Номер провадження 2/754/3092/25
Справа №754/2130/25
Іменем України
16 липня 2025 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:
головуючого - судді Скрипки О.І.,
при секретарі Моторенко К.О.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у підготовчому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на транспортний засіб, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання права власності на транспортний засіб.
Свої вимоги позивач мотивує тим, що 08.09.2023 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримав у позику 7000,00 доларів США на строк до 30.10.2023 року. При цьому в якості гарантії забезпечення повернення отриманої позики відповідач передав йому належний автомобіль «ВМW», 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_1 . Крім того, відповідач зобов'язався у разі вчасного неповернення боргу передати вищевказаний автомобіль у якості погашення боргу у його (позивача) власність та видав довіреність на володіння та розпорядження автомобілем та розписку на підтвердження отримання позики та передачу транспортного засобу в якості забезпечення позики.
Як зазначає позивач, відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконав, грошові кошти не повернув, а тому він вважає,що вказаний автомобіль має перейти у його власність.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просить задовольнити його вимоги та визнати за ним право власності на вищевказаний автомобіль.
Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 10.02.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
В підготовчому засіданні позивач позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.
Відповідач в підготовче засідання не з'явився, надавши заяву, в якій позовні вимоги визнав та просив розглядати справу в його відсутність.
Враховуючи обставини справи, суд вважає можливим розглянути справу у відсутність сторін на підставі наявних доказів.
Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з'явились, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Суд, дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, виходячи зі свого внутрішнього переконання, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з таких підстав.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, 08.09.2023 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписки, згідно якої відповідач отримав у борг від позивача 7000,00 доларів США, які зобов'язався повернути в строк до 30.10.2023 року. У якості застави відповідач передав транспортний засіб автомобіль «ВМW 650», 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_1 . У випадку несвоєчасного повернення боргу відповідач зобов'язувався передати вищевказаний автомобіль у власність позивача в рахунок повернення боргу. В підтвердження своїх зобов'язань відповідач передав довіреність на право використання та розпорядження вищевказаним автомобілем.
Позивач просить задовольнити його вимоги та визнати за ним право власності за автомобіль «ВМW 650», 2007 року випуску, колір чорний, д.н.з. НОМЕР_1 , посилаючись на умови договору позики та невиконання відповідачем своїх зобов'язань за цим договором.
Відповідачем подано заяву про визнання позову.
Суд вважає, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частин 1 та 2 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ч. 1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (стаття 627 Цивільного кодексу України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Статтею 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. (ст.1046 Цивільного кодексу України).
За частиною 2 статті 1047 Цивільного кодексу України, на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно із приписами ч. 2 ст. 1046 Цивільного кодексу України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
В порядку ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно із приписами статей 598, 599 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.
Судом встановлено, що у встановлений строк відповідач грошові кошти позивачу не повернув, чим порушив взяті на себе зобов'язання за договором позики; в порядку статті 1051 ЦК України не заявляв вимог з приводу оспорювання договору позики.
Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.
Застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 1 Закону України «Про заставу» та стаття 572 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 586 ЦК України, заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
Відповідно до частини першої статті 590 ЦК України, звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 20 Закону України «Про заставу», заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.
Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет застави в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого заставою зобов'язання.
Договір про задоволення вимог заставодержателя, яким також вважається відповідне застереження в договорі застави, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет застави відповідно до цього Закону.
Визначений договором спосіб задоволення вимог заставодержателя не перешкоджає заставодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет застави.
Договір про задоволення вимог заставодержателя або відповідне застереження в договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу заставодержателю права власності на предмет застави у рахунок виконання основного зобов'язання; право заставодержателя від свого імені продати предмет застави будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу заставодержателю права власності на предмет застави в позасудовому порядку, так і надання заставодержателю права від свого імені продати предмет застави як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог заставодержателя чи застереження в договорі застави на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому необхідно врахувати, що положення Закону України «Про заставу» не містять можливості визнання права власності на предмет застави за заставодержателем за рішенням суду.
Заставодержатель може задовольнити забезпечену заставою вимогу шляхом набуття права власності на предмет застави.
Правовою підставою для реєстрації права власності заставодержателя на майно, яке є предметом застави, є договір про задоволення вимог заставодержателя або відповідне застереження в договорі застави, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу заставодержателю права власності на предмет застави в рахунок виконання основного зобов'язання.
Тобто для реалізації заставодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку заставодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Таким чином, передача заставодержателю права власності на предмет застави є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
Застереження в договорі про задоволення вимог заставодержателя шляхом визнання права власності на предмет застави - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
До того ж, з урахуванням вимог статей 328, 392, 590, 591 ЦК України, положень Закону України «Про заставу» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нього заставодержателем.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини та відповідні їм правовідносини, що виникли з укладенням договору позики, забезпеченого заставою (закладом), у разі невиконання відповідачем перед позивачем своїх зобов'язань за цим договором заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави та за рахунок предмета застави має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу.
Тобто позивач як позикодавець має право звернутися до суду з позовом про стягнення позики та отримати задоволення своїх вимог за рахунок реалізації майна боржника, в тому числі й спірного автомобіля.
Крім того, не узгоджуються із законом вимоги позикодавця визнати за ним право власності на автомобіль замість стягнення заборговані за позикою, навіть при наявності відповідного договору між сторонами (ВС/КЦС, № 369/1366/16-ц, 07.02.19).
Отже, з урахуванням наведеного, позовні вимоги ОСОБА_3 не можуть бути задоволені, оскільки позивачем обрано спосіб захисту, який законом не передбачений. Натомість, ОСОБА_3 не позбавлений права звернутися до суду з позовом в порядку ст. ст. 526, 1054 ЦК України.
Що є стосується визнання відповідачем позову, то суд враховує наступне.
Відповідно до статті 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнання позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 572/2515/15 (провадження № 61-1051св17) вказано, що «відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову».
Отже, визнання позову відповідачем може бути підставою для задоволення позову за сукупності умов: визнання усіма учасниками справи обставин, що мають значення для вирішення спору та не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України; відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин; якщо таке визнання відповідачем позову не суперечить закону та/або не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
З огляду на те, що даний позов не ґрунтується на вимогах закону, суд відповідно до ч.4 ст. 206 ЦПК України, відмовляє у прийнятті заяви про визнання позову відповідачем.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про визнання за позивачем права власності на предмет застави - автомобіль, а сам факт визнання відповідачем позову не може слугувати безумовною підставою для задоволення позову.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.7, 10, 76, 81,133,141, 244-245, 259, 263-265, 280, 282 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на транспортний засіб - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складено та підписано 17 липня 2025 року.
Суддя: