Справа № 462/2502/25
18 липня 2025 року Залізничний районний суд м. Львова у складі судді Бориславського Ю.Л. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду у м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Стефанович Ю.М. подав до суду позовну заяву, у якій просить стягнути заборгованість із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в розмірі 1500,00 Євро. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 1500 Євро, які зобов'язувався повернути до 23.05.2023 р., про що написав розписку. Однак, порушив умови договору, грошові кошти не повернув. Відтак, позивач звернувся до суду та просить стягнути суму боргу, що виникла. Просить суд задовольнити позов.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 20.05.2025 року відкрито провадження у справі, розгляд справи постановлено проводити у порядку спрощеного позовного провадження без виклику /повідомлення/ сторін.
Судом вжито заходів щодо належного повідомлення сторін про розгляд справи судом, зокрема, ухвалу суду про відкриття провадження у справі із позовною заявою та додатками, скеровано сторонам, відповідачу - за місцем його реєстрації двічі, однак поштове відправлення повернуто суду, у тому числі і у зв'язку із відсутністю адресата за вказаною адресою.
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника.
У вказаний строк відповідач не подав суду відзив на позовну заяву, поважних причин такого не повідомив.
У матеріалах справи відсутні клопотання сторін про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін.
Враховуючи наведене, відповідно до ч. 8 ст. 178 та ч.5 ст. 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши справу в порядку спрощеного провадження, без повідомлення сторін, вивчивши зібрані по справі докази, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до переконання, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.
Із змісту ст. 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частина 2 ст. 11 ЦК України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав і обов'язків є у тому числі договори та інші правочини.
Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України № 6-1967цс15 від 11.11.2015 року, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були переданої йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч.1 ст.1049 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики шляхом написання ОСОБА_2 власноручної розписки, згідно умов якого ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1500 Євро, а позичальник зобов'язався повернути 23.05.2023 року /а.с.4/.
За своєю суттю розписка про отримання в борг коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Така позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 13.12.2017 р. у справі № 309/3458/14-ц, а також у справі № 6-2789цс16 від 18.01.2017 р.
Відтак, відповідач ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 1500 Євро.
Розписка підписана сторонам, відповідач не подав суду жодних заперечень щодо укладення вказаного договору позики.
Позовна заява з додатками подана до суду у системі «Електронний суд», де судом оглянуто оригінал розписки, копія якої міститься у паперових матеріалах справи.
Згідно викладеного у постанові Верховного Суду від 27.03.2024 року у справі № 596/1123/219 статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 12.11.2020 року у справі № 154/3443/18 статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Розписка написана власноручно відповідачем, що не спростував та не заперечив відповідач і є фактом виникнення зобов'язання відповідача перед позивачем. Наявність у позивача боргової розписки відповідача свідчить про неповернення ним боргу.
Позивач ствердив, що, на даний час, відповідач не повернув жодних коштів на виконання вимог вказаного договору позики, що не спростовано відповідачем, як і не надано суду доказів виконання умов, визначених даним договором, а тому відповідач не виконав своїх зобов'язань перед позивачем.
Відповідно до ч.1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Так, чинне законодавство не містить заборони на виконання зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка зазначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Така позиція суду узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Враховуючи наведене, суд приходить до переконання, що позовні вимоги ОСОБА_1 є підставними, оскільки відповідачем порушено умови власноручно написаної ним боргової розписки.
Відповідно до ч 1, 2, 8 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При зверненні до суду із даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 968 грн. 96 коп.
Відтак, на користь позивача із відповідача підлягає стягненню документально підтвердженні судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 968 грн. 96 коп.
Керуючись ст. 2, 12, 13, 81, 82, 89, 264, 265, 268, 279 ЦПК України, ст. 11, 203, 526, 612, 625, 629, 1046, 1047, 1049 ЦК України, суд
позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованостізадовольнити.
Стягнути із ОСОБА_2 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 / на користь ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 / заборгованість у розмірі 1500,00 /одна тисяча п'ятсот/ Євро.
Стягнути із ОСОБА_2 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 / на користь ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 / судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 968 /дев'ятсот шістдесят вісім/ гривень 96 копійок.
Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, або у строки та порядку ст. 354, 355 ЦПК України.
Текст судового рішення складений 18 липня 2025 року.
Суддя: Бориславський Ю.Л.