16 липня 2025 року м. Київ № 320/6287/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, у якому просить суд:
- визнати протиправним і незаконним, з моменту прийняття, та скасувати рішення Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 31 серпня 2022 року №80114300015033/368;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути надані документи та прийняти рішення про надання дозволу ОСОБА_1 на імміграцію в Україну.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
Позовна заява обґрунтована тим, що позивач, неповнолітній громадянин Російської Федерації, є сином іммігрантки, яка проживає в Україні на підставі дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання. 18.06.2021 позивач подав заяву про надання дозволу на імміграцію як дитина іммігранта відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію». Усі передбачені документи були надані, включаючи свідоцтво про народження та письмову згоду матері.
Після тривалого періоду без відповіді позивач дізнався, що 31.08.2022 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про відмову в імміграції з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону - подання неправдивих відомостей. На думку позивача, таке рішення є необґрунтованим, не містить жодної конкретизації, не супроводжувалось комунікацією з особою, а строк розгляду заяви перевищив 14 місяців. Позивач вважає, що рішення порушує його право на сімейне життя та просить суд скасувати його.
У відзиві відповідач заперечує проти задоволення позову, посилаючись на інформацію СБУ про відсутність позивача за заявленою адресою. За висновком органу, це підтверджує подання недостовірних даних. Відповідач вказує, що рішення прийнято у межах повноважень, відповідно до Закону України «Про імміграцію», а перевищення строку розгляду зумовлене воєнним станом та постановою КМУ №165. Вважає рішення правомірним і таким, що не підлягає скасуванню.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 21.03.2023 відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та проведення судового засідання.
Частиною 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з частиною 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання; якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає можливим розглянути та вирішити справу по суті за наявними у ній матеріалами.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
ОСОБА_1 (далі - позивач), 2004 року народження, є громадянин російської федерації.
ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач народився у місті Ростов-на-Дону, російська федерація, і до 2021 року постійно проживав у цій країні разом із батьком. Його мати - ОСОБА_2 , громадянка рф, тривалий час проживає в Україні, а у 2015 році уклала шлюб із громадянином України ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 . На підставі перебування в шлюбі з громадянином України понад два роки ОСОБА_2 отримала дозвіл на імміграцію в Україну і посвідку на постійне проживання.
У червні 2021 року позивач приїхав в Україну для постійного проживання разом із матір'ю. 18 червня 2021 року подав заяву до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про надання дозволу на імміграцію як неповнолітня дитина іммігранта відповідно до пункту 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію». Разом із заявою було надано документи, передбачені законом, у тому числі копію свідоцтва про народження, що підтверджує родинний зв'язок із матір'ю, її письмову згоду на імміграцію сина та гарантію його фінансового забезпечення.
У 2021- 2022 роках позивач проживав з матір'ю у Київській області, навчався в Україні, здобув повну загальну середню освіту в спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №85 м. Києва, про що свідчить копія свідоцтва про здобуття освіти серії НОМЕР_2 . У серпні 2022 року позивач отримав персональний дозвіл від Міністерства освіти і науки України на участь у вступній кампанії, після чого подав документи до Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за спеціальністю «Психологія». 13 вересня 2022 року він був повідомлений про успішне складання іспитів, однак 16 вересня 2022 року йому повідомили про неможливість зарахування у зв'язку з відсутністю посвідки на постійне або тимчасове проживання.
З моменту подання заяви 18 червня 2021 року та до прийняття рішення 31 серпня 2022 року відповідач не здійснював жодної процесуальної комунікації з позивачем: не повідомляв про стан розгляду, не витребовував додаткових документів, не викликав для надання пояснень.Після ухвалення рішення копія останнього не була вручена позивачеві у строки, передбачені пунктом 20 Порядку, затвердженого постановою КМУ №1983 від 26.12.2002.
21 листопада 2022 року, після направлення адвокатського запиту, позивач отримав відповідь №8010.6.1-36540/80.2-22 від 01.12.2022, з якої дізнався про існування рішення від 31.08.2022 №80114300015033/368, яким йому відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Не погоджуючись із прийнятим рішенням та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою .
V. Норми права, які застосував суд
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, як на момент отримання позивачем посвідки на тимчасове проживання в Україні так і на час прийняття рішення про її скасування визначався Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI) (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), який у тому числі встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Відповідно до пункту 18 частини 1 статті 1 Закону № 3773-VI визначено, що посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.
Частиною 10 статті 4 Закону № 3773-VI передбачено іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для провадження культурної, наукової, освітньої діяльності на підставах і в порядку, встановлених міжнародними договорами України або спеціальними програмами, а також іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою участі в міжнародних та регіональних волонтерських програмах чи участі в діяльності організацій та установ, що залучають до своєї діяльності волонтерів відповідно до Закону України "Про волонтерську діяльність", інформація про які розміщена на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері волонтерської діяльності, отримали посвідку на тимчасове проживання та здійснюють волонтерську діяльність на базі зазначених організацій та установ, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період провадження такої діяльності.
У частині 10 статті 5 Закону №3773-VI зазначено, що підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною десятою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, подання відповідного державного органу, відповідального за виконання культурних, освітніх, наукових, спортивних, волонтерських програм, для участі в яких іноземець чи особа без громадянства прибули в Україну, або організації чи установи, що залучає до своєї діяльності волонтерів, інформація про яку розміщена на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері волонтерської діяльності, та копія свідоцтва про державну реєстрацію такої організації чи установи.
Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25 квітня 2018 року(далі - Порядок №322).
Пунктом 21 Порядку № 322 передбачено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32, 33 і 39 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.
У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб'єкт інформують іноземця або особу без громадянства про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства відмова надається у письмовій формі.
Відповідно до пункту 61 Порядку № 322 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:
1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на постійне проживання (крім випадків обміну посвідки), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;
2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в'їзду;
3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;
4) встановлено належність особи до громадянства України;
5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;
6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17-19 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;
7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця або особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, чи іноземець або особа без громадянства вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку з учиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином;
8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований чи не відповідає встановленому зразку, чи належить іншій особі, чи строк його дії закінчився;
9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів;
10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну;
11) в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
VI. Оцінка суду
Наведене в сукупності свідчить, що контролюючий орган має право на підставі проведеної перевірки та після встановленого факту подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів відмовити в оформленні або видачі посвідки.
Оцінюючи правомірність рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області №80114300015033/368 від 31.08.2022, суд виходить з положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких адміністративні суди здійснюють контроль за діяльністю суб'єктів владних повноважень шляхом перевірки відповідності їх рішень, дій чи бездіяльності принципу верховенства права, зокрема, їх законності, обґрунтованості, пропорційності та дотримання встановленої законом процедури.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Як установлено частиною першою статті 9 КАС України, суд при розгляді справ застосовує принцип верховенства права, що, зокрема, вимагає забезпечення юридичної визначеності, недопущення свавільного втручання в права особи та обов'язку суб'єкта владних повноважень належним чином обґрунтовувати свої рішення.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, обов'язок доказування правомірності прийнятого рішення покладається на суб'єкта владних повноважень, який це рішення ухвалив. При цьому рішення, що обмежує права особи, має ґрунтуватися на чітко визначених підставах, підтверджених належними доказами, з дотриманням усіх вимог матеріального та процесуального законодавства, включаючи ті, що стосуються строків розгляду, мотивування, належного інформування заявника та можливості подати пояснення.
Як убачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, народженим ІНФОРМАЦІЯ_1 , і на момент подання заяви про надання дозволу на імміграцію був неповнолітнім. Його мати - ОСОБА_2 , також громадянка рф, на момент звернення до відповідача вже мала посвідку на постійне проживання в Україні, яку отримала на підставі шлюбу з громадянином України відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».
Позивач звернувся із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну як неповнолітня дитина іммігранта, що прямо передбачено пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію». Згідно з цією нормою, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції, зокрема, неповнолітнім дітям іммігрантів.
До заяви додано свідоцтво про народження, яке підтверджує родинний зв'язок із матір'ю - особою, яка вже отримала дозвіл на імміграцію та посвідку на постійне проживання в Україні. Також подано письмову згоду матері на імміграцію її сина із гарантією його фінансового забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні. Подібна згода прямо передбачена абзацом другим частини другої статті 9 зазначеного Закону та відповідними положеннями Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою КМУ № 1983 від 26.12.2002.
