03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/603/2025
12 березня 2025 року м. Київ
Справа № 761/33971/23
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Ратнікової В.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця», яка подана представником Будовою Наталією Миколаївною, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2023 року, ухвалене у складі судді Романишеної І.П.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно - Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі,
встановив:
У вересні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-західна залізниця» (далі - ДТГО «Південно-західна залізниця») про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 08.07.2016 року у справі № 761/10285/15 частково задоволено його позов, зокрема, поновлено його на посаді начальника Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-західна залізниця» на умовах, визначених контрактом від 13.02.2012 року № 5-IV, укладеного між Міністерством інфраструктури України та позивачем і в цій частині рішення суду допущене до негайного виконання. За наслідками апеляційного та касаційного перегляду, вказане рішення суду в частині поновлення позивача на посаді залишене без змін.
18.07.2016 року Шевченківським районним судом м. Києва на виконання рішення суду в частині негайного виконання рішення про поновлення на посаді позивача видано виконавчий лист.
04.08.2016 року постановою державного виконавця відмовлено у відкритті виконавчого провадження за виконавчим листом на підставі п. 4 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26.10.2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.04.2017 року, постанову державного виконавця від 04.08.2016 року визнано неправомірною та скасовано.
У подальшому судами задоволені його позовні вимоги до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення про поновлення на роботі та стягнуто кошти за періоди з 09.07.2016 року до 31.12.2020 року.
Він не отримував наказу про поновлення на роботі, до виконання трудових обов'язків не допущений. Рішення суду про поновлення на роботі не виконано.
Таким чином, з урахуванням невиконання судового рішення про поновлення на роботі він має право на отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення відповідно до статті 236 КЗпП України.
Середній заробіток за невиконання судового рішення обраховується за період з 01.01.2021 року по 31.08.2021 року та складає 243 581,37 грн.
Враховуючи наведені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 01.01.2021 року по 31.08.2021 року в розмірі 243 581,37 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2023 року позов задоволено.
Стягнуто з ДТГО «Південно-західна залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку виконання рішення про поновлення на роботі за період з 01.01.2021 року по 31.08.2021 року в сумі 243 581,37 грн.
Стягнуто з ДТГО «Південно-західна залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правову допомогу в розмірі 13 000 грн.
Не погоджуючись з рішенням, представник ДТГО «Південно-західна залізниця» - Будова Н.М.звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Вказує, що судом першої інстанції не враховано фактичні обставини справи та доводи відповідача про відсутність вини Залізниці у затримці виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі.
Звертає увагу, що з позовної заяви ОСОБА_1 не вбачається, на кого саме з відповідачів покладено обов'язок щодо поновлення громадянина ОСОБА_1 на роботі та хто з відповідачів є особою, зобов'язаною за виконавчим документом.
В рішенні суду від 8 липня 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця» (на умовах, визначених Контрактом № 5-ІУ від 13 лютого 2012 року, укладеного між Міністерством інфраструктури України та ОСОБА_1 та Додатковими Угодами до Контракту М 5-7 від 13 лютого 2012 року, зазначено, що Державне територіально-галузеве об'єднання «Південно-Західна залізниця» - є державне підприємство, а наймання на роботу керівника підприємства, що є у державній власності, здійснюється відповідними міністерствами шляхом укладання з ним контракту за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до зазначеного роботодавцем позивача є Міністерство інфраструктури України (Уповноважений орган управління) в особі Віце-прем'єр-міністра України - Міністра інфраструктури України, тобто у відповідача відсутня можливість поновити позивача на роботі та видати відповідний наказ.
Звертає увагу, що вина Залізниці у затримці виконання рішення про поновлення на роботі позивача відсутня, так як Залізниця не є роботодавцем позивача, і у неї відсутні відповідні повноваження для поновлення позивача на роботі.
Зазначає, що позивач не з'являється на робочому місті та не виконує своїх трудових обов'язків саме внаслідок невиконання у добровільному порядку роботодавцем рішення суду про його негайне поновлення на посаді начальника ДТГО «Південно-Західна залізниця».
