ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.07.2025Справа № 755/18982/20
За позовом ОСОБА_1 (м. Київ)
до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" (м. Київ)
про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Суддя Ващенко Т.М.
Секретар судового засідання Шаповалов А.М.
Представники учасників справи:
Від позивача: не з'явився
Від відповідача: Джус І.С.
ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06.06.2023 у справі №755/18982/20 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 26.10.2023 апеляційну скаргу задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06.06.2023 скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено позивачу, що розгляд справи за його позовом віднесено до юрисдикції господарського суду та про можливість протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення він може звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
17.11.2023 від позивача надійшла заява про направлення справи за встановленою юрисдикцією до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 28.11.2023 справу №755/18982/20 передано за встановленою юрисдикцією до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2023 позовну заяву залишено без руху, встановлено строк та спосіб на усунення недоліків позовної заяви.
20.12.2023 до суду надійшла заява позивача про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2023 позовну заяву повернуто заявнику.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.05.2024 ухвалу Господарського суду міста Києва від 26.12.2023 у справі №755/18982/20 скасовано, справу передано до Господарського суду міста Києва для подальшого розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №755/18982/20, її розгляд вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 02.07.2024.
18.06.2024 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, яким він заперечує проти заявлених вимог з підстав їх необґрунтованості.
27.06.2024 від позивача надійшла заява про долучення до матеріалів справи заяв свідків.
02.07.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 23.07.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.07.2024, у зв'язку з перебуванням судді Ващенко Т.М. у відпустці призначено підготовче засідання на 15.08.2024.
12.07.2024 до суду від позивача надійшла заява про забезпечення позову, відповідно до прохальної частини якої позивач просив суд заборонити керівнику ОСОБА_2 здійснювати керівництво релігійної організації "Слово життя" ЄДРПОУ: 19342654.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2024 відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні заяви про забезпечення позову.
У підготовчому судовому засіданні 15.08.2024 позивач подав заяву про зміну предмету позову, відповідно до якої просив змінити предмет позову та розглядати справу за наступними позовними вимогами:
"- Визнати недійсним рішення загальних зборів релігійної організації БМТ "Слово життя" ЄДРПОУ: 19342654 від 13.11.2020 року оформленого протоколом № 13/11/2020 від 13.11.2020;
- Скасувати наказ № 1 від 14 листопада 2020 року, вчинений релігійною організацією Благодійне місійне товариство "Слово життя" ЄДРПОУ: 19342654, щодо звільнення ОСОБА_1 з посади президента та поновити ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 на посаді президента релігійної організації Благодійне місійне товариство "Слово життя" ЄДРПОУ: 19342654;
- Стягнути з релігійної організації Благодійне місійне товариство " Слово життя" ЄДРПОУ: 19342654 на користь ОСОБА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 70097 гривень".
15.08.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу на підставі ст. 183 ГПК України про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 03.09.2024.
29.08.2024 відповідач подав заперечення на заяву про зміну предмету позову та письмові пояснення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 заяву ОСОБА_1 від 15.08.2024 про зміну предмету позову до розгляду не прийнято та повернуто заявнику на підставі п. 2. ч. 1 ст. 175 ГПК України.
03.09.2024 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу на підставі ст. 183 ГПК України про оголошення перерви в підготовчому засіданні до 03.10.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.09.2024 зупинено провадження у справі №755/18982/20 до перегляду в апеляційному порядку ухвали Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 у даній справі.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 у справі № 755/18982/20 залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 02.09.2024 у справі № 755/18982/20 - без змін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.12.2024 поновлено провадження у справі № 755/18982/20. Призначено підготовче засідання у справі №755/18982/20 на 28.01.2025.
24.01.2025 відповідач подав до суду заяву про попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, додаткові письмові пояснення по справі.
У судових засіданнях з 28.01.2025 до 11.03.2025, з 11.03.2025 до 03.04.2025 оголошувались перерви.
03.04.2025 суд постановив протокольну ухвалу на підставі п. 3 ч. 2 ст. 185 ГПК України про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 22.05.2025.
