Справа № 420/1978/25
22 липня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Каравана Р.В., розглянув в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення.
І. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ СТОРІН
ОСОБА_1 21.01.2025 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26.11.2024 року № 172-24, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішенням Державної міграційної служби від 26.11.2024 року № 172-24 протиправно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначає, що вінє громадянином Сирійської Арабської Республіки. Постійно мешкав в м. Афрін та м. Алеппо. Позивач є військовозобов'язаним, проходив військову службу (водій) але не бажає приймати участь у військових діях на території країни походження. В разі повернення в країну походження, він може стати жертвою свавільного насилля та може примусово мобілізованим до лав армії. Позивач не бажає приймати участь у військових подіях та вбивати власний народ. Вважає, що на порушення законодавства відповідачем на момент прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує, додаткового захисту не було враховано те, що існує ризик переслідувань позивача у зв'язку із належністю до певної соціальної групи особи, що ухиляється від проходження військової служби. Відтак, оскаржуване рішення, на думку позивача, є незаконним та таким, що прийняте без урахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення для його прийняття.
Відповідач з поданим позовом не погодився, вважає його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. У поданому до суду відзиві зазначає, що вході прийняття рішення щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі наведенні підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16.12.1998, п.п. 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування»». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень та точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Відповідно до вимог ч. 7 ст. 7, ч. 2 ст. 13 Закону позивач повинен надавати документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захист. Однак, у своїх свідченнях позивач неодноразово припускався неточностей та суперечностей. Таким чином, рішення ДМС України від 26.11.2024 року № 172-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято правомірно та з дослідженням усіх обставин справи.
ІІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 27.01.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадження).
25.02.2025 через систему «Електронний суд» представником позивача подано додаткові пояснення щодо поданої позовної заяви, які зареєстровані канцелярією суду 26.02.2025 року.
ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Суд, дослідивши матеріали справи та обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги і заперечення, а також ті, які мають інше значення для вирішення справи, повно, всебічно та об'єктивно дослідив докази у справі
Як свідчать матеріали справи ОСОБА_1 є громадянином Сирійської Арабської Республіки.
З наявним в матеріалах справи особових справ ОСОБА_1 вбачається до України позивач потрапив 17.02.2007, законно, на підставі паспортного документу.
Місце перетину кордону документально не встановлено, за твердженнями це відбулося через аеропорт «Бориспіль» (заява від 07.02.2008), аеропорт «Одеса» (анкета від 07.02.2008 та інші матеріали ОС 08/41), аеропорт «Донецьк» (заява від 31.10.2023 року та інші матеріали ОС 20230D0052).
07.02.2008 ОСОБА_1 звернувся до територіального органу Одеського регіону в сфері міжнародного захисту. Відповідно до рішення Держкомнацрелігії України від 27.01.2009 № 04-09, особі відмовлено у наданні статусу біженця.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26.01.2012 за судовою справою № 2a-6282/10/1570, адміністративний позов шукача захисту залишено без розгляду.
31.10.2023 ОСОБА_1 вдруге звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 26.11.2024 р. №172-24 Позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14.01.2025 року Позивач отримав поштою повідомлення видане Головним управління Державної міграційної служби України в Одеській області №139 від 27.12.2024 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає та враховує наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами звернення за захистом зазначив, що він не бажає повертатися до Сирійської Арабської Республіки, оскільки існує ризик переслідування у зв?язку із належністю до певної соціальної групи - особи, що ухиляється від проходження військової служби. Будь-яких інших причин, що унеможливлюють повернення позивача до САР в адміністративному позові не зазначено.
При цьому, ані під час звернення із заявою про отримання захисту, ані під час анкетування, ані під час співбесіди 24.11.2023 року та 26.12.2023 року, 17.04.2024 року, 12.06.2024 року, 27.06.2024 року позивач не повідомляв про погрози йому та членам сім'ї, як і не зазначив про їх переховування.
У своїй заяві позивач зазначив, що причиною, через яку він не може повернутися в Сирійську Арабську Республіку, є те що він може стати жертвою свавільного насилля та може примусово мобілізованим до лав армії. Позивач не бажає приймати участь у військових подіях та вбивати власний народ.
За результатом дослідження двох особових справ, історія ймовірного переслідування Мустафа Фархада Нурі кардинально різниться.