Звертає увагу, що період часу, визначений позивачем в своєму розрахунку з січня 2021 року по серпень 2021 року взагалі не повинен прийматися судом до уваги у зв'язку з закінченням строку дії контракту, що було узгоджено з позивачем при укладанні цього контракту. Крім того, позивач є працевлаштованим за основним місцем роботи та отримує заробітну плату.
За останніми даними, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, позивач з 06.03.2018 року є керівником ТОВ «Інститут транспортних стратегій» та займає посаду керівника на даний час, тобто в спірний період, за який позивач просить стягнути кошти, офіційно був працевлаштований. Крім того, судом не враховано, що позивачем пропущено строк звернення до суду із цим позовом.
Щодо витрат на правову допомогу, вважає, що судом першої інстанції не досліджені обставини не співмірності вартості з обсягом наданих послуг, що свідчить про передчасність висновків суду щодо заявлених вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - Клим ' юк О.С. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Вказує, що відповідач так і не здійснив дії, визначені нормами чинного законодавства України, щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі. Жодних доказів, в тому числі наказу про поновлення на роботі відповідач не надав, про поважність причин відсутності такого наказу не зазначив.
Відповідно до виконавчого листа, виданого Шевченківським районним судом м. Києва у справі № 761/10285/15-ц, боржником по даному виконавчому листу є саме відповідач - ДТГО «Південно-Західна залізниця».
Зазначає, що факт працевлаштування позивача на іншу роботу в період, допоки він не поновлений відповідачем на роботі, не суперечить будь-яким нормам чинного законодавства і є його гарантованим правом, визначеним ст. 43 Конституції України.
Доводи відповідача щодо пропуску строку звернення позивача до суду є необґрунтованими, оскільки згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідач, зазначаючи про неспівмірність та «завищеність» витрат на правничу допомогу, висловлює лише особисту незгоду із наданою послугою без посилання на жодні норми чинного законодавства, його доводи не підтверджуються жодними доказами, що є лише особистим припущенням представника відповідача. Вказує на необхідність стягнення витрат, пов'язаних із правничою допомогою під час апеляційного перегляду.
У судовому засіданні представник відповідача ДТГО «Південно-західна залізниця» - Будова Н.М. підтримала доводи апеляційної скарги, просила суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Представник позивача ОСОБА_1 - Клим'юк О.С. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи не було отримано доказів поновлення позивача на посаді на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, тому останній має право на отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідно до ст. 236 КЗпП України.
З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2016 року у справі № 761/10285/15 позовні вимоги ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства інфраструктури України, Державної адміністрації залізничного транспорту України, ДТГО «Південно-Західна залізниця», Голови комісії з реорганізації у зв'язку із злиттям ДТГО «Південно-Західна залізниця», задоволено частково, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника ДТГО «Південно-Західна залізниця» з 25.03.2015 року на умовах, визначених контрактом № 5-IV від 13.02.2012 року, укладеним між Міністерством інфраструктури України та ОСОБА_1 та Додатковими угодами до Контракту (а. с. 10-26 т. 1).
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 12 вересня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року в частині, що стосується поновлення позивача на займаній посаді, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 липня 2016 року залишено без змін (а. с. 29-49 т. 1).
08.07.2016 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист щодо негайоного виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2016 року у справі № 761/10285/15 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника ДТГО «Південно-Західна залізниця» (а. с. 50 т. 1).
04.08.2016 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Мілоцького О.Л. відмовлено у відкритті виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом на підставі п. 4 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (а. с. 51, 52 т. 1).
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16.09.2016 року у справі № 761/10285/15, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26.10.2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.04.2017 року, постанову старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Мілоцького О.Л. від 04.08.2016 року визнано неправомірною та скасовано (а. с. 53-68 т. 1).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02.08.2017 року у справі № 761/12013/17, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21.09.2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за період з 09 липня 2016 року до 02 серпня 2017 року в сумі 285 005, 93 грн (а. с. 74-82 т. 1).
Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02.08.2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21.09.2017 року змінено.
Стягнуто з ДТГО «Південно-Західна залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі за період з 09 липня 2016 року до 13 лютого 2017 року у розмірі 167 195,66 грн.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, Верховний Суд виходив з того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу слід було стягувати за період з дня ухвалення судом рішення про поновлення позивача на роботі до дня закінчення строку дії контракту, а саме з 09 липня 2016 року до 13 лютого 2017 року, а не до 02 серпня 2017 року як помилково вважали суди попередніх інстанцій.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2018 року у справі № 761/10746/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток в сумі 206 930,28 грн (а. с. 83-91 т. 1).
