Справа № 509/5227/18
17 липня 2025 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :
головуючого судді Гандзій Д.М.,
при секретарі Задеряка Г.М.
позивачки ОСОБА_1 та її представниці адвоката Леванюк Т.В.
відповідача ОСОБА_2 та його представниці адвоката Конової Л.М.
3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3
розглянувши в відкритому судовому засіданні, в залі суду, в с.-щі Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-їх осіб без самостійних вимог на предмет спору : Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, -
І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
12.11.2018 р., представниця ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом, в якому просила суд, зобов?язати відповідача ОСОБА_2 не чинити перешкод позивачці у встановленні межових знаків та паркану на межі її земельної ділянки, площею 0,2000 га по АДРЕСА_1 , стягнувши з відповідача нга користь поизвачки судові витрати по справі.
Позов обґрунтовано тим, що позивачці на підставі рішення Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 24.05.2000 р. № 288 та від 26.06.2008 р. № 1623 належить земельна ділянка площею 0,2000 га, кадастровий номер 5123781300:03:001:1349 за адресою : АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
В позові йдеться про те, що по сусідству з нею, по АДРЕСА_1 межує земельна ділянка площею 0,15 га, яка належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 , який отримав земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу шляхом виділення її частини із цілісної земельної ділянки, що належала ОСОБА_4 у 2003 році. Під'їзд на земельну ділянку відповідача відсутній, оскільки до поділу цілісної земельної ділянки виїзд був на АДРЕСА_1 та фактично дорога там відсутня.
Представниця позивачки стверджує, що відповідач ОСОБА_2 порушив її право власності на земельну ділянку шляхом знесення межових знаків та червоної лінії та незаконно захопив близько 1,40 м земель, що належать їй на праві власності. На даний час він проводить будівельні роботи по бетонуванню належній їй земельної ділянки, влаштувавши безпосередньо під її будинком проїзджу частину, що порушує її право власності та створює загрозу руйнуванню жилого будинку.
В позові стверджується, що на час укладання договору купівлі-продажу своєї земельної ділянки відповідач був обізнаний про відсутність проїзду, але після укладення його умисно зніс межові знаки, встановлені землевпорядною організацією та продовжує будівельні роботи на її власній земельній ділянці, а тому, на думку позивачки його дії незаконні, та зазначає, що як власниця земельної ділянки, позивачка має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними відповідно до ч. 1 ст. 106 ЗК України.
05.12.2018 р. відповідач ОСОБА_2 надав до суду відзив на позов, в якому просив суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на необґрунтованість позову, який не містить жодних доказів порушення ним прав позивачки, яка навмисно і штучно вводить суд в оману, зазначаючи про те, що під'їзд на земельну ділянку, що належить йому на праві власності, відсутній, оскільки до поділу цілісної земельної ділянки, яка належала ОСОБА_5 в 2003 році, виїзд був на АДРЕСА_1 , а також, заперечує проти того, що він зніс межові знаки та червону лінію та захопив 1,40 м земель, належних позивачці, та проводить будівельні роботи по бетонуванню належної їй земельної ділянки, що створює загрозу руйнування належного їй будинку, оскільки жодними належними і допустмими доказами це не підтверджується. Надав суду докази на підтвердження права власності на свою земельну ділянку та існування під'їзду до його земельної ділянки, а саме копії договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1717 від 18.12.2013р., витягу з Державного реєстру прав № 14851324 від 18.12.2013 р., договору про спільну часткову власність на земельну ділянку № 1719 від 18.12.2013 р., договір поділу земельної ділянки № 1718 від 18.12.2023 р., схему розподілу земельної ділянки, свідоцтво про право власності ОСОБА_2 від 03.07.2014 р., витяг з державного реєстру прав № 23758718 від 03.07.2014 р., будівельний паспорт ОСОБА_2 , повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 21.12.2014 р. № ОД-062140020019, державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 , акт меж земельної ділянки ОСОБА_4 , схематичний план земельної ділянки ОСОБА_4 , угоду про узгодження меж між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 33-35).
29.01.2019 р. позивачкою ОСОБА_1 було надано відповідь на відзив, в якому вона наполягає, що відповідач самовільно визначив в'їзд до належної йому земельної ділянки за рахунок земель приватної власності, що належать їй, відсутність проїзду підтверджує Дальницька сільська рада Овідіопольського району Одеської області викопіюванням з генплану с. Санжійка, на якому не позначено проїзд між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та надала додаткові докази на підтвердження своїх вимог, а саме витяг з технічного звіту щодо виконання топографо-геодезичних вишукань земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 та витяг з технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а тому наполягала на задоволенні позовних вимог (т. 1 а.с. 103-106).