У судових засіданнях 22.05.2025 та 05.06.2025 на підставі ст. 216 ГПК України оголошувались перерви.
10.07.2025 від відповідача надійшла заява про стягнення з позивача 10 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу та 240,00 грн на відправлення поштової кореспонденції.
У судове засідання 10.07.2025 позивач не з'явився, свого повноважного представника до суду не направив. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, підтримав власну заяву про розподіл судових витрат, а також подав письмову промову в дебатах.
10.07.2025 суд проголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та повідомив дату і час його проголошення.
10.07.2025 суд проголосив вступну та резолютивну частину рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши надані в судових засіданнях пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Наказом №1 від 25 червня 1991 року, винесеним на підставі рішення загальних зборів Благодійного місіонерського товариства "Слово життя", ОСОБА_1 прийнято на посаду президента БМТ "Слово Життя".
Відповідно до наказу №1 від 12 серпня 2015 року здійснено перереєстрацію Статуту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" в новій редакції. На зборах членів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" ОСОБА_1 одноголосно обраний президентом Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя". ОСОБА_1 продовжив здійснювати свої обов'язки на цій посаді.
В матеріалах справи міститься виписка з наказу №141 від 14.12.1999 по благодійному місіонерському товаристві "Слово життя", згідно якої обрано на посаду президента благодійного місіонерського товариства ОСОБА_1 з 25 березня 1992 р. згідно рішення Духовної Ради церкви "Слово життя".
Правовідносини, пов'язані з діяльністю релігійних організацій, регулюються Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 987-ХІІ.
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями) (ч. 1 ст. 7 Закону № 987-ХІІ).
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону № 987-ХІІ релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Згідно з п. 1.3. статуту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" (затвердженого протоколом загальних зборів №10/12-20 від 10.12.2020) членами Місійного товариства є віруючі - християни, які добровільно об'єднані на основі спільності поглядів на вчення Христа, милосердя, гуманізму та християнської просвіти.
Членів Місійного товариства як релігійну спільноту об'єднує віра у Святу Трійцю, в Ісуса Христа, як свого особистого Спасителя, сповідування єдиного Символу віри, водне хрещення в ім'я Отця, Сина і Святого Духа.
Членство в Місійному товаристві, права і обов'язки членів Місійного товариства визначаються Загальними зборами. внутрішнім Положенням, яке затверджується загальними зборами.
Згідно з п. 4.1. статуту вищим керівним органом Місійного товариства є загальні збори, що відбуваються не рідше як один раз на рік або частіше - на вимогу Президента або 2/3 членів Місійного товариства.
Тобто загальні збори можуть скликатися за ініціативи 2/3 членів Місійного товариства.
До компетенції Загальних зборів належить: розгляд та ухвалення змін і доповнень до статуту; затвердження довгострокових програм і проектів діяльності Місійного товариства; визначення кількісного складу правління Місійного товариства та обрання його персонального складу; затвердження звітів правління Місійного товариства; обрання членів ревізійної комісії у складі трьох осіб; затвердження щорічних актів перевірок ревізійної комісії (п. 4.2.).
Відповідно до п. 4.3., 4.4. статуту організації загальні збори мають право приймати рішення з усіх питань діяльності Місійного товариства, крім тих, що згідно з цим статутом віднесені до компетенції правління Місійного товариства чи президента Місійного товариства.
Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів членів Місійного товариства, що присутні на зборах, та оформлюються протоколом.
Протокол підписується головуючим та секретарем загальних зборів. Загальні збори вважаються правомочними за умови, якщо на них присутні не менш ніж 2/3 членів Місійного товариства.
Згідно з п. 4.5. статуту організації правління Місійного товариства є керівним і виконавчим органом у період між загальними зборами. Засідання правління Місійного товариства проводяться по мірі необхідності, але не рідше одного разу на три місяці. Рішення правління приймаються простою більшістю голосів шляхом проведення відкритого голосування. Засідання правління Місійного товариства є правомочним за умови, що на ньому присутні не менше ніж 2/3 складу правління Місійного товариства.
