25 червня 2025 року
м. Київ
ОКРЕМА ДУМКА (розбіжна)
судді Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2025 року у справі № 761/382/21 (провадження № 14-132цс24)
Із цією постановою не погоджуюся, оскільки вважаю, що, прийнявши її, Велика Палата Верховного Суду за відсутності об'єктивних підстав відступила від усталеного правового висновку Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року сформульованого у справі № 6-33цс15, помилково застосувавши до спірних правовідносин щодо задоволення вимог кредитора за рахунок успадкованого майна виключно приписи Закону України «Про іпотеку» замість норм Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо спадкування прав і обов'язків померлого спадкоємцями боржника.
1. ФАБУЛА СПРАВИ
1.1. У цій справі постало питання щодо підставності звернення стягнення на успадковану після смерті іпотекодавця квартиру, здійсненого правонаступником іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження після спливу 11 років з дня настання строку вимоги за основним зобов'язанням та більше 2 років після смерті іпотекодавця, до спадкоємиці якого іпотекодержатель не заявив свої вимоги у строки, передбачені частинами другою, третьою статті 1281 ЦК України [у редакції, чинній станом на 5 жовтня 2017 року (момент відкриття спадщини)].
1.2. Маючи у приватній власності квартиру, один з подружжя - ОСОБА_1 передав її в іпотеку Акціонерному комерційному банку «Форум» (далі - АКБ «Форум») на забезпечення виконання кредитних зобов'язань іншою особою - ОСОБА_2 , який у подальшому порушив умови кредитного договору.
1.3. Після спливу 10 років з моменту пред'явлення вимоги про погашення боргу за основним зобов'язанням іпотекодавець помер і спадщину, до складу якої входила спірна квартира, прийняла його дружина ОСОБА_3 .
1.4. Після отримання дружиною іпотекодавця свідоцтва про право на спадщину АКБ «Форум» відступив право вимоги за іпотечним договором на користь фінансової установи - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Локо» (далі - ТОВ «ФК «Локо»), яке через два роки після прийняття спадщини ОСОБА_3 звернуло стягнення на іпотечну квартиру в позасудовому порядку, зареєструвавши за собою право власності на це майно.
1.5. У позові ОСОБА_3 (дружина померлого іпотекодавця), правонаступницею якої є ОСОБА_4 , стверджувала про незаконність вибуття з її власності успадкованої квартири через те, що вона не отримувала жодних майнових вимог щодо цього майна (які, на її переконання, повинні були надійти не пізніше шести місяців з дня одержання нею свідоцтва про право на спадщину), а звернення стягнення на квартиру в позасудовому порядку за статтею 37 Закону України «Про іпотеку» суперечить приписам статей 1281, 1282 ЦК України, які визначають порядок задоволення вимог кредитора спадкодавця спадкоємцями останнього, що прийняли спадщину (заявлення кредиторами вимог у визначений строк, сплата спадкоємцями одноразового платежу, а у випадку відмови - звернення стягнення на успадковане майно).
1.6. У рішенні від 01 червня 2022 року Шевченківський районний суд міста Києва погодився з аргументами позивачки та, застосовуючи правила статей 1281, 1282 ЦК України, виснував про припинення права вимоги кредитора через непред'явлення ним до позивачки як спадкоємиці відповідних вимог протягом встановленого статтею 1281 ЦК України строку. Також визнав обґрунтованими доводи позивачки про протиправність звернення фінансовою установою стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. З огляду на це задовольнив позов та витребував спірну квартиру із чужого незаконного володіння останньої набувачки.
1.7. Київський апеляційний суд постановою від 25 квітня 2023 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове - про відмову в задоволенні позову, у якому, не заперечуючи правильності застосування місцевим судом норм статті 1281 ЦК України, дав власну оцінку зібраним у справі доказам і вважав установленим факт пред'явлення кредитором спадкодавця до позивачки вимог у визначений статтею 1281 ЦК України строк. Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність та відповідність положенням іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Зазначене стало підставою для відмови у задоволенні позову.
1.8. У касаційній скарзі позивачка наполягала, зокрема, на помилковості висновків апеляційного суду про дотримання кредитором спадкодавця преклюзивних строків, передбачених статтею 1281 ЦК України для пред'явлення вимоги до неї як спадкоємиці, наполягаючи, що жодних письмових вимог від іпотекодержателя вона не отримувала. Позивачка також акцентувала увагу на тому, що апеляційний суд проігнорував конструкцію частини другої статті 1282 ЦК України, та наголошувала, що у справі немає доказів про те, що між сторонами існувала інша домовленість, ніж передбачений цією нормою одноразовий платіж на задоволення вимог кредиторів спадкодавця. До того ж стверджувала, що ТОВ «ФК «Локо» набуло право власності на предмет іпотеки за вартістю, визначеною не на момент його набуття, а сама оцінка предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності проводилася без ознайомлення із цим об'єктом шляхом доступу до нерухомого майна.
1.9. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду акцентувала увагу на різних правових позиціях Верховного Суду щодо (не)застосування положень статей 1281, 1282 ЦК України у співвідношенні з приписами статей 1, 17, 23, 37 Закону України «Про іпотеку» у подібних цій справі правовідносинах та обґрунтовувала необхідність відступити від висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2020 року у справі № 905/1959/19
2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИСНОВКІВ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
2.1. 25 червня 2025 рокуВелика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнила частково, постанову Київського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року змінила, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.
