Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
22.07.2025 р. справа №520/11809/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області (далі за текстом - Відповідач №1, суб"єкт владних повноважень), Державної судової адміністрації України (далі за текстом - Відповідач №2), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області
провизнання дій протиправними та стягнення коштів,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в Харківській області щодо нарахування та виплати мені - ОСОБА_1 , суддівської винагороди за періоди: з 01 лютого 2025 року по 30 квітня 2025 року (за винятком днів відпустки), обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовувався для визначення базового розміру посадового окладу судді з 01 лютого 2025 року по 30 квітня 2025 року, в розмірі 2 102,00 грн; 2) стягнення з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 недонараховану та невиплачену суддівську винагороду за період з 01 лютого 2025 року по 30 квітня 2025 року в розмірі 229171 гривень 59 копійок з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті, шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми КПКВК 0501150 Виконання рішень судів на користь суддів та працівників судів.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що унаслідок вчинення суб'єктами владних повноважень протиправних управлінських волевиявлень у сфері оплати праці професійного судді утворився борг із суддівської винагороди за період 01.02.2025р.-30.04.2025р., який підлягає присудженню на користь публічного службовця у судовому порядку.
Відповідач №1 та відповідач №2 були належно та завчасно сповіщені про розгляд справи, але обов'язку із подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконали.
Суд відмічає, що насправді спір склався з приводу заперечення відповідачем - Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Харківській області права заявника на обчислення суддівської винагороди із використанням показника значення прожиткового мінімуму для працездатної особи, актуального станом на 01 січня кожного окремого календарного року.
Даний спір має виключно правовий характер і не стосується питань фактів в аспекті обчислення суб'єктом владних повноважень конкретного розміру суддівської винагороди.
Утім, оскільки позивачем заявлені вимоги не лише до суб»єкта владних повноважень за місцем проходження публічної служби - Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області, але й до розпорядника бюджетних коштів вищого рівня - ДСА України, що у даному конкретному випадку не суперечить ч.1 ст.5, ч.2 ст.5, ч.1 ст.9, ч.2 ст.9 КАС України, то спір підлягає вирішенню у межах заявлених вимог.
Суд, вивчивши доводи позову, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник у спірних правовідносинах проходив безперервну публічну службу на посаді судді Московського (Салтівського) районного суду м. Харкова.
У спірних правовідносинах Відповідачем №1 - Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України у Харківській області вчинялись управлінські волевиявлення з приводу оплати праці (служби) заявника як професійного судді у спосіб обчислення суддівської винагороди із використанням прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.102,00грн.".
Доказів про те, що Відповідачем №2 у розпорядження відповідача №1 виділялись обсяги асигнувань для проведення на користь заявника платежів понад ці обчислення матеріали справи не містять.
Згідно з наявними у справі доказами (розрахункові листи заявника за лютий-квітень 2025р.) оклад заявника за посадою судді Московського (Салтівського) районного суду м. Харкова за 2025 рік був обчислений у розмірі 30 прожиткових мінімумів 63.060,00 - грн. (тобто був обчислений із використанням значення прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.102,00грн.").
Між тим, із використанням значення прожиткового мінімуму для працездатної особи - "3.028,00грн." розмір окладу заявника за посадою судді Московського (Салтівського) районного суду м. Харкова з 01.01.2025р. має дорівнювати - 90.840,00грн.
На вимогу суду суб'єктами владних повноважень не подано витребуваних судом об'єктивних даних стосовно обчислення різниці між розміром реально отриманої заявником у спірних правовідносинах суддівської винагороди (обчисленої із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб - "2.102,00грн.") та розміром суддівської винагороди, обчисленої із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб - "3.028,00грн."
Тому у даному конкретному випадку суд вважає за можливе керуватись правовою позицією, сформульованою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21, де указано, що: 1) покладений на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були; 2) суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування.
При цьому, з огляду на відсутність будь-яких заперечень суб'єктів владних повноважень з даного приводу відносно обставин оплати часу тимчасової непрацездатності судді суд вважає за необхідне віддати пріоритет у застосуванні положенням ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (як спеціальної норми матеріального права) над приписами ч.3 ст.17 Закону України від 23.09.1999р. №1105-ХIV “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції Закону України від 21.09.2022р. №2620-ІХ та ч.3 ст.24 Закону України від 23.09.1999р. №1105-ХIV “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції до внесення змін Законом України від 21.09.2022р. №2620-ІХ.
Стверджуючи про невідповідність закону управлінських волевиявлень суб'єктів владних повноважень з приводу повноти оплати праці публічного службовця, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Згідно з ч.7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У розумінні ч.1 ст.126 та ст.130 Конституції України умови виплати та розмір суддівської винагороди є невід'ємним елементом незалежності судді.
Спеціальним законом з питання визначення суддівської винагороди є Закон України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі за текстом - Закон України від 02.06.2016р. №1402-VIII), ч.1 ст.135 якого передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Так, за правилами ч.2 ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до п.2 ч.3 ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Як то указано у ч.4 ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII, до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Згідно з ч.5 ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Окрім того, згідно з ч.1 ст.136 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу.
