги той факт, що це порушує її право на законне очікування отримання місцевим бюджетом грошових коштів у вигляді пайової участі в розвитку інфраструктури, внаслідок чого завдаються економічні збитки територіальній громаді та державі, однак, не вжив відповідних заходів.
Відповідно до надісланого в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листа-запиту від 24.02.2025 за №07.50-107-148-25/844 вих 25 на адресу Берегівської міської ради, прокурор просив надати інформацію з приводу надходження до місцевого бюджету коштів пайової участі, в тому числі від відповідача у справі та повідомити про вжиті заходи щодо їх примусового стягнення з метою захисту економічних інтересів територіальної громади та надати підтверджуючі документи та розрахунок пайової участі.
Однак, листом від 04.03.2025 № 639/03-17 Берегівська міська рада не повідомила причин невжиття заходів щодо примусового стягнення коштів пайової участі в розвитку інфраструктури, надавши, при цьому, витребувані прокурором документи, зокрема, розрахунок орієнтованого розміру пайової участі з якого вбачається, що такий для відповідача становить 21 600,00 грн.
Зазначене, в свою чергу, є доказом нездійснення захисту інтересів держави суб'єктом владних повноважень та вказує на наявність підстав для застосування представницьких повноважень прокурором, адже, відповідно до вимог чинного національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини, факт не звернення відповідного суб'єкта владних повноважень, на якого покладено обов'язок захисту інтересів держави, до суду з відповідною позовною заявою, незалежно від наявності чи відсутності коштів на сплату судового збору, свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів держави таким суб'єктом владних повноважень.
Так, прокурором, в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листом від 11.04.2025 №07.50-101-148-25/1942 вих-25 повідомлено Берегівську міську раду, що з метою захисту інтересів держави будуть вживатися заходи представницького характеру у зв'язку з необхідністю захисту порушених інтересів держави в суді.
Зазначене узгоджується з позицією Великої палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26.05.2020 у справі 912/2385/18, згідно з якою, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокурату», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувані порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 в справі № 903/129/18 зазначала, що сам факт не звернення до суду суб'єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Отже, із наведеного вбачається, що прокурор у поданій позовній заяві правомірно зазначив, що Берегівською міською радою не здійснювався належним чином захист інтересів держави у даних спірних правовідносинах, а відтак ним доведені належним чином підстави для звернення з відповідним позовом до суду в інтересах держави в особі визначеного прокурором позивача.
Щодо спірних правовідносин.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Пунктом 4 частини 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлювалося, що замовником є фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
На підставі ч. 1 ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
На час початку виконання відповідачем будівельних робіт по об'єкту: «Реконструкція нежитлового будинку під магазин продовольчих товарів за адресою: Закарпатська область, Берегівський район, м. Берегове, вул. Сечені Іштвана, 8» (30.05.2014) відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності №ІУ101211209172 від 09.12.2021 стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (частина 2).
За змістом зазначеної статті Закону пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування відповідно до встановленого ним розміру (у межах встановленого законом граничного розміру) з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, або на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (якщо загальна кошторисна вартість будівництва об'єкта не визначена). Розмір пайової участі визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про укладення відповідного договору та доданих до нього документів, а договір укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації зазначеного звернення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Згідно з усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладеною в постановах від 08.10.2019 у справі № 911/594/18 і від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, перерахування замовником об'єкта будівництва у передбачених законом випадках коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до відповідного місцевого бюджету є обов'язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов'язковим на підставі закону.
Строк, який був визначений попередньою редакцією Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (ст. 40) для укладення договору пайової участі - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов'язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов'язку замовника та не звільняє замовника від обов'язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою.
Тобто відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
При цьому, на момент готовності об'єкта будівництва - магазину продовольчих товарів за адресою: Закарпатська область, Берегівський район, м. Берегове, вул. Сечені Іштвана, 8 та його прийняття в експлуатацію (09.12.2021 відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності №ІУ101211209172 від 09.12.2021) статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності».
Натомість, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» врегулював відповідні правовідносини у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» та установив, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку, зокрема:
- розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування (підпункт 1 частини 2);
- замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва (підпункт 3 частини 2);
- пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію (підпункт 4 частини 2).
При цьому договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання (абз. 1 ч. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності»).
Тобто, відповідно до внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» змін з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року (п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» ).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 виклала висновок щодо вирішення правової проблеми, пов'язаної з застосуванням норм права до правовідносин, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а отже, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
У зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 ЦК України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Тобто зобов'язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Отже, у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Наведені висновки щодо застосування норм права (ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», п. 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності») у спірних правовідносинах є сталими в правозастосуванні судом касаційної інстанції та викладені, зокрема, в постановах Верховного суду від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 04.05.2022 у справі №925/683/21 та суд вважає їх необхідними до застосування в спірних правовідносинах.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 дійшов висновку, що законодавець під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності») чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:
- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;
- якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавець визначив нормативне регулювання таких правовідносин, зокрема, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» .
Отже, розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно з абзацом 1 вказаного пункту розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання.
Передбачений вказаною нормою порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Отже, для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію (постанова Верховного суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21).
Такі висновки суду відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об'єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.
Зазначене також повністю відповідає правовій позиції Верховного суду, що зазначена у постанові від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, яку суд вважає релевантною до застосування у спірних правовідносинах.
Водночас, у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (постанови Верховного суду від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 04.05.2022 у справі №925/683/21, від 20.07.2022 у справі №910/9548/21).
З аналізу змісту норм ст. ст. 1212-1214 ЦК України, абз. 4 ч. 1 ст. 144, абз. 5 ч. 1 ст.174 Господарського кодексу України випливає, що зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (кондикційне зобов'язання) виникає за одночасної наявності трьох умов: 1) відбувається набуття чи збереження майна; 2) правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні; 3) набуття чи збереження здійснюється за рахунок іншої особи.
З матеріалів справи вбачається, що в даному разі наявні усі три названі ознаки.
Таким чином, судом на підставі поданих доказів встановлено, що відповідач зберіг (заощадив) у себе майно - кошти, котрі у вигляді пайового внеску у створенні та розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегове Закарпатської області повинен був сплатити на користь Берегівської міської ради, подавши протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 заяву про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та здійснивши оплату такої пайової участі до введення об'єкта в експлуатацію.
Водночас, невчинення відповідачем означених дій з метою визначення розміру пайового внеску, несплата пайового внеску та подальше введення в експлуатацію у 2021 році об'єкта будівництва, що було розпочате до 01.01.2020 має фактичним наслідком збереження (заощадження) відповідачем належних до сплати коштів у вигляді визначеного в порядку п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» розміру пайової участі.
Поряд з наведеним, вбачається, що відповідач зберіг майно саме за рахунок позивача, позаяк згідно з п.п 5 п. а) ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.
Отже, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді збереженого внеску на пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегове Закарпатської області призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.
Незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати ним за користування земельною ділянкою, свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під категорію «виправдане очікування», що є загальновизнаною в т. ч. в практиці визначення Європейського суду з прав людини.
Кваліфікація спірних правовідносин як зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави означає необхідність застосування у даній справі передбачених ст. ст. 1212-1214 ЦК України правових наслідків дій/бездіяльності відповідача у вигляді збереження (заощадження) у себе відповідних сум пайового внеску.
Матеріали справи свідчать, що розмір безпідставно збережених коштів прокурором розраховано за зазначеною в п.п. 1 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» формулою.
Так, з огляду на встановлену у п. 4.3. Порядку залучення коштів пайової участі у розвитку інфраструктури м. Берегово (затвердженого рішенням Берегівської міської ради від 31.01.2014 за №1619 (зі змінами внесеними рішенням від 05.07.2017 за №723) для торгівельних будівель (в тому числі магазинів) 3% ставку розміру пайової участі (внеску) замовника на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегово від загальної кошторисної вартості будівництва (реконструкції, добудови) об'єкта містобудування, розмір пайової участі становить 21 600,00 грн (720 000,00 грн кошторисної вартості * 3% ставку).
Суд, при цьому, приймає до уваги, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Натомість відповідно до закріпленого в статтях 2, 13 Господарського процесуального кодексу України принципу змагальності замовник будівництва наділений правом спростувати здійснений органом місцевого самоврядування розрахунок пайової участі шляхом надання відповідних доказів, зокрема, контррозрахунку тощо, що не було здійснено відповідачем під час розгляду цієї справи.
З огляду на вищевикладене, позовні вимоги прокурора про стягнення з Фізичної особи-підприємця Горзова Дениса Олександровича 21 600,00 грн безпідставно збережених коштів у вигляді пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Берегове Закарпатської області, суд визнає такими, що ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а відтак, підлягають задоволенню судом.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на зазначене вище, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до задоволення в заявленому розмірі.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача у справі.
Відповідно до ч. 5 ст. 240 ГПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Горзова Дениса Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Берегівської міської ради (90202, м. Берегове Закарпатської області, вул. Богдана Хмельницького, буд. 7, код ЄДРПОУ 04053683) 21 600,00 грн (двадцять одну тисячу шістсот гривень 00 копійок) безпідставно збережених грошових коштів.
3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Горзова Дениса Олександровича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Закарпатської обласної прокуратури (88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2А, код ЄДРПОУ 02909967) 3028,00 грн (три тисячі двадцять вісім гривень 00 копійок) в повернення сплаченого судового збору.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 23 липня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.