18 липня 2025 року
м. Київ
справа № 686/22459/24
провадження № 51 - 2325 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 06 травня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 62024240010000354 по обвинуваченню
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Києва, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 Кримінального кодексу України (далі - КК України),
встановив:
За вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2025 року ОСОБА_5 визнано винуватим у скоєні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років. Вирішено питання щодо запобіжного заходу.
Відповідно до обставин, детально наведених у вироку місцевого суду, згідно з наказом ректора ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2) від 09 травня 2024 року № 477-ОС молодшого лейтенанта ОСОБА_5 , призваного 09 травня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_3 та призначеного на посаду курсового офіцера факультету безпеки державного кордону, зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення з 09 травня 2024 року.
Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 17 травня 2024 року № 859-ОС лейтенант ОСОБА_5 зарахований у розпорядження начальника НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України. Останньому надано час для здачі справ та посади терміном однієї доби та направлено для подальшого проходження служби у розпорядження начальника НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України з 15 червня 2024 року.
Лейтенант ОСОБА_5 , проходячи службу на посаді курсового офіцера факультету безпеки державного кордону ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ), призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, зарахований у розпорядження начальника НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України, у порушення вимог статей 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», статей 1, 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статей 11, 16, 127, 128, 129, 130, 131, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та статей 1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи умисно, порушуючи військову дисципліну, маючи намір ухилитись від несення обов'язків військової служби назавжди, в умовах воєнного стану, 14 червня 2024 року о 08:30 год самовільно, без поважних причин та дозволу командування, не з'явився на шикування у відділі забезпечення навчального процесу курсу підвищення кваліфікації «Військовослужбовців, які приймають участь у заходах підготовки офіцерів за призовом осіб під час мобілізації, які надходять на доукомплектування органів (підрозділів) Державної прикордонної служби України» ІНФОРМАЦІЯ_2, що у м. Хмельницькому, а вибув у невідомому напрямку та проводив службовий час на власний розсуд, не пов'язаний із проходженням військової служби до 01 липня 2024 року, коли близько 00:20 год був виявлений військовослужбовцями НОМЕР_3 прикордонного загону ДПС України на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_4 » на околиці ІНФОРМАЦІЯ_7 неподалік державного кордону України.
Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 06 травня 2025 року апеляційну скаргу захисника залишив без задоволення, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2025 року - без змін.
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга захисника ОСОБА_4 , в якій він порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень та направлення кримінального провадження на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. Не погоджуючись з наданою судами оцінкою доказам, захисник вказує на неповноту та невідповідність висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження.
Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, зазначає, що:
? у матеріалах кримінального провадження відсутні належні докази, які б поза розумним сумнівом підтверджували бажання ОСОБА_5 ухилитись від проходження служби назавжди;
? суди не надали оцінки рішенню Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року про скасування довідки військово-лікарської комісії та обставинам мобілізації ОСОБА_5 ;
? суди не звернули увагу, що ОСОБА_5 неодноразово висловлював готовність на проходження військової служби;
? місцевий суд, призначаючи занадто суворе покарання ОСОБА_5 , не врахував, що дії останнього не були вчиненні в бойовій обстановці та не становили загрози життю та здоров'ю інших військовослужбовців. Також цей суд не взяв до уваги дані, що характеризують особу засудженого та безпідставно не визнав в якості обставини, що пом'якшує покарання, щире каяття з боку ОСОБА_5 і не призначив мінімальне покарання, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України.
Крім того, захисник посилається на те, що апеляційний суд безпосередньо не дослідив докази по справі та порушив вимоги ч. 3 ст. 404 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
Перевіривши доводи касаційної скарги та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Так, згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, якими він обґрунтовує заявлені вимоги, аналогічні доводам його апеляційної скарги, яким апеляційний суд дав належну оцінку під час апеляційного розгляду.
Щодо доводів касаційної скарги захисника, що у матеріалах кримінального провадження відсутні належні докази, які б поза розумним сумнівом підтверджували бажання ОСОБА_5 ухилитись від проходження служби назавжди
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що захисник фактично стверджує, що дії ОСОБА_5 необхідно кваліфікувати за ч. 5 ст. 407 КК України.