Суд відмічає, що правова категорія "прожитковий мінімум" та правила застосування цієї правової категорії сформульовані законодавцем у положеннях Закону України від 15.07.1999р. №966-ХІV "Про прожитковий мінімум".
Так, за визначенням ст.1 Закону України від 15.07.1999р. №966-ХІV "Про прожитковий мінімум" прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Згідно з ст.2 Закону України від 15.07.1999р. №966-ХІV "Про прожитковий мінімум" прожитковий мінімум прожитковий мінімум застосовується, зокрема, для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком.
Положеннями Закону України від 15.07.1999р. №966-ХІV "Про прожитковий мінімум" не передбачено можливості запровадження одразу декількох різновидів категорії "прожитковий мінімум" за критерієм професійної діяльності найманого працівника - публічного службовця.
Проте, у період часу 01.02.2025р.-30.04.2025р. виникла колізія між нормами п.2 ч.3 ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII, абз.4 ст.7 Закону України від 19.11.2024р. №4059-ІХ "Про Державний бюджет України на 2025 рік" з однієї сторони та між абз.5 ст.7 Закону України від 19.11.2024р. №4059-ІХ "Про Державний бюджет України на 2025 рік" з іншої сторони в частині використання під час нарахування та виплати суддівської винагороди і допомоги на оздоровлення показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "2.102,00грн." замість використання під час нарахування та виплати суддівської винагороди і допомоги на оздоровлення показника прожиткового мінімуму для працездатної особи - "3.028,00грн.".
Під час розгляду спорів аналогічної правової природи окружним адміністративним судом застосовувалась правова позиція, згідно з якою спеціальними нормами права у межах подібних правовідносин є приписи ч.1 ст.126, ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII і норми відповідного акту законодавства з приводу Державного бюджету України в частині затвердження показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а не норми відповідного акту законодавства з приводу Державного бюджету України в частині затвердження показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні.
Однак, згідно правовими висновками постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №240/9028/24: "104. Безсумнівно, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966-XIV. Цим Законом закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. І приписами цього Закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.
105. Водночас законодавець починаючи з 2021 року у законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 1 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні.
106. Отже, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру суддівської винагороди, а власне визначалася ця величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.".
З метою встановлення чіткого критерію вирішення судами спорів щодо застосування розрахункової величини для визначення посадового окладу суддів починаючи із 2021, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.04.2025р. у справі № 240/9028/24 зробила правовий висновок, що починаючи з 2021 у законах про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювався на 1 січня відповідного календарного року грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Згідно з ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Положення абз.5 ст.7 Закону України від 19.11.2024р. №4059-ІХ "Про Державний бюджет України на 2025 рік" наразі неконституційними не визнані.
Як то указано у ч.6 ст.13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
З обсягу добутих у справі доказів окружний адміністративний суд не знаходить об"єктивних даних для неврахування у межах спірних правовідносин правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2025р. у справі № 240/9028/24.
Відтак, у межах спірних правовідносин відсутні правові підстави для визнання неправомірними фактично вчинених суб"єктами владних повноважень управлінських волевиявлень з приводу обчислення суддівської винагороди та виділення обсягів фінансування для виплати суддівської винагороди відповідно до абз.5 ст.7 Закону України від 19.11.2024р. №4059-ІХ "Про Державний бюджет України на 2025 рік".
Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - “поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - “баланс вірогідностей».
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
У силу правових висновків постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. по справі №520/6006/21: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: “баланс імовірностей» (balance of probabilities) або “перевага доказів» (preponderance of the evidence); “наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); “поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію “поза розумним сумнівом»; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14 листопада 2019 року у справі № 822/863/16, від 21 листопада 2019 року у справі № 826/5857/16, від 11 лютого 2020 року у справі № 816/502/16, від 16 червня 2020 року у справі № 756/6984/16-а та від 18 листопада 2022 року у справі № 560/3734/22.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту наведеної норми процесуального права викладено у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що матеріали справи не містять доказів не дотримання суб"єктом владних повноважень у спірних правовідносинах ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України під час застосування абз.5 ст.7 Закону України від 19.11.2024р. №4059-ІХ "Про Державний бюджет України на 2025 рік", позаяк обставини спірних правовідносин були з"ясовані суб"єктом владних повноважень із достатньою повнотою, зміст належної норми матеріального права був витлумачений правильно, управлінського волевиявлення, котре б порушувало права (інтереси) заявника чи погіршувало правове становище заявника (з урахуванням правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2025р. у справі № 240/9028/24) не вчинено.
Відтак, за наслідками розгляду справи суд вважає доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності оскарженого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України та навпаки - не доведеним за правилами ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права у межах спірних правовідносин.
Тож позов належить залишити без задоволення через недоведеність факту існування у заявника у даному конкретному випадку порушеного права (ущемленого інтересу).
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми для з'ясування об'єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права, оцінки дійсних обставин спору та доводів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко