21 липня 2025 року м. Житомир справа № 240/22233/24
категорія 106020000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Єфіменко О.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною та скасування відмови, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся представник ОСОБА_1 - адвокат Бай С.Е. із позовом, в якому:
- визнати протиправною та скасувати відмову Військової частини НОМЕР_1 у звільненні його з військової служби на підставі абзацу 4 п. 3 частини 12, ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", оформленої листом від 03.10.2024 №1/27,10-5675-Б-117АЗ військової частини НОМЕР_1 ;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення його з військової служби за абз. 4 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у зв'язку з перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Заявлені позовні вимоги до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, Військова частина) представник обґрунтовує тим, що позивач має право на звільнення з військової служби відповідно до п.п. "г" п.2 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у зв'язку із утриманням трьох і більше дітей віком до 18 років. Звертає увагу суду, що позивач має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, що підтверджується необхідними документами, а тому набув право на звільнення із військової служби. З метою реалізації такого права звернувся до командира із відповідним рапортом, до якого долучив підтверджуючи документи, однак позитивного рішення не отримав. Вважає, що рішення відповідача є протиправним та необґрунтованим, а тому права позивача підлягають захисту у судовому порядку.
Ухвалою суду від 20.11.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
04.12.2024 від представника Військової частини НОМЕР_1 надійшов до суду відзив на позов, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість. Пояснює, що розгляд питання про звільнення особи з військової служби здійснюється лише на підставі оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення та оригіналу рапорту військовослужбовця. Зауважує, що за наданими позивачем документами перебування дітей ( ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ) на його утриманні не підтверджено.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України.
Відповідно до рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 11.10.2021 прийнятого у справі №128/2393/21, яке набрало законної сили шлюб між позивачем та ОСОБА_4 розірвано.
Позивач від першого шлюбу має трьох дітей віком до 18 років: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
На даний час позивач перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 з 27.06.2024, про що свідчить свідоцтво про шлюб, яке наявне в матеріалах справи (серія НОМЕР_3 ).
20.09.2024 позивач подав рапорт до відповідача про звільнення на підставі абз. 4 п. 3 ч. 12 ст.26 Закону України "Про військову службу і військовий обов'язок", а саме перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
За результатом розгляду рапорту позивачу листом №1/27/10-5675-Б-117Аз від 03.10.2024 військова частина НОМЕР_2 відмовила позивачу у звільненні з військової служби, з підстав відсутності необхідних доказів на підтвердження утримання неповнолітніх дітей.
Представник позивача вважає протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у неприйнятті рішення про звільнення позивача із військової служби, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Відповідно до частин першої та другої статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
За приписами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон №2232-ХІІ).
Частинами 1-2 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Пунктом 2 ч.6 ст.2 Закону №2232-XII статті передбачено, що одним із видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.
Відповідно п.п "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах (під час воєнного стану): через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
У контексті викладених норм, слідує висновок, що однією з підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану є перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
У ході судового розгляду справи встановлено, що позивач, призваний за мобілізацією, проходить військову службу у Збройних Силах України та у зв'язку із небажанням продовжувати проходити військову службу подав рапорт про звільнення у запас на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ. Поданий рапорт позивач мотивував перебуванням на його утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років: від попереднього шлюбу - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 ; від шлюбу в якому перебуває на даний момент позивач - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У контексті викладеного слід відмітити, що визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є саме перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.
З огляду на що, розглядаючи спірні правовідносини у правовій площині, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
Судові рішення щодо стягнення з позивача у примусовому порядку аліментів на утримання його неповнолітніх дітей відсутні.
Як свідчить зміст листа №8/16625 від 17.10.2024 Бердичівського відділу державної виконавчої служби у Бердичівському районі Житомирської області за результатами перевірки електронної бази АСВП та журналу вхідної кореспонденції у відділі та реорганізованому Андрушівському відділі державної виконавчої служби у Бердичівському районі станом на 16.10.2024 на примусовому виконанні не перебувало виконавче провадження відносно ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 у добровільному порядку надає грошову допомогу на утримання дітей, про що свідчить нотаріально засвідчена заява колишньої дружини позивача - ОСОБА_6 №4543 від 06.11.2024, яка міститься в матеріалах справи.
