ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
08.07.2025Справа № 910/1713/25
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Авест буд";
до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго";
про визнання недійсним договору в частині.
Суддя Мандриченко О.В.
Секретар судового засідання Рябий І.П.
Представники:
Від позивача: не з'явилися;
Від відповідача: Ларькін М.М., в порядку самопредставництва;
Товариство з обмеженою відповідальністю "Авест буд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом, в якому просить суд визнати пункт 6.2. договору про надання послуг № 3068/КТМ-23-23 від 28.11.2023, укладеного між ТОВ "Авест буд" та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго", недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2025 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/1713/25, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а судове засідання призначити на 25.03.2025.
07.03.2025 Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" подало до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позовних вимог.
11.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Авест буд" подало до господарського суду відповідь на відзив Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" на позов.
Також 11.03.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Авест буд" подало до господарського суду заяву про зміну підстав позову.
У підготовчому засіданні 13.05.2025 судом розглядалася заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Авест буд" про зміну підстав позову.
Відповідно до ч. 3 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Враховуючи вищезазначене, судом прийнято заяву позивача про зміну підстав позову та постановлено продовжувати розгляд справи з її врахуванням.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/1713/25 до судового розгляду по суті.
Представник відповідача у судовому засіданні 08.07.2025 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
Представник позивача у судове засіданні 08.07.2025 не з'явився, про дату, час та місце його проведення був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету Товариства з обмеженою відповідальністю "Авест буд".
Згідно з частиною 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пунктом 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
08.07.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
28.11.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Авест буд" (далі також позивач, виконавець) та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (далі також - відповідач, замовник) за результатами проведення процедури публічної закупівлі https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2023-10-31-001283-a укладено договір про надання послуг № 3068/КТМ-23-23 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого, виконавець зобов'язується надати замовнику послуги згідно з ДК 021:2015: 45230000-8 Будівництво трубопроводів, ліній зв'язку та електропередач, шосе, доріг, аеродромів і залізничних доріг; вирівнювання поверхонь (Відновлення асфальтобетонних, ФЕМових покриттів місць розриттів після усунення пошкоджень на теплових мережах СП "КИЇВСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ" КП "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО" в Дарницькому адміністративному районі м. Києва) (далі - послуги), а замовник - прийняти і оплатити якісно надані послуги відповідно до умов цього договору.
Як передбачено п. 1.2. Договору, кількісні характеристики послуг, що будуть надані за цим договором визначаються Договірною ціною та кошторисною документацією до неї (Додаток 1 до Договору) (далі по тексту - кошторисна документація) та Відомістю обсягу послуг (Додаток 2 до Договору). Кількість місць, на яких необхідно відновити асфальтобетонне чи ФЕМове покриття, наперед не може бути визначена (через неможливість наперед передбачити місце, час та обсяг робіт з усунення пошкоджень та обсяги послуг з відновлення асфальтобетонного, ФЕМового покриття, які необхідно надати для закриття кожної аварійної контрольної картки). Обсяги послуг по типу покриття можуть коригуватись в залежності від виробничої пеобхідності в межах ціни Договору. Фактична товщина асфальтобетонного покриття у місці його відновлення буде визначатися у кожному випадку окремо, виходячи з вимог нормативно-технічної документації та існуючої конструкції дорожнього покриття.
За умовами п. 3.1. Договору, ціна цього Договору відповідно до Додатку 1 до Договору становить 9 899 035,00 грн. (дев'ять мільйонів вісімсот дев'яносто дев'ять тисяч тридцять п'ять грн 00 коп.), крім того ПДВ 20% - 1 979 807,00 грн. (один мільйон дев'ятої сімдесят дев'ять тисяч вісімсот сім грн 00 коп.). Загальна ціна Договору становить 11 878 842,00 грн. (одинадцять мільйонів вісімсот сімдесят вісім тисяч вісімсот сорок дві гри 00 коп.) з ПДВ.
Розрахунки за надані послуги проводяться шляхом безготівкового перерахування замовником коштів на поточний рахунок виконавця протягом 40 робочих днів від дати підписання обома Сторонами Акта КБ-2в та Довідки № КБ-3 (п. 3.3. договору).
Відповідно до п. 4.1. Договору, строк надання послуг: протягом 7 календарних днів з дати реєстрації та направлення замовником виконавцю сканованої копії оформленого листа щодо пеобхідності надання послуг з відновлення асфальтобетонних, ФЕМових покриттів місць розриттів після усунення пошкоджень на теплових мережах СП "КИЇВСЬКІ ТЕПЛОВІ МЕРЕЖІ" КП "КИЇВТЕПЛОЕНЕРГО".
Як передбачено п. 4.6. Договору, місце надання послуг: Дарницький адміністративний район м. Києва. У разі виробничої замовника виконавець зобов'язаний послуги у будь-якому адміністративному районі м. Києва, на підставі відповідного письмового звернення замовника, у межах ціни Договору.
Згідно з пунктами 5.1., 5.2. та 5.5. Договору, виконавець зобов'язується у визначений цим Договором строк, але не пізніше 20 числа звітного місяця передати замовнику належним чином оформлені: дефектні акти, Акти КБ-2в та Довідки КБ-3, що підтверджують надані послуги. Дефектні акти і екземпляри замовника Актів КБ-2в візуються майстром та керівником відповідного підрозділу, це надаються послуги. До Актів КБ-2в додаються копії накладних на матеріали, завірені підписом головного бухгалтера Виконавця та круглою печаткою підприємства. Результатами послуг, наданих за даним Договором, є відновлене асфальтобетонне, ФЕМове покриття місця розриття після усунення пошкоджень на теплових мережах. Датою виконання зобов'язань виконавцем за цим Договором с дата підписання замовником Акта КБ-2в та Довідки КБ-3.
За змістом п. 6.2. Договору, за прострочення виконавцем виконання будь-якого зобов'язання за цим Договором замовник має право нарахувати пеню в розмірі 0,1% від загальної ціни Договору за кожен день прострочення та штраф в розмірі 0,5% від загальної ціни Договору. Замовник має право утримати з несплаченої частини вартості послуг за Договором суму штрафних санкції, нарахованих за неналежне виконання виконавцем своїх зобов'язань, інших збитків, завданих замовнику, про що письмово повідомляє виконавця.
Цей договір набуває чинності з 01.01.2024 і діє 31.12.2024 року включно, а в частині проведення розрахунків - до повного їх завершення (пункт 9.1. Договору).
Позивач вважає, що пункт 6.2. вищевказаного правочину не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки встановлює порядок обчислення суми неустойки не від суми простроченого зобов'язання, а від загальної суми договору, а відтак, на думку позивача, існують підстави для визнання вказаного пункту договору недійсним.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на наступне.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України), цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України, правочин є чинним за умови дотримання його сторонами наступних вимог: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статей 4, 10 та 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити: ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
За частиною 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В обґрунтування наявності правових підстав для визнання пункту 6.2. договору недійсним вцілому позивач посилався на недобросовісність і несправедливість встановлення відповідальності виконавця у вигляді сплати штрафних санкцій за порушення договірних зобов'язань, які обраховуються від загальної вартості послуг за договором без урахування фактичного розміру невиконаного зобов'язання.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 180 Господарського кодексу України (далі - ГК України), зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що договір від 28.11.2024 №3068/КТМ-23-23 був підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками вказаних юридичних осіб на основі вільного волевиявлення замовника та виконавця, який добровільно взяв участь у процедурі публічної закупівлі UA-2023-10-31-001283-a шляхом надання відповідної тендерної документації, у тому числі згоди на представлений замовником проект договору, умови якого (у тому числі спірного пункту договору) є тотожними до укладеного між сторонами правочину.
Докази того, що спірний договір був укладений зі сторони позивача під впливом помилки, насильства, обману, тяжкої обставини, або за інших передбачених законом обставин, які дають підстави для визнання його недійсним, у матеріалах справи відсутні.
Слід зазначити, що під час розгляду справи судом не було встановлено фактів вчинення відповідачем недобросовісних дій по відношенню до позивача.
Зокрема, позивачем не було в установленому законом порядку доведено факту об'єктивної неможливості виконання обумовленого договором об'єму робіт (послуг) у визначений пунктом 4.1. договору строк.
Разом із цим, лише у разі порушення позивачем своїх зобов'язань за договором, останній буде нести відповідальність за оспорюваним пунктом 6.2. вищевказаного правочину, що цілком відповідає загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, у частині дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності усіх учасників цивільних правовідносин.
Крім того, посилання виконавця на недійсність пункту 6.2. договору в зв'язку з встановленням цим пунктом обов'язку позивача сплатити на користь замовника штрафні санкції, розраховані від загальної вартості послуг за договором без урахування фактичного розміру невиконаного зобов'язання, не беруться судом до уваги з огляду й на те, що частиною 4 статті 231 ГК України прямо передбачено можливість встановлення договором розміру санкцій у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання.
При цьому, норми чинного законодавства не ставлять у залежність умови недійсності правочину від наявності/відсутності відповідного кореспондуючого обов'язку іншої сторони щодо сплати неустойки у формі пені в разі порушення нею договірного зобов'язання.
Крім того, судом враховано, що з моменту укладення спірного договору і до подання позовної заяви, позивач не заперечував дійсності його умов, а навпаки на виконання умов цього правочину виконував обумовлені роботи та отримував від відповідача встановлену оплату.
При цьому суд вказує, що за умовами частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
Окрім того, Верховний Суд неодноразово наголошував (з урахуванням конкретних обставин справи) на необхідності врахування поведінки учасників спору з точку зору з її відповідності принципу добросовісності.
Так, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.
Слід зазначити, що вимоги позивача про визнання недійсними пункту 6.2. укладеного між сторонами договору були пред'явлені лише після звернення замовника до суду із зустрічним позовом в межах справи № 910/14678/24, який обґрунтований саме наведеним договірним положенням.
Отже, поведінка позивача суперечить добросовісності та чесній діловій практиці.
При цьому, позивачем заявлена вимога про визнання недійсним пункту 6.2. договору вцілому.
Однак, жодних підстав недійсності положення абзаца 2 вказаного пункту правочину в позовній заяві не наведено, як і не обґрунтовано, яким положенням чинного законодавства суперечить умова договору, якою встановлено право замовника на утримання з несплаченої частини вартості послуг за договором сум штрафних санкцій, нарахованих за неналежне виконання виконавцем своїх зобов'язань.
Позивачем також не надано жодних належних і допустимих доказів того, що під час укладення спірного договору, у тому числі в частині його пункту 6.2., сторонами не було дотримано загальних вимог закону, додержання яких є необхідними для чинності правочину.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що позивач не надав належних доказів та законодавчо не обґрунтував наявності правових підстав, з якими закон пов'язує можливість визнання недійсними спірних положень укладеного між сторонами договору.
А відтак, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно з частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Як вказано в статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено що, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
В статті 79 Господарського процесуального кодексу України вказано, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають покладенню на позивача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 17.07.2025.
Суддя О.В. Мандриченко