Відповідно до п. 4.6 статуту до компетенції правління Місійного товариства належить: організація виконання рішень загальних зборів; затвердження короткострокових програм і проектів діяльності Місійного товариства; обговорення питань щодо оперативного розпорядження фінансовими та матеріальними ресурсами Місійного товариства, підготовка та обговорення звітів про їх використання; здійснення від імені Мiсiйного товариства загального спрямування та координації діяльності заснованими Місійним товариством підприємствами, виконання інших передбачених законодавством та статутними документами функцій засновника; вирішення питання про прийняття осіб до членів Місійного товариства, про виключення з членів Місійного товариства, а також членів правління за порушення даного статуту або чинного законодавства; обирання президента Місійного товариства; обирання віце-президентів Місійного товариства.
13.11.2020 на зібранні загальних зборів членів релігійної організації, оформленому протоколом № 13-11/2020 були прийняті рішення, зокрема, про:
- обрання головою зборів ОСОБА_3 , секретарем зборів ОСОБА_4 , надання їм повноважень підписати протокол загальних зборів членів товариства та тимчасове покладення обов'язків по головуванню на зборах на ОСОБА_5 у зв'язку з відсутністю на зборах президента товариства ОСОБА_1 ;
- припинення з 13.11.2020 повноважень членів правління, визначення нового кількісного складу правління товариства і обрання з 14.11.2020 нового персонального складу правління в особі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
- відсторонення від посади президента товариства ОСОБА_1 і звернення до новообраного правління товариства з поданням про його звільнення, а також призначення нового керівника.
Згідно даних протоколу "за" проголосувало 24 особи.
Із змісту протоколу убачається, що ОСОБА_3 повідомив, що у зв'язку з дискредитацією і аморальною поведінкою керівника організації ОСОБА_1 його було позбавлено статусу служителя братства ВСЦ ЄХБ (рішення Ради Всеукраїнської Спілки ОСОБА_6 баптистів від 20 липня 2017 року). Крім того, згідно протоколу засідання загальних зборів членів Дарницької церкви ЄХБ від 18 березня 2018 року, ОСОБА_1 було відлучено від Дарницької церкви ЄХБ. Крім того, до відома учасників Загальних зборів доведено, що ОСОБА_1 в лютому 2020 року привласнив нерухоме майно Релігійної організації "Благодійне Місійне Товариство "Слово життя", яке відбувалось за рахунок пожертв багатьох прихожан церкви та членів організації (будівлю церкви за адресою: м. Київ, вул. Мічуріна, 64), оформивши його на членів своєї родини ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .
З урахуванням наведеного, запропоновано відсторонити ОСОБА_1 від посади керівника організації, а також звернутись із поданням до новообраного Правління організації з проханням звільнити ОСОБА_1 з посади президента організації і обрати нового керівника, а також вжити юридичних заходів щодо повернення церковного майна у власність Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя".
14.11.2020 новим правлінням товариства у складі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було прийнято рішення, оформлене протоколом № 14-11/20, про:
- звільнення ОСОБА_1 з посади президента товариства з 14.11.2020 і обрання новим президентом ОСОБА_2 з 15.11.2020;
- проведення державної реєстрації змін до відомостей про товариство, які містяться в ЄДР та призначення уповноваженої особи на проведення державної реєстрації відповідних змін відомостей про товариство.
Наказом №1 від 14 листопада 2020 року позивача звільнено з посади Президента Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" з 14 листопада 2020 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 41 КЗпП України.
Відповідно до акту від 14 листопада 2020 року "Про відмову в отриманні та ознайомленні з наказом про звільнення", підписаного членами правління ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , убачається, що членом правління Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" ОСОБА_2 , у присутності членів правління ОСОБА_4 та ОСОБА_3 складено цей Акт про те, що 14 листопада 2020 року ОСОБА_1 президенту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя", звільненому наказом №1 від 14 листопада 2020 року за пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України на підставі протоколу Загальних зборів членів №13/11-2020 від 13 листопада 2020 року; протоколу засідання правління №14/11-20 від 14 листопада 2020 року, запропоновано отримати та ознайомитись із наказом про звільнення №1 від 14 листопада 2020 року та підписати необхідні документи для звільнення. ОСОБА_1 відмовився від отримання та ознайомлення з наказом №1 від 14 листопада 2020 року.
