вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"21" травня 2025 р. Справа № 911/2308/23 (369/3024/23)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справи
за позовом ОСОБА_1 , м. Київ
до ОСОБА_2 , м.Київ
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Керуючого реструктуризацією боргів ОСОБА_2 - арбітражного
керуючого Приходька Дмитра Володимировича
про визнання майнових прав
за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/2308/23 за заявою боржника ОСОБА_2 про неплатоспроможність.
Ухвалою господарського суду від 14.02.2024 р. відкрито провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 , введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру реструктуризації боргів боржника ОСОБА_2 , призначено керуючим реструктуризацією арбітражного керуючого Приходька Д.В.
Водночас, у провадженні Києво-Святошинського районного суду Київської області перебувала справа №369/3024/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майнових прав, провадження в якій відкрито ухвалою суду від 07.03.2023 р.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17.05.2024 р. цивільну справу №369/3024/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майнових прав передано на розгляд до господарського суду Київської області.
На виконання наведеної ухвали до господарського суду Київської області надійшла зазначена справа, яку передано для розгляду судді Лопатіну А.В. в межах провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 , присвоївши справі № 911/2308/23 (369/3024/23).
Ухвалою господарського суду від 30.09.2024 р. прийнято до провадження справу № 911/2308/23 (369/3024/23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майнових прав в межах провадження у справі № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, розгляд справи по суті призначено на 06.11.2024 р., залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - керуючого реструктуризацією боргів боржника арбітражного керуючого Приходька Дмитра Володимировича.
06.11.2024 р. у судовому засіданні оголошено перерву до 18.12.2024 р.
Ухвалою господарського суду від 18.12.2024 р. розгляд справи по суті відкладено на 21.05.2025 р.
21.05.2025 р. у судове засідання з'явились позивач, його уповноважений представник та представник відповідача; належним чином повідомлена про місце, дату та час судового засідання третя особа не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила, жодних аргументів відносно предмету спору не надала.
Судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Зважаючи на те, що неявка учасників у справі, належним чином повідомлених про місце, дату та час судового засідання не перешкоджає розгляду справи, крім цього, матеріалів справи достатньо для повного та всебічного розгляду цієї справи, суд вважає за можливе провести судове засідання за відсутності третьої особи - арбітражного керуючого Приходька Дмитра Володимировича.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, суд
встановив:
11.09.2019 р. між ОСОБА_2 , в особі її представника Корніяша Романа Володимировича, який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М.М. (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого за цим договором у строк до тридцятого березня дві тисячі двадцятого року продавець зобов'язується передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу (далі - основний договір), а покупець зобов'язується прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 29,4 кв.м., в житловому будинку, збудованому на земельній ділянці площею 0,1002 га, кадастровий номер якої - 3222486200:03:006:0020, що знаходиться в АДРЕСА_2 (дев'яносто сім дріб двадцять два), секція 2 (два), та підключеному до центральних комунікацій (водопостачання та водовідведення, газопостачання та електроенергії) у порядку та на умовах, передбачених відповідно цим та основним договором (п. 1).
Під час розгляду справи судом встановлено, що копія довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Михальченко М.М., на підставі якої від продавця діяв ОСОБА_3 міститься в матеріалах справи № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , у межах провадження в якій розглядається даний спір.
Відповідно до п. 2 зазначеного договору вказана земельна ділянка, на якій буде побудовано вказаний будинок належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого Михальченко М.М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області 07 березня 2017 року за реєстровим № 1059, право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 07 березня 2017 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1157350232224.
Також сторони домовились про такі умови основного договору:
- продавець зобов'язується збудувати на земельній ділянці площею 0,1002 га, кадастровий номер якої - 3222486200:03:006:0020, що знаходиться в селі Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинського району Київської області, по вулиці Кошова, під № 97/22 (дев'яносто сім дріб двадцять два) житловий будинок до 30.03.2020 р., в якому буде розташовуватись вищезазначена квартира;
- квартира АДРЕСА_1 в житловому будинку згідно плану забудови земельної ділянки знаходиться на четвертому поверсі і буде передана покупцю по основному договору в наступному вигляді:
на стінах буде виконана штукатурка, будуть виведені проводка для підключення світильників, розеток і вимикачів, електричні схеми будуть зібрані в розподільчих коробках, буде встановлено лічильники холодної води та електрики, буде заведена електрика в квартиру. Будуть встановлені сталеві радіатори 21 типу, з розмірами згідно теплотехнічного розрахунку, буде встановлено запорну арматуру на вводах води і газу, встановлено лічильник газу і двоконтурний котел на опалення і гаряче водопостачання. Вхідні двері в квартиру сталеві;
договір купівлі-продажу квартири має бути нотаріально посвідчений не пізніше тридцятого березня дві тисячі двадцятого року;
ціна продажу - 436 625 (чотириста тридцять шість тисяч шістсот двадцять п'ять) гривень 00 копійок, що на момент укладення договору еквівалентно 17 500 (сімнадцять тисяч п'ятсот) доларів США. Ціна за 1 кв.м квартири становить 14 851 (чотирнадцять тисяч вісімсот п'ятдесят одну) гривню 00 копійок.
у випадку зміни загальної площі квартири більше або менше ніж на 1 кв.м, сторони зобов'язуються сплатити різницю за ціною визначеною цим попереднім договором;
витрати, пов'язані з нотаріальним посвідченням основного договору сторони сплачують порівну.
Згідно з п. 4 вказаного договору при укладенні цього договору на підтвердження намірів сторін покупець перерахував на рахунок продавця передоплату у вигляді авансу в розмірі 436 525 (чотириста тридцять шість тисяч п'ятсот двадцять п'ять) гривень 00 копійок, що на день укладення договору еквівалентно 17 496 (сімнадцять тисяч чотириста дев'яносто шість) доларів США, продавець отримав зазначену суму авансу, залишок суми у розмірі 100 (сто) гривень 00 копійок покупець зобов'язується сплатити під час підписання основного договору.
Сторони також домовились, що у випадку відмови (ухилення) продавця від продажу квартири у строк, передбачений цим договором, або наявної заборони на продаж майна продавцем, або визнання об'єкту будівництва незаконною забудовою, або наявність підстав для визнання забудови як об'єкту будівництва, побудованого з порушенням чинних норм, що не дає можливості ввести його в експлуатацію, продавець повинен повернути покупцю одержану від нього суму авансу у розмірі 436 525 (чотириста тридцяти шість тисяч п'ятсот двадцять п'ять) гривень 00 копійок, що на день укладення договору еквівалентно 17 496 (сімнадцять тисяч чотириста дев'яносто шість) доларів США на протязі одного місяця (п. 5 договору).
Позивач зазначає, що до укладення наведеного попереднього договору, покупець здійснив огляд житлового будинку та квартири, переконавшись, що процес будівництва цього будинку введеться і немає підстав сумніватися у намірах продавця виконати свої зобов'язання за попереднім договором та передати покупцю квартиру у власність у майбутньому.
Разом з тим, позивач зазначає, що у грудні 2019 року почався спалах коронавірусної хвороби, спричинений SARS-CoV-2. 11 березня 2020 року всесвітня організація охорони здоров'я визнає пандемію коронавірусної хвороби. Незважаючи на цю обставину, житловий будинок продовжували будувати, хоча із затримками. Усвідомлюючи, що пандемія вплинула на усі сфери життя населення не тільки України, а й усього світу, що в свою чергу вплинуло як на можливість постачати будівельні матеріали, так і виконувати роботи по будівництву, позивач не наполягав на своєчасному виконанні відповідачем своїх зобов'язань за попереднім договором. 30 березня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", яким серед іншого, продовжено граничні строки встановлені законодавством у багатьох сферах життя суспільства (трудових, податкових, господарських). Серед іншого, Розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12 такого змісту: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Позивач зазначає, що виходячи з наведених обставин, він, покладаючись на добросовісність відповідача та маючи намір все ж таки отримати у власність квартиру, не вимагав від відповідача повернення коштів переданих на підставі попереднього договору. Однак, у вересні 2020 року будівництво житлового будинку призупинилось, а в кінці 2021 року припинилось повністю і забудовник вивіз усю техніку з будівельного майданчика, у зв'язку з чим, позивач, як він зазначає, намагався неодноразово зв'язатися з відповідачем та врегулювати перехід майнових прав на квартиру до позивача, однак такі спроби успіху не мали.