2.2. За результатами касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що:
- за змістом спеціального закону - Закону України «Про іпотеку» законодавець розрізняє статус іпотекодавця залежно від його зв'язку з основним зобов'язанням: якщо іпотекодавець є зобов'язаною особою за основним правовідношенням, то він є боржником, у разі якщо ж іпотекодавець передав нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем, то він є майновим поручителем, який особисто не вступає у боргові зобов'язання, а гарантує належне виконання іншою особою - боржником цих зобов'язань своїм майном, яке він чітко визначає в іпотечному договорі, а звернення стягнення на це майно припиняє його подальшу участь у зазначених зобов'язаннях;
- зі змісту статей 1281, 1283 ЦК України (у редакції на момент виникнення спірних відносин) можна зробити висновок, що вони стосуються правовідносин, за яких сторона основного зобов'язання помирає, а його спадкоємці разом з успадкованим майном набувають невиконане особисте боргове (грошове) зобов'язання спадкодавця, тож, на відміну від правовідносин майнового поручительства, на цьому етапі успадковане майно не розглядається основним засобом погашення зобов'язання і може не містити обтяжень кредитора;
- спадкування майна майнового поручителя має інший характер та інше правове врегулювання, адже іпотекодержатель не є кредитором іпотекодавця, який не є стороною основного зобов'язання, позаяк останній не є боржником;
- в ситуації іпотечного поручительства зобов'язаним є не певна особа, а майно і саме це майно, а не іпотекодавець [який цілеспрямовано визначив таку форму зобов'язання та конкретне майно] є гарантом виконання основного зобов'язання, зокрема, саме такий підхід чітко визначений у частинах першій - третій статті 23 Закону України «Про іпотеку».
2.3. Відтак Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що норми статей 1281, 1282 ЦК України [як щодо необхідності пред'явлення кредитором вимоги у визначений строк, так і щодо порядку виконання спадкоємцями зобов'язання] не поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з переходом у порядку спадкування майна, яке майновий поручитель передав в іпотеку задля забезпечення виконання зобов'язань третьою особою [відмінною від особи іпотекодавця].
2.4. У цій ситуації іпотека є дійсною для набувача відповідного майна, який набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором. Описані обставини регулюються нормами Закону України «Про іпотеку» [див. статтю 23 цього Закону], які є спеціальними та підлягають застосуванню у цих правовідносинах.
2.5. Зважаючи на такі висновки, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування статей 1281, 1282 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі
№ 6-33цс15 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2020 року у справі № 905/1959/19, за змістом яких положення названих статей застосовуються у правовідносинах щодо переходу іпотечного майна до спадкоємців майнового поручителя, який не є боржником за основним зобов'язанням.
2.6. Стосовно суті спору суд касаційної інстанції зазначив, що з огляду на висновки цієї постанови відхиляє аргументи позивачки щодо необхідності застосування до спірних правовідносин [переходу права власності на предмет іпотеки після смерті іпотекодавця, який не є боржником за основним зобов'язанням] норм статті 1281 ЦК України та зазначає про помилковість застосування апеляційним судом цієї норми в оскарженому судовому рішенні.
2.7. Суд апеляційної інстанції на основі здійсненої ним оцінки зібраних у справі доказів дійшов обґрунтованого висновку про дотримання ТОВ «ФК «Локо» як іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку» та відповідно й про законність набуття цим товариством права власності на спірне майно.
2.8. Решта позовних вимог мають похідний характер від визнання недійсною первісної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «ФК «Локо», тому апеляційний суд правильно виснував про відсутність підстав для їх задоволення.
3. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
3.1. З висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду не погоджуюся, вважаю їх помилковими, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку з таких підстав.
Щодо пред'явлення кредиторами спадкодавця вимог до спадкоємців останнього та порядку задоволення цих вимог
3.2 Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав i обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права i обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав i обов'язків, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця та зазначені у статті 1219 ЦК України (стаття 1218 ЦК України).
3.3. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
3.4. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).
3.5. Особливості правового регулювання відносин між кредиторами спадкодавця та спадкоємцями останнього регламентуються приписами статей 1281 і 1282 ЦК України (тут і надалі - у редакції до внесення змін згідно із Законом № 2478-VIII від 03 липня 2018 року, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).
3.6. Відповідно до приписів статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.
3.7. Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки є строками, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право.
3.8. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за зобов'язанням, а також припинення такого зобов'язання.
3.9. Наявність встановлених законом строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців забезпечує юридичну визначеність та стабільність цивільного обороту.
3.10. На мою думку, є очевидною і беззаперечною необхідність дотримання таких темпоральних обмежень як для подання заяви про прийняття чи відмову від спадщини, так і для пред'явлення вимоги кредитором до спадкоємців боржника, адже таким чином цивільний закон збалансовує інтереси учасників спадкових відносин та унеможливлює продовження стану невизначеності у цивільних правовідносинах, які зазнають змін у зв'язку зі смертю одного з їх учасників.
3.11. За змістом цих норм для усіх вимог із боргових зобов'язань боржника, заявлених кредиторами до його спадкоємців згідно із частиною другою статті 1281 ЦК України, строк виконання є таким, що настав зі смертю боржника, незалежно від виду зобов'язання, заявлення кредитором вимог до смерті боржника чи стадії розгляду спору щодо зобов'язання судом.