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДТГО «Південно-Західна залізниця» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29.05.2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 31.10.2018 року відмовлено, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.
Отже, судовим рішенням у справі № 761/10746/18 стягнуто із відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання судового рішення за період з 03 серпня 2017 року до 23 березня 2018 року у розмірі 206 930,28 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26.03.2019 року у справі № 761/46962/18, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 15.06.2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за період з 24 березня 2018 року по 26 березня 2019 року в сумі 327 845,08 грн (а. с. 92-108 т. 1).
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДТГО «Південно-Західна залізниця» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26.03.2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 15.06.2020 року відмовлено, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.
Отже, судовим рішенням у справі № 761/46962/18 стягнуто із відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання судового рішення за період з 24 березня 2018року по 26 березня 2019 року у розмірі 327 845,08 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року у справі № 761/35295/19 позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 27 березня 2019 року по 06 вересня 2019 року в сумі 146 328, 90 грн (а. с.109-116 т. 1).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 12 травня 2021 року у справі № 761/714/21 позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за затримку виконання рішення про поновлення на роботі за період з 07 вересня 2019 року по 31 грудня 2019 року у розмірі 118 629,72 грн (а. с. 117-121 т. 1).
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 лютого 2022 року у справі № 761/24805/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 березня 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за затримку виконання рішення про поновлення на роботі за період з 01 січня 2020 року по 30 червня 2020 року у розмірі 180 928,92 грн (а. с. 122-127 т. 1).
Ухвалою Верховного Суду від 01 травня 2024 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДТГО «Південно-Західна залізниця» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 березня 2024 року відмовлено, оскільки касаційна скарга подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.
При цьому в ухвалі від 01 травня 2024 року Верховний Суд зазначив, що наведені заявником обставини, передбачені підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже, судовим рішенням у справі № 761/24805/21стягнуто із відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання судового рішення за період з 01 січня 2020 року по 30 червня 2020 року у розмірі 180 928,92 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 07 червня 2023 року у справі № 761/1706/22 рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2022 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ДТГО«Південно-Західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі задоволено.
Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за затримку виконання рішення про поновлення на роботі за період з 01 липня 2020 року по 31 грудня 2020 року у розмірі 191 518,21 грн (а. с. 135-152 т. 1).
Частина 6 ст. 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
В силу ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
За правилами ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Положеннями ст. 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Вказана норма не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі в разі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, зокрема пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказує на його бажання бути поновленим на роботі.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
У даній справі спір виник щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із невиконанням відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, яке набрало законної сили.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню (ч. 5 ст. 235 КЗпП України).
Обов'язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (ст. 129-1 Конституції України). Отже, з огляду на принцип загальнообов'язковості судових рішень за змістом ст. ст. 18, 430 ЦПК України судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Отже аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (ч. 2 ст. 18 ЦПК України) (постанова Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі № 6-435цс15).
З огляду на встановлені державні гарантії обов'язковості виконання судових рішень, суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Стаття 236 КЗпП України не містить жодних застережень щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Суд звертає увагу на те, що наведений обов'язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді.
Аналіз правових норм чинного законодавства, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов'язковими та виконуються негайно з часу його оголошення (набрання законної сили), чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Вказаний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 30.04.2020 року у справі № 524/9275/17 (адміністративне провадження № К/9901/55019/18).
З матеріалів справи встановлено, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08.07.2016 року у справі № 761/10285/15-ц, яке в частині, що стосується поновлення ОСОБА_1 на займаній посаді, залишене без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12.09.2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.12.2016 року, відповідачем не виконано. Станом на час апеляційного перегляду цієї справи ОСОБА_1 на посаді не поновлено.
Таким чином, з урахуванням невиконаного судового рішення про поновлення позивача на посаді, останній має право на отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення відповідно до ст. 236 КЗпП України.
