18 липня 2025 рокуСправа №160/14237/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення,
16 травня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить суд:
- скасувати рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну, заступника начальника Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області №7 від 28.01.2025 року відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позову зазначено, що позивач проживає на законних підставах на території України та має посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 від 06.09.2017 р., видану відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянство».У червні 2024 року ОСОБА_2 обміняв закордонний паспорт через Посольство Азербайджану в Україні, отримавши паспорт № НОМЕР_2 від 11.06.2024 року.
Зауважено, що при спробі зробити відмітки у новому закордонному паспорті в Міграційній службі № 8 м. Кривого Рогу, позивачу повідомили, що свідоцтво про народження сина видано з порушеннями, і направили до відділу актів цивільного стану.
Позивачем звернуто увагу на те, що свідоцтво про народження дитини видавалося Державним відділом Центрально-Міського державної реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції у Дніпропетровській області. Син позивача є громадянином України. Шлюб позивача зареєстрований в Азербайджані. На момент народження дитини в Україні позивач з дружиною були у шлюбі.
Позивач отримав рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 28 січня 2025 року №7, яким визнано недійсними дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання, відповідно до вимог частини другої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію». Позивач вважає рішення відповідача протиправним.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.05.2025 року відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
09.06.2025 року від відповідача до суду надійшов відзив щодо заявлених позовних вимог, в якому відповідач просив суд відмовити в задоволенні позову. Відповідач вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, посилаючись на те, що рішення було прийнято відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема Законів України «Про імміграцію» та «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки виявив, на його думку, свідомо неправдиві відомості при отриманні дозволу на імміграцію.
Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що позивач, громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 29.07.2014 року звернувся до Центрально-Міського РВ в м. Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області (наразі відділ №8 у м. Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області) з клопотанням про оформлення дозволу на імміграцію в Україну. Підставою для звернення було те, що його син, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України (набув громадянство на підставі частини 3 статті 8 Закону України «Про громадянство України»).
20.10.2014 року ОСОБА_1 було надано дозвіл на імміграцію № 91, та посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 06.09.2017 р.
Відповідно до матеріалів міграційної справи № 1231-61-139, встановлено, що 24.09.2024 до Центрально-Міського РВ в м. Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області (нова назва відділ №8 у м. Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області) звернувся громадянин Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявою про проставлення відмітки про отримання посвідки на постійне проживання до нового паспортного документа НОМЕР_3 який видано 11.06.2024 строком дії до 10.06.2034.
Під час перевірки матеріалів справи №139 щодо надання дозволу на імміграцію, ГУ ДМС у Дніпропетровській області встановило, що державна реєстрація народження сина позивача, ОСОБА_3 , проведена відповідно до частини 1 статті 135 Сімейного кодексу України. Ця норма передбачає, що у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
Згідно з відомостями реєстру ДРАЦС, підставою для запису відомостей про батька ОСОБА_3 є заява матері №43 від 09.03.2011 року.
Виходячи з цього, відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_1 не є батьком дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і надане ним свідоцтво про народження сина серії НОМЕР_4 , видане 09.03.2011, не могло бути законною підставою для надання дозволу на імміграцію на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію».
На підставі виявлених обставин, 28.01.2025 року ГУ ДМС у Дніпропетровській області прийняло рішення № 7 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну, виданого ОСОБА_1 20.10.2014 року, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію», та на підставі частини 2 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію», посвідка на постійне проживання НОМЕР_1 від 06.09.2017 року була визнана недійсною.
Також, як вбачається з матеріалів справи, разом із рішенням про визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, було прийнято рішення про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни №1201130100017578 від 28.01.2025 року, відповідно до статті 13 Закону України «Про імміграцію» та статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Вказані обставини зумовили звернення позивача до суду з позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України від 07.06.2001 №2491-III «Про імміграцію» (далі Закон №2491-III), Законом України від 22.09.2011 №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі Закон №3773-VI), Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі Порядок №1983), Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі Порядок №321).
