21 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/1632/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюка І.М. і Власова Ю.Л.,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (далі - Компанія) та приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича (далі - Приватний виконавець)
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 (головуючий суддя Білоусова Я.О., судді: Здоровко Л.М. і Пуль О.А.)
за скаргою акціонерного товариства "Оператор газорозподільної системи "Харківгаз" (далі - Товариство) (вх.№ 25051 від 22.10.2024)
на дії Приватного виконавця щодо накладення арешту на майно боржника
у справі № 922/1632/24
за позовом Компанії
до Товариства
про стягнення 354 941 467,28 грн,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:
1) Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг;
2) товариство з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України";
3) акціонерне товариство "Державний ощадний банк України".
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 05.06.2025 № 32.2-01/1063 у зв'язку із обранням судді Ємця А.А. до Великої Палати Верховного Суду, призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 922/1632/24, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Малашенкова Т.М. і Колос І.Б.
Розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 07.07.2025 № 32.2-01/1384 у зв'язку з відпусткою суддів Колос І.Б. і Малашенкової Т.М., призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 922/1632/24, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Бенедисюк І.М. і Власов Ю.Л.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Товариство звернулося до суду зі скаргою на дії Приватного виконавця, в якій скаржник просить суд:
- визнати неправомірними дії Приватного виконавця по накладенню арешту на майно боржника;
- визнати протиправною та скасувати постанову Приватного виконавця про арешт майна боржника від 10.10.2024, прийняту в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1;
- зобов'язати Приватного виконавця зняти арешт з майна Товариства, що був накладений на підставі постанови про арешт майна боржника від 10.10.2024 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.
Скаргу обґрунтовано тим, що прийняте Приватним виконавцем рішення про арешт майна боржника є передчасним, не мотивованим, винесеним з порушенням визначеного законодавством порядку черговості проведення виконавчих дій. Оскаржувана постанова Приватного виконавця прийнята без обов'язкового проведення опису майна у визначений законодавством спосіб, в тому числі з порушенням принципу співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішенням.
Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 02.12.2024 (суддя Чистякова І.О. ) відмовлено у задоволенні скарги Товариства на дії Приватного виконавця щодо накладення арешту на майно боржника (вх.№ 25051 від 22.10.2024).
Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що Закон України "Про виконавче провадження" надає можливість приватному виконавцю як накласти арешт на все майно боржника під час відкриття виконавчого провадження, так і накласти арешт на окремі речі, що належать боржнику, не пізніше наступного робочого дня після виявлення такого майна. За висновками суду першої інстанції, за змістом положень Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець вправі вибирати алгоритм своїх дій при здійсненні виконавчого провадження.
Відтак, місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні скарги на дії Приватного виконавця, зазначивши про те, що:
- приватним виконавцем винесена постанова про арешт майна боржника від 10.10.2024 в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 для забезпечення реального виконання рішення суду;
- накладення арешту на все майно боржника не позбавило боржника можливості користуватися та володіти своїм майном, а лише тимчасово обмежило право на відчуження майна до виконання рішення суду, яке він не виконав;
- Приватний виконавець при винесенні постанови про арешт майна боржника від 10.10.2024 в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 діяв відповідно до закону та в межах повноважень Приватного виконавця і право заявника не було порушено.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 ухвалу Господарського суду Вінницької області від 02.12.2024 змінено шляхом викладення резолютивної частини ухвали в редакції, якою: скаргу Товариства на дії Приватного виконавця щодо накладення арешту на майно боржника (вх.№ 25051 від 22.10.2024) задоволено частково; скасовано постанову Приватного виконавця про арешт майна боржника від 10.10.2024, прийняту в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1; зобов'язано Приватного виконавця зняти арешт з майна Товариства, що був накладений на підставі постанови про арешт майна боржника від 10.10.2024 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1; в іншій частині скарги відмовлено.
Апеляційний суд в цілому погодився з висновками суду першої інстанції про те, що скаржником не доведено неправомірність дій Приватного виконавця в межах відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_1 щодо накладення арешту на майно боржника. У даному випадку Приватним виконавцем винесена постанова про арешт майна боржника від 10.10.2024 в межах зазначеного виконавчого провадження для забезпечення реального виконання рішення суду.
Водночас, врахувавши твердження Товариства про неправомірність дій Приватного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1, апеляційний суд дійшов висновку про те, що визначальним у цій справі є питання наявності/відсутності підстав для вчинення Приватним виконавцем виконавчих дій задля виконання судового рішення у справі № 922/1632/24.
