Номер провадження: 22-ц/813/386/25
Справа № 501/4271/20
Головуючий у першій інстанції Петрюченко М. І.
Доповідач Драгомерецький М. М.
03.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , до Приватного підприємства «Нива В.Ш.», ОСОБА_2 , третя особа: Чорноморський міський відділ ДВС Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення збитків, -
14 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства «Нива В.Ш.» (-далі ПП «Нива В.Ш.»), ОСОБА_2 , третя особа: Чорноморський міський відділ ДВС Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про стягнення збитків, згідно якого просив суд стягнути з ПП «Нива В.Ш.» та ОСОБА_2 солідарно 362 406 грн в рахунок спричинених йому матеріальних та моральних збитків.
Позов обґрунтовано тим, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 року по справі №501/6286/13-ц зобов'язано ПП «Нива В.Ш.» передати йому (позивачу) транспортний засіб - автомобіль марки DAEWOO модель LANOS TF 69Y, 2008 року випуску, біжового кольору, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_1 , типу ТЗ легковий седан, реєстраційний номерний знак НОМЕР_2 . Позивач стверджує, що вказане рішення навмисно не виконано посадовими особами відповідача та ОСОБА_2 , а також посадовими особами третьої особи. Згідно внесених відомостей до ЄРДР, 27 липня 2017 року зареєстровано кримінальне правопорушення за №12017160160000893 щодо навмисного невиконання вказаного рішення суду, позивач визнаний потерпілим, слідство триває, встановлюється коло причетних осіб, тощо. Позивач вказує, що вказаним кримінальним правопорушенням йому спричинені матеріальні збитки у сумі 12 716 доларів США, що становить у національній грошовій одиниці 362 406 грн (12 716 х 28,5), а також спричинені моральні збитки, які оцінюються позивачем у розмірі не менше спричинених матеріальних збитків, тому що діями відповідачів та третьої особи був суттєво порушений щоденний ритм, для поповнення якого позивачу потрібні значні кошти та додаткові витрати, які він поніс у зв'язку із сплатою кредиту та кредитної ставки, була зірвана підприємницька діяльність позивача. На підставі викладеного, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
13 липня 2022 року відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Главацький Юрій Анатолійович, надав до суду відзив на позов, просить суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що позивачем не надано доказів, що діями ОСОБА_2 позивачу заподіяна матеріальна та моральна шкода, не обґрунтовано розмір заявлених вимог, не надано розрахунку вимог, позовна заява не містить відомості моральної шкоди. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором №6709-071/08 Р від 29.09.2008 ПАТ КБ «Правекс Банк» звернулось до суду з позовом про стягнення заборгованості. Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24 жовтня 2013 року стягнуто заборгованість з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» у розмірі 65 437,25 грн та судовий збір у розмірі 654,37 грн. У рішенні Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 по справі №501/6286/13-ц є згадування про постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року по справі №815/5637/13-а, якою задоволено адміністративний позов ПАТ КБ «Правекс Банк» до відділу ДВС Іллічівського міського управління юстиції, частково та зобов'язано відділ ДВС Іллічівського міського управління юстиції звільнити з-під арешту майно: транспортний засіб - автомобіль марки DAEWOO, р.н.з НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 і перебуває в заставі ПАТ КБ «Правекс Банк». Вказаний арешт накладено відділом ДВС Іллічівського міського управління юстиції в межах виконавчого провадження ВП №35405064 з примусового виконання вимоги про сплату боргу №Ф202 від 21.02.2013 на користь Управління пенсійного фонду України в м. Іллічівськ Одеської області. В подальшому