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначено Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (зі змінами та доповненнями).
Слід зазначити, що 15.11.2024 набрав чинності Закон України «Про внесення до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про адміністративну процедуру» від 10.10.2024 № 4019-ІХ.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначено Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (зі змінами та доповненнями). Положенням статті 1 Закону передбачено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно з ст. 3 Закону, правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Статтею 12-1 Закону України «Про імміграцію» визначені підстави для визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію. Так, підпунктом 1 частини 1 статті 12-1 вищезазначеного закону, дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності. У разі визнання недійсним дозволу на імміграцію визнається недійсною посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.
Питання щодо оформлення та видачі посвідки на постійне проживання іноземцю, визначено Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, Затвердженого Постановою КМУ від 25.04.2018 року № 321 (далі - Порядок № 321).
Відповідно до пункту 1 Загальної частини Порядку № 321, посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Посвідка виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну. Посвідка видається строком на 10 років.
Відповідно до статті 14 Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його відкликання або визнання недійсним.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав. Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України “Про імміграцію» або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України “Про імміграцію».
Для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України “Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Рішення про відкликання дозволу на імміграцію згідно з додатком 3 або визнання недійсним дозволу на імміграцію згідно з додатком 4 формується за допомогою відомчої інформаційної системи ДМС та підписується Головою ДМС або його заступником, керівником/заступником керівника територіального органу ДМС, керівником/заступником керівника територіального підрозділу ДМС шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису. У випадку відсутності технічної можливості підписання рішення шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису таке рішення підписується власноручно та сканується особою, яка його підписала, із застосуванням засобів відомчої інформаційної системи ДМС до заяви про надання дозволу на імміграцію.
Про прийняте рішення протягом п'яти календарних днів письмово повідомляється ініціатору відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію.
Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй.
Інформація щодо рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством.
Отже, за змістом наведених норм, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Як встановлено судом, 20.10.2014 Центрально-Міським РВ у м. Кривому Розі ГУ ДМС у Дніпропетровській області ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було надано дозвіл на імміграцію № 91 та 03.11.2014 документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_5 .
Під час перевірки за реєстром ДРАЦС інформації щодо свідоцтва про народження сина позивача ОСОБА_1 було встановлено, що державна реєстрація народження дитини проведена відповідно до частини 1 статті 135 Сімейного кодексу України (при народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою). Отже, підставою запису відомостей про батька є заява матері №43 від 09.03.2011.
Зважаючи на вказане, відповідач дійшов висновку, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а надане позивачем свідоцтво про народження дитини серії НОМЕР_4 , видане 09.03.2011 ЦентральноМіським відділом ДРАЦС Криворізького міського управління юстиції у Дніпропетровській області, не могло бути підставою для надання іноземцеві дозволу на імміграцію на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію».
Оскільки судом надається правова оцінка законності оскаржуваного рішення, проте таке рішення прийнято на підставі Висновку від 20.10.2014, яке є передумовою прийняття оскаржуваного рішення, суд вважає за необхідне надати правову оцінку обом підставам.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно з Висновком від 20.10.2014 про надання дозволу на імміграцію в Україну, позивачу, на підставі заяви позивача від 29.07.2014, керівництвом Центрально-Міського РВ в м. Кривий Ріг ГУДМС України в Дніпропетровській області було прийнято рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III.
Отже, суд зазначає, що відповідач, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, визначених в у цьому Законі, не виявив, у зв'язку з чим, також видав посвідку на постійне місце проживання в Україні.
При цьому, слід зазначити, що, подавши документи для отримання дозволу на імміграцію в Україну, позивач не повинен бути обтяженим покладенням на нього відповідачем додаткових обов'язків. Відтак, дозвіл на імміграцію позивач отримав у зв'язку з наявними для цього підставами та відповідно до чинного законодавства, на підставі правдивих відомостей і дійсних документів, поданих у належній формі і передбаченому законом порядку, що підтверджується також й тим, що на час прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію стосовно документів позивача і їх змісту заперечень у компетентних органів не було, в тому числі і відповідача.