Частиною 3 ст. 11 Закону України від 26.04.2001 №2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон № 2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом ч. 1-2 ст. 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
В силу приписів частини другої статті 51 Конституції України та частини 1 статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Частинами 1, 2 статті 181 Сімейного кодексу України визначено, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.
За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Відповідно до частини третьої статті 181 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Водночас частиною 5 статті 183 Сімейного кодексу України унормовано, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Позовні вимоги аргументовані тим, що позивач будучи батьком трьох неповнолітніх дітей, які знаходяться на його утриманні звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки від мобілізації та підтверджуючими документами, однак отримав відмову у її задоволенні з якою не погоджується.
Як свідчить зміст повідомлення причинами відмов у наданні позивачу відстрочки від мобілізації слугував факт відсутності певного переліку документів.
У той час, як свідчать матеріали справи, позивач є батьком трьох дітей, які на момент звернення із заявою про надання відстрочки не досягли 18 років. Дітей від попереднього шлюбу позивач утримує у добровільному порядку, про що свідчить нотаріально завірена заява колишньої дружини позивача.
Таким чином діти від попереднього шлюбу перебувають на утриманні позивача.
Серед іншому суд вважає, що не може слугувати підставою для прийняття відмови у звільненні позивача з військової служби відсутність рішення опіки та піклування про визначення місця проживання неповнолітніх дітей позивача або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного та договору про сплату аліментів на утримання або документу про відсутність заборгованості по сплаті аліментів, так як матеріалами справи підтверджується, що позивач виконує обов'язок щодо утримання дітей від попередньо шлюбу за домовленістю з колишньою дружиною, про що свідчить її письмова нотаріально завірена заява долучена до позовної заяви.
Батьківство позивача стосовно вказаних малолітніх дітей підтверджено наявними в матеріалах справи свідоцтвами про народження. Вказаний факт є підставою для звільнення позивача з військової служби , відповідно до пп. "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ.
Ключовим для застосування вказаної норми є встановлення, по-перше, факту наявності у військовозобов'язаного трьох і більше дітей, які не досягли 18 років, і, по-друге, факт їх утримання військовозобов'язаним.
Єдиний виняток щодо можливості поширення дії цієї норми на військовозобов'язаного стосується тих випадків, коли він має заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці. За даними матеріалами справи заборгованість зі сплати аліментів у позивача відсутня. Водночас наданими позивачем документами підтверджується і те, що він є батьком трьох малолітніх дітей, і те, що усі вони перебувають на його утриманні.
Підсумовуючи зазначене та з огляду на наявні матеріали цієї адміністративної справи, суд дійшов висновку про доведеність факту перебування на утриманні позивача як військовослужбовця трьох його рідних дітей віком до 18 років.
З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку щодо протиправності оскаржуваного рішення Військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду звернення про звільнення з військової служби, яке оформлене листом від 03.10.2024 №1/27/10-5675-Б-117АЗ, а тому належним та ефективним способом захисту прав позивача є його скасування.
Щодо зобов'язальної частини позовних вимог, слід вказати наступне.
Питання про звільнення з військової служби у даних спірних правовідносинах регулюються положеннями п.п "г" п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці та є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.
Із системного аналізу викладеного слідує висновок, що дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним, розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.
Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.
За таких обставин адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Частиною 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
На підставі ч.2 ст.5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом в спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Також, відповідно до п.10 ч.2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №461/2579/17 викладено правові позиції про те, що Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Таким чином, дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
В пункті 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 року № 3-рп/2003, вказано: Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та позиції Конституційного суду України.
За приписами частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог.
За положенням п.12 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" №3674-VI від 08.07.2011 (далі - Закон №3674-VI) військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, - у справах, пов'язаних з виконанням військового обов'язку, а також під час виконання службових обов'язків звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (п.1 ч.1 ст.7 Закону №3674-VI).
Враховуючи зазначені положення Закону №3674-VI, помилково сплачений судовий збір може бути повернутий за клопотанням особи.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд, -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . РНОКПП: НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 . ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) про визнання протиправною та скасування відмови, зобов'язання вчинити дії, задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_1 щодо розгляду звернення ОСОБА_1 про звільнення з військової служби на підставі пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", яке оформлене листом від 03.10.2024 №1/27/10-5675-Б-117Аз.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 20.09.2024 про звільнення з військової служби, з підстав передбачених пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Єфіменко
Повний текст складено: 21 липня 2025 р.
21.07.25