3.12. За такого відсутні, на мою думку, підстави розглядати застосований у статтях 1281, 1282 ЦК України термін «боржник» інакше, ніж як універсальний, що визначає будь-яку особу, після смерті якої задоволення вимог кредиторів може бути покладено на спадкоємців померлого за рахунок успадкованого майна.
3.13. Тож категорично не погоджуюся із сформульованим Великою Палатою Верховного Суду в цій справі висновком про те, що померлий іпотекодавець не є боржником у розумінні статей 1281, 1282 ЦК України з огляду на визначення термінів у статті 1 Закону України «Про іпотеку», адже цей Закон не є спеціальним у правовідносинах спадкування, серед іншого в аспекті задоволення вимог кредиторів померлого за рахунок його майна.
3.14. По-перше, у тій самій статті Закону України «Про іпотеку» та й далі за текстом цього Закону термін «боржник» застосовується для визначення будь-якої особи, відповідальної перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, а не тільки сторони цього зобов'язання.
3.15. До того ж за змістом статей 509, 510 ЦК України «боржник» є універсальним терміном для визначення сторони будь-якого зобов'язання, яка зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
3.16. По-друге, застосовані для обґрунтування цього висновку Великою Палатою Верховного Суду положення частин першої - третьої статті 23 Закону України «Про іпотеку» щодо наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до спадкоємців іпотекодавця не суперечать змісту статей 1281, 1282 ЦК України і не виключають застосування до правовідносин щодо задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок успадкованого спадкоємцями іпотекодавця предмета іпотеки саме цих норм ЦК України, що встановлюють порядок задоволення таких вимог.
3.17. Тому, на моє переконання, були відсутні підстави для вирішення Великою Палатою Верховного Суду питання застосування у цій справі зазначених вище правових норм як колізії, що за загальним правилом визначається як протиріччя або невідповідність між нормами права у нормативно-правових актах, що регулюють одні й ті самі суспільні відносини.
3.18. Відповідно до частин першої - третьої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
3.19. Вважаю, що за змістом цих норм не встановлюється іншого правового регулювання питання спадкування предмета іпотеки, ніж це передбачено статтями 1216, 1218, 1219, 1268, 1281, 1282 ЦК України, зокрема щодо переходу права власності на предмет іпотеки до спадкоємців іпотекодавця та їх відповідальності за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки (успадкованого майна).
3.20. Проте саме нормами статей 1281, 1282 ЦК України встановлено порядок пред'явлення і задоволення таких вимог кредитора - іпотекодержателя за рахунок такого майна.
3.21. Сфера дії цих норм ЦК України виходить за межі дії Закону України «Про іпотеку», у зв'язку із чим відсутні підстави для співставлення цих законів за критеріями юридичної сили або загального / спеціального закону як у цілому, так і в частині окремих норм, оскільки жодних суперечностей та/або колізій у їх застосуванні не мало б виникати.
3.22. Зазначеним, на мою думку, не заперечується усталений підхід, за яким іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна, про що зазначали Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.05.2020 у справі № 161/6253/15-ц та Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року, від 05 лютого 2014 року.
3.23. На моє переконання, слід виходити з того, що наведені вище норми Закону України «Про іпотеку» та ЦК України регулюють суміжні, але різні правовідносини, пов'язані зі смертю іпотекодавця, тому відсутні підстави для з'ясування питання пріоритету цих норм.
3.24. Підсумовуючи, слід наголосити, якщо певне майнове зобов'язання померлого перед кредиторами може бути успадковане, воно має виконуватися спадкоємцями померлого (боржника) виключно за правилами статей 1281, 1282 УК України.
3.25. Вважаю, що для застосування іншого правого регулювання до виконання на користь кредитора зобов'язання спадкоємцями іпотекодавця за рахунок успадкованого іпотечного майна немає жодних підстав.
3.26. При цьому обов'язок задовольнити вимоги кредиторів цивільний закон покладає на усіх спадкоємців боржника, які прийняли спадщину, та обмежує їх відповідальність вартістю успадкованого майна.
3.27. Тож, на мою думку, змісту цих норм спадкового права та духу цивільного закону відповідає повною мірою той підхід, за якого через імовірну множинність кредиторів і спадкоємців боржника мають застосовуватися саме передбачені нормами спадкового права механізми задоволення вимог кредиторів спадкодавця задля забезпечення дотримання балансу інтересів усіх кредиторів, які заявили вимоги, та спадкоємців боржника.
3.28. Системний аналіз статей 1281, 1282 ЦК України засвідчує, що у цих нормах закріплена певна послідовність дій та юридичних фактів задля дотримання цього балансу, зокрема:
- пред'явлення кредиторами вимог до спадкоємців про погашення боргів боржника;
- дотримання визначених законом строків пред'явлення таких вимог;
- прийняття спадщини спадкоємцями боржника;
- невиконання спадкоємцями обов'язку щодо задоволення вимог кредиторів шляхом одноразового платежу;
- задоволення в судовому порядку вимог боржників, зокрема відповідно до частини третьої статті 1282 ЦК України.
3.29. Відповідно до статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.
