Дата документу 16.07.2025 Справа № 644/1189/24
Єдиний унікальний № 644/1189/24 Головуючий у 1-й інстанції: Наумова І.Й.
Провадження № 22-ц/807/1129/25 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.
16 липня 2025 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Трофимової Д.А.
суддів: Подліянової Г.С.,
Онищенка Е.А.
при секретарі: Камаловій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги: Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради як орган опіки та піклування, Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування, про встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини батьком,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що він є батьком малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якого він самостійно виховує та здійснює за ним догляд.
У малолітнього сина є матір, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка не бере участь у вихованні та догляді за дитиною, фактично відсутня у житті дитини.
Після початку військових дій на території України мати дитини виїхала до Германії і взагалі зникла з життя дитини. Малолітня дитина залишилась повністю під опікою лише одного батька.
Рішенням суду шлюб між сторонами був розірваний. Судовим рішенням було визначено місце проживання дитини разом з батьком.
Зараз на території України тривають військові дії. В зв'язку з належним піклуванням за дитиною виникла необхідність встановлення факту, що батько самостійно виховує дитину. З урахуванням того, що в країні триває мобілізація, заявник може бути у будь - який час мобілізований, і фактично малолітня дитина може залишитися одна, без матері чи будь-яких інших родичів, які можуть здійснювати за нею догляд та займатися її вихованням. Така ситуація в країні є вкрай небезпечною для подальшої долі малолітньої дитини.
Відповідно, у разі підтвердження факту того, що позивач самостійно виховує та здійснює догляд за малолітньою дитиною без будь - якої сторонньої допомоги та участі матері, позивач зможе отримати право на відстрочку від призову під час мобілізації та матиме право на виїзд за кордон, внаслідок чого зможе забезпечити безпеку своєї малолітньої дитини, її належне виховання та навчання.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та здійснює догляд за малолітньою дитиною, сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без будь - якої сторонньої допомоги та участі матері ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійні вимоги: Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради як орган опіки та піклування, Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району, як орган опіки та піклування, про встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини батьком відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позов.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що мати дитини протягом тривалого часу перебуває за межами України. Фізична відсутність матері значно впливає на формування емоційного стану та поведінки дитини. Зв'язок між матір'ю та дитиною обмежується телефонними дзвінками, які носять епізодичний характер і не забезпечують належного рівня емоційної підтримки та виховного впливу.
Вважає, що незважаючи на спроби підтримувати контакт, дистанційне спілкування не дозволяє матері повноцінно брати участь у вихованні, наданні щоденної турботи та вирішенні важливих для дитини питань. Відсутність постійної присутності та живого емоційного контакту негативно позначається на психологічному розвитку дитини, відчутті безпеки та стабільності.
Зауважує, що судом першої інстанції залишено поза увагою такий факт, як знаходження матері за кордоном, суд то наголошував що не має доказів, що мати дитини за кордоном, то стверджував той факт що вона там.
Крім того, звертає увагу, що свідками надали послідовні, логічні та правдоподібні свідчення, які взаємно доповнюють одне одного і підтверджують реальну участь батька в повсякденному житті дитини, її вихованні, забезпеченні та емоційній підтримці.
Щодо того факту що позивачем не подано позову про стягнення аліментів не є об'єктивним, оскільки навіть у разі відсутності позову про аліменти, це жодним чином не нівелює факту фактичного виховання, матеріального забезпечення та постійної турботи з боку батька. Вважає, що така поведінка, навпаки, свідчить про відповідальне ставлення до дитини без наміру перетворити це питання на конфлікт.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Разом з тим, від ОСОБА_2 на адресу апеляційного суду надійшла заява, в якій відповідач зазначає, що повідомляє суду про той факт, що знаходиться на території Німеччини, повертатися до України не планує, про заяву про встановлення факту виховання дитини їй відомо. Виховувати дитину, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , немає можливості, ні фізичної, ні матеріальної. Батько виховує дитину самостійно з 2021 року та по теперішній час. Просить розглянути справу без неї.
Також від заступника голови Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району О. Стешенко на адресу апеляційного суду надійшла заява з проханням розглянути справу у відсутності їх представника, ухвалити рішення в інтересах дитини.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , його представника - адвоката Мельніка Р.В., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з таких підстав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, сторони по справі з 12.11.2016р. перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 16.08.2021р., яке набрало законної сили 21.09.2021 р., що підтверджується копією вказаного судового рішення.
Сторони у справі є батьками малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Харкова, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 .
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 02.11.2022р. по справі № 644/9334/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 з матір'ю, затверджено мирову угоду між сторонами у справі, відповідно до якої сторони домовилися про наступне.
1. Визначити місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , за місцем реєстрації в ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_1 , майно належить на праві приватної власності (однокімнатна квартира) та адресою мешкання АДРЕСА_2 (трикімнатна квартира), яка належить матері ОСОБА_1 - ОСОБА_5 ) до досягнення дитиною повноліття, або інше, що передбачене чинним законодавством.
2. Мати має право вільно спілкуватися (бачитися) з дитиною у будь-який час не відриваючи дитину від учбового, соціального та духовного розвитку.