3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору - Дальницька сільська рада Одеського району Одеської області надала заяву до суду про те, що спірна земельна ділянка не належить до комунальної власності, тому інтересів сільської ради ене зачіпає, а спір виник між фізичними особами, власниками земельних ділянок щодо реалізації права власності на належні їм земельні ділянки (т. 1 а.с. 87-88).
3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3 на позовну заяву пояснень не надала, повідомивши про те, що з позивачем ОСОБА_2 встановлені межі між їх земельними ділянками та проїздом на ділянку ОСОБА_2 , претензій між ними немає (т. 1 а.с. 183).
Ухвалою судді від 14.11.2018 р. відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Призначено справу до підготовчого судового засідання (т. 1 а.с. 27).
Ухвалою Овідіопольського районного суду від 14.11.2018 р. заява ОСОБА_1 про забезпечення позову повернута разом зі всіма додатками (т. 1 а.с. 30).
Ухвалою Овідіопольського районного суду від 30.01.2019 р. закрито підготовче судове засідання, призначено справу до судового розгляду по суті (т. 1 а.с. 179).
Ухвалою Овідіопольського районного суду від 18.04.2019 р. провадження у справі зупинено до набрання законної чинності рішення по цивільній справі № 509/1752/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , державного реєстратора КП «Овідіопольське РБТІ» Литвиненко С.І,, 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_6 про зобов'язання вчинити певні дії та визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора (т. 1 а.с. 223-224).
Ухвалою Овідіопольського районного суду від 07.05.2024 р. відновлено провадження по цивільній справі № 509/5227/18, призначено судове засідання (т. 1 а.с. 239).
Ухвалою Овідіопольського районного суду від 18.07.2024 р. відмовлено в задоволенні заяви представниці позивачки Джугас М.Г. про зупинення провадження у справі (т. 2 а.с 20-22).
В судове засідання позивачка та її представниця не з?явились, про дату, час та місце розгляду судового засідання повідомлялись належним чином, причини неявки не повідомили, заяв про слухання справи за їх відсутності не надали, від представниці позивачки до суду надходилди численні клопотання про відкладення слухання справи (т. 2 а.с. 24-28,30-31,55-57,60-62,66,75,88,89).
3-ті особи без самостійних вимог на предмет спору - Дальницька сільська рада Одеського району Одеської області та ОСОБА_3 були належним чином сповіщені про судовий розгляд справи, однак до суду не з?явились, надавши заяви про слухання справи за їх відсутністю (т. 1 а.с. 242-245).
Відповідач та його представниця були належним чином сповіщені про судовий розгляд справи, однак до суду не з'явились, представником відповідача 16.07.2025 р. надано до канцелярії суду заяву про розгляд справи за відсутності відповідача та його представниці з копією постанови ВС від 02.07.2025 р. по справі № 509/1752/18 (т. 2 а.с. 79-83).
В матеріалах справи містяться докази, в яких позивачка та інші сторони належним чином повідомлялися про час та місце судового розгляду справи, їх повідомлення здійснювалось з дотриманням процесуального законодавства.
Разом з тим, позивачка, її представник та треті особи в судові засідання не з'являлися, що не перешкоджає продовженню розгляду справи без їх участі, враховуючи надані ними пояснення з приводу спору, а також, на підставі доказів наявних в матеріалах даної цивільної справи з наступних підстав.
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 223 ЦПК, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки. Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ст.ст. 13,43 ЦПК, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які не з'явились до судового засідання.
Крім того, ст. 6 ЄКПЛ встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Обов?язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов?язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Суд звертає увагу, що провадження в цій справі відкрито ще 14.11.2018 р. (існує тривалий розгляд справи, який штучно затягується представницею позивачки), тому з метою уникнення порушень вимог ст. 6 ЄКПЛ, учасником якої є Україна та яка гарантує кожному учаснику процесу право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку, суд дійшов до висновку про можливість продовження розгляду справи без участі позивачки та її представниці на підставі доказів, наявних в матеріалах даної цивільної справи.
Заслухавши доводи та пояснення представників сторін та відповідача, дослідивши матеріали справи та додатково надані письмові докази, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст.ст. 10-13 ЦПК - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Стаття 89 ЦПК встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов?язковими для всіх суб?єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (даліКонвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право приватної власності є непорушним.
Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У рішенні у справі «Серявін та інші проти України», ЄСПЛ розглядав саме постановлення судового рішення, як дію через яку об'єктивується втручання держави в права особи та навів умови правомірності такого втручання. ЄСПЛ зокрема зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні ч. 1 ст. 1 ЄКПЛ, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], № 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).
Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з?ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)...»