Відповідач у спірному рішенні посилається на пункт 1 частини 1 статті 12-1 Закону України «Про імміграцію», який передбачає, що дозвіл на імміграцію визнається недійсним, якщо його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію.
Суд зауважує, що запис про батьківство, здійснений відповідно до частини 1 статті 135 Сімейного кодексу України, не є «свідомо неправдивими відомостями» або «підробленими документами». Ця норма закону передбачає легальний спосіб встановлення батьківства за відсутності зареєстрованого шлюбу та інших обставин.
Також, суд акцентує увагу на тому, що Свідоцтво про народження дитини, видане органом ДРАЦС, є офіційним документом, що підтверджує юридичний факт народження та батьківства (у даному випадку, за вказівкою матері), і є законною підставою для реалізації прав, передбачених законодавством.
Разом з тим, відповідач, приймаючи рішення про скасування дозволу на імміграцію, фактично надав оцінку законності офіційного документа, виданого іншим державним органом (ДРАЦС), та встановив відсутність батьківства, хоча запис у свідоцтві про народження був здійснений у повній відповідності до вимог Сімейного кодексу України на момент його видачі.
При цьому, жодних судових рішень про визнання свідоцтва про народження недійсним або оскарження батьківства ОСОБА_1 щодо його сина, ОСОБА_3 , відповідачем не було надано до матеріалів справи та не встановлено судом.
Крім того, суд зазначає, що під час розгляду справи відповідачем не надано до суду будь-яких доказів на підтвердження прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу на підставі повідомлення таких завідомо неправдивих відомостей, не чинних документів, а також доказів порушення позивачем норм чинного законодавства при подачі заяви для надання дозволу на імміграцію. При цьому, важливим є дослідження питання щодо чинності поданих документів саме на момент подачі заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, а не на момент прийняття висновків відповідачем.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 16.05.2018 у справі №802/864/16-а провадження № К/9901/11374/18.
Таким чином, відповідач не надав належних та беззаперечних доказів того, що позивач надав саме свідомо неправдиві відомості або підроблені документи при отриманні дозволу на імміграцію у 2014 році.
Суд вважає, що надання офіційного свідоцтва про народження, виданого відповідно до вимог закону, не може бути розцінено як надання свідомо неправдивих відомостей.
Окрім цього, суд також враховує, що позивач протягом тривалого часу (з 2014 року) законно перебував на території України на підставі наданого дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання. Тому, визнання цих документів недійсними без належного та беззаперечного обґрунтування факту надання саме свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів порушує принцип стабільності правовідносин та принцип правової визначеності.
З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що відповідачем всупереч покладеного на нього обов'язку, не підтверджено належними та достовірними доказами наявності підстав для визнання недійсним дозволу на імміграцію, визначених пунктом 1 частини першої статті 12-1 Закону № 2491-III, а саме, в чому полягають свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи які документи, на підставі яких видано дозвіл, втратили чинність; доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію неповного пакету документів, передбачених законом, приховування даних щодо сімейного стану; доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію».
Крім цього, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Враховуючи викладену практику ЄСПЛ, необхідно звернути увагу, що навіть якщо дозвіл на імміграцію позивачу оформлено через помилку або зловживання посадових осіб суб'єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.
У спірних правовідносинах підлягає врахуванню правова позиція, висловлена в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Згідно з положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 18 листопада 2019 року, постановленої у адміністративній справі № 820/5953/16.
З огляду на встановлення під час судового розгляду справи обставин порушення прав позивача, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом визнання протиправним та скасування рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну №7 від 28.01.2025 року.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1, 3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Розподіл судових витрат здійснюється в порядку ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-246, 250, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну №7 від 28.01.2025 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Кальник