3. За попередньою згодою з батьком, мати може забирати дитину, за адресою своєї реєстрації, АДРЕСА_3 (канікули, вихідні дні, свята бо інший відпочинок) та повернути дитину у вказаний час до батька.
4. Батьки зобов'язані повідомляти один одного про намір проведення дитиною відведеного для відпочинку.
5. Мати не має права без згоди батька забирати дитину з учбових закладів, інших місць знаходження дитини.
6. Батьки зобов'язані повідомляти один одного, враховуючи знаходження дитини, про її фізичний та психологічний стан (хвороби та інше).
Відповідно до копії паспорту позивача, місце його проживання зареєстроване з 2001 року за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно Акту обстеження умов проживання, складеного працівниками служби у справах дітей в Індустріальному районі Департаменту служби у справах дітей Харківської міської ради, від 17.01.2024р., проведено обстеження умов проживання дитини ОСОБА_3 , під час якого встановлено, що дитина мешкає в однокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , який не працює; бабусею ОСОБА_6 , яка працює лікарем; прабабусею ОСОБА_7 , яка є внутрішньо переміщеною особою. В дитини є окреме спальне місце, куточок для навчання, сезонний одяг та взуття. Між членами родини склалися дружні стосунки, є взаємодопомога та підтримка. Дорослі члени родини допомагають батькові по догляду і у виховані малолітнього ОСОБА_9 .
З витягу з Єдиного державного демографічного реєстру вбачається, що зареєстроване місце проживання відповідачки з 22.02.2005р. знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .
Відповідно до Акту обстеження умов проживання, складеного 26.11.2024р. працівниками служби у справах дітей Запорізької міської ради по Комунарському району, під час виходу за зареєстрованою адресою проживання матері дитини - АДРЕСА_3 , обстежити умови проживання не вдалося, оскільки двері квартири ніхто не відчинив. Зі слів сусідки, власниця квартири - бабуся померла приблизно в 2023 році. В квартирі ніхто не мешкає. Її дві доньки проживають в інших містах, де саме сусідці не відомо.
З копії закордонного паспорту громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_2 вбачається, що 11.03.2022 р. вона виїхала за межі України.
Позивачем надано документ німецькою мовою, та його переклад, відповідно до якого ОСОБА_10 надано посвідка на тимчасове проживання з правом працевлаштування на землі ОСОБА_11 в Німеччині, зі строком дії до 04.03.2025р. Переклад цього документу не засвідчений належним чином.
Згідно з довідкою, виданою КЗ «Харківський ліцей №80», датованою 26.01.2024 р., ОСОБА_12 є учнем даного закладу з 1-го вересня 2023р., навчається в цьому закладі в онлайн режимі. Відповідно до характеристики учня, виданої цим закладом, дитина характеризується позитивно. Батько дитини приділяє належну увагу вихованню сина. Батько підтримує тісний зв'язок зі школою, класним керівником, відвідує батьківські збори.
Відповідно до довідки, виданої 30.01.2024р. Громадською організацією спортивний клуб «Слобожанець», мати малолітнього ОСОБА_13 , який є учнем цього спортивного клубу, збори не відвідує, з тренером не спілкується, успішністю дитини не цікавиться. Дитину на тренування приводить батько, на виклики до спортивного клубу також приходить тільки батько.
17.07.2023 року на ім'я малолітнього ОСОБА_3 уповноваженим органом в м. Харкові виданий паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
В судовому засіданні суду першої інстанції малолітній ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , пояснив, що він мешкає з татом в однокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 . В нього є ще інша квартира, в якій робиться ремонт. Разом з ними мешкають бабуся ОСОБА_15 та бабуся ОСОБА_16 . В школі він навчається на змішаному навчанні. В школу та гуртки його водить тато. Тато зазвичай знаходиться вдома. Коли батьки розлучилися, його мама забрала в Запоріжжя. На початку війни вона виїхала до Німеччини, де наразі і перебуває. З мамою він спілкується в телефонному режимі. Вона йому пересилає подарунки, іноді гроші, приблизно по 1000,00 грн. - 2000,00 грн. Йому подобається мешкати з татом.
У судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_17 пояснив, що є знайомим позивача, товаришують близько 6 років. Йому відомо, що з 2021 р. малолітній ОСОБА_18 мешкає з батьком, останній його виховує самостійно: водить на різні гуртки, робить з ним домашнє завдання. Йому допомагає матір позивача. Батько неофіційно працює в сфері онлайн продажу автозапчастин. Мати дитини з початку війни виїхала до Німеччини. В 2023 р. вона приїздила до дитини, періодично дитина спілкується з матір'ю в телефонному режимі.
В судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_19 пояснив, що він є знайомим батьків позивача, якого знає протягом 40 років. Буває в них вдома на свята, дні народження. Йому відомо, що позивач жив з дружиною та сином в Харкові, знімали квартиру. Після розлучення їх малолітній син залишився мешкати з позивачем. Наразі дитина мешкає з позивачем та бабусею. Батько сам виховує ОСОБА_9 , водить його на різноманітні гуртки. На початку війни відповідачка мешкала в м. Запоріжжі, а позивач з малолітнім сином в Харкові. З початку війни матір дитини виїхала з України та мешкає за кордоном, інколи дзвонить дитині. Під час війни відповідачка одного разу приїздила до дитини.