Так, в постановленій за наслідками апеляційного розгляду ухвалі, суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд, мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, послався на докази, які досліджені під час судового розгляду, сукупності яких у вироку надана належна оцінка.
Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що в судовому засіданні безпосередньо у встановленому законом порядку суд першої інстанції допитав обвинуваченого ОСОБА_5 , свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , зміст показань яких детально викладений у вироку.
Крім того, цей суд встановив, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень підтверджується також іншими дослідженими в ході судового розгляду доказами, зокрема, даними повідомлення про виявлення ознак кримінального правопорушення від 19 червня 2024 року, відповідно до якого сектором внутрішньої та власної безпеки Головного відділу внутрішньої та власної безпеки «Центр» Державної прикордонної служби України, виявлено ознаки вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану з боку військовослужбовця лейтенанта ОСОБА_5 , який 14 червня 2024 року о 08:30 год не прибув на шикування під час шикування на відділі забезпечення навчального процесу академії та був відсутній на території військової частини № НОМЕР_2 у зв'язку із чим організовано пошукові заходи. Станом на 19 червня 2024 року лейтенант ОСОБА_5 до військової частини не прибув, за результатами проведення пошукових заходів місце його знаходження не встановлено; даними наказів ректора Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького «Про особовий склад», відповідно до яких 09 травня 2024 року ОСОБА_5 зараховано до особового складу у розпорядження ректора Національної академії, також виключено ОСОБА_5 зі списків особового складу, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, який наказом Голови Державної прикордонної служби України від 17 травня 2024 року № 859-ОС зарахований у розпорядження начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України; даними книги обліку тимчасово відсутнього й тимчасово прибулого до органу Держприкордонслужби особового складу обвинувачений ОСОБА_5 значиться як особа, яка самовільно залишила місце служби 14 червня 2024 року; даними витягу наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 № 293 від 09 травня 2024 року Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації, наказано призвати та направити для проходження військової служби за призовом під час мобілізації військовозобов'язаних та резервістів, відповідно до іменного списку, у тому числі ОСОБА_5 , в складі команди НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ); даними протоколу затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, від 01 липня 2024 року, відповідно до якого ОСОБА_5 у порядку ст. 208 КПК України фактично затриманий у приміщенні управління НОМЕР_4 прикордонного загону державної прикордонної служби України, що у АДРЕСА_2 .
Переглянувши вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою захисника, у постановленій за наслідками апеляційного розгляду ухвалі, суд апеляційної інстанції погодився із рішенням місцевого суду та обґрунтовано зазначив, що висновки суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, ґрунтуються на доказах, які детально наведені у вироку та відповідають фактичним обставинам справи, зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом.
Так, кваліфікація злочину - це кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому КК, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
Згідно з вироком ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, тобто у нез'явленні до місця служби у разі переведення з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах воєнного стану.
Об'єктом цього кримінального правопорушення є встановлений законодавством України порядок проходження військової служби.
Суб'єктом злочину може бути лише військовослужбовець, тобто той, хто проходить військову службу.
Об'єктивна сторона цього кримінального правопорушення полягає у: самовільному залишенні військової частини або місця служби; нез'явленні на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
У першій формі дезертирство є закінченим злочином з моменту, коли суб'єкт фактично залишив розташування військової частини (місця служби), а у другій - коли він не з'явився в частину (до місця служби) в установлений строк.
Суб'єктивна сторона дезертирства завжди характеризується прямим умислом. Крім того, обов'язковою ознакою цього складу кримінального правопорушення є мета: при дезертирстві військовослужбовець має намір ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди.
Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання.
Від злочину, передбаченого ст. 407 КК України, злочин, передбачений ст. 408 КК України, відрізняється в основному за своєю суб'єктивною стороною. Обов'язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди. При цьому військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають).
Для наявності складу дезертирства не має значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби - безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
Як убачається з оскаржуваних судових рішень, будучи допитаним у суді першої інстанції, ОСОБА_5 свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав частково, підтвердив, що був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, 14 червня 2024 року о 08:30 год самовільно, без дозволу командування, не з'явився на шикування у відділі забезпечення навчального процесу курсу підвищення кваліфікації ІНФОРМАЦІЯ_2, а вибув з м. Хмельницького та надалі перебував у смт Цебрикове Роздільнянського р-ну Одеської обл.
