17 липня 2025 року № 320/1193/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулось Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі по тексту також позивач, АТ «Укрзалізниця») з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі по тексту також відповідач, ВПВР ВДВС), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії відповідача, оформлені листом №126446/150797-33-24/20.1 від 12.09.2021 щодо неоформлення на рахунок позивача №IBAN НОМЕР_1 , відкритого в головному управлінні ПАТ «Ощадбанк», безпідставно стягнутого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП №68709373;
- зобов'язати відповідача вчинити дії щодо повернення на рахунок позивача №IBAN НОМЕР_1 , відкритого в головному управлінні ПАТ «Ощадбанк», безпідставно стягнутого виконавчого збору у розмірі 5 083 793,40 грн та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП №68709373 у розмірі 401,85 грн, зокрема, але не виключно, звернутися з поданням до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві щодо повернення позивачу стягнутого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП №68709373.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що постановою від 17.02.2022 відкрито ВП №68709373 з примусового виконання наказу Господарського суду м. Києва від 10.02.2022 №910/32042/16 про стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Профінанс Груп» відсотків, пені та судового збору, а також винесено постанову про стягнення виконавчого збору, постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження. 22.02.2022 АТ «Ощадбанк» виконано платіжну вимогу шляхом списання коштів з рахунку позивача в межах означеного виконавчого провадження, у тому числі виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, після чого державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». 03.09.2024 Господарським судом міста Києва винесено ухвалу про визнання виконавчого листа №910/23042/16 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з позивача пені, процентів та судового збору. Означені обставини слугували підставою для звернення АТ «Укрзалізниця» до відповідача із заявою про повернення виконавчого збору, стягнутого в межах ВП №68709373, на яку отримано відповідь про відсутність підстав для його повернення.
Позивач зауважив, що в межах справи №910/23042/16 Верховним Судом визнано незаконними дії ВПВР щодо виставлення та направлення в банківські установи платіжних вимог про примусове списання коштів в межах ВП №68709373, а також щодо незакінчення ВП №68709373.
На думку позивача, в силу положень законодавства визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, а також закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, є підставою для повернення стягнутих сум виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.
Означені обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.01.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що на виконанні у ВПВР ВДВС перебувало ВП №68709373 примусового виконання наказу Господарського суду м. Києва від 10.02.2022 №910/32042/16 про стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Профінанс Груп» відсотків, пені та судового збору. 15.11.2022 державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», що не передбачає повернення суми виконавчого збору.
Крім того, відповідач наголошує на тому, що дії ВДВС ВПВР щодо неповернення суми виконавчого збору досліджувались Київським окружним адміністративним судом в межах адміністративної справи №320/15977/23, в якій винесено рішення про відмову АТ «Укрзалізниця» у задоволенні позовних вимог.
Відповідач стверджує про наявність підстав для закриття провадження у справі у зв'язку з наявністю судового рішення з аналогічного спору.
Таким чином, на думку відповідача, позовні вимоги не підлягають задоволенню, а адміністративна справа підлягає закриттю.
Вирішуючи заявлене відповідачем клопотання про закриття провадження у справі, суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Іншими словами, це те, чого позивач хоче досягти через суд, наприклад, стягнення коштів, визнання права власності, розірвання договору.
Підстава позову - це сукупність юридичних фактів, якими позивач обґрунтовує свою вимогу. Це обставини, які на думку позивача, свідчать про порушення його права і дають йому право звернутися до суду. Підстава позову включає фактичні обставини (події, дії) та правові підстави (норми закону, які застосовуються до цих обставин).
Отже, у сукупності предмет і підстава позову визначають суть позову, тобто що саме бажає позивач і на якій підставі.
Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.01.2025 у справі № 420/17510/24, достатньою та необхідною правовою підставою для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 170 КАС України є одночасна сукупність таких умов: тотожність спору (підстави, предмет позову та сторони співпадають); наявність постанови чи ухвали, якими завершено розгляд справи; набрання судовим рішенням в іншій справі законної сили.
Відповідні висновки викладені Верховним Судом в постанові від 29.02.2024 у справі № 120/6960/23.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду в тотожній справі, що набрало законної сили, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Після набрання рішенням законної сили сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ті ж позовні вимоги й з тих же підстав.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу, а саме предмета і підстави позову.
Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, а предметом спору є об'єкт спірних правовідносини, матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.
Подібна правова позиція щодо визначення предмета спору викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, від 01.08.2019 у справі № 916/1743/18.
Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть певні правові наслідки. Підставу позову становлять фактична й правова підстава.
Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача.
Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову.
Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру.
Отже, предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права й обов'язку.
