про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
17 липня 2025 року № 320/35417/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., перевіривши матеріали скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на бездіяльність Головного управління Національної поліції України у м. Києві,
встановив:
Скаржник ОСОБА_1 та скаржниця ОСОБА_2 звернулись у Київський окружний адміністративний суд із скаргою на бездіяльність Головного управління Національної поліції України у м. Києві, у якому просили суд:
-Визнати бездіяльність посадової особи Головного управління Національної поліції України у м. Києві щодо невнесення відомостей до ЄРДР незаконною;
-Зобов?язати уповноважену особу внести відомості до ЄРДР за заявою від 23.06.2025 року;
-Повідомити ОСОБА_1 про внесення відомостей та надати витяг з ЄРДР;
-Зобов?язати уповноважену особу «Скласти протокол про адміністративне затримання» на ОСОБА_1 .
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю - Вісьтак М. Я.
Згідно частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за поданою скаргою, суд виходить з наступного.
Положенням частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. У свою чергу, публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України); суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Адміністративна юрисдикція визначається Кодексом адміністративного судочинства України за допомогою трьох критеріїв, а саме: предметної (родової), інстанційної (функціональної) та територіальної (просторової) (підсудності).
Предметна юрисдикція визначена параграфом 1 Глави 2 Розділу І Загальні положення Кодексу адміністративного судочинства України. Так, згідно пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
За усталеною судовою практикою Великої Палати Верховного Суду, публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суд виходить із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі Перетяка та Шереметьєв проти України від 21 грудня 2010 року).
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (стаття 55 Конституції України).
Судом встановлено, що скаржники звернулись до Київського окружного адміністративного суду із скаргою на бездіяльність Головного управління Національної поліції України у м. Києві.
Суть спору у даній справі полягає у оскарженні позивачем бездіяльності посадової особи Головного управління Національної поліції у м. Києві щодо невнесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей за його заявою про можливе вчинення кримінального правопорушення працівниками поліції. ОСОБА_1 зазначає, що 23.06.2025 його було зупинено поліцейськими без законних підстав, один із яких, не пред'явивши службового посвідчення, без дозволу проник до його автомобіля, вилучив ключі, застосував до нього фізичну силу та примусово доставив до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. За твердженням ОСОБА_1 , він був фактично позбавлений свободи пересування, не мав можливості повідомити родину, йому не надали доступу до документів та змусили проходити військово-лікарську комісію. ОСОБА_1 стверджує, що має підстави для відстрочки від мобілізації, зокрема наявність неповнолітніх дітей і тяжкохворої матері, не отримував повісток та має підтвердження непридатності до військової служби (так званий «білий білет»). У зв'язку з цим він просить суд визнати бездіяльність поліції протиправною, зобов'язати внести відповідні відомості до ЄРДР, надати витяг, а також зобов'язати уповноважених осіб скласти протокол про адміністративне затримання стосовно конкретного працівника поліції.
Оцінивши подану скаргу та додані до неї документи, на предмет відповідності формальним вимогам, суд зазначає наступне.
Дослідивши матеріали скарги, суд прийшов до висновку, що в даному випадку, вказані правовідносини мають вирішуватися відповідно до норм кримінального судочинства, яке регулює порядок звернення осіб до суду з вищевказаними вимогами, зокрема, порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого під час досудового розслідування (Глава 26, ст.303-308 КПК України).
Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу кримінального судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів..». З огляду на це не вважається «судом, не встановленим законом» є орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов висновку, що вимоги скаржників про порушення положень КПК України щодо невнесення відомостей до ЄРДР про кримінальне правопорушення не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, а скаржникам, з метою належного захисту, слід звернутися до суду в порядку кримінального судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Положеннями статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України визначено розмежування предметної юрисдикції адміністративних судів та наведено виключний перелік справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.
При цьому, частиною 2 статті 20 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою цієї статті.
Таким чином, матеріали скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на бездіяльність Головного управління Національної поліції України у м. Києві, відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 20 Кодексу адміністративного судочинства України, має розглядатись місцевим загальним судом, а отже вказана справа не підсудна Київському окружному адміністративному суду.
За таких умов, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі.
Відповідно до приписів статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви.
Копія ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надсилається особі, яка подала позовну заяву, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами не пізніше наступного дня після її постановлення. Копія позовної заяви залишається в суді.
У разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Частиною 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини, яка визначає право на справедливий суд, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При цьому, слід зазначити, що судом враховується і рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2016р. у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №29458/04, №29465/04), у якому зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v.Austria), заява №7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. (…) фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Частиною 1 ст. 239 КАС України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Тому, суд вважає за необхідне роз'яснити, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування належить до юрисдикції місцевого загального суду в порядку КПК України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243, 248, 283, 286 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Відмовити у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на бездіяльність Головного управління Національної поліції України у м. Києві.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі разом із скаргою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати скаржникам.
Роз'яснити скаржникам, що повторне звернення до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня проголошення (підписання) ухвали.
Суддя Вісьтак М.Я.