Колегія суддів враховує, що за однакових обставин у справах № 761/12013/17 та № 761/10746/18, № 761/46962/18, № 761/24805/21 між тими ж сторонами про той же предмет, Верховний Суд по різному застосував відповідальність, передбачену статтею 236 ЦПК України, за невиконання рішення суду про поновлення на роботі ОСОБА_1 .
Разом з тим, колегія апеляційного суду при розгляді справи керується принципом верховенства права та застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у межах повноважень не видав наказ про поновлення позивача на роботі на виконання судового рішення у справі №761/10285/15-ц, про поважність причин не зазначає, відповідач не спростував доводи позивача щодо невиконання чинного рішення суду про поновлення на роботі.
Розмір грошового зобов'язання, що підлягає стягненню визначається відповідно до приписів Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року, згідно з якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 порядку № 100).
З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до ст. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою від 16.06.2017 року № Н-3/36-Р середньогодинна заробітна плата позивача становить 185,94 грн (а. с. 72 т. 1).
Відповідно до Додатку № 1 до наказу регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ Укрзалізниця» від 23.09.2020 року № 289-Н (Графік роботи працівників апарату управління ПАТ «Укрзалізниця» на 2021 рік) для працівників апарату Управління ПАТ «Укрзалізниця» встановлено затверджено графік роботи на 2021 рік при п'ятиденному робочому тижні, тривалість щоденної роботи нерівномірна (понеділок-четвер - 8,25 год, п'ятниця - 7 год), святкові дні - на одну годину коротше, з 08:00 год до 17:00 год, перерва для відпочинку 12:00 год до 12:45 год (а. с. 73 т. 1).
За розрахунком позивача, який було перевірено судом, середній заробіток позивача за період з 01.01.2021 року по 31.08.2021 року становить 243 581,37 грн.
Із урахуванням наведеного, суд першої інстанції, встановивши, що рішення суду від 08.07.2016 року у справі № 761/10285/15-ц про поновлення позивача на роботі відповідачем не виконано, керуючись приписами ст. 236 КЗпП України, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із невиконанням відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, яке набрало законної сили, за період із 01.01.2021року по 31.08.2021року у розмірі 243 581,37 грн.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом не враховано фактичні обставини справи щодо відсутності вини відповідача у затримці виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, оскільки самим позивачем не вчинено ряду дій, необхідних для подальшого працевлаштування у відповідача, зокрема не з'явився на території ДТГО «Південно-Західна залізниця» та не приступив до виконання покладених на нього контрактом обов'язків, є необґрунтованими з огляду на таке.
Статтею 235 КЗпП України, серед іншого, передбачено, що в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості, і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.
У пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків. При цьому працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок, а не право роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після проголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися і фактично допустити його до виконання своїх попередніх обов'язків.
Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка», як «зволікання», «проволока», за змістом норм ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.
Зазначена правова позиція сформульована у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц.
Встановивши той факт, що після ухвалення судом 08.07.2016 року рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі, відповідач не видав наказ про його поновлення, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про затримку з вини відповідача виконання судового рішення у розумінні ст. 236 КЗпП України, яка зумовлює відповідальність, передбачену цією нормою.
У постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 461/7423/21 зазначено, що: «для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період».
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що у зв'язку із закінченням 13 лютого 2017 року строку дії контракту, укладеного з позивачем, виконання рішення суду про поновлення на роботі є неможливим, а відтак, і відсутні підстави для стягнення середнього заробітку, колегія суддів відхиляє, оскільки відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання, держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника. До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України). Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 127/28914/21, невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України, згідно з якою у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що закінчення строку дії контракту в даному випадку не звільняє роботодавця від обов'язку виконання рішення суду про поновлення позивача ОСОБА_1 на роботі та у зв'язку з невиконанням такого обов'язку, - від відповідальності, передбаченої ст. 236 КЗпП України.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не був стороною контракту, а тому не повинен відповідати за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, є необґрунтованим, оскільки на підставі укладеного 13.02.2012 року контракту виникли трудові правовідносини між ОСОБА_1 як працівником та ДТГО «Південно-Західна залізниця», що належить до державної власності, а не з органом, уповноваженим на укладення такого контракту - Міністерством інфраструктури України ( висновок Верховного Суду у постанові від 11.09.2019 року у справі № 761/12013/17).