Крім того, в матеріалах справи наявні документи, що свідчать про фактичне тривале перебування позивача на території України: здобуття базової та повної загальної середньої освіти у навчальних закладах м. Києва, успішне складання національного мультипредметного тесту, звернення до Міністерства освіти і науки України та подання документів до університету. Такі обставини свідчать про фактичну інтеграцію позивача в українське суспільство, наявність стійкого соціального зв'язку з Україною та намір пов'язати з нею своє подальше життя.
Суд констатує, що на момент звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію позивач належав до категорії осіб, визначеної пунктом 6 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію», яким передбачено можливість імміграції неповнолітніх дітей іммігрантів у межах квоти. Надані документи підтверджували відповідність цієї заяви встановленим законом умовам. За таких обставин, обов'язком органу публічної адміністрації було здійснити розгляд поданих матеріалів у порядку та строки, визначені нормативними актами, з дотриманням принципів законності, належного адміністрування та поваги до прав особи.
Частина одинадцята статті 9 Закону України «Про імміграцію» встановлює імперативну норму: строк розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання. Вказаний строк є граничним і не підлягає розсуду органу, що розглядає заяву, оскільки має безпосередній вплив на реалізацію особою права на законне перебування в Україні. Порушення цього строку, якщо воно не обґрунтоване належними причинами, прямо свідчить про протиправність дій суб'єкта владних повноважень.
Із наявних у справі матеріалів убачається, що заява ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну була подана до Центрального міжрегіонального управління ДМС України у м. Києві та Київській області 18 червня 2021 року. Відповідне рішення про відмову у наданні дозволу ухвалене 31 серпня 2022 року, тобто через 14 місяців і 13 днів після подання заяви. Така затримка перевищує максимально допустимий строк, встановлений законом, на більш ніж два місяці.
Посилання відповідача на постанову Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 165 «Деякі питання реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб» як на підставу для зупинення перебігу строків не може бути прийняте судом. Цією постановою справді передбачено можливість зупинення строків надання адміністративних послуг на період дії воєнного стану, однак для застосування такого механізму суб'єкт владних повноважень зобов'язаний вчинити відповідні дії щодо конкретної адміністративної процедури, зафіксувавши зупинення у встановленому порядку. У справі відсутні будь-які докази того, що такий процесуальний крок було здійснено - відповідач не надав ані службового акта про зупинення розгляду заяви, ані повідомлення заявника про це, ані обґрунтування неможливості здійснити перевірку чи прийняття рішення в умовах дії воєнного стану.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, з моменту подання заяви (18.06.2021) до введення воєнного стану (24.02.2022) минуло понад вісім місяців, а тому значна частина строку перебувала у повному розпорядженні відповідача за умов нормального функціонування органів влади. Водночас жодних дій, спрямованих на розгляд заяви або повідомлення заявника про її статус, протягом цього періоду відповідачем не вчинено.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області допустило безпідставне перевищення граничного строку розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію, чим порушило вимоги частини одинадцятої статті 9 Закону України «Про імміграцію» та принцип дотримання визначених законом процедур. Відсутність належного обґрунтування затримки у розгляді свідчить про недотримання законного порядку здійснення адміністративної процедури та порушення прав заявника на своєчасне і передбачуване вирішення його заяви у публічно-правових відносинах.
У рішенні від 31.08.2022 №80114300015033/368 Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області зазначило підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію посилання на пункт 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», який передбачає, що дозвіл не надається особам, які у заявах зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Однак, як убачається з тексту самого рішення та матеріалів справи, адміністративний орган не навів жодних конкретних даних про те, які саме відомості вважалися неправдивими, у чому полягала їх недостовірність, якими доказами це підтверджувалося, та чи було встановлено наявність суб'єктивного умислу позивача на введення органу в оману. Така невизначеність прямо суперечить вимогам частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою судове рішення (а за аналогією - і рішення суб'єкта владних повноважень) повинно бути обґрунтованим, тобто прийнятим на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених належними доказами, яким надано належну оцінку відповідно до статей 90 і 94 цього Кодексу.
Водночас стаття 77 КАС України покладає на відповідача, як суб'єкта владних повноважень, обов'язок доведення правомірності прийнятого рішення. У межах цієї справи відповідач не виконав покладеного на нього процесуального обов'язку - суду не надано ані письмової відповіді СБУ, на яку посилається рішення, ані матеріалів перевірки, ані будь-яких доказів, які б підтверджували факт подання заявником свідомо недостовірних даних або фальсифікації документів.
Посилання відповідача на інформацію від органу безпеки не супроводжувалося жодною спробою отримати пояснення від позивача, провести додаткову перевірку або витребувати додаткові документи. У матеріалах справи відсутні докази витребування від заявника пояснень або виклику на бесіду, хоча пункт 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою КМУ №1983 від 26.12.2002, прямо передбачає право (а в умовах сумніву - і обов'язок) органу запросити заявника або уточнити відомості. Так само, частина п'ята статті 9 Закону України «Про імміграцію» вимагає, щоб орган мав в наявності повний обсяг документів, а у разі потреби - витребував додаткові відомості.
Натомість відповідач обмежився формальним посиланням на загальну інформацію, не надавши жодного підтвердження її достовірності, не розкривши її змісту і не здійснивши змагального процесу з'ясування фактів. Суд розцінює такі дії як ухилення від виконання обов'язку належного адміністрування, що прямо суперечить принципам законності, добросовісності і обґрунтованості рішень, закріпленим у статтях 2, 9, 19, 77, 242 КАС України, а також статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади діють виключно в межах повноважень і у спосіб, що передбачені законом.
З огляду на викладене, суд констатує, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію від 31.08.2022 не містить передбаченого законом мотивування, є фактично невмотивованим, прийнятим без належного встановлення юридично значущих обставин і без дотримання процедурних гарантій особи, яка звернулася із заявою. Відтак таке рішення є неправомірним, оскільки прийняте з порушенням вимог частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» в частині застосування підстави для відмови, без дотримання процесуального порядку перевірки відповідної інформації та без виконання обов'язку надати заявнику можливість бути почутим.
Оскільки рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію тягне за собою припинення законних підстав перебування позивача в Україні та фактичну необхідність залишення території держави, суд оцінює його з огляду на гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право особи на повагу до приватного і сімейного життя. Втручання у це право з боку держави може мати місце лише за умови дотримання критеріїв, встановлених частиною другою цієї статті: воно має бути здійснене відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.
Встановлені судом обставини свідчать, що позивач є сином особи, яка отримала дозвіл на імміграцію в Україну, проживає з матір'ю на території України, здобув тут повну загальну середню освіту, володіє українською мовою, та подав заяву на імміграцію з метою возз'єднання сім'ї. Відмова у наданні дозволу фактично позбавляє його можливості реалізувати це право і веде до розриву сформованого сімейного зв'язку.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує, що навіть у справах, що стосуються імміграції, органи держави зобов'язані здійснювати індивідуальну оцінку життєвих обставин особи, з урахуванням рівня її інтеграції, соціальних зв'язків та інтересів сім'ї. Така правова позиція, зокрема, викладена у справі Jeunesse проти Нідерландів (рішення від 3 жовтня 2014 року, заява № 12738/10, §§ 106- 123), в якій Суд підкреслив, що держави мають обов'язок забезпечити баланс між інтересами особи на захист сімейного життя та інтересами імміграційного контролю, і втручання в ці права не може бути виправданим загальними посиланнями на політику чи міркування безпеки. Аналогічний підхід закріплено також у справі El Ghatet проти Швейцарії (рішення від 8 листопада 2016 року, заява № 56971/10, § 46), де Суд наголосив на необхідності ретельної оцінки кожного конкретного випадку, особливо коли йдеться про батьківські чи дитячі зв'язки.
Відповідач не здійснив жодної індивідуалізованої оцінки обставин, що стосуються позивача, не дослідив рівень його фактичного зв'язку з Україною, не зважив на соціальні наслідки примусового виїзду, не встановив наявності будь-яких ризиків для державної безпеки, які могли б виправдати втручання у право на сімейне життя. Крім того, орган не врахував, що позивач на момент подання заяви був неповнолітнім, а отже, потребував особливого захисту з огляду на принцип найкращих інтересів дитини, який має враховуватися як за національним законодавством (стаття 3 Конвенції ООН про права дитини), так і відповідно до практики ЄСПЛ.