Допитаний в якості свідка ОСОБА_20 в судовому засідання суду першої інстанції пояснив, що він є двоюрідним братом позивача. Знає, що в 2021 році позивач розлучився з відповідачкою. Вона в 2022 року виїхала до Німеччини. Їх малолітній син залишився мешкати з батьком, який його самостійно виховує, оплачує всі гуртки, на які ходить дитина: плавання, дзюдо, музичний кружок. З позивачем також мешкає його матір та бабуся. Позивач займається продажем автозапчастин. В 2023 році відповідачка приїздила до сина на 3 дні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із частини шостою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог статті 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в пункті 3 статті 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини.
Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
В силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. І припиняється виконання такого сімейного обов'язку особистого немайнового характеру лише у зв'язку з неможливістю його виконання згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Тому, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Відповідно до статті 141 та частини першої статті 157 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, а питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім визначених цією статтею випадків.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Отже, оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то обставина щодо одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлена судом як одна з таких, що складають предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Доведення позивачем обставин даного позову щодо одноосібного виховання ним дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, а також стосується зміни обсягу сімейних прав та невиконання нею батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Пункт 74 цієї постанови визначає, що «фактично всі сімейні права та обов'язки врегульовані нормами СК України і можуть бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та на думку суду не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно їх виконує».
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про те, що надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не свідчать про відсутність визначеного законом обов'язку матері дитини, нехтування нею щодо участі в її вихованні сина, а також умисного ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідачкою.
Так, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що після розлучення, сторони в судовому порядку в 2022 році дійшли згоди, що їх малолітній син буде мешкати з батьком, при цьому за мировою угодою сторони також обумовили, що мати може безперешкодно спілкуватися з дитиною, навідувати її, забирати мешкати до себе на канікули, вихідні тощо. Судова справа щодо визначення місця проживання дитини з матір'ю була ініційована відповідачкою. З досліджених доказів вбачається, що сторони дотримуються своїх домовленостей і дитини мешкає з батьком. При цьому матір, хоча і мешкає за кордоном, але спілкується з дитиною в телефонному режимі, дарує їй подарунки на свята, приїздила до неї в 2023 р., тобто цікавиться життям дитини та бере участь у його вихованні. Довідки з місця навчання дитини та спортивної секції, яку відвідує малолітній ОСОБА_18 лише підтверджують ту обставину, що батько з яким мешкає дитина, безпосередньо спілкується з тренерами сина, вчителями, оскільки живе в тому ж місті. Не спілкування матері з вчителями та тренерами, не свідчить про її необізнаність щодо навчання та спортивних занять її сина, враховуючи, що вона систематично спілкується з ним в телефонному режимі.
Позивач не звертався до суду з позовом про стягнення аліментів з відповідачки, достеменних доказів, що вона не утримує дитину, суду не надано.
До пояснень свідків щодо самостійного виховання позивачем малолітнього сина суд першої інстанції обґрунтовано поставився критично, оскільки вони не є безпосередньою стороною у цих сімейних відносинах, і свої висновки щодо відносин у цій сім'ї могли зробити здебільшого, виходячи зі слів заінтересованих осіб: позивача, його матері, бабусі, що вказує на їх необ'єктивність.
Суд також виходив із того, що відповідачка батьківських прав відносно малолітнього сина у судовому порядку не позбавлялась. Належно підтверджених відомостей, що відповідачка ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків, судом не встановлено під час розгляду справи. У даній справі позивач просить встановити факт самостійного виховання ним дитини, що може мати негативні наслідки, як для матері дитини та використано для позбавлення її батьківських прав, так відповідно і для дитини, тому встановлення даного факту з формальних підстав не допустиме.
Вказані висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Саме по собі посилання позивача на той факт, що відповідачка проживає окремо, не заслуговують на увагу, оскільки вказаний факт не звільняє матір дитини від обов'язку виховання та утримання сина, а тому дані докази не можуть бути достатньою підставою для задоволення цього позову.
Утримання та виховання дитини батьком є законним його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
В даній справі, дослідивши надані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, з яким погоджується колегія суддів, що основний тягар з виховання та утримання дитини дійсно покладено на батька, але таке не свідчить про самостійне виховання та утримання ним дитини, оскільки, як встановлено судом та підтверджується наданими суду та дослідженими в судовому засіданні доказами, мати не ухиляється від виконання батьківських обов'язків, а також в обраний нею спосіб приймає участь у вихованні дитини. На підставі наведеного вимоги позову є безпідставними.
Виходячи із зазначеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для задоволення позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
За своїм змістом інші доводи апеляційної скарги зводяться до повторення підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Решта доказів та обставин, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апеляційної скарги по суті спору та їх відображення в оскарженому рішенні, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, яка розглядається, судом сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 07 квітня 2025 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 18 липня 2025 року.
Головуючий Д.А. Трофимова
Судді: Г.С. Подліянова
Е.А. Онищенко