Оплата праці та матеріальне забезпечення керівника підприємства визначаються у контракті, проводяться за рахунок коштів підприємства.
Встановлена процедура укладення контрактної форми трудового договору застосовується для всіх керівників підприємств, установ та організацій, що належать до державної власності (за винятком тих керівників державних підприємств, які призначаються (обираються) на посаду за результатами конкурсного відбору, проведеного відповідно до Порядку про проведення конкурсного відбору керівників суб'єктів господарювання державного сектору економіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2008 року № 777).
На підставі укладеного контракту виникають трудові правовідносини між керівником, як працівником, та відповідним підприємством, установою та організацією, що належить до державної власності, а не з органом, уповноваженим на укладення такого контракту.
Разом з тим, як вже було досліджено та встановлено попередніми судовими рішеннями, які розглядали спір між тими ж сторонами та з того самого предмету спору (лише інший період), закінчення дії контракту в даному випадку не звільняє роботодавця від обов'язку виконання рішення суду про поновлення особи на роботі, більше того, не звільняє підприємство від відповідальності, передбаченої ст. 236 КЗпП України.
Посилання відповідача у апеляційній скарзі на те, що позивач займає посаду керівника ТОВ «Інститут транспортних стратегій» і забезпечений за основним місцем роботи, а посада керівника державного підприємства не дозволяє роботу за сумісництвом відповідно до наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28.06.1993 року № 43 «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», не спростовують висновків суду з огляду на таке.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений ст. 5 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збережені роботи.
Факт працевлаштування позивача на іншій роботу в період, допоки він не поновлений на попередній роботі не суперечить будь-яким нормам чинного законодавства і є його гарантованим правом, визначеним ст. 43 Конституції України, у якій визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Також факт працевлаштування позивача на іншу роботу жодним чином не впливає на відповідальність за невиконання рішення суду. Працевлаштування його на іншу роботу не призводить до права або обов'язку роботодавця не виконувати рішення суду.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем пропущено строк при зверненні до суду з даним позовом, оскільки стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення про поновлення на роботі не є заробітною платою (платою за виконану роботу), тому з позовом про виплату середнього заробітку за затримку виконання рішення про поновлення на роботі згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України міг звернутися в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України (в редакції до 01.07.2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Аналізуючи зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом ч. 2 ст. 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто, у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою.
У цій справі до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 01.01.2021 року по 31.08.2021 року підлягає застосуванню норма ч. 2 ст. 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що позивачем пропущено строк при зверненні до суду з даним позовом.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що судом не враховано висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування норм ст. 233 КЗпП України, а саме: висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16, Верховного Суду, викладений у постанові від 11.06.2020 року у справі № 752/25588/17, від 26.11.2019 року у справі № 127/13209/16-ц, від 10.10.2019 року у справі № 522/13736/15, з огляду на таке.
Правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 року у справі № 755/12623/19 щодо застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України викладена пізніше, ніж правові висновки, зроблені Верховним Судом у постановах, на які посилається відповідач. Отже, судом під час вирішення питання щодо правомірності та обґрунтованості ухваленого рішення не може бути застосовано висновки Верховного Суду, на які посилається відповідач у своїй апеляційній скарзі.
На підставі викладеного колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції є безпідставними, спростовуються висновками суду, викладеними в його рішенні.
Згідно з ч. 1, п.1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 2-4 ст. 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Відповідно до п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Таким чином, суд може зменшити розмір судових витрат, якщо: заявлені судові витрати завищені, враховуючи обставини справи (ціна позову, тривалість справи, виклик свідків, призначення експертизи тощо); суду не було надано достатніх доказів фактичного здійснення витрат (відсутні акт прийому-передачі юридичних послуг, платіжне доручення та квитанції про сплату за надані послуги тощо); заявлені судові витрати були недоцільні або не обов'язкові (не підтверджена нагальна потреба у вивченні додаткових джерел права, завищений обсяг часу на технічну підготовку документів тощо).