За матеріалами ОС №08/41, позивач належить до курдів, під час проходження строкової служби, перебуваючи у відпустці, він брав участь у мітингу курдів (м. Камішлі), який відбувся 10.05.2004. Зазначене створило зацікавленість з боку правоохоронних структур, через що заявника 4 (чотири) рази затримували, тримали у в?язниці. За іншими матеріалами ОС 08/41, перше затримання відбулося після участі у мітингу курдів від 10.04.2004 в м. Алеппо (курдська назва - Халеб), друге затримання відбулося 15.05.2004 під час перебування на службі в армії. Додатково встановлена дата останнього арешту від 01.05.2006, яке відбулося в м. Дамаск.
В матеріалах особової справи №2023OD0052, шукачем захисту надана така підстава виїзду з САР, повідомлено, що зазначене пов?язано із переслідуванням з боку генерала військової частини, який особисто вимагав від заявника відмовитися від національності курдів. Не погоджуючись із вимогами генерала, останній начебто повідомив спецструктури САР про існування зради, які начебто порушили кримінальну справу стосовно заявника.
За матеріалами ОС №20230D0052, позивач участі у мітингах на території САР ніколи не брав, що спростовує причини, визначені у заяві та інших матеріалах особової справи №08/41.
Тобто, надана позивачем ОСОБА_1 , інформація про причини виїзду з країни проживання та підстави звернення за захистом є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
При цьому, позивач ані під час звернення за захистом, ані під час звернення до суду не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози від генерала «Алі-Такі». Його побоювання ґрунтуються лише на власних здогадках. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Разом з тим, при припущенні існування відповідних елементів дискримінації до заявника, як до курда, сумнів спостерігається через зміст наданої інформації. Так, ім?я генерала Алі-Такі не дозволяє провести пошукові заходи через звіти міжнародних інституцій та Інтернет, тобто не дозволяє встановити факт існування такої особи.
Крім того, вважається сумнівним, що протягом 3-х років перебування на строковій службі, позивач не зміг встановити повні установчі дані фактичного суб?єкта дискримінації (генерал Алі-Такі).
Також, сумніву підлягає факт існування дискримінації через наявність різного соціального статусу. Так, зі слів заявника, за матеріалами двох особових справ від був солдатом.
З урахуванням тверджень, що суб?єктом дискримінації була особа із військовим званням генерал, виникає питання щодо ймовірності потрапляння заявника у поле зору високопоставленої особи. При цьому, за наданими твердженнями позивача, щонайменше 10% солдат військової частини належали до курдів.
Також, з матеріалів справи вбачається, що під час співбесід ОСОБА_1 зазначив, що легально прилетів до України, не мав жодних проблем з виїздом за межі країни громадянської належності.
Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.
Заявлена позивачем інформація стосовно країни походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї.
Твердження позивача щодо існування небезпеки, яка йому загрожує в країні походження особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування.
Як вбачається з матеріалів особової справи ОСОБА_1 прибув до України у 2007 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся вперше лише 07.02.2008 року.
І лише 31.10.2023 ОСОБА_1 вдруге звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території до 31.10.2023 року, протягом 16 років ОСОБА_1 не звертався повторно із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
При цьому, вищевикладене свідчить, що позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Окрім того відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов'язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, їх розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Відповідно до міжнародних рекомендацій, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які чинять суттєві перешкодам для заявників та суттєво порушують можливості для життя, роботи, навчання тощо.
Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачем, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, заявник не зазначив. Надана позивачем інформація при викладені причин неможливості повернення до країни громадянської належності є непослідовною, позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення від № 174-24 від 26.11.2024 року, відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
В постанові від 28 листопада 2019 року по справі №420/133/19 Верховний Суд вказав, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
В постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.
За таких підстав, з огляду на вищевикладене, суд приходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
З матеріалів справи слідує, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Сирійської Арабської Республіки жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, матеріали особової справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Окрім того, суд зауважує, що позивач повторно звернувся за захистом зі спливом більше 15 років після первинного звернення з відповідною заявою у 2008 році.
Несвоєчасне звернення з пропуском вказаного строку, очевидно, не є перешкодою у зверненні за міжнародним захистом особи. Однак, вказані обстави у своїй сукупності вказують на те, що дане звернення фактично відбулось задля легалізації позивача на території України
Таким чином, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями та тривале нелегальне перебування на території України вказує на відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
При цьому, посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 26.11.2024 року № 172-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Положеннями частин 1 та 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Частиною 5 вказаної статті визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов позивача задоволенню не підлягає.
Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, відповідно розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити повністю.
Рішення суду, відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач - Державна міграційна служба України, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; ідентифікаційний код в ЄДРПОУ 37508470.
Суддя Роман КАРАВАН
.