Так, суди урахували, що ОСОБА_5 , будучи призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, та зарахованим (переведеним) у розпорядження начальника НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України, діючи умисно, самовільно, без поважних причин та дозволу командування, до місця служби не з'явився, вибув у невідомому напрямку та проводив службовий час на власний розсуд, не пов'язаний із проходженням військової служби до 01 липня 2024 року, коли у порядку ст. 208 КПК України був затриманий неподалік державного кордону України.
Відповідно до судових рішень, ОСОБА_5 , після не з'явлення на шикування 14 червня 2024 року, не вживав жодних заходів, спрямованих для повернення на військову службу, не намагався зв'язатись із командуванням військової частини, повідомити про своє місце перебування чи зазначити про намір повернутись до військової служби через певний час.
Також суд апеляційної інстанції зауважив, що протиправні дії ОСОБА_5 щодо дезертирства були припинені поза його волею. У той же час, мобільний телефон ОСОБА_5 був вимкнений, до затримання він перебував у невідомому ні службовим особам ІНФОРМАЦІЯ_2, а ні його близьким родичам, місці, про намір повернення на військову службу нікому не повідомляв, а під час судового розгляду вказав, що на військовій службі себе не бачив, воювати не хотів, що свідчить про намір (мету) обвинуваченого ОСОБА_5 ухилитися від військової служби.
Отже, апеляційний суд слушно встановив, що сукупність таких обставин вказує на те, що ОСОБА_5 , не з'явившись 14 червня 2024 року на шикування до військової частини, не мав наміру повертатися на військову службу, тобто наявність у нього мети ухилення від військової служби не тимчасово, а взагалі.
Погоджуючись із вироком місцевого суду, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні обґрунтовано зазначив, що висновки суду щодо кваліфікації дій ОСОБА_5 за ч.4 ст. 408 КК України з урахуванням установлених цим судом фактичних обставин справи, є правильними.
Щодо доводів касаційної скарги захисника про те, що суди не надали оцінки рішенню Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року про скасування довідки військово-лікарської комісії та обставинам мобілізації ОСОБА_5 .
Як убачається із копій судових рішень статус військовослужбовця ОСОБА_5 набув у зв'язку з мобілізацією на підставі статей 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 69 «Про загальну мобілізацію», а тому він є суб'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України.
Указ Президента від 24 лютого 2022 року № 69 «Про загальну мобілізацію», наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 від 09 травня 2024 року № 293 «Про призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації», згідно з яким з військовозобов'язаного ОСОБА_5 було направлено для проходження військової служби під час проведення загальної мобілізації до складу військової частини НОМЕР_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) є чинними, а тому немає підстав для сумнівів у правильності висновків судів попередніх інстанцій щодо набуття ОСОБА_5 статусу військовослужбовця у зв'язку із мобілізацією.
Суд звертає увагу, що хоча рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2024 року (яке наявне в Єдиному державному реєстрі судових рішень), на яке посилається автор касаційної скарги, визнано протиправною та скасовано довідку військово - лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_5 від 08 травня 2024 р. № 514 про визнання придатним ОСОБА_5 , проте наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 від 09 травня 2024 року № 293 не скасований.
Крім того, на момент вчинення вказаного кримінального правопорушення, довідка ВЛК № 514 не була скасована судом, ОСОБА_5 звернувся до суду про оскарження вказаної довідки лише після свого затримання працівниками поліції, що свідчить про умисел ОСОБА_5 на вчинення інкримінованого кримінального правопорушення.
Щодо доводів касаційної скарги захисника про те, що суд апеляційної інстанції безпосередньо не дослідив докази по справі та порушив вимоги ч. 3 ст. 404 КПК України
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Норми ч. 3 ст. 404 КПК України зобов'язують суд апеляційної інстанції провести повторне дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, лише коли суд першої інстанції дослідив ці обставини неповно або з порушеннями. Сама по собі незгода захисника із висновками суду, зробленим на підставі досліджених доказів, не може бути безумовною підставою для повторного дослідження тих самих доказів апеляційним судом за відсутності обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України.
Тобто для повторного дослідження судом апеляційної інстанції обставин, встановлених під час кримінального провадження, кримінальний процесуальний закон визнає обов'язковою наявність (сукупність) як відповідного процесуального приводу (клопотання учасника судового провадження), так і однієї із закріплених у законі умов (неповнота дослідження зазначених обставин або наявність певних порушень у ході їх дослідження), які можна розглядати як фактичну підставу для такого дослідження.
Водночас, апеляційний суд погодився з наданою оцінкою доказам та з висновками суду першої інстанції в цілому, а тому підстав для повторного безпосереднього дослідження доказів у цього суду не було.
Зі свого боку, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні зазначив, що місцевий суд повно, з дотриманням вимог закону дослідив усі докази, наявні в матеріалах кримінального провадження, а твердження сторони захисту зводяться виключно до незгоди з їх оцінкою місцевим судом. У зв'язку з цим вказане не може слугувати підставою для обов'язкового повторного дослідження певних доказів.
Крім того, варто зауважити, що у касаційній скарзі захисника відсутні будь-які відомості про те, що сторона захисту заявляла клопотання в апеляційному суді щодо повторного дослідження доказів та, що таке клопотання не було розглянуто судом.
Тож доводи сторони захисту в цій частині є необґрунтованими.
Щодо доводів касаційної скарги з приводу того, що суд, при призначенні занадто суворого покарання ОСОБА_5 , не врахував, що останній фактично залишив військову частину в якій лише проходив навчання, тобто його дії не були вчиненні в бойовій обстановці; не взяв до уваги дані, що характеризують особу засудженого та безпідставно не визнав в якості обставини, що пом'якшує покарання, щире каяття
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Статті 65-75 КК України є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання, а також звільнення від покарання та його відбування.
Питання призначення покарання та звільнення від його відбування визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Водночас дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені змістом статей 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Як вбачається із долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, при призначенні ОСОБА_5 покарання, згідно з указаними нормами закону, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а також дані про особу обвинуваченого, який раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, одружений, має на утриманні двох малолітніх дітей, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває.
Також місцевий суд урахував обставину, яка відповідно до ст. 66 КК України пом'якшує покарання, а саме те, що ОСОБА_5 вперше притягується до кримінальної відповідальності. Обставин, які відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання, не встановлено.
Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд також перевірив усі доводи в частині призначеного ОСОБА_5 покарання, викладені стороною захисту у поданій апеляційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, обґрунтовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Так, приймаючи рішення за результатами судового розгляду апеляційний суд вмотивовано зазначив, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 4 ст. 408 КК України ближче до мінімального розміру, врахував всі обставини, на які посилався захисник, та надав їм належну оцінку.
Так, розкаяння передбачає, крім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
Водночас суди дійшли слушного висновку, що посилання сторони захисту на те, що обвинувачений ОСОБА_5 розкаявся, є безпідставними, оскільки в судовому засіданні він свою вину за пред'явленим обвинуваченням визнав частково. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на те, що в ході судового розгляду кримінального провадження не встановлено обставин, які б підтверджували наявність дійсного, а не уявного каяття з боку ОСОБА_5 .
Тож, призначене ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі у межах, встановлених санкцією ч. 4 ст. 408 КК України, відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, за своїм видом та розміром є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Решта доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_4 висновків судів першої та апеляційної інстанції також не спростовує та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених по справі обставин, що в силу вимог статті 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.
Апеляційний суд, переглядаючи вирок врахував, що докази по справі були належним чином досліджені під час розгляду в суді першої інстанції, є належними та допустимими відповідно до вимог статей 84-86 КПК України, оцінені судом згідно із ст. 94 КПК України, та в своїй сукупності спростовують доводи сторони захисту про не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України.
Ухвала суду апеляційної інстанції є вмотивованою та відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.
В той же час, касаційна скарга захисника ОСОБА_4 не містить конкретного обґрунтування істотного порушення вимог кримінального процесуального закону,неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, які перешкодили чи могли перешкодити судам першої та апеляційної інстанції ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення при розгляді кримінального провадження з огляду на положення статей 412 - 414 КПК України, а відтак й необхідності скасування чи зміни судових рішень на підставах, передбачених ч.1 ст. 438 КПК України.
Оскільки з касаційної скарги захисника, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, суд вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження за цією касаційною скаргою.
На підставі викладеного, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 06 травня 2025 року стосовно ОСОБА_5 відмовити.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3