Згідно з ч. 1 ст. 15, ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його поругення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або ос порені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права , характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з негаторним позовом, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння, а суд має - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова КГС ВС від 25.05.2021р. у справі № 910/91/20)
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. Встановлення саме зазначених обставин входить до предмета доказування у справах за такими позовами. Для задоволення вимог про усунення перешкод укористуванні власником належним йому майном, необхідно встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх праомочностей, оскільки право власності має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. (постанова КГС ВС від 22.09.2021р. у справі № 916/798/17)
Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Частиною 1 статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК - власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Як вбачається з положень ч. 1 ст. 106 ЗК, спосіб закріплення спільних меж між земельними ділянками визначається за згодою власників таких земельних ділянок.Власник земельної ділянки, землекористувач має право вимагати від власника суміжної земельної ділянки сприяння у встановленні спільних меж, а також встановлення або відновлення межових знаків, у разі якщо вони відсутні, зникли, перемістилися або стали невиразними. У разі відсутності згоди власника суміжної земельної ділянки встановлення спільних меж здійснюється за рішенням суду (ч.3).Власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані дотримуватися меж земельних ділянок (ч.6).
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 107 ЗК, основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки (ч.2). У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин (ч.3).
Як вбачається з положень Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками (затверджена наказом Державного Комітету України по земельних ресурсів №376 від 18.05.2010 року, втратила чинність 14.09.2021 року):
4.1. Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється при повній (частковій) втраті в натурі (на місцевості) межових знаків, їх пошкодженні, яке унеможливлює використання межових знаків, а також при розгляді земельних спорів між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок;
4.3 Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі раніше розробленої та затвердженої відповідно до ст.186 ЗК України документації із землеустрою. У разі відсутності такої документації розробляється технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
4.4. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки встановити неможливо, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У разі коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема зі встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Судом встановлено, що позивачці ОСОБА_1 на підставі рішення Дальницької сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 24.05.2000 р. № 288 та № 1623 від 26.06.2008 р. належить земельна ділянка площею 0,2000 га, кадастровий номер 5123781300:03:001:1349 за адресою : АДРЕСА_1 , що підтверджується копією державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 591843 від 02.09.2010 р., витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Цільове призначення земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (т. 1 а.с. 7,12).
Відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд площею 0,09 га, кадастровий номер 5123781300:03:001:1839, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 14861324 від 18.12.2013 року. Зазначена земельна ділянка була створена в результаті поділу земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер 5123781300:03:001:1385 і придбана на підставі договору купівлі-продажу від 18.12.2013 року у ОСОБА_4 . В свою чергу земельна ділянка площею 0,15 га була поділена на 2 земельні ділянки - площею 0,06 га та 0,09 га на підставі договору поділу земельної ділянки від 18.12.2013 року. На теперішній час власником земельної ділянки площею 0,06 га кадастровий номер 5123781300:03:001:1840 є ОСОБА_7 , а власником земельної ділянки площею 0,09 га кадастровий номер 5123781300:03:001:1839 є відповідач ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 46-59).
Земельна ділянка ОСОБА_2 є суміжною земельною ділянкою з ділянкою позивачки.
З огляду техзвіту щодо виконання топографо-геодезичних вишукань земельної ділянки ОСОБА_1 та техдокументації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) в 2016 році позивачка замовила, а землевпорядна організація ПП «Фаренгейт-Овідій» виконала роботу по відновленню меж земельної ділянки позивачки, в результаті чого вона зазначає, що між її ділянкою та ділянкою ОСОБА_3 відсутній проїзд до земельної ділянки відповідача, однак який самовільно встановлений та використовується відповідачем, чим порушуються її права власника (т. 1 а.с. 109-133).
Відповідачем ОСОБА_2 був заявлений самостійний позов до позивачки, розгляд справи було зупинено ухвалою суду від 18.04.2019 року до набрання законної сили рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області по цивільній справі № 509/1752/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , державного реєстратора КП «Овідіопольське РБТІ» Литвиненко С.І,, 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_7 про зобов'язання вчинити певні дії та визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора.
Рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 13.12.2021 року по справі № 509/1752/19, залишенним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 11.04.2024 року, позовні вимоги відповідача ОСОБА_2 були задоволені, зобов'язано ОСОБА_1 відновити межі її земельної ділянки площею 0,.20 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5123781300:03:001:1349 за адресою: АДРЕСА_1 , встановлені актом прийомки-передачі на зберігання межових знаків від 11.05.2010 р. на підставі технічної документації ПП «Геозем» від 2010року. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Литвиненко С.І. Комунального підприємства «Овідіопольське РБТІ» про державну реєстрацію прав ОСОБА_1 на земельну ділянку № 38472567 від 01.12.2017року. Визнано незаконними дії державного кадастрового реєстратора щодо внесення виправлених відомостей до Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки загальною площею 0,.20 га для будівництва та обслуговування жилого будинку , господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5123781300:03:001:1349 за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої ж ОСОБА_1 та до Поземельної книги Відділу Держгеокадастру в Овідіопольському районі Одеської області та зобов'язано державного кадастрового реєстратора видалити ці відомості (т. 1 а.с. 229-237).