З огляду на наведене, позивач наголошує, що укладаючи попередній договір, він мав намір отримати у власність саме квартиру, а тому вважає, що у нього виникло право правомірного очікування отримати в майбутньому право власності на квартиру, однак, порушивши умови попереднього договору, відповідач порушив таке право позивача. Станом на дату подання цього позову продавець свої зобов'язання за попереднім договором не виконав та не передав у власність покупця квартиру АДРЕСА_3 (далі - “Квартира»). Як відомо позивачу, згідно його тверджень, на момент подання позову будинок, у якому розміщується квартира ще не введено в експлуатацію, водночас, право власності на квартиру може виникнути тільки після введення будинку в експлуатацію та державної реєстрації права власності. Подаючи цей позов, позивач має на меті захистити свій інтерес, який полягає у визнанні за ним майнових прав на квартиру.
З огляду на наведене, також вказуючи на те, що беззаперечним є наміри сторін попереднього договору передати у майбутньому позивачу право власності на квартиру, однак на підставі попереднього договору це здійснити неможливо. При цьому попередній договір містить усі істотні умови договору про фінансування будівництва, а тому наявні усі підстави визнати такий договір удаваним правочином, позивач заявляє позовні вимоги:
1. Визнати удаваним попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019 р., зареєстрований в реєстрі за № 1924.
2. Визнати за ОСОБА_1 майнові права на квартиру АДРЕСА_3 .
3. Зобов'язати державного реєстратора здійснити реєстрацію майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 за позивачем.
Відповідач відзиву на позов не надіслала, належних та допустимих доказів, які б спростовували викладені позивачем обставини суду не надала.
У ст. 86 ГПК України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що наведені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з огляду на таке:
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі N 522/14890/16-ц (провадження N 14-498цс18).
Згідно зі статтею 13, частиною першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Оскільки воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.
За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2024 року у справі N 522/22397/18 (провадження N 61-15761св23) та у постанові від 15 січня 2025 року у справі N 293/1491/23 (N 61-10485св24).
В обґрунтування вимоги про визнання попереднього договору удаваним, позивач посилається на те, що відповідач залучав кошти фізичних осіб, таких як позивач для фінансування будівництва житлового будинку за адресою: с. Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинський район (зараз Бучанський район) Київської області по вулиці Кошова 97/22. Єдиною причиною, як зазначає позивач, неукладення з такими особами інвестиційних договорів/ договорів про пайову участь у фінансуванні будівництва є бажання уникнути державного контролю за здійснення такої будівельної діяльності, а також уникнення необхідності дотримання вимог законодавства щодо такої діяльності. В попередньому договорі визначені всі істотні умови об'єкту фінансування - номер квартири, поверх, адреса, площа. У попередньому договорі також зазначено про умови, за яких буде вважатися, що продавець виконав свій обов'язок за попереднім договором, а саме стан готовності будинку та квартири. Враховуючи наведене, позивач вважає, що правомірним є задоволення позову в частині визнання попереднього договору удаваним правочином та, керуючись ч. 2 статті 235 ЦК України, врегулювання відносин, що склалися між позивачем та відповідачем за правилами, передбаченими для врегулювання відносин інвестора та забудовника.
Інвестиційний договір - основний правовий документ, що регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності. Він є правовою формою взаємовідносин між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності. Договір має відповідати сутності інвестування, тобто закріплювати факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування; визначати мету та основні права та обов'язки сторін.