Визначаючи підстави позову як складові елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.
Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 28.11.2024 у справі № 990/300/24.
Судом встановлено, що підставою позову в межах заявлених позовних вимог позивач вказує визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
В свою чергу, дослідивши зміст рішення Київського окружного адміністративного суду від 10.09.2024 у справі №320/15977/23 за позовом АТ «Укрзалізниця» до ВПВР ВДВС про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не повернення на рахунок позивача, відкритий в головному управлінні ПАТ «Ощадбанк», безпідставно сплаченого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП № 68709373 та зобов'язання вчинити дії щодо повернення на рахунок АТ «Укрзалізниця» безпідставно сплаченого виконавчого збору у розмірі 5 083 793,40 грн та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП №68709373 у розмірі 401,85 грн, зокрема, але не виключно, звернутися з поданням до ГУ ДКСУ у м. Києві щодо повернення АТ «Укрзалізниця» стягнутого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження в рамках виконавчого провадження ВП № 68709373, судом встановлено, що предмет спору є аналогічним заявленому в межах адміністративної справи №320/1193/25.
Водночас, підставами позову в межах адміністративної справи №320/15977/23 вказано, що скасування рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2021 постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 у справі №910/23042/16, яке було на виконанні у виконавчому проваджені ВП № 68709373 та внаслідок виконання якого з АТ «Укрзалізниця» стягнуто виконавчий збір, фактично є підставою для повернення стягнутого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження на підставі положень частини 7 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII. На переконання позивача, не вжиття відповідачем визначених чинним законодавством України заходів щодо повернення на рахунок АТ «Укрзалізниця» надміру зарахованих до державного бюджету сум виконавчого збору у розмірі 5083793,40 грн порушує законні права та інтереси АТ «Укрзалізниця» - підприємства державного сектору економіки, яке віднесене до списку стратегічно важливих підприємств для держави, особливо в умовах воєнного стану.
Оскільки підставами позову в межах адміністративної справи №320/1193/25 позивачем зазначено визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, суд наголошує на відмінності підстав позову у справах №320/1193/25 та №320/15977/23, що, в свою чергу, унеможливлює закриття провадження у справі №320/1193/25 на підставі пункту 4 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Крім того, відповідачем подано клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Розглянувши вказане клопотання, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;
6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:
1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;
2) оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;
3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
4) припинення за зверненням суб'єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;
5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо в'їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;
6) оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб'єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;
8) типові справи;
9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;
10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;
11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Предметом позову у даній справі є бездіяльність ВПВР ВДВС щодо неповернення позивачу суми стягнутого виконавчого збору та витрат виконавчого провадження.
Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.
Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26.05.2022 у справі №640/594/20, від 22.10.2021 у справі № 200/6491/20-а, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 05.10.2021 у справі № 640/23385/20, від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 тощо.
При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов'язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов'язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об'єктивної істини ані обов'язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.
Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеп v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25.04.2002 року «VarelaAssalinocontrelePortugal», заява №64336/01). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
При цьому, положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.
З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача.
Позивачем подано до суду «заперечення (на відповідь на відзив)», які за своєю суттю є відповіддю на відзив, в яких зазначено про помилковість та необґрунтованість висновків відповідача, викладених у відповіді на відзив з огляду відмінність підстав та предмету позову у справах №320/15977/23 та №320/1193/25.
Позивач наголошує на тому, що під час судового розгляду адміністративної справи №320/15977/23 судом не були враховані такі обставини як встановлена Верховним Судом незаконна бездіяльність та протиправні дії посадових осіб ВПВР ВДВС в рамках ВП №68709373, зокрема щодо незавершення означеного ВП з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та безпідставного стягнення з позивача суми боргу, а також виконавчого збору, а також обставина визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
На переконання позивача, підтвердження судовим рішенням протиправності дій відповідача щодо незакінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», є достатньою та самостійною підставою стверджувати про недопустимість вчинення дій державним виконавцем по закінченню ВП №68709373 на підставі пункту 3 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», а тому постанова про закінчення ВП є неналежним доказом правомірної поведінки відповідача.
Відповідачем подано до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначено, що у своєму запереченні позивачем не спростовано, що підстави, предмет і сторони у справі №320/15977/23 та у справі №320/1193/25 є ідентичними та наявні підстави для закриття провадження у справі.