Згідно даних протоколу Загальних зборів членів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" №10/12-2020 від 10 грудня 2020 року, вирішено виключити таких осіб зі складу членів організації: ОСОБА_1 ; ОСОБА_8 за вчинення дій, спрямованих на розкрадання церковного майна.
Відповідно до нової редакції Статуту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя", зареєстрованого 25 лютого 2021 року, у ньому визначений склад членів Місійного товариства в кількості 36 осіб, серед яких прізвище позивача відсутнє.
01.12.2020 державним реєстратором Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Хаустовою М. Є. було проведено реєстраційну дію щодо зміни відомостей про керівника товариства (внесення відомостей про ОСОБА_2 ) за №1000701070004037627.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 станом на 13.11.2020 був членом Релігійної організації "Слово життя".
Релігійна організація "Слово життя" є релігійною організацією, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та статутом організації.
Відповідно до пункту 1.1 Статуту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" Місійне товариство є неприбутковою, незалежною релігійною організацією, що заснована Місіонерським Євангелізаційно-Благодійним центром об'єднання християнських церков України "Слово життя".
Згідно пункту 4.7 Статуту припинення особою членства у Місійному товаристві тягне за собою автоматичне увільнення від діяльності у складі Правління Місійного товариства.
Президент Місійного товариства відповідно до штатного розкладу приймає на роботу працівників, визначає умови їх праці шляхом укладення трудового договору (угоди) (пункт 4.8. Статуту).
Пунктом 1 частини 1 статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.
Відповідно до частини 3 статті 41 КЗпП України розірвання договору у випадках, передбачених частинами 1 і 2 цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини 3 статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається, зокрема на те, що його як члена товариства не було повідомлено про час та місце проведення зборів, про питання порядку денного. Він на зборах присутнім не був, участі в них не брав. Позивачем зазначено, що він є тією особою, про припинення повноважень котрої було прийнято оспорювані рішення.
Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 звертався до Господарського суду міста Києва з позовом до Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя", Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті про визнання недійними рішень загальних зборів і правління та скасування реєстраційної дії (запису).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 у справі №910/11872/21 у позові відмовлено повністю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022 рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 змінено, його мотивувальну частину викладено в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 у справі № 910/11872/21 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що хоч у позивача відсутнє корпоративне право в розумінні ст. 167 Господарського кодексу України, однак, у нього наявні права, передбачені Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що спір у справі стосується правомірності ухваленого релігійною організацією рішення щодо звільнення її керівника, і хоч такий спір не є корпоративним, однак відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою і має розглядатись у порядку господарського судочинства. Саме в цій частині висновок суду першої інстанції змінено шляхом його викладення у редакції постанови суду апеляційної інстанції.
Щодо суті позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ані положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ані положення статуту Релігійної організації "Слово життя" не містять положень щодо порядку прийняття нових членів організації, при цьому судом апеляційної інстанції з'ясовано, що прийняття таких членів відбувалося у довільній формі, у тому числі і в усній формі, отже збори членів організації 13.11.2020 були повноважними. Вони відбулись у порядку, який не суперечить передбаченому законом та статутом. Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що рішення про прийняття до членів організації приймалося правлінням організації.
Суд апеляційної інстанції також відхилив посилання позивача на неналежне його повідомлення про дату проведення загальних зборів, оскільки ані положення статуту, ані положення Закону № 987-ХІІ не містять порядку повідомлення членів організації та його президента про проведення загальних зборів. Враховуючи особливості діяльності релігійної організації, такий порядок також міг визначатися учасниками на власний розсуд (усним повідомленням, запрошенням у приміщенні організації, тощо). При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що загальні збори відбулися за наявності кворуму, що свідчить про обізнаність його членів про такі збори.