Відповідно до частини першої статті 635 ЦК України (у редакції чинній на дату укладення договору) попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Дослідивши наявні докази, надавши їм оцінку, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено, що воля сторін оспорюваного договору була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, що передбачені попереднім договором та настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені оспорюваним правочином.
Судом враховано, що сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина друга ст. 628 ЦК).
За своєю суттю укладений між позивачем і відповідачем договір є змішаним, оскільки в ньому містяться елементи різних договорів, що, як наведено вище, не заборонено законом. Так, згідно змісту оспорюваного правочину багатоповерховий будинок, в якому продавець зобов'язується продати покупцю квартиру недобудований та не введений в експлуатацію, а відтак, сплачений покупцем аванс у розмірі 436 525,00 грн., на виконання такого договору, можна розцінювати як інвестування будівництва.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної вимоги позивача про визнання попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019 р., посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Квінікадзе О.Б. удаваним.
Що стосується вимог позивача про визнання за нею майнових прав на квартиру № 34 у житловому будинку за адресою: с. Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинський район (наразі Бучанський район) Київської області по вулиці Кошова 97/22, суд зазначає таке:
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права.
Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема сукупність речей, а також майнові права та обов'язки, при цьому майнові права визнаються речовими правами.
Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди, тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
За положеннями пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Згідно статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилом статті 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В ході аналізу наведених обставин цієї справи, судом враховано, що відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18) зазначено, що:
"захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства. Судами встановлено, що ОСОБА_4 виконав свої зобов'язання сторони за договором №0326/322-405 пайової участі у будівництві в повному обсязі, сплатив пайові внески та додаткові внески у визначених договорами сумах, у зв'язку з чим, за умовами договору, набув майнових прав щодо "долі пайщика", зокрема, права на отримання в подальшому спірної квартири та двох місць для паркування. Отже, висновки судів про те, що до завершення будівництва об'єкту нерухомості, а саме 4-кімнатної квартири АДРЕСА_1 (1 черга будівництва, 4- секційний будинок), а також місця паркінгу у другій черзі будівництва блок "В" комплексу по АДРЕСА_1 на другому поверсі і введення їх в експлуатацію, позивачу, як інвестору, належать майнові права на цей об'єкт, є правильними.
Встановивши під час розгляду справи, що відповідачем не виконувалися належним чином взяті на себе зобов'язання, а також, враховуючи, що будинок АДРЕСА_1 на той час не було введено в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання за позивачем майнових прав на вищевказані спірні об'єкти".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) зазначено, що:
"захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
Встановивши під час розгляду справи, що позивачка повністю сплатила вартість пайового внеску за нерухоме майно, а також ту обставину, що введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, ТОВ "Фірма "Консоль ЛТД" припинило діяльність, що ставить під сумнів можливість виконання ним своїх зобов'язань за договором, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про визнання майнових прав за позивачкою на об'єкт інвестування".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц (провадження № 14-425цс19) вказано, що:
"під майновим правом слід розуміти "право очікування", що є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно у майбутньому. Тобто, майнове право - це обмежене речове право, за яким його власник наділений певними, але не всіма, правами щодо майна (див. постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16).
Оскільки відповідач не виконав належним чином зобов'язань за договором, не визнає майнових прав позивачки на спірне нерухоме майно, хоч вона і сплатила пайові внески у повному обсязі, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимагати переходу майнових прав на об'єкт, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що є підстави для визнання за позивачкою майнових прав на квартиру".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 1522/16455/12 (провадження № 14-370цс19) зазначено, що
"установивши під час розгляду справи, що відповідач - ТОВ фірма "Консоль ЛТД" не виконало належним чином узятих за договором зобов'язань, хоч позивачі і сплатили пайові внески в повному обсязі, тобто вчинили дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що є підстави для визнання за позивачами майнових прав на спірні квартири.".