Суд розцінює безпідставну відмову у наданні дозволу на імміграцію, без проведення індивідуального аналізу обставин, без оцінки наслідків втручання та без забезпечення процедурних гарантій як непропорційне втручання у гарантоване право на повагу до сімейного життя, що не відповідає вимогам статті 8 Конвенції та суперечить принципу верховенства права, закріпленому у статті 8 Конституції України та статті 9 КАС України.
Згідно з частинами першою та другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін, свободи в наданні доказів і переконливості доведення. Суд вирішує справу в межах позовних вимог, проте може вийти за їх межі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав і свобод особи у сфері публічно-правових відносин.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справи суд застосовує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У контексті оцінки обґрунтованості рішень суб'єкта владних повноважень суд ураховує правові позиції, викладені, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, рішення від 06.09.2005, п. 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, рішення від 18.07.2006, п. 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, рішення від 10.02.2010, п. 58) та «Руїс Торіха проти Іспанії» (рішення від 09.12.1994, п. 29), де наголошено, що судові рішення мають містити належне обґрунтування та відповідати вимогам належного здійснення правосуддя.
У цій справі Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області як суб'єктом владних повноважень не надано достатніх доказів та юридично обґрунтованих пояснень щодо відповідності оскаржуваного рішення вимогам законодавства. Орган безпідставно перевищив граничний строк розгляду заяви, не забезпечив участі заявника у процедурі, не провів індивідуального аналізу обставин, а посилання на пункт 4 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» не підтверджено належними доказами та не супроводжувалося мінімально необхідною аргументацією.
Суд бере до уваги також практику Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Jeunesse проти Нідерландів» (заява № 12738/10, рішення від 03.10.2014, §§ 106- 123) та «El Ghatet проти Швейцарії» (заява № 56971/10, рішення від 08.11.2016, § 46), де наголошено на необхідності здійснення детального і конкретного аналізу інтересів особи у справах, що стосуються імміграції та права на сімейне життя. У справі, що розглядається, такої оцінки не проведено, а втручання у права позивача не відповідає вимогам законності, обґрунтованості та пропорційності.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним і скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 31.08.2022 № 80114300015033/368 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Суд бере до уваги, що суб'єкти владних повноважень, у тому числі органи ДМС, наділені дискреційними повноваженнями щодо оцінки документів, поданих іноземцем для отримання дозволу на імміграцію, та прийняття рішення з урахуванням інтересів держави. Водночас межі дискреції не є необмеженими: її реалізація має ґрунтуватися на законі, супроводжуватися дотриманням процедурних гарантій, а також бути підконтрольною суду з точки зору законності, обґрунтованості та пропорційності прийнятого рішення. Суд не втручається у розсуд адміністративного органу щодо доцільності, однак зобов'язаний перевірити, чи не було при цьому порушено прав заявника, чи дотримано визначених законом процедур і чи було здійснено всебічне та об'єктивне з'ясування обставин.
З огляду на встановлені порушення порядку та обґрунтування, суд вважає за необхідне зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію, виходячи з обов'язку діяти на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з дотриманням процедур, передбачених Законом України «Про імміграцію» та постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002, з урахуванням усіх поданих документів, без упередженості, формалізму та з дотриманням прав особи на участь у процедурі та об'єктивний розгляд звернення. Повторний розгляд повинен здійснюватися з урахуванням висновків, викладених у цьому судовому рішенні, як обов'язкових до врахування відповідно до частини дев'ятої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими у частині, яка стосується визнання протиправним і скасування оскарженого рішення, а також зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача відповідно до закону та з урахуванням висновків суду. У частині вимоги про зобов'язання прийняти позитивне рішення позов задоволенню не підлягає з огляду на межі судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень суб'єкта владних повноважень.
VІI. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову частково.
VIІI. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2 147,20 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору на суму 2 147,20 грн., підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним і незаконним, з моменту прийняття, та скасувати рішення Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 31 серпня 2022 року №80114300015033/368.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та подані ним документи відповідно до вимог законодавства та з урахуванням правових висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (закордонний паспорт № НОМЕР_3 , виданий ФМС 61027, адреса проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 147,20 грн (дві тисячі сто сорок сім гривень, 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-А).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Леонтович А.М.