3.30. Як справедливо зазначав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Cуду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 758/8325/16-ц, від 27 жовтня 2021 року у справі № 552/4892/19, від 16 червня 2022 року у справі № 648/2849/14, виконання вимоги кредитора щодо погашення заборгованості, яку мав спадкодавець, не повинно зумовити погіршення майнового стану спадкоємця.
3.31. Аналіз змісту статті 1282 ЦК України з урахуванням диспозитивних засад регулювання цивільних правовідносин дає підстави стверджувати, що спадкоємець може задовольнити вимоги кредитора спадкодавця за рахунок майна, що не входить до складу спадщини, якщо успадковане майно становить для спадкоємців більший інтерес , ніж те власне майно, яке спадкоємець може передати кредитору в рахунок погашення заборгованості.
3.32. Отже, якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості успадкованого майна (предмета іпотеки).
3.33. Верховний Суд України у постанові від 08 квітня 2015 року у справі
№ 6-33цс15 виснував про те, що оскільки зі смертю боржника зобов'язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов'язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми. Положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред'явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки -це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право, а не є строком позовної давності, як зазначив суд.
3.34. Не вбачала підстав для відступу від цього правового висновку Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року в справі № 522/407/15-ц та у його доповнення зазначила, зокрема, що поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість сплив позовної давності не виключає наявності у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін.
3.35. Вважаю за необхідне наголосити, що надалі подібні за змістом правові висновки Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала і враховувала, зокрема, у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17, від 09 жовтня 2024 у справі № 638/1046/14-ц.
3.36. Тож у розвиток такого усталеного підходу в цій справі Велика Палата Верховного Суду мала б не відступати від нього, а наголосити, що недопустимо у разі смерті майнового поручителя (іпотекодавця), який не є боржником в основному зобов'язанні, застосовувати інший порядок пред'явлення та задоволення вимог кредитора (іпотекодержателя), ніж правовий механізм, передбачений статтями 1281, 1282 ЦК України, оскільки протилежне свідчило б про дискримінацію щонайменше однієї зі сторін, порівняно з подібними правовідносинами, де спадкодавець є боржником за обома, основним та забезпечувальним, зобов'язаннями.
3.37. До того ж приписи статей 1281, 1282 ЦК України не містять особливих застережень щодо порядку пред'явлення та задоволення вимог кредитора залежно від правової природи таких вимог (кредит, порука, іпотека, шкода тощо), статусу спадкодавця у таких відносинах чи настання строку вимоги.
3.38. При цьому слід ураховувати, що спадкоємець успадковує не «зобов'язання» в широкому сенсі як правовідношення (стаття 509 ЦК України), а саме право чи обов'язок. Це підтверджується, по-перше, тим, що в статтях 1216, 1218 ЦК України законодавець не вживає термін «зобов'язання», а по-друге, тим, що зобов'язання як правовідношення не є об'єктом цивільних прав - річчю або майном (статті 177, 179 ЦК України). Тобто при спадковому правонаступництві йдеться про спадкування боргу (заміну боржника у грошовому зобов'язанні), зокрема і у кредитних правовідносинах, але при цьому спадкоємець не стає стороною кредитного договору, який припиняється зі смертю позичальника.
3.39. На моє переконання, наведене вище і те, що смерть іпотекодавця (майнового поручителя), який не є боржником за основним зобов'язанням, настала після звернення кредитора з відповідною вимогою, переводить механізм виконання обов'язку іпотекодавця у площину правового регулювання виключно нормами спадкового права.
3.40. Отже, після заміни померлого іпотекодавця (майнового поручителя), який не є боржником за основним зобов'язанням, його спадкоємцем стягнення боргу з останнього відбувається за допомогою механізму, передбаченого нормами спадкового права (статті 1281, 1282 ЦК України).
3.41. Якщо припустити протилежне, тобто що статті 1281, 1282 ЦК у таких випадках не застосовуються, а кредитор на підставі статей 23, 37 Закону «Про іпотеку» та інших норм іпотечного права має право безпосередньо звернути стягнення на предмет іпотеки, це суперечило б концепції універсального правонаступництва, що виступає методологічною засадою спадкового права.
3.42. Універсальність правонаступництва при спадкуванні характеризується, серед іншого, ознакою безпосередності, яка виявляється в тому, що спадкоємець набуває спадщину безпосередньо від спадкодавця. Звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, в позасудовому порядку унеможливить перехід спадкового майна, обтяжене іпотекою, до спадкоємців боржника, оскільки майно одразу перейде до заставодержателя як кредитора в основному зобов'язанні. А це у свою чергу свідчить про відсутність правонаступництва як динаміки спадкових правовідносин.
3.43. Вважаю очевидним, що у такому випадку єдиним належним способом задоволення вимог кредитора є виконання спадкоємцями іпотекодавця (майнового поручителя), який не є боржником за основним зобов'язанням, обов'язку задовольнити вимоги кредитора відповідно до частин першої, другої статті 1282 ЦК України, або в спосіб, передбачений в абзаці другому частини другої цієї статті, - звернення стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі, здійснене судом за позовом кредитора.
3.44. Отже, застосування у таких правовідносинах інших способів задоволення вимог кредиторів спадкодавця до його спадкоємців, зокрема передбаченого статтею 37 Закону України «Про іпотеку» позасудового звернення стягнення на іпотечне майно, суперечило б приписам норми - статті 1282 ЦК України у випадку смерті боржника за зобов'язанням, що входить до складу спадщини.
3.45. Застереження щодо можливості задоволення вимог кредиторів спадкодавця в інший спосіб ЦК України не містить.
3.46. Переконаний, що тільки такий підхід є правильним, оскільки він забезпечує баланс інтересів сторін у цивільних правовідносинах та не порушує прав іпотекодержателя як добросовісного учасника правовідносин, що має бути обізнаний стосовно своїх інтересів та з розумною періодичністю цікавитися станом реалізації своїх прав.
3.47. Також слід зауважити, що під час вирішення спорів щодо погашення боргу спадкодавця перед кредиторами за рахунок успадкованого його спадкоємцями майна (зокрема, якщо смерть іпотекодавця настала після пред'явлення вимоги про погашення боргу за основним зобов'язанням) суди для правильного вирішення справи першочергово повинні встановити, чи пред'явлено вимогу кредитором спадкодавця до його спадкоємців у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України, тобто чи дотримався кредитор визначеного спеціальною нормою закону обов'язкової передумови для задоволення його вимог.
3.48. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми), що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, зокрема, претензії кредиторів.
3.49. За змістом наведених положень Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України подана кредитором претензія є однією з підстав заведення нотаріусом спадкової справи. Кредитор, скеровуючи претензію до нотаріуса, не зобов'язаний зважати на факт прийняття спадщини, оскільки нотаріус повинен прийняти відповідну заяву незалежно від того, чи прийняв спадщину хоча б один із спадкоємців і чи встановлені особи спадкоємців взагалі.
3.50. Відповідно до пункту 3.11.17 розділу 3 «Правила вчинення окремих видів нотаріальних дій» Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 року № 142/5/310, консул за місцем відкриття спадщини в строк, установлений статтею 1281 ЦК України, приймає претензії від кредиторів спадкодавця. Претензії мають бути заявлені у письмовій формі і прийняті незалежно від строку настання права вимоги. Про претензію, що надійшла, консул повідомляє спадкоємців, які прийняли спадщину, або виконавця заповіту.
3.51. Отже, кредитор у матеріальних відносинах може пред'явити вимогу до спадкоємців боржника відповідно до вимог статті 1281 ЦК України в один із таких способів: безпосередньо спадкоємцю (спадкоємцям); опосередковано - через нотаріуса за місцем відкриття спадщини (за межами України - через консульські установи). Подібний за змістом висновок неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13-ц, від 30 листопада 2022 року у справі № 171/2639/18, від 15 березня 2023 року у справі № 394/893/20, від 10 січня 2024 року у справі № 308/10527/21, від 03 квітня 2024 року у справі № 725/1751/22.
3.52. Вибір конкретного способу пред'явлення вимоги до спадкоємців боржника є правом кредитора і здійснюється ним на власний розсуд.
3.53. Водночас кредитор, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта цієї статті).
3.54. Зі спливом строків, визначених статтею 1281 ЦК України, і непред'явленням кредитором вимог до спадкоємців боржника такий кредитор позбавляється права вимоги, тобто відповідне цивільне право припиняється, а кредитор втрачає можливість вимагати в суді захисту відповідного права (див. пункт 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 638/1046/14-ц).
Щодо питання відступу Великою Палатою Верховного Суду від усталеного правового висновку касаційного суду
3.55. За наведеного вище категорично не погоджуюся із сформульованим у цій справі Великою Палатою Верховного Суду правовим висновком про те, що норми статей 1281, 1282 ЦК України [як щодо необхідності пред'явлення кредитором вимоги у визначений строк, так і щодо порядку виконання спадкоємцями зобов'язання] не поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з переходом у порядку спадкування майна, яке майновий поручитель передав в іпотеку задля забезпечення виконання зобов'язань третьою особою [відмінною від особи іпотекодавця].
3.56. Вважаю, що таким чином Велика Палата Верховного Суду штучно та без достатніх підстав виокремила з правовідносин спадкування, врегульованих відповідною книгою ЦК України, певні відносини між кредитором і спадкоємцями померлого іпотекодавця щодо його майна, спираючись виключно на окремі терміни та норми Закону України «Про іпотеку», що не є і не можуть тлумачитися як спеціальні у випадку спору щодо успадкованого майна, яке є предметом іпотеки.
3.57. Покладене Великою Палатою Верховного Суду в основу цього висновку розмежування у розумінні змісту терміна «боржник» за Законом України «Про іпотеку» та статей 1281, 1282 ЦК України у правовідносинах із задоволення вимог кредитора за рахунок успадкованого іпотечного майна суперечить юридичній логіці та чітким приписам статей 509, 510 ЦК України з наведених вище у цій окремій думці підстав.
3.58. Тож вважаю за необхідне ще раз наголосити на правильності й актуальності правового висновку, від якого здійснено відступ, а саме сформованого, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2020 року у справі № 905/1959/19, про те, що положення статей 1281, 1282 ЦК України застосовуються у правовідносинах щодо переходу іпотечного майна до спадкоємців майнового поручителя навіть у випадку, якщо померлий поручитель не був боржником за основним зобов'язанням, забезпеченим іпотекою майна.