За висновками апеляційного суду, управління активами, що здійснюється АРМА, включає діяльність із володіння, користування та розпорядження ними, у зв'язку з чим наявні підстави для ототожнення таких правовідносин зі змістом права власності. У виконанні судових рішень щодо стягнення коштів за рахунок активів боржника, які у передбаченому законом порядку передані в управління АРМА як центрального органу державної виконавчої влади, підлягає застосуванню пункт 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки ця норма не має будь-яких застережень відносно того, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності та/або з зазначеннями про це у відповідних державних реєстрах.
Апеляційний суд виснував відсутність у Приватного виконавця повноважень на виконання рішення суду про стягнення з Товариства, активи якого передані в управління держави в особі АРМА, а, відтак, відсутність у Приватного виконавця повноважень на вчинення виконавчих дій щодо Товариства, активи якого передані в управління держави в особі АРМА. Зазначену позицію апеляційного суду обґрунтовано, зокрема, з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19.12.2023 у справі № 903/62/23.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Компанія звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій з посиланням на підставу касаційного оскарження, визначену абзацом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) зазначає про порушення апеляційним судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, статей 316, 326, 1032 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", статті 21-1 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" (далі - Закон № 772-VIII).
Узагальнено Компанія у касаційній скарзі зазначає про те, що:
- будь які докази того, що корпоративне управління у Товаристві, здійснює держава у межах що перевищує частку 25%, в матеріалах справи відсутні;
- матеріали справи не містять доказів того, що АРМА набула суб'єктивне право власності. Участь АРМА у корпоративних правах Товариства обумовлена виключно частиною шостою статті 1032 ЦК України (установник управління), без прийняття участі в уставному капіталі;
- АРМА в силу Закону № 772-VIII, має повноваження установника управителя у порядку Глави 70 ЦК України, здійснює спеціальну конфіскацію щодо реалізації конфіскованого майна. Правовий аналіз Закону № 772-VIII, ЦК України та Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) дозволяє дійти висновку, що АРМА не здатна виконувати функцію власника майна, а в даному випадку не може бути акціонером та здійснювати корпоративне управління суб'єктом господарювання;
- висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те, що "застосована законодавцем юридична конструкція свідчить про те, що під час здійснення процедури управління активами повноваження власника реалізуються саме АРМА, а майно і корпоративні права фактично перебувають у його власності та повертаються власнику лише після відповідного рішення прокурора чи суду", не узгоджується з набором повноважень, які надані АРМА нормами матеріального права, зокрема, Законом № 772-VIII.
Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Приватний виконавець також звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій з посиланням на підставу касаційного оскарження, визначену абзацом 2 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про порушення апеляційним судом норм процесуального права, зокрема, статей 73, 74 ГПК України та неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 1032 ЦК України, пункту 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", статті 21-1 Закону № 772-VIII.
Узагальнено доводи Приватного виконавця у касаційній скарзі збігаються з доводами касаційної скарги Компанії. Додатково Приватний виконавець наголошує на:
- правомірності його дій при винесенні оскаржуваної постанови про арешт майна боржника, оскільки він діяв у спосіб та у відповідності з положеннями Закону України "Про виконавче провадження" і його діями не порушено права та законні інтереси боржника;
- відсутності у нього відомостей (на момент відкриття виконавчого провадження) про наявність у статутному капіталі Товариства частки держави яких перевищує 25 відсотків, попри проведену перевірку даних офіційних реєстрів;
- недоведеності обставин наявності такої частки за результатами розгляду заявленої Товариством скарги.
Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Товариство подало відзив на касаційні скарги Компанії та Приватного виконавця, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін, а у задоволенні касаційних скарг відмовити.
Від третіх осіб відзиви на касаційні скарги до Верховного Суду не надходили.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин виконання судового рішення у цій справі, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.
У розгляді заявленої Товариством скарги на дії Приватного виконавця судами попередніх інстанцій встановлено таке.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.08.2024 у справі № 922/1632/24 стягнуто з Товариства на користь Компанії 354 941 467,28 грн, у тому числі: основний борг у розмірі 260 524 551,62 грн, пеню у розмірі 64 612 768,17 грн, 3% річних у розмірі 10 434 732,31 грн, інфляційні втрати у розмірі 19 369 415,18 грн, а також судовий збір у сумі 847 840,00 грн.