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №756/2114/17, «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), і розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У рішеннях від 12 жовтня 2006 р. у справі «Двойних проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
З матеріалів справи встановлено, що 14.02.2023 року між ОСОБА_1 та адвокатом Клим'юк О.С. укладено договір про надання правових (правничих) послуг № 14/02/2023, за умовами якого адвокат зобов'язався надавати клієнту правову допомогу (а. с. 155-160 т. 1).
Згідно з актом від 31.08.2023 року № 1 про надання правових (правничих) послуг до Договору про надання правових (правничих) послуг від 14.02.2023 року № 14/02/2023 загальна вартість наданих адвокатом правових послуг становить 13 000 грн (а. с. 161 т. 1).
З вказаного акту вбачається, що правова допомога полягала у складанні позовної заяви ОСОБА_1 до ДТГО «Південно-західна залізниця» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 01 січня 2021 року по 31 серпня 2021 року включно в розмірі 243 581 грн. 37 коп. та судових витрат ( досліджено судову практику з питань стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, в тому числі стосовно строку для стягнення середнього заробітку, інших аргументів, зібрано пакет необхідних додатків до позовної заяви, здійснено розрахунок позовних вимог, складено попередній розрахунок суми судових витрат позивача та вчинено інші дії для складання та подання позовної заяви до суду) ( а.с. 161, т. 1)
Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордеру від 31.08.2023 року № 1 ОСОБА_1 сплатив 13 000 грн, підстава: договір про надання правових (правничих) послуг від 14.02.2023 року № 14/02/2023 (а. с. 163 т. 1).
У відзиві на позовну заяву ДТГО «Південно-Західна залізниця» заявляло про неспівмірність витрат позивача на правничу допомогу.
Враховуючи заперечення відповідача щодо понесених відповідачем витрат на правничу допомогу, приймаючи до уваги обсяг вчинених процесуальних дій, обсяг виконаної адвокатом роботи, враховуючи складність справи, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), принцип розумності судових витрат, їх пропорційності до предмета спору, а також ту обставину, що адвокат Клим'юк О.С. представляла інтереси позивача при розгляді аналогічної справи №761/1706/22 про стягнення середнього заробітку за невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 01 липня 2020 року по 31 грудня 2020 року, тобто адвокат при складанні даної позовної заяви була обізнана як з обставинами справи, так і з підставами проведення розрахунку середньої заробітної плати, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правничу допомогу, понесених позивачем у суді першої інстанції до 5000 грн.
Щодо витрат, понесених позивачем в суді апеляційної інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з актом від 15.05.2024 року № 1 про надання правових (правничих) послуг до Договору про надання правових (правничих) послуг від 14.02.2023 року № 14/02/2023 загальна вартість наданих адвокатом правових послуг становить 12 000,00 грн (а. с. 106 т. 2).
Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордеру від 15.05.2024 року № 5 ОСОБА_1 сплатив 12 000 грн, підстава: договір про надання правових (правничих) послуг від 14.02.2023 року № 14/02/2023 (а. с. 163 т. 1).
У додаткових поясненнях у справі ДТГО «Південно-Західна залізниця» заявляло про неспівмірність витрат позивача на правничу допомогу.
Враховуючи заперечення відповідача щодо понесених позивачем витрат на правничу допомогу, приймаючи до уваги обсяг вчинених процесуальних дій, обсяг виконаної адвокатом роботи, враховуючи складність справи, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), принцип розумності судових витрат, їх пропорційності до предмета спору, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правничу допомогу, понесених позивачем у суді апеляційної інстанції , та які підлягають відшкодуванню відповідачем, до 3000 грн.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість доводів апеляційної скарги сторони відповідача у частині стягнення витрат на правничу допомогу, тому оскаржуване рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення розміру суми витрат на правничу допомогу із 13 000 грн до суми 5 000 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно -Західна залізниця», яка подана представником Будовою Наталією Миколаївною, - задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2023 року - змінити в частині розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню з Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно-Західна залізниця»на користь ОСОБА_1 , зменшивши суму витрат з 13 000 грн. до 5000 грн.
В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 грудня 2023 року - залишити без змін.
Стягнути з Державного територіально-галузевого об'єднання «Південно - Західна залізниця»на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 3000 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду із підстав, визначених ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 21 липня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Ратнікова В.М.
Рейнарт І.М.