3.59. Цей висновок Верховного Суду України є усталеним та більше 10 років застосовується судами при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, зокрема, врахований mutatis mutandis у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 522/407/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/617/17, від 09 жовтня 2024 у справі № 638/1046/14-ц), Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 308/3188/19, від 30 листопада 2020 року у справі № 334/9638/18, від 19 квітня 2024 року у справі № 613/311/23, від 08 січня 2025 року у справі № 725/1751/22.
3.60. Тож вирішувати питання про можливість і доцільність відступу від такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду зобов'язана була з урахуванням власних усталених підходів до оцінки необхідності відповідних змін у судовій практиці, чого, на мою думку, у цій справі не зробила.
3.61. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що необхідність відступу від власного висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні, виникає з певних об'єктивних причин, і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Крім того, відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
3.62. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів [рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61].
3.63. Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи [рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року «С. В. проти Сполученого Королівства» (S. W. v. тне United Kingdom), № 20166/92, § 36].
3.64. Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) [mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey), № 13279/05, § 53, 67, 80].
3.65. ЄСПЛ також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх же висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Європейської конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд) порушується, якщо суди діють непослідовно. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права (справа Unedic v. France, № 20153/04, 2008 р.). Відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами (справа Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03, 2002 р.).
3.66. Непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності (справа Beian v. Romania, № 30658/05, 2007 р.).
3.67. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. У його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
3.68. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, від 3 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 і № 727/2878/19, від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17, від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20, від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та ухвали Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 585/2436/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 917/1093/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20, від 14 листопада 2023 року у справі № 547/669/20, від 16 січня 2024 року у справі № 922/1203/23).
3.69. Варто зауважити також, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду (Верховного Суду України) є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
3.70. Отже, має існувати необхідність відступу, яка виникає з певних об'єктивних причин, які повинні бути чітко визначені та аргументовані, до того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування. Відступ від усталених правових позицій Верховного Суду (Верховного Суду України) є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, не пов'язаний із суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.
3.71. Упевнений, що здійснений у цій справі відступ від усталеного правового висновку зазначеним критеріям не відповідає, оскільки не пов'язаний з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а фактично зводиться до незгоди із сформульованим раніше правовим висновком Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15 щодо застосування статей 1281, 1282 ЦК України у подібних правовідносинах.
3.72. До того ж при формуванні нового правового висновку Велика Палата Верховного Суду помилково залишила поза увагою в аспекті дотримання балансу інтересів сторін те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» № 2478-VIII від 03 липня 2018 року внесено зміни до статей 1281, 1282 ЦК України, які за змістом суттєво покращили становище кредиторів стосовно спадкоємців боржника.
Щодо вирішення спору по суті
3.73. У цій справі місцевий суд задовольнив позов, адже, застосувавши правила статей 1281, 1282 ЦК України, виснував про припинення права вимоги кредитора через непред'явлення ним до позивачки як спадкоємиці відповідних вимог протягом встановленого статтею 1281 ЦК України строку. Також визнав обґрунтованими доводи позивачки про протиправність звернення фінансовою установою стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. З огляду на це задовольнив позов та витребував спірну квартиру із чужого незаконного володіння останньої набувачки.
3.74. Скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виснував про пред'явлення кредитором спадкодавця до позивачки вимог у визначений статтею 1281 ЦК України строк, оскільки у справі відсутні відомості про те, що спадкоємиця повідомила банк про смерть ОСОБА_1 . Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність та відповідність положенням іпотечного договору звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Зазначене стало підставою для скасування рішення місцевого суду та відмови у задоволенні позову.
3.75. З огляду на зазначене вище вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала більш ніж достатньо підстав не погодитися з висновками апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, урахувавши таке.
3.76. Верховний Суд неодноразово, зокрема, у постановах від 06 березня 2024 року у справі № 317/4108/18, від 18 вересня 2019 року в справі № 640/6274/16, від 22 листопада 2023 року в справі № 296/10420/21 наголошував, що при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:
- чи пред'явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини четвертої статті 1281 ЦК України кредитор позбавляється права вимоги;
- коло спадкоємців, які прийняли спадщину;
- при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд повинен встановити дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини);
- при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України.
3.77. Отже, при вирішенні спору про стягнення зі спадкоємця коштів для задоволення вимог кредитора необхідно з'ясувати коло спадкоємців, встановити належність спадкодавцю будь-якого рухомого чи нерухомого майна, вартість отриманого спадкоємцями майна та дотримання кредитором законодавчо визначеного строку пред'явлення вимоги до спадкоємців боржника.
3.78. Як зазначалося вище, кредитор може пред'явити вимогу до спадкоємців боржника лише у межах строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, а саме протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.
3.79. У цій справі суди встановили, що 08 червня 2007 року ОСОБА_2 та АКБ «Форум», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Локо», уклали кредитний договір № 0013/07/00-N, за умовами якого банк надав ОСОБА_2 кредит для купівлі нерухомості на вторинному ринку в сумі 130 000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 07 червня 2027 року та зі сплатою 12 % річних.
3.80. 08 червня 2007 року з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за зазначеним кредитним договором ОСОБА_1 уклав з АКБ «Форум» нотаріально посвідчений іпотечний договір, за яким передав банку в іпотеку нерухоме майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 вересня 2006 року.