На виконання рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2024 у справі № 922/1632/24, яке набрало законної сили 11.09.2024, стягувачу (Компанії) видано наказ від 11.09.2024.
Компанія 26.09.2024 звернулася до Приватного виконавця із заявою про примусове виконання судового рішення, в якій просила, зокрема, відкрити виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду Харківської області від 11.09.2024 у справі № 922/1632/24 про стягнення з Товариства на користь Компанії 354 941 467,28 грн заборгованості та 847 840,00 грн судового збору.
Як стверджує Приватний виконавець, за результатами перевірки доказів, доданих Компанією до заяви про відкриття виконавчого провадження, у відповідності до статей 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України "Про виконавче провадження", статті 31 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", 26.09.2024 ним прийняте рішення про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Харківської області від 11.09.2024 у справі № 922/1632/24, про що винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1.
26.09.2024 Приватний виконавець прийняв постанову про стягнення з боржника основної винагороди в розмірі 10 відсотків суми, що підлягала стягненню за виконавчим документом, у сумі 35 578 930,73 грн, а також постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження в розмірі 431,00 грн.
10.10.2024 Приватний виконавець, керуючись приписами статті 56 Закону України "Про виконавче провадження", прийняв постанову про арешт коштів боржника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження в сумі 391 368 669,01 грн та постанову про арешт майна боржника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця та витрат виконавчого провадження в сумі 391 368 669,01 грн.
11.10.2024 Приватний виконавець, керуючись приписами статті 30 Закону України "Про виконавче провадження", прийняв постанову про об'єднання виконавчих проваджень № НОМЕР_1, № НОМЕР_2, № НОМЕР_3 у зведене виконавче провадження № НОМЕР_4.
Отже, спірним у цій справі на стадії виконання судового рішення є питання правомірності накладення арешту на майно боржника Приватним виконавцем задля виконання судового рішення у справі № 922/1632/24.
У розгляді скарги Товариства суди попередніх інстанцій дійшли однакового висновку про те, що скаржником не доведено неправомірність дій Приватного виконавця в межах відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_1 щодо накладення арешту на майно боржника. У даному випадку Приватним виконавцем винесена постанова про арешт майна боржника від 10.10.2024 в межах зазначеного виконавчого провадження для забезпечення реального виконання рішення суду і встановлені обставини справи виключають підстави для задоволення скарги Товариства про визнання неправомірними дій Приватного виконавця щодо накладення арешту в межах відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_1 з наведених Товариством у скарзі мотивів.
Зазначену позицію судів обґрунтовано тим, що Закон України "Про виконавче провадження" надає можливість приватному виконавцю як накласти арешт на все майно боржника під час відкриття виконавчого провадження, так і накласти арешт на окремі речі, що належать боржнику, не пізніше наступного робочого дня після виявлення такого майна. При цьому постанова виконавця про арешт майна боржника у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору відповідно до наведених положень Закону України "Про виконавче провадження" не повинна містити в собі опису майна, на яке накладається арешт. За змістом зазначених положень Закону України "Про виконавче провадження" приватний виконавець вправі вибирати алгоритм своїх дій при здійсненні виконавчого провадження, а положення цього Закону не містять обмеження щодо накладення арешту на майно розміром суми, що підлягає стягненню. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04.05.2022 у справі № 916/2100/20, від 29.12.2021 у справі № 916/2100/20, від 18.06.2018 у справі № 910/15141/16, від 25.05.2020 у справі № 127/24849/16, від 15.01.2020 у справі № 910/8691/17.
Водночас апеляційний суд дійшов висновку про те, що боржник є юридичною особою, частка держави у статутному капіталі якої перевищує 25 відсотків, з огляду на встановлення обставин передачі в управління АРМА, корпоративних прав Товариства, а відтак, Приватний виконавець не може здійснювати примусове виконання рішення Господарського суду Харківської області від 12.08.2024 у справі № 922/1632/24 з огляду на обмеження, передбачені пунктом 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження".
З урахуванням доводів скаржників саме зазначене питання і підлягає вирішенню Верховним Судом у межах цього касаційного провадження.
