16 липня 2025 року місто Київ.
Справа № 755/9825/25
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12480/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Желепи О.В.,
суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суд м. Києва від 29 травня 2025 року (постановлено у складі судді Галаган В.І.)
у справі за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_3 , про видачу судового наказу про стягнення аліментів
До Дніпровського районного суду міста Києва надійшла заява ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_3 , про видачу судового наказу про стягнення аліментів.
Ухвалою Дніпровського районного суд м. Києва від 29 травня 2025 року відмовлено у видачі судового наказу.
Не погоджуючись з такою ухвалою, представник заявника 30 травня 2025 року через систему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати оскаржувану ухвалу та повернути справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, оскільки заява про видачу судового наказу про стягнення аліментів має альтернативну підсудність або за зареєстрованим місцем проживання/перебування відповідача, або за зареєстрованим місцем проживання/перебування позивача, а заявником подано заяву про видачу судового наказу за її місцем проживання, тобто у повній відповідності до вимог закону.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 5 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження у даній справі.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V Цивільного процесуального кодексу України.
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи (частини четверта, шоста статті 19, стаття 274 ЦПК України).
Відповідно до ч. 3 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені, зокрема, в п. 6 ч. 1 ст. 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у видачі судового наказу, суд першої інстанції керувався ч. 9 ст. 165 ЦПК України, згідно якої суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника.
Колегія суддів з зазначеним висновком погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до ст. 161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.
Відповідно до ст. 162 ЦПК України заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.
Відповідно до п.9 ч. 1 ст. 165 ЦПК України суддя відмовляє у видачі судового наказу, якщо заяву подано з порушенням правил підсудності.
Згідно ч. 4 ст. 165 ЦПК України суддя з метою визначення підсудності, крім випадків подання заяви про видачу судового наказу в електронній формі до боржника, який має офіційну електронну адресу, не пізніше наступного дня з дня отримання заяви про видачу судового наказу перевіряє зазначене у заяві місцезнаходження боржника за відомостями, внесеними до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Згідно ч. 5 - 7 ст. 165 ЦПК України у разі якщо боржником у заяві про видачу судового наказу вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви, крім випадків подання заяви про видачу судового наказу в електронній формі до боржника, який має офіційну електронну адресу, звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи - боржника. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника має бути надана протягом п'яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання (перебування) особи відповідного звернення суду. Суддя з метою визначення підсудності може користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.
Апеляційний суд враховує, що наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб шляхом видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом.
Отже, зважаючи на визначений процесуальним законом порядок розгляду та звернення до виконання судового наказу, обов'язковою умовою для його видачі є встановлення зареєстрованого місця проживання фізичної особи - боржника.
Згідно ч. 8 ст. 165 ЦПК України якщо за результатами розгляду отриманих судом відомостей про місцезнаходження боржника - юридичної особи або фізичної особи - підприємця буде встановлено, що заява про видачу судового наказу не підсудна цьому суду, суд не пізніше десяти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу про передачу заяви про видачу судового наказу разом з доданими до неї документами за підсудністю.
Згідно ч. 9 ст. 165 ЦПК України у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника, суд відмовляє у видачі судового наказу.
Тобто, підставою для відмови судом у видачі судового наказу на підставі частини 9 цієї статті є отримання судом витребуваної інформації та неможливість встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника.
На підставі вищевикладеного, з'ясувавши в порядку ч. 5 - 7 ст. 165 ЦПК України, що місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника зареєстроване у встановленому законом порядку встановити неможливо, суд першої інстанції правомірно керувався ч. 9 ст. 165 ЦПК України та відмовив ОСОБА_2 у видачі судового наказу.
Заявником в апеляційній скарзі не заперечується, що отримана судом з відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи інформація дійсно не дає суду можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції помилково відмовив у видачі судового наказу, оскільки дана заява, за правилами альтернативної підсудності, належить за підсудністю саме до Дніпровського районного суду м. Києва. Разом з тим, апеляційний суд враховує, що підставою для відмови у видачі судового наказу стала не норма, зазначена у п. 9 ч. 1 ст. 165 ЦПК України, а ч. 9 ст. 165 ЦПК України.
Приписи ч. 9 ст. 165 ЦПК України є спеціальною нормою, якою встановлена окрема імперативна підстава для відмови у видачі судового наказу, а відтак, посилання заявника на право звернення із заявою про видачу судового наказу за правилами альтернативної підсудності, встановленої ч. 1 ст. 28 ЦПК України, є безпідставними та не можуть бути прийняті апеляційним судом.
Крім того, згідно з ч. 2 ст. 161 ЦПК України, особа має право звернутися до суду з вимогами, визначеними у частині першій цієї статті, в наказному або в спрощеному позовному провадженні на свій вибір.
Тобто в даному випадку законодавцем встановлено, що стягувач, встановивши інформацію про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи - боржника, не позбавлений можливості звернутись до суду з повторною заявою про видачу судового наказу, або звернутися з позовною заявою в порядку спрощеного провадження, в тому числі і за правилами альтернативної підсудності.
Також апеляційним судом враховується, що без встановлення зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання фізичної особи - боржника, суд буде позбавлений можливості виконати вимоги ст. 169 ЦПК України щодо надсилання судового наказу боржнику, що в свою чергу призведе до неможливості набрання судовим наказом законної сили (ч. 1 ст. 172 ЦПК України).
Натомість, звернення ОСОБА_2 до суду з позовною заявою в порядку спрощеного позовного провадження за умов відсутності інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника не перешкоджає відкриттю провадження в справі відповідно до ч. 10 ст. 187 ЦПК України, оскільки подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України, та відповідно ухваленню судового рішення в порядку позовного провадження, що буде належним процесуальним способом захисту її права.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950) щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. З приводу цього прецедентним є рішення ЄСПЛ у справах «Осман проти Сполученого королівства» від 28 жовтня 1998 року та «Круз проти Польщі» від 19 червня 2001 року. У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним; воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує врегулюванню з боку держави.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд відхиляє як безпідставні наведені доводи, з огляду на встановлення судом першої інстанції підстав, якими видача судового наказу імперативно заборонена (ч. 9 ст. 165 ЦПК України) і альтернативної процесуальної поведінки суду на власний розсуд не передбачає.
Інших доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції апеляційна скарга не містить.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 7, 367, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суд м. Києва від 29 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий О.В. Желепа
Судді Н.В. Поліщук
В.В. Соколова