3.81. 17 березня 2008 року АКБ «Форум» звернувся до ОСОБА_1 з вимогою № 1168/13.3.2, у якій вимагав у 30-денний строк виконати зобов'язання щодо дострокового повернення кредитних коштів та сплати процентів за користування кредитом, а саме достроково повернути 131 436,41 дол. США, посилаючись на порушення позичальником підпунктів 3.2.2, 3.3.8 кредитного договору від 08 червня 2007 року № 0013/07/00-N. Також у своїх вимогах АКБ «Форум» зазначив, що у разі невиконання зазначеної вище вимоги банк буде вимушений звернути стягнення на заставлене майно, яке належить ОСОБА_1 , а саме квартиру АДРЕСА_1 , згідно з договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом КМНО Колесник С. А. 08 червня 2007 року та зареєстрованим в реєстрі нотаріальних дій за № 3767.
3.82. ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавець ОСОБА_1 помер.
3.83. 20 квітня 2018 року ОСОБА_3 після смерті чоловіка ОСОБА_1 успадкувала квартиру АДРЕСА_1 , про що отримала свідоцтво про право на спадщину за законом.
3.84. Одночасно записи про відповідні зміни були внесені до Спадкового реєстру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
3.85. 26 вересня 2018 року АКБ «Форум» та ТОВ «ФК «Локо» за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом
№ UA-EA-2018-08-09-000032-b від 30 серпня 2018 року, уклали договір відступлення прав вимоги, яким банк передав ТОВ «ФК «Локо», зокрема, права вимоги за кредитним договором від 08 червня 2007 року № 0013/07/00-N.
3.86. У цей же день АКБ «Форум» та ТОВ «ФК «Локо» уклали договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, іпотекодавцем за яким був ОСОБА_1 .
3.87. Цей правочин відповідно до вимог частини третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку» підлягав нотаріальному посвідченню, а відомості про таке відступлення - державній реєстрації у встановленому законодавством порядку, зокрема, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
3.88. Отже, АКБ «Форум» та ТОВ «ФК «Локо» принаймні при укладенні 26 вересня 2018 року правочину про відступлення прав за іпотечним договором з його реєстрацією у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, якщо не раніше, могли дізнатися про перехід права власності на предмет іпотеки до спадкоємців боржника ОСОБА_1 .
3.89. Водночас АКБ «Форум» та ТОВ «ФК «Локо» як кредитори вимогу до спадкоємців іпотекодавця в будь-який спосіб (дивись пункт 11.25 цієї постанови) у строки, визначені частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України, не пред'явили.
3.90. Тому не є належним дотриманням передбаченого частинами другою та третьою статті 1281 ЦК України порядку пред'явлення вимог кредиторів спадкодавця до його спадкоємців надіслання ТОВ «ФК «Локо» трьох вимог спадкоємиці іпотекодавця ОСОБА_3 про погашення заборгованості за кредитним договором, а саме від 12 вересня 2019 року № 271, від 21 жовтня 2019 року № 35, від 26 листопада 2019 року № 299, адже вони були пред'явлені кредитором майже через два роки після смерті іпотекодавця, тобто з пропуском присічного строку для заявлення таких вимог.
3.91. За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що кредитор не пропустив встановленого частинами другою, третьою статті 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців іпотекодавця, оскільки відлік присічного річного строку для кредитора почався з дня, коли АКБ «Форум» або ТОВ «ФК «Локо» могли дізнатися про відкриття спадщини після смерті іпотекодавця, яке, як зазначалось вище, мало б бути їм відомо принаймні при укладенні 26 вересня 2018 року правочину про відступлення прав за іпотечним договором з його реєстрацією у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
3.92. Як зазначено вище у цій постанові, сплив передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги як за основним, так і за додатковим зобов'язанням.
3.93. Ураховуючи наведене, вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала погодитися з доводами касаційної скарги позивачки про неправильне застосування судом апеляційної інстанції приписів статей 1281, 1282 ЦК України при оцінці дотримання кредитором спадкодавця порядку заявлення та задоволення вимог за рахунок успадкованого спадкоємцями предмета іпотеки, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
3.94. Переконаний, що за встановлених у цій справі обставин таке вирішення спору є справедливим і застосування судом першої інстанції у спірних правовідносинах приписів статей 1281, 1282 ЦК України в цілому відповідало правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі № 6-33цс15 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 серпня 2020 року у справі № 905/1959/19, об'єктивних підстав для відступу від них, на мою думку, у Великої Палати Верховного Суду не було.
3.95. Безпідставна зміна у цій справі усталеної судової практики, на моє переконання, суперечить змісту утверджених у практиці ЄСПЛ принципів юридичної визначеності та мирного володіння майном згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки з огляду на раніше обов'язковий для врахування судами підхід до застосування статей 1281, 1282 ЦК України у подібних правовідносинах позивачка мала обґрунтовані очікування щодо захисту її права власності на успадковане майно від вимог кредитора, заявлених майже через 13 років з моменту їх виникнення (дата заявлення вимоги до іпотекодавця про дострокове погашення боргу - 17 березня 2008 року, дата подачі позову - січень 2021 року) та більше ніж 2 роки після смерті іпотекодавця - боржника.