Так, апеляційний суд, посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19.12.2023 у справі № 903/62/23, виходив з того, що управління активами, що здійснюється АРМА, включає діяльність із володіння, користування та розпорядження ними, у зв'язку з чим наявні підстави для ототожнення таких правовідносин зі змістом права власності. У виконанні судових рішень щодо стягнення коштів за рахунок активів боржника, які у передбаченому законом порядку передані в управління АРМА як центрального органу державної виконавчої влади, підлягає застосуванню пункт 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки ця норма не має будь-яких застережень відносно того, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності та/або з зазначеннями про це у відповідних державних реєстрах.
Відтак, апеляційний суд виснував відсутність у Приватного виконавця повноважень на виконання рішення суду у цій справі про стягнення коштів з Товариства, та наявність підстав для задоволення скарги боржника на його дії в частині скасування постанови про арешт майна боржника, а також зобов'язання Приватного виконавця зняти арешт з майна боржника, саме з огляду на відсутність у Приватного виконавця повноважень на вчинення виконавчих дій щодо Товариства, активи якого передані в управління держави в особі АРМА.
Надаючи оцінку доводам Компанії та Приватного виконавця про порушення апеляційним судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, викладеним у їх касаційних скаргах, Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами. Наказ, судовий наказ, ухвала суду мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом (частини перша, третя статті 327 ГПК України).
Згідно з статтею 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Питання, пов'язані з примусовим виконанням судових рішень і рішень інших органів, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", який є спеціальним законом та яким державний та приватний виконавці керуються при примусовому виконанні рішень суду та інших органів (посадових осіб).
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Інститут приватної виконавчої діяльності запроваджений із введенням з 05.10.2016 в дію зазначеного Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Так, приватний виконавець - це суб'єкт незалежної професійної діяльності, уповноважений державою на здійснення діяльності з примусового виконання рішень під наглядом Міністерства юстиції України та у порядку, встановленому законом.
Як зазначено у статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", приватний виконавець не має права здійснювати примусове виконання рішень, за якими боржником є юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків.
У пунктах 8.39-8.45 постанови Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду (далі - ОП КГС ВС) від 16.05.2025 у справі № 903/421/24 (до закінчення розгляду якої зупинявся розгляд цієї справи № 922/1632/24) зазначено таке: "8.39. Відповідно до частин першої, другої, абзацу першого частини третьої статті 21 Закону України № 772-VIII управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснює АРМА шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління.
8.39.1. Активи, зазначені у частині першій цієї статті, прийняті АРМА в управління, підлягають оцінці, яка здійснюється визначеними за результатами конкурсу суб'єктами оціночної діяльності, та передачі в управління визначеним за результатами конкурсу юридичним особам або фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому законодавством про державні (публічні) закупівлі.
8.39.2. Управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 ЦК України з урахуванням особливостей, визначених Законом України № 772-VIII.
8.39.3. Управління активами, зазначеними у частині першій цієї статті, здійснюється на умовах ефективності, а також збереження (за можливості - збільшення) їх економічної вартості. Управитель має право на плату (винагороду), а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням активами, що відраховуються безпосередньо з доходів від використання прийнятих в управління активів. Управитель не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління.
8.40. Отже, аналіз статей 317, 1033 ЦК України та пункту 4 частини першої статті 1 Закону України № 772-VIII свідчить, що право власності, право довірчої власності, а також управління активами включає так звану "тріаду" правомочностей власника.
8.41. Проте наявність однакових правомочностей не дозволяє ототожнювати зазначені правові інститути, оскільки право власності - це класичний інститут приватного права, у межах якого особа має повне, самостійне і незалежне право розпоряджатися майном у власних інтересах, а право довірчої власності (управління майном) - також належить до приватноправової сфери, але передбачає фідуціарний характер відносин: управитель володіє, користується і розпоряджається майном не для себе, а в інтересах іншої особи, тобто установника управління. Натомість управління активами відповідно до Закону № 772-VIII є правовим механізмом, що застосовується у кримінальному провадженні та у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами.
8.42. Об'єднана палата висновує, що управління арештованим майном АРМА має характер строкового повноваження спеціального призначення, яке виникає на підставі судового рішення або згоди власника. Воно має ознаки тимчасовості (діє до моменту скасування арешту або завершення провадження) та цільового характеру (служить для збереження майна). При цьому управитель відповідно до частини третьої статті 21 Закону України № 772-VIII не має права відчужувати активи, прийняті ним в управління.