Постановою Верховного Суду від 02.02.2023 постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2022, якою змінено рішення Господарського суду міста Києва від 17.01.2022, у справі № 910/11872/21 залишено без змін.
Відповідно до частини 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Тобто, в межах справи №910/11872/21 було встановлено, що збори членів організації 13.11.2020 були повноважними. Вони відбулись у порядку, який не суперечить передбаченому законом та статутом. Крім того, рішення про прийняття до членів організації приймалося правлінням організації, а не його президентом, а тому доводи ОСОБА_1 про те, що він особисто нікого не приймав до членства в організації визнано судом безпідставними.
Фактично підставою даного позову є незгода учасника організації, який обіймав посаду її керівника з ухваленим загальними зборами рішенням про його звільнення та зміною складу правління організації.
Вирішуючи спір по суті суд першочергово виходить із того, що збори членів організації 13.11.2020 були повноважними, відбулись у порядку, який не суперечить статуту. Рішення, оформлені протоколом №13/11-2020 Загальних зборів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 13.11.2020 та рішення, оформлені протоколом №14/11-2020 засідання Правління Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "БМТ "Слово життя" від 14.11.2020 є чинними.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач до позовної заяви долучив заяви свідків, в яких мова йде про те, що загальні збори 13.11.2020 не відбувалися, а особи, які включені до статуту Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "БМТ "Слово життя" не були членами Релігійної організації.
Частинами першою, другою статті 87 ГПК України передбачено, що показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб. На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.
За змістом статті 88 ГПК України, показання свідка викладаються ним письмово у заяві свідка. У заяві свідка зазначаються ім'я (прізвище, ім'я та по батькові), місце проживання (перебування) та місце роботи свідка, поштовий індекс, реєстраційний номер облікової картки платника податків свідка за його наявності або номер і серія паспорта, номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти (за наявності), обставини, про які відомо свідку, джерела обізнаності свідка щодо цих обставин, а також підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з'явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень. Підпис свідка на заяві посвідчується нотаріусом. Не вимагається нотаріальне посвідчення підпису сторін, третіх осіб, їх представників, які дали згоду на допит їх як свідків. Заява свідка має бути подана до суду у строк, встановлений для подання доказів.
Таким чином, заява свідка є доказом, який за умови дотримання вимог процесуального закону щодо її форми, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами у справі відповідно до статті 86 ГПК України. Подібні за змістом висновки викладено і у постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 911/1382/18.
На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків.
Заявами свідків Позивач намагається обґрунтувати суду підстави недійсності рішення, оформленого протоколом № 13/11-2020 Загальних зборів релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 13.11.2020, та рішення, оформленого протоколом №14/11-2020 засідання Правління релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 14.11.2020.
Обставини, наведені свідками, встановлені у відповідних документах, тобто дані обставини не можуть встановлюватись на підставі показань свідків, та не відповідають дійсним обставинам справи.
Отже, подані позивачем заяви свідків не є належними доказами, оскільки не стосуються предмету даного спору.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач окрім питань пов'язаних із законністю рішень, оформлених протоколом №13/11-2020 Загальних зборів членів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 13.11.2020 року та рішень, оформлених протоколом №14/11-2020 засідання Правління Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 14.11.2020 року, посилається на порушення своїх трудових прав зазначаючи, що копію наказу про звільнення позивачу не надано, не оформлено та не видано трудову книжку, не проведено остаточний розрахунок при звільненні, вважаючи, що позивач звільнений неповноважною особою.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбачених трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
За змістом п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Пунктом 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України визначено, що крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний також у випадках одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами.
Відсутність у наказі №1 від 14.11.2020 року "Про звільнення з посади" повного ім'я та по-батькові позивача, жодним чином не підтверджує обгрунтованість позовних вимог, оскільки наказ про звільнення стосується саме позивача, містить прізвище та ім'я працівника і посаду, з якої звільняється особа з урахуванням відомостей, зазначених в протоколах №13/11-2020 Загальних зборів членів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 13.11.2020 року та №14/11-2020 від 14.11.2020 року засідання Правління Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя".