3.96. До того ж не можу погодитися з мотивами відхилення Великою Палатою Верховного Суду доводів касаційної скарги щодо незаконності державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «ФК«Локо», що була здійснена на підставі оцінки предмета іпотеки, що проведена без доступу до цього об'єкта, тому не є належною оцінкою предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності в розумінні статті 37 Закону України «Про іпотеку».
3.97. Згідно із частиною п'ятою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
3.98. Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором (частина шоста статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
3.99. Відповідно до статті 582 ЦК України оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
3.100. Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними у статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності.
3.101. Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» акт оцінки майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, звіт про оцінку такого майна додається до акта оцінки майна.
3.102. Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (далі - Національний стандарт № 1), є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна. Поняття, що вживаються у цьому Стандарті, використовуються в інших національних стандартах.
3.103. Національним стандартом № 1 (пункти 50-55), зокрема, визначені загальні вимоги до проведення незалежної оцінки майна.
3.104. Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1442 (далі - Національний стандарт № 2), є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.
3.105. Частиною шостою статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» унормовано, що положення (національні стандарти) оцінки майна є обов'язковими до виконання суб'єктами оціночної діяльності під час проведення ними оцінки майна всіх форм власності та в будь-яких випадках її проведення.
3.106. Отже, оцінка нерухомого майна має здійснюватися відповідно до Національного стандарту № 2 та з урахуванням Національного стандарту № 1, яким визначено загальні засади.
3.107. Так, згідно з пунктом 50 Національного стандарту № 1 проведенню незалежної оцінки майна передує підготовчий етап, на якому здійснюється, зокрема, ознайомлення з об'єктом оцінки.
3.108. Відповідно до пункту 51 Національного стандарту № 1 незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки; ознайомлення з об'єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об'єкта оцінки та пов'язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об'єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об'єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).
3.109. Водночас згідно з пунктом 56 Національного стандарту № 1 звіт про оцінку майна, зокрема, має містити письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об'єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об'єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.
3.110. Крім того, у статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб'єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення оцінки.
3.111. Отже, відповідно до наведених норм, незважаючи на вибраний експертом методичний підхід до оцінки майна (дохідний, порівняльний), підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує у будь-якому випадку ознайомлення з об'єктом оцінки шляхом забезпечення доступу до нього.
3.112. Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 2-2394/10, від 15 жовтня 2020 року у справі № 917/628/17, від 07 квітня 2021 року у справі № 753/3055/18, від 19 травня 2021 року у справі № 523/17998/17.
3.113. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) зазначено про правильність висновків судів про те, що якщо оцінка предмета іпотеки здійснена суб'єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об'єкта будівництва, то вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.
3.114. До того ж у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 917/628/17 Верховний Суд залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про задоволення скарги на дії виконавця в частині визнання недійсною оцінки нерухомого майна через те, що вона була проведена з порушенням норм чинного законодавства - суб'єкт оціночної діяльності не здійснював повного огляду нерухомого майна, зокрема його внутрішнього огляду, що могло вплинути на визначення вартості оцінюваного майна та, відповідно, призвести до реалізації описаного та арештованого нерухомого майна за заниженою ціною.
3.115. У постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 753/3055/18 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні скарги щодо оцінки майна, зазначив, що у висновках про вартість майна відсутні дані про неможливість особистого огляду об'єктів дослідження, не зазначені обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки, здійсненої без особистого огляду, що є порушенням, проте суд апеляційної інстанції помилково наведеного не врахував та безпідставно залишив поза увагою доводи апеляційної скарги з приводу порушення вимог закону в цій частині (оцінка майна зроблена дистанційно - без огляду нерухомого майна).
3.116. Ураховуючи наведені правові висновки, вважаю, що доводи позивачки щодо порушень при оцінці предмета іпотеки і, як наслідок, незаконності реєстрації за ТОВ «ФК«Локо» права власності на спірне нерухоме майно є важливими і підлягали обов'язковій мотивованій оцінці судом, чого у цій справі суди апеляційної і касаційної інстанцій не зробили.
3.117. Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте, зважаючи на прецедентну практику ЄСПЛ, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
3.118. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03 липня 2014 року у справі «Мала проти України», заява № 4436/07, від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», заява № 5231/04).
3.119. Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, наданих сторонами [рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands)].
3.120. Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду [рішення ЄСПЛ від 90 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) та у справі «Руїз Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain) від 23 червня 1993 року].
3.121. У рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» (Kraska v. Switzerland) вказано, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
3.122. У рішенні від 24 листопада 2024 року у справі «Гадасюк проти України» (Case of Gadasyuk v. Ukraine), ухваленому за результатами розгляду заяви № 39366/23, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення.
3.123. Такий висновок ЄСПЛ зробив, встановивши, що національні суди не виконали свого обов'язку обґрунтувати власні рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи, викладені заявницею. ЄСПЛ констатував, що заявниця була позбавлена права на вмотивованість судового рішення.
3.124. З огляду на наведене не можу погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду про відхилення доводів касаційної скарги щодо порушення під час вчинення реєстраційної дії стосовно спірного майна через те, що позивачка не надала належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження того, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі звіту про оцінку, який складено без доступу до спірної квартири та її огляду, порушує її права та законні інтереси, зокрема з тієї підстави, що майно відчужили за заниженою ціною.
4. ВИСНОВОК
4.1. Вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала задовольнити касаційну скаргу позивачки, скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову.
Суддя О. О. Банасько