8.43. Отже, власник активу зберігає право власності навіть у випадку передачі майна в управління АРМА. Управління не змінює титулу власності - воно лише обмежує реалізацію окремих правомочностей, як-от користування чи розпорядження, і лише на час дії арешту. Це узгоджується зі статтею 41 Конституції України та статтею 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини, які гарантують непорушність права власності та передбачають, що позбавлення цього права можливе лише за законом, в інтересах суспільства та з дотриманням принципу пропорційності.
8.44. Чітке розмежування між правом власності та управлінням майном у межах КПК України та Закону України №772-VIII є необхідною умовою дотримання конституційного принципу недоторканності власності та забезпечення балансу між публічним інтересом і захистом прав особи. Це також узгоджується з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини щодо втручання у мирне володіння майном.
8.45. Отже, управління активами, переданими відповідно до статті 100 КПК України та положень Закону України № 772-VIII, не є тотожним або рівнозначним за правовим змістом праву власності, передбаченому статтями 316 та 317 ЦК України".
ОП КГС ВС у справі № 903/421/24 вказала на те, що з урахуванням викладених у цій постанові правових висновків (див 8.37- 8.45 цієї постанови), об'єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23, про те що зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 ЦК України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном) (пункт 8.46 постанови від 16.05.2025).
Отже, ОП КГС ВС у наведеній постанові від 16.05.2025 у справі № 903/421/24 відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.12.2023 у справі № 903/62/23, та врахованих апеляційним судом в обґрунтування своєї позиції у цій справі.
Ураховуючи положення чинного законодавства та правову позицію ОП КГС ВС, викладену у постанові від 16.05.2025 у справі № 903/421/24, правовідносини в якій є подібними, колегія суддів вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, про наявність підстав для задоволення скарги боржника на дії приватного виконавця в частині вимог про скасування постанови Приватного виконавця про арешт майна боржника, а також зобов'язання Приватного виконавця зняти арешт з майна боржника, з посиланням на те, що пункт 2 частини 2 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" не має будь-якої вказівки на те, що частка держави в розмірі більш, ніж 25% статутного капіталу, має належати їй лише на праві власності, а тому вказана норма може бути поширена, у тому числі, й на випадки тимчасового здійснення АРМА, як органом центральної виконавчої влади діяльності з управління корпоративними правами відповідної юридичної особи, що унеможливлює здійснення Приватним виконавцем примусового виконання рішень щодо Товариства.
Висновки апеляційного суду про відсутність у Приватного виконавця повноважень на вчинення будь-яких виконавчих дій щодо Товариства (боржника), активи якого передані в управління держави в особі АРМА, не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права, зокрема норм статей 1, 5 та 18 Закону України "Про виконавче провадження", які не містять обмежень щодо примусового виконання рішення у разі тимчасового управління активами без зміни форми власності, оскільки управління активами, здійснюване АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, а тому саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони Приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення у цій справі (див. пункт 8.68 постанови Верховного Суду від 16.05.2025 у справі № 903/421/24).
Наведене свідчить, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм матеріального права, що є підставою для її скасування.
Водночас висновки суду першої інстанції узгоджуються із сформованою ОП КГС ВС у постанові від 16.05.2025 у справі № 903/421/24 правовою позицією щодо застосування норм матеріального права у спірному питанні у подібних правовідносинах.
Відповідно до статті 343 ГПК України суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги у разі якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за умови, що право заявника при цьому не було порушено. У разі ж якщо мало місце порушення прав заявника відсутні підстави постановити ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
З огляду на наведене висновок суду першої інстанції щодо відсутності порушень Приватним виконавцем законодавства при арешті майна боржника в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 і право заявника не було порушено.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п'ята статті 236 ГПК України).
На відміну від ухвали суду першої інстанції, оскаржувана постанова апеляційного суду наведеним вимогам не відповідає, а доводи касаційних скарг Компанії та Приватного виконавця знайшли своє підтвердження за результатами їх перегляду в касаційному порядку.
За змістом пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Згідно з частиною першою статті 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Верховний Суд, переглянувши ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального права, що є підставою для її скасування та залишення в силі ухвали суду першої інстанції.
За подання касаційних скарг на судові рішення, у яких розглянуто скаргу на рішення, дії (бездіяльність) органу виконавчої служби судовий збір не сплачується, отже, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.
Керуючись статтею 308, 312, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
1. Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" та приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича задовольнити.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.02.2025 у справі № 922/1632/24 скасувати
3. Ухвалу Господарського суду Вінницької області від 02.12.2024 у справі № 922/1632/24 залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Ю. Власов