Постановою Верховного Суду від 02 липня 2025 року по справі № 509/1752/19 вищевказані рішення були залишені без змін, а касаційна скарга позивачки без задоволення (т. 2 а.с. 80-83).
У рішенні Овідіопольського райсуду Одеської області від 13.12.2021 р. по справі № 509/1752/19 було встановлено, що позивач та відповідачка є суміжними власниками земельних ділянок. Під'їзд до земельної ділянки ОСОБА_2 здійснюється шляхом проїзду, зазначеного у документах позивача та у державному акті відповідачки ОСОБА_1 . Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 , була виготовлена ПП «Фаренгейт-Овідій» в 2016 році - з порушеннями Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010року № 376, зареєстровано в Мінюсті України 16 червня 2010 року за № 391/17686, Закону «Про землеустрій» та ст. 106 Земельного Кодексу України. Тому внесені на підставі цієї документації зміни в Державний земельний кадастр щодо меж земельної ділянки загальною площею 0,20 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер 5123781300:03:001:1349 за адресою : АДРЕСА_1 , власником якої є ОСОБА_1 - були скасовані судом, правомірність чог була підтверджена постановою ВС від 02.07.2025 р. (т. 2 а.с. 80-83).
Відповідно до ч.ч. 4,5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Тобто факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях всіх 3-х інстанцій - мають для суду преюдиціальний характер, що означає обов?язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова КГС ВС від 26.11.2019 по справі №922/643/19)
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова КГС ВС від 19.12.2019 по справі №916/1041/17)
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови:
?обставина встановлена судовим рішення;
?судове рішення набрало законої сили;
?у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини (постанова КЦС ВС від 11.12.2019 по справі №320/4938/17).
Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (постанова КЦС ВС від 17.12.2019 по справі №641/1793/17).
Оскільки судовим рішенням по справі № 509/1752/19 було встановлено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 , була виготовлена ПП «Фаренгейт-Овідій» в 2016 році з порушеннями чинного законодавства, цей доказ не може бути врахований судом як належний на підтвердження позовних вимог позивачки.
Щодо викопіювання з генплану с. Санжійка Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області, то відсутність проїзду між ділянками, зазначену на генплані спростовується іншими доказами, а саме - державним актом ОСОБА_1 серії ЯК № 591843, виданим 02.09.2010 р., державним актом ОСОБА_4 серії ЯЛ № 793218 виданим 06.09.2012 р., державним актом ОСОБА_4 серії ЯА № 082582, виданим 15.11.2004 р., схематичним ситуаційним планом земельної ділянки ОСОБА_8 , підписаним посадовими особами Дальницої сільської ради, угодою щодо погодження меж ділянки та в'їзду на ділянку, підписаними між між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 .
Суд також не бере до уваги витяг з Державного земельного кадастру від 25.010.2017р. НВ-5105370982017, наданий позивачкою в якості доказу по справі, оскільки вказані відомості з Державного земельного кадастру - видалені відповідно до листа Сектору № 3 відділу № 5 Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 27.08.2024 р. № 2916/340-24, в якому зазначено, що відомості про земельну ділянку з кадастровим номером 51237813000:03:001:1349 приведені у відповідність до рішення Овідіопольського райсуду Одеської області від 13.12.2021 року по справі № 509/1752/19.
Виконання судового рішення по справі № № 509/1752/19 також підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 08.01.2025р. НВ-9900487432025.
На підтвердження доводів позивачки про самовільне знесення меж та захоплення відповідачем частини її земельної ділянки площею близько 1,40 м належних - допустимих та достовірних доказів суду надано не було, так само як і щодо нібито проведення відповідачем будівельних робіт по бетонуванню належної позивачці земельної ділянки під її будинком.
Відсутність межових знаків земельної ділянки позивачки, їх зникнення переміщення або про настання їх невиразними, а також відсутність (або наявність) згоди відповідача про встановлення спільних меж у судовому засіданні не встановлювалися.
Позивачкою також не заявлялось клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи щодо встановлення самовільного захоплення частини її земельної ділянки.
Відповідно до ст. 263 ЦПК - суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу)., оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови ВП ВС від 18.03.2020року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, надані сторонами докази, суд дійшов висновку про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог, які не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, в задоволенні яких слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,191,200,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 3,6,13,15,16,316,317,319,321,391 ЦК України, ст.ст. 14,41,55 Конституції України, ст.ст. 91,96,103,106,125,126,152,153,158 ЗК України, Законм України «Пр землеустрій», Правовими висновками Верховного суду, ЄКПЛ, Рішеннями ЄСПЛ суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю 3-їх осіб без самостійних вимог на предмет спору : Дальницької сільської ради Одеського району Одеської області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений та підписаний 22.07.2025 р.
Суддя Гандзій Д.М.