Аналогічні висновки по суті вирішеного спору зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 761/9951/15-ц (провадження № 14-614цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц (провадження № 14-146цс19) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) вказано, що:
"відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів з фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) зазначено, що:
"13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в межах справи № 760/17864/16-ц (провадження № 61-699св17) підтвердив раніше сформовану позицію, викладену в постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), яка полягає у тому, що в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов'язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
Інвестор після виконання ним фінансових зобов'язань за укладеними договорами купівлі-продажу цінних паперів та резервування об'єкта нерухомості (чи аналогічними правочинами, що підтверджують здійснення інвестування) отримує документи, які підтверджують реальність такого правочину та встановлюють для нього його особисті майнові права на конкретний об'єкт нерухомого майна. Для отримання права власності на такий об'єкт нерухомості інвестор має трансформувати свої майнові права у власність шляхом державної реєстрації речових прав на цей об'єкт нерухомості, але виконати це можна лише за умов завершення будівництва новоствореного об'єкта нерухомості відповідно вимог чинного законодавства та прийняття такого нерухомого майна до експлуатації (статті 328, 331 ЦК України).
Отже саме інвестор є особою, яка первісно набуває право власності на об'єкт нерухомого майна, що споруджений за його кошти.".
Як вже зазначалось, між позивачем (покупець) та відповідачем (продавець) укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019 р., відповідно до умов якого за цим договором у строк до тридцятого березня дві тисячі двадцятого року продавець зобов'язується передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу (далі - основний договір), а покупець зобов'язується прийняти і оплатити квартиру № 34 (тридцять чотири) загальною площею 29,4 кв.м., в багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці площею 0,1002 га, кадастровий номер якої - 3222486200:03:006:0020, що знаходиться в селі Софїівська Борщагівка, Києво-Святошинського району Київської області, по вулиці Кошова, під № 97/22 (дев'яносто сім дріб двадцять два), секція 2, та підключеному до центральних комунікацій (водопостачання та водовідведення, газопостачання та електроенергії) у порядку та на умовах, передбачених відповідно цим та основним договором (п. 1).
Як судом встановлено вище, за своєю суттю укладений між позивачем і відповідачем договір є змішаним, оскільки у ньому містяться елементи різних договорів, що не заборонено законом. Так, згідно змісту наведеного правочину багатоповерховий будинок, в якому продавець зобов'язується продати покупцю квартиру недобудований та не введений в експлуатацію, тобто на стадії будівництва, а відтак, сплачений покупцем аванс у сумі 436 525,00 грн., на виконання такого договору, можна розцінювати як інвестування будівництва.
Поряд з наведеним, судом встановлено, що продавцем, у порушення умов попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу квартири, у встановлений таким договором строк до 30.03.2020 р., не було добудовано житловий будинок, в якому мала розташовуватись квартира, що є предметом продажу за попереднім договором та за яку покупцем сплачено аванс, не введено об'єкт будівництва в експлуатацію та, відповідно, не передано покупцю квартиру.
Одночасно, судом враховано, що позивач, в особі його представника на початку 2023 року неодноразово звертався до відповідача з запитами про стан готовності житлового будинку та квартири АДРЕСА_1 , що знаходяться в селі Софїівська Борщагівка, Києво-Святошинського району Київської області, по вулиці Кошова, під № 97/22 та відносно дати укладення договору купівлі-продажу квартири та передачі правовстановлюючих документів на неї (копії відповідних запитів та доказів їх направлення додано до позову). Однак, відповідач жодним чином не відреагувала на зазначені запити, доказів, які б спростовували дані обставини матеріали справи не містять.
Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, у тому числі всупереч меті такого права.
Судом встановлено, що саме недобросовісна поведінка відповідача призвела до не укладення у встановлений попереднім договором строк договору купівлі-продажу квартири, тобто основного договору. Також судом враховано, що позивач залишок суми - ціни продажу квартири у розмірі 100,00 грн. мав сплати, згідно умов попереднього договору, під час підписання основного договору, а відтак саме поведінка відповідача призвела до не здійснення позивачем повної оплати квартири, що він мав намір придбати за основним договором.
Одночасно, суд також враховує, що для повної оплати вартості квартири, що позивач має намір отримати у власність ним не було сплачено кошти у сумі саме 100,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що, застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі "Волчлі проти Франції" (Walchli v. France), заява № 35787/03, пункт 29, від 26.07.2007). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28.10.1998).
Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 13.09.2023 р. у справі № 204/2321/22 наголосила, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права. Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.
З огляду на наведене, суд дійшов до висновку, що у даному випадку відмова у задоволенні позову, у зв'язку з не здійсненням сплати залишку вартості квартири, що позивач має намір отримати у власність, у сумі 100,00 грн., як наслідок, буде саме застосуванням надмірного формалізму, що безпосередньо вплине на справедливість вирішення цього спору, а такі дії не можуть бути допущені судом.
За таких обставин, враховуючи, що позивачем було належним чином виконано умови попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу квартири від 11.09.2019 р. щодо сплати авансу в сумі 436 525,00 грн., решту суми вартості квартири, яку він має намір придбати, у розмірі 100,00 грн. ним не було сплачено лише з-за недобросовісної поведінки відповідача, з урахуванням того, що введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, а відповідач звернулась до суду з заявою про відкриття провадження у справі про її неплатоспроможність і наразі триває процедура реструктуризації боргів останньої, що ставить під сумнів можливість виконання нею своїх зобов'язань за договором, суд дійшов висновку про можливість визнання майнових прав за позивачем на об'єкт інвестування, а саме, квартиру АДРЕСА_4 .
Окрім наведеного, позивач просить суд зобов'язати державного реєстратора здійснити реєстрацію майнових прав на квартиру № 34 у житловому будинку за адресою: с. Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинський район (наразі Бучанський район) Київської області по вулиці Кошова 97/22 за позивачем.
Розглянувши позов у наведеній частині, суд зазначає таке:
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).
Водночас, ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до положень частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі зокрема судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості.
Таким чином, позивач заявивши вимогу про визнання за ним майнового права на квартиру в недобудові, скористався саме ефективним способом захисту права, так як рішення про задоволення такого позову є підставою для здійснення державної реєстрації відповідного права, а відтак, не є необхідним заявлення додатково вимоги про зобов'язання державного реєстратора здійснити реєстрацію майнових прав на квартиру № 34 у житловому будинку за адресою: с. Софіївська Борщагівка, Києво-Святошинський район (наразі Бучанський район) Київської області по вулиці Кошова 97/22 за позивачем.
Крім того, відповідно до положень частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Однак, в даному випадку позивачем заявлено вимогу про зобов'язання реєстратора вчинити дії за відсутності спору, так як відсутня відмова реєстратора щодо вчинення відповідних дій.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 р. та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 р. зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом, інші доводи сторін, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильне вирішення даного спору.
Приписами статей 73, 74 ГПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За результатами повного та всебічного дослідження поданих доказів, які мають значення для правильного вирішення даного спору і стосуються предмету доказування, суд дійшов висновку, що наведений позов є обґрунтованим і підлягає задоволенню в частині визнання за позивачем майнових прав на квартиру АДРЕСА_4 . В іншій частині суд відмовляє у задоволенні позову.
Витрати зі сплати судового збору, відповідно до вимог ст. 129 ГПК України, покладаються судом на сторін, пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст. 129, 237-238, 240 ГПК України, суд
вирішив:
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати за ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) майнові права на квартиру АДРЕСА_3 .
3. Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_6 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 4 366 (чотири тисячі триста шістдесят шість) гривень 30 копійок судового збору.
4. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) в дохід Державного бюджету України 2 183 (дві тисячі сто вісімдесят три) гривні 08 копійок судового збору.
5. В іншій частині у задоволенні позову відмовити.
6. Видати накази.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 22.07.2025 р.
Суддя А.В. Лопатін