По суті позовних вимог відповідач зазначив, що у рішенні Київського окружного адміністративного суду у справі №320/15977/23 вказано про законодавчо встановлений частиною сьомою статті 27 Закону №1404-VIII єдиний випадок, коли виконавчий збір підлягає поверненню, а саме, закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, яке підлягало виконанню, або закінчення виконавчого провадження у зв'язку з визнанням судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Оскільки виконавче провадження у межах спірних відносин закінчено у зв'язку з припиненням юридичної особи, відсутні підстави для повернення виконавчого збору. Також в означеному судовому рішенні вказано про відсутність доказів оскарження постанови про закриття виконавчого провадження.
Враховуючи означені обставини, відповідач вважає, що всі дії державного виконавця щодо повернення виконавчого збору вчинені ним у відповідності до вимог законодавства, що має наслідком відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Постановою заступника начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 17.02.2022 ВП №68709373 відкрито виконавче провадження з виконання наказу №910/23042/16, виданого 10.02.2022 Господарським судом м. Києва про стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Профінанс Груп» 192 805,68 доларів США, 3% річних за несвоєчасне повернення кредитів, 84 472,50 доларів США 3% річних за несвоєчасну сплату процентів, 47 656 150,80 грн пені за порушення строків повернення кредитів, 3 026 758,17 грн пені за порушення строків сплати процентів, 155 025,00 грн витрат по сплаті судового збору.
Постановою від 17.02.2022 ВП №68709373 з боржника (позивача) стягнуто мінімальні витрати виконавчого провадження у сумі 401,85 грн.
Постановою від 17.02.2022 ВП №68709373 з боржника (позивача) стягнуто виконавчий збір у розмірі 27 727,82 доларів США та 5 083 793,40 грн.
Платіжною вимогою від 21.02.2022 №68709373/1 державним виконавцем стягнуто з рахунку позивача в АТ «Ощадбанк» НОМЕР_1 стягнуто кошти згідно наказу Господарського суду м. Києва від 10.02.2022 №910/23042/16, виконавчий збір згідно постанови від 17.02.2022 ВП №68709373, витрати виконавчого провадження згідно постанови від 17.02.2022 ВП №68709373.
Постановою від 15.11.2022 ВП №68709373 закінчено виконавче провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження».
Ухвалою Господарського суду міста Києва 03.09.2024 визнано наказ Господарського суду міста Києва від 10.02.2022 у справі №910/23046/16 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Профінанс Груп» 47 656 150,80 грн пені за порушення строків повернення кредитів, 3 026 758,17 грн пені за порушення строків сплати процентів, 135 657,21 грн судового збору.
Заявою від 06.09.2024 позивач звернувся до відповідача про повернення стягнутого виконавчого збору у ВП №68709373 на рахунки, з яких були списані ці кошти, або на рахунок, вказаний у цій заяві.
Листом ДДВС ВПВР від 12.09.2024 за результатами розгляду заяви позивача повідомлено про відсутність правових підстав для повернення виконавчого збору у зв'язку з тим, що виконавче провадження було закінчено на підставі пункту 3 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», у той час як вимоги Закону №1404-VIII допускають повернення виконавчого збору лише у випадку, якщо виконавче провадження було закінчено у зв'язку з визнанням виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Не погоджуючись з правомірністю відмови відповідача у повернення виконавчого збору, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» (далі по тексту також - Закон №1404-VІІІ).
Відповідно до статті 1 Закон №1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктами 1, 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII передбачено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
За приписами статті 10 Закону №1404-VIII заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
За приписами частин першої, п'ятої статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 42 вказаного Закону № 1404-VІІІ кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця.
Відповідно до частин першої, другої статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Згідно із частиною п'ятою статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір не стягується:
1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню (крім спеціальної виписки з Реєстру аграрних нот);
2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;
3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»;
4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;
5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;
6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, яка підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» та Закону України «Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності зазначеними законами.
Положеннями частини сьомої статті 27 Закону №1404-VIII визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
В свою чергу, відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що єдиним законодавчо закріпленим випадком повернення виконавчого збору боржнику визначено закінчення виконавчого провадження у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, тобто за5кінчення виконавчого провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII.
Аналогічна позиція підтримана Верховним Судом у постановах від 26.03.2020 у справі №814/1506/17 та від 11.06.2020 у справі №160/10713/19.
Водночас матеріалами справи підтверджено закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 39 Закону №1404-VIII.
При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження скасування постанови про закінчення виконавчого провадження чи про зміну підстав закінчення виконавчого провадження №68709373 з пункту 3 на пункт 5 першої статті 39 Закону №1404-VIII, що, в свою чергу, має наслідком відсутність підстав для повернення стягнутого виконавчого збору та, відповідно для задоволення позовних вимог.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи положення статті 139 КАС України у суду відсутні підстави для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесені позивачем витрати по сплаті судового збору.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення .
Суддя Дудін С.О.