Поряд із цим ані Статутом відповідача, ані чинним законодавством наявності двох президентів організації не передбачено.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відмова позивача від ознайомлення та отримання копії наказу про його звільнення підтверджується наявним в матеріалах справи Актом від 14.11.2020 року "Про відмову в отриманні та ознайомленні з наказом про звільнення".
Посилаючись на те, що відповідний наказ був оформлений у вихідний/неробочий день, позивач жодних доказів наявності таких обставин суду не надав, оскільки в матеріалах справи відсутні документи внутрішнього трудового розпорядку товариства (режиму роботи тощо), а з урахуванням специфіки статутної діяльності відповідача щодо здійснення релігійних обрядів/богослужінь, загальновстановлені вихідні/святкові дні в переважній більшості не поширюються на релігійні організації.
Стосовно посилань позивача на те, що наказ про звільнення виданий та підписаний неповноважними особами, суд вважає такі твердженням позивача безпідставними, з огляду на наступне.
Пунктом 4.6.6. Статуту визначено, що до компетенції Правління Місійного товариства належить обрання Президента Місійного товариства.
Пунктом 4.8. Статуту передбачено, що Президент Місійного товариства відповідно до штатного розкладу приймає на роботу працівників, визначає умови їх праці шляхом укладення трудового договору (угоди).
Аналіз наведених положень Статуту аргументує, що порядок призначення Президента та працівників є різним, і лише Правління наділене повноваженнями з обрання Президента, відповідно і звільнення Президента з посади знаходиться в межах повноважень Правління.
Крім того, згідно ч. 3 ст. 147-1 КЗпП України, працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.
Частиною 1 ст. 47 КЗпП України (в редакції чинній на час звільнення позивача) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Поряд із цим, у Акті від 14.11.2020 року "Про відмову в отриманні та ознайомленні з наказом про звільнення" відображено, що питання стосовно отримання ним трудової книжки не вирішувалося, оскільки вказаний документ знаходиться у позивача як керівника.
Означені твердження відповідача, зафіксовані у документі за підписами всього складу правління.
Позивачем жодним чином не спростовано, не дано доказів на підтвердження того, що трудові книжки працівників зберігаються безпосередньо на підприємстві і за них відповідає інша визначена трудовим договором особа.
Згідно положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Наказ про звільнення ОСОБА_1 дійсно не містить вказівок на необхідність здійснити з позивачем остаточний розрахунок, однак суд діючи в межах положень ст. 14 ГПК України зазначає, що позивач у своїх позовних вимогах не ставить питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а вимагає стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із незаконним, на його думку звільненням.
Дійсна наявність чи відсутність факту затримки позивачу розрахунку при звільненні не має правового значення для вирішення цього спору в межах заявлених позовних вимог, оскільки сама по собі затримка розрахунку при звільненні не є підставою для поновлення на роботі, і позивач просить стягнення з відповідача середнього заробітку іншого виду, ніж за затримку розрахунку при звільненні.
Стосовно підстав вказаних у наказі про звільнення, суд зазначає наступне.
Важливим елементом застосування пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України є звільнення керівника за порушення, яке має ознаку одноразовості. Так, і рішення компетентного органу, власника підприємства, і наказ про звільнення мають містити чітко сформульоване одноразове порушення, яке стало підставою звільнення керівника. За своїм змістом наказ про звільнення не повинен містити цілу систему порушень, за які був звільнений позивач, а лише одноразове грубе порушення конкретних трудових обов'язків.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни необхідно з'ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40 і пунктом 1 статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Порядок та строки застосування дисциплінарних стягнень визначено статтями 148, 149 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (частина друга статті 148 КЗпП України).
Порядок застосування дисциплінарних стягнень визначено статтею 149 КЗпП України.
Так, відповідно до частин першої, другої статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, при цьому за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган, в силу частини третьої статті 149 КЗпП України, повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Як вбачається зі змісту протоколу №13/11-2020 Загальних зборів членів Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 13.11.2020 року та протоколу №14/11-2020 засідання Правління Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово життя" від 14.11.2020 року на засіданнях обговорювалось та приймалось рішення про звільнення позивача із посиланням на те, що у зв'язку з дискредитацією і аморальною поведінкою керівника організації позивача його було позбавлено статусу служителя братства ВСЦ ЄХБ. Необхідність звільнення з посади керівника (президента) організації позивача, обґрунтовувалась його аморальними вчинками по відношенню до братів і прихожан церкви, інших віруючих, зокрема, привласненням і незаконним витрачанням майна церкви, а також відсутністю жодних покаянь, у зв'язку з чим він був відсторонений від посади і відлучений від церкви.
У наведених документах не вирішувалось питання про те, за якою нормою КЗпП України позивач має бути звільнений із займаної посади.
Підстава звільнення у вигляді п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з'явилась лише у наказі №1 від 14.11.2020 року "Про звільнення з посади".
Вочевидь, зміст наказу №1 від 14.11.2020 року "Про звільнення з посади" з урахуванням матеріалів справи та змісту прийнятих Загальними зборами і Правлінням рішень щодо фактичних підстав для звільнення свідчить про порушення вимог п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частини 1 і 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під час вирішення спору, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Предметом позову у справі, що розглядається є поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд зауважує, що надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Як правило, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20).
При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц, від 19.10.2022 у справі №910/14224/20).
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, та саме з метою його захисту.
У даному випадку позивач намагається захистити своє право на поновлення на роботі президента релігійної організації. Відповідно, ефективним та повним способом захисту, який буде відповідати принципу процесуальної економії, є вимога про скасування наказу.
При цьому на переконання суду, за наявності правомірності ухваленого релігійною організацією рішення щодо звільнення її керівника, задоволення вимог позивача не є можливим.
Враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову в позові.
Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням законодавства.
Крім того, відповідачем до стягнення з позивача заявлені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн на підставі: Договору №11/11-2024 про надання правової допомоги від 11.11.2024, укладеного між відповідачем та адвокатом Джусом Іваном Сергійовичем (далі - Договір), доручення від 26.02.2024, Акта від 21.01.2025 на суму 10 000,00 грн, опису виконаних робіт (наданих послуг) від 21.01.2025 на суму 10 000,00 грн; а також витрати на поштову кореспонденцію в розмірі 240,00 грн.
Положеннями ст. 123 ГПК України унормовано, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частини 1-4 ст. 126 ГПК України).
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126).
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:
1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;
2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою - сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України (а саме пов'язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).
Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 Господарського процесуального кодексу України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п'ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постанові об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19, від 18.03.2021 №910/15621/19, від 07.09.2022 у справі №912/1616/21, від 12.01.2023 у справі №908/2702/21.
Частиною 3 ст. 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з ч. 2 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
У відповідності до ч. 1 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд відзначає наступне.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. (ч. ч. 1, 2 ст. 73 ГПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. ст. 76, 77 ГПК України).
Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано наступне. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи фактичні обставини даної справи, судом встановлено, що розмір понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованим, документально підтвердженим належними доказами, співмірним зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, обсягом фактично наданих адвокатом послуг, предметом позову та значенням справи для сторін, тож такі витрати в сумі 10 000,00 грн відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на відповідача. При цьому суд дійшов висновку про невідповідність витрат на поштову кореспонденцію визначеним ст. 123 ГПК України видам судових витрат та відмовляє в покладенні цих витрат на позивача.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -
1. В позові відмовити повністю.
2. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Релігійної організації "Благодійне місійне товариство "Слово Життя" (01014, м. Київ, вул. Мічуріна, 64; ідентифікаційний код 19342654) 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат на правову допомогу.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повне рішення складено 17.07.2025.
Суддя Т.М. Ващенко