14 липня 2025 року м. Київ
Справа №760/10538/23
Провадження: № 22-ц/824/11665/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Врони Андрія Валентиновича в інтересах ОСОБА_1
на рішення Солом'янського районного суду м. Києвавід 31 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Українця В. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Олександрійської міської ради Кіровоградськоїобласті, про наданнядозволу на виїзддітей за кордон на постійнемісце проживання до досягнення ними повноліття без згоди одного із батьків,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 28 серпня 2007 року між нею та відповідачем був укладений шлюб, від якого у них народилось двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Діти народились на території Канади та мають статус громадян Канади. Під час їх проживання в Україні їй запропонували роботу в Канаді, у зв'язку з чим вона повернулась в Канаду. Через певний час відповідач заявив, що не бажає повертатися до Канади разом з дітьми та забороняє їм виїжджати до Канади на будь-який період. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року шлюб між нею та ОСОБА_2 розірвано. Рішенням Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 24 жовтня 2019 року № 668 місце проживання дітей було визначено за місцем проживання матері, ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідач не надавав дозволу на виїзд дітей за кордон. Протягом 2015 року по 2022 року вона підтримувала безперервний зв'язок з дітьми, спілкувалась з ними телефоном, приїжджала до дітей в Україну, забезпечувала їх побутові потреби. У зв'язку з початком повномасштабних бойових дій на території України ОСОБА_1 було вивезено дітей з території України без дозволу батька, оскільки такий дозвіл не вимагався через введення воєнного стану в країні. У вересні 2022 року ОСОБА_2 надав до суду у справі № 760/25003/21 дозвіл на тимчасовий виїзд дітей до Канади у супроводі матері. На даний момент обоє дітей більше року проживають з матір'ю на території Канади. Нею створені всі умови для життя, розвитку та належного проживання дітей, забезпечення їх потреб та інтересів. Діти влаштовані у школу, а також відвідують різноманітні позашкільні гуртки. У зв'язку з тим, що діти мають громадянство Канади, вони матимуть змогу отримати вищу освіту в цій країні безкоштовно.
Вважає, що перебування дітей у Канаді з матір'ю на умовах постійного проживання повністю відповідає потребам дітей, їх розвитку, розширенню світогляду, занурення в мовне та культурне середовище Канади.
Просила суд ухвалити рішення, яким надати неповнолітнім ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 дозвіл на виїзд за кордон до Канади на постійне місце проживання з матір'ю, ОСОБА_1 , до досягнення ними повноліття без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 .
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 31 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Врона А. В. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просив скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції у визначеному складі безпідставно відхиляв клопотання представника позивачки про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції, чим позбавив позивача права на справедливий судовий розгляд. Звертає увагу й на те, що протокольною ухвалою суду від 25.01.2024 року задоволено клопотання представника позивача про допит малолітніх дітей, однак, ново визначеним складом суду така протокольна ухвала проігнорована.
Вважає, що суд першої інстанції залишив поза увагою постанову Верховного Суду від 25.09.2024 року, якою касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, однак, даний доказ має важливе значення для повного та всебічного розгляду справи, оскільки свідчить про те, що позиція ОСОБА_2 щодо незаконного утримання дітей ОСОБА_1 є хибною. Звертає увагу й на те, що надані позивачкою докази в своїй сукупності свідчать про зацікавленість дітей у довготривалому проживанні в Канаді, їхні прагнення та бажання пов'язані з довгостроковими подіями, що відбуваються саме за місцем проживання матері, діти не потребують фізичного постійного перебування в Україні та не висловлюють бажання щодо цього, зокрема, як ОСОБА_6 , так і ОСОБА_7 , неодноразово висловлювали свою думку та бажання проживати з матір'ю.
Відмічає, що з метою додержання чинного законодавства України, та з метою уникнення правової невизначеності та не прогнозованості, діти позивачки, під час можливого перебування за кордоном будуть проживати за фактичним місцем проживання позивачки: АДРЕСА_1 .
Окрему увагу суду звертає на те, що позивачкою було неодноразово ініційовано звернення до відповідача щодо надання дозволу на постійне місце проживання дітей з матір'ю, які залишалися без відповіді, що й змусило позивачку звернутися до суду із цим позовом.
Крім того, ОСОБА_1 порушила питання щодо допиту дітей в якості свідків в режимі відео конференції, з огляду на те, що їх думка має вирішальне значення для розгляду цієї справи.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 03 червня 2025 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив, втім, ОСОБА_2 подав заяву про розгляд справи без його участі, апеляційну скаргу ОСОБА_1 просив залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
В судовому засіданні адвокат Врона А. В. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу з викладених в ній підстав.
ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, а тому колегія суддів, ураховуючи заву відповідача про розгляд справи без його участі,відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Вислухавши пояснення адвоката Врои А. В. в інтересах ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 28 серпня 2007 року між позивачем та відповідачем був укладений шлюб, від якого у них народилось двоє дітей: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. с. 16-19).
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1, а.с. 20).
24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 згоду на тимчасовий виїзд малолітніх дітей за кордон до Канади, Молдови, Румунії, Республіки Польщі, Угорщини, Словаччини та у зворотному напрямку в період з 24 лютого 2022 року по 24 лютого 2023 року (т. 1, а. с. 95).
Судом також встановлено та не заперечувалося сторонами, що діти, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають з ОСОБА_1 у Канаді.
Обгрунтовуючи звернення до суду з позовом, ОСОБА_1 відмічала, що нею, створені всі умови для життя, розвитку та належного проживання дітей, забезпечення їх потреб та інтересів. Діти влаштовані у школу, а також відвідують різноманітні позашкільні гуртки. У зв'язку з тим, що діти мають громадянство Канади, вони матимуть змогу отримати вищу освіту в цій країні безкоштовно. Вважає, що перебування дітей у Канаді з матір'ю на умовах постійного проживання повністю відповідає потребам дітей, їх розвитку, розширенню світогляду, занурення в мовне та культурне середовище Канади.
В свою чергу, відповідач, заперечуючи проти позову, зазначає про те, що 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України він надав ОСОБА_1 згоду на тимчасовий виїзд малолітніх дітей за кордон до Канади, Молдови, Румунії, Республіки Польщі, Угорщини, Словаччини та у зворотному напрямку в період з 24 лютого 2022 року по 24 лютого 2023 року. На початку березня 2022 року позивачка повідомила його про те, що вона виїхала з дітьми до Канади, що також підтверджується довідкою Генконсульства України від 27 квітня 2022 року. Після спливу річного строку в згоді на виїзд дітей, позивачка дітей до України не повернула. У березні 2023 року відповідачем було подано до Центрального органу Канади заяву про сприяння поверненню дітей. 12 квітня 2023 року Суд королівської лави провінції Альберта відкрив справу за заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 щодо негайного повернення дітей в Україну. 16 червня 2023 року Приморський районний суд м. Одеси відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання незаконним утримання дітей, зобов'язання повернути дітей.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що надання дозволу на постійне проживання малолітніх дітей без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК).
Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частини друга, четверта статті 77 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК).
Згідно з частиною першою статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені.
Статтею 33 Конституції України закріплено право кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.
Відповідно до частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно статті 9 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, підписану Українською РСР 21 лютого 1990 року, ратифіковану постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно частини другої статті 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно із статтею 18 Конвенції батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Рівності прав і обов'язків батьків стосовно дітей необхідно дотримуватися незалежно від наявності або відсутності шлюбу між ними. Одним із питань, яке має вирішуватися за взаємною згодою батьків дитини, є реалізація права дитини на свободу пересування.
Відповідно до положень статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Згідно із частиною другою статті 150, частиною першою статті 155 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Порядок виїзду за кордон громадян України визначено положеннями Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57.
Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.
Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.
Згідно статті 2 вказаного Закону документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (Стаття 3 вказаного Закону).
Пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила) передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: 1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; 2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на постійний консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном; у разі пред'явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 СК України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).
Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» питання виїзду з України на постійне місце проживання до інших країн не регулює.
За частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду .
Отже, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим, тобто, таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.
Як зазначено вище, 24 лютого 2022 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 згоду на тимчасовий виїзд малолітніх дітей за кордон до Канади, Молдови, Румунії, Республіки Польщі, Угорщини, Словаччини та у зворотному напрямку в період з 24 лютого 2022 року по 24 лютого 2023 року (т. 1, а. с. 95).
Однак, станом на день звернення ОСОБА_1 діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 все ще проживають з позивачкою в Канаді.
Колегія судді відмічає, що вирішуючи питання щодо надання дозволу на постійне проживання дітей за межами України та застосовуючи норми, зокрема СК України, пріоритетним є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.
Як зазначає позивачка, підставою для звернення до суду з цим позовом є відсутність можливості досягти згоди з батьком дітей щодо визначення їх постійного місця проживання, а також його відмова надати відповідний дозвіл на виїзд за кордон.
У той же час, із матеріалів справи убачається, що відповідач заперечує проти надання такого дозволу, посилаючись на те, що у лютому 2022 року він надав лише тимчасову згоду на виїзд дітей за кордон у зв'язку з воєнним станом, яка не охоплює їх постійне проживання за межами України.
Крім того, батьком вжито низку заходів, спрямованих на повернення дітей в Україну. Зокрема, ним подано позов у справі №522/10087/23 про визнання незаконним утримання дітей та зобов'язання повернути їх на територію України, а також направлено звернення до компетентних органів Канади з проханням про сприяння у цьому процесі.
У зазначеній справі №522/10087/23 (щодо визнання незаконним утримання дітей, зобов'язання повернути дітей) Верховний Суд окреслив ключову правову позицію: тимчасовий виїзд дитини за кордон не може нівелювати право іншого з батьків на особисте спілкування з дитиною, оскільки таке спілкування є необхідним для підтримання емоційного зв'язку та сімейних відносин між дитиною і батьком.
Варто також зазначити, що звернення ОСОБА_1 із цим позовом фактично зводиться до вирішення питання про визначення постійного місця проживання дітей із матір'ю за межами України, що за своєю суттю є спором про визначення місця проживання дитини.
Надання дозволу на постійне проживання за кордоном по суті означає визначення місця проживання дітей з одним із батьків, тому суд зобов'язаний досліджувати ширше коло обставин, а не лише фактичне перебування дітей за межами України чи забезпеченість умов проживання. Формально законне вивезення дітей за кордон не може підмінити судовий розгляд спору про визначення їх постійного місця проживання, інакше це порушувало б права іншого з батьків та створювало правову невизначеність.
Окремої уваги заслуговує й той факт, що паралельно із цим спором в Україні, між сторонами триває спір в Канаді, ініційований батьком щодо повернення дітей. Отже, правовий спір щодо місця проживання неповнолітніх має транскордонний характер, і вирішення його виключно українським судом без урахування міжнародного контексту, зокрема конвенційного механізму повернення дітей (Гаазька конвенція 1980 року), може призвести до конфлікту юрисдикцій.
Безперечно, факт того, що діти мають громадянство Канади, а їхнє вивезення з України відбулося на законних підставах в умовах воєнного стану, судом не заперечується. Втім, це не дає автоматичного права на зміну постійного місця проживання без відповідного дозволу чи згоди другого з батьків.
Верховний Суд вже зауважував, що з урахуванням введення воєнного стану в Україні, безпековою ситуацією, суди повинні оцінити не лише умови, які існували за місцем постійного проживання дітей в Україні, але й умови їхнього середовища за місцем тимчасового, але тривалого проживання, яке може сформувати стале середовище у малолітніх дітей з огляду на те, що перспективи повернення їх до постійного місця проживання в Україні на сьогодні складно визначити чи прогнозувати (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі №753/17344/19).
Водночас, надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 235/139/16-ц.
Саме тому колегія суддівпогоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надання дозволу на постійне проживання дитини за кордоном без згоди іншого з батьків суперечить чинному законодавству, а надання такого дозволу не може бути безумовно виправданим лише фактом фактичного перебування дітей у іншій країні.
Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, в результаті чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Посилання скаржниці на порушення її права на справедливий судовий розгляд у зв'язку з відхиленням клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції є безпідставним.
По-перше, участь у судовому засіданні в режимі відеозв'язку не є абсолютним правом сторони, а реалізується за наявності технічної можливості та з урахуванням розсуду суду (ч. 6 ст. 212 ЦПК України).
По-друге, скаржницею не доведено, яким саме чином відмова в задоволенні клопотання об'єктивно позбавила її права на захист або призвела до спотворення змісту розгляду справи. Всі інші процесуальні можливості, включно з поданням письмових пояснень, доказів і участю представника, були реалізовані.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції у визначеному складі безпідставно відхиляв клопотання представника позивачки про участь в судовому засіданні в режимі відео-конференції, чим позбавив позивача права на справедливий судовий розгляд є необґрунтованими, з огляду на таке.
Так, протокольною ухвалою суду від 25.01.2024 року під головуванням судді Митрофанової А. О. було задоволено клопотання представника позивачки про допит дітей при розгляді справи по суті (т. 1, а. с. 165).
Однак розпорядженням від 02.02.2024 року у зв'язку із закінченням терміну відрядження та відрахуванням судді ОСОБА_8 зі штату суду, у справі було призначено повторний автоматизований розподіл (т. 1, а.с. 169). За його результатами визначено нового головуючого суддю Українця В. В. (т. 1, а.с. 170).
Протокольна ухвала не має самостійного обов'язкового статусу рішення по суті справи і може бути скасована або не врахована за наявності нових обставин, зокрема, при зміні складу суду. Крім того, допит малолітніх дітей у судовому процесі є правом суду, а не його обов'язком, і здійснюється виключно у разі доцільності та без шкоди для емоційного стану дитини.
Жодних процесуальних порушень новим складом суду щодо реалізації цієї протокольної ухвали не вбачається. Навпаки, суд діяв у межах наданої йому процесуальної дискреції, дотримуючись принципу найкращих інтересів дітей.
Відтак, зазначені обставини не свідчать про порушення права позивачки на справедливий судовий розгляд у розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Щодо посилань позивачки на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 25.09.2024 у справі №522/10087/23, то колегія суддів зауважує, що наведене рішення не є релевантним до правовідносин даної справі.
Скаржниця наголошує на бажанні дітей проживати з матір'ю, їх залученості до освітнього середовища Канади тощо. Проте, колегія суддів відмічає, що факт комфортного проживання за кордоном не є автоматичною підставою для визначення місця постійного проживання дитини, особливо без згоди другого з батьків.
У відповідності до ст. 7 та 9 Конвенції про права дитини, дитина має право на підтримання стосунків з обома батьками, а не лише на адаптацію до нових умов за кордоном.
Також, згідно із судовою практикою, висловлена думка дитини не може бути єдиним критерієм для вирішення питання про її місце проживання, особливо у віці до 14 років.
Доводи скаржниціпро те, що вона, позивачка, неодноразово зверталася до батька з проханням надати згоду, не спростовує того факту, що відсутність згоди одного з батьків на постійне проживання дитини за кордоном є юридично значущим фактом, який не може бути подоланий самою лише ініціативністю іншого з батьків.
Як уже зазначалося вище, батьком було ініційовано позови в Україні та Канаді, що свідчить про реальне використання ним своїх батьківських прав, а не їх ігнорування.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є непереконливими і не містять нових обставин, що могли б спростувати правильність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, який діяв відповідно до принципу рівності батьківських прав, вимог національного та міжнародного законодавства, з урахуванням найкращих інтересів дітей у контексті правової визначеності.
Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Врони А. В. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 31 березня 2025 рокузалишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката ВрониАндрія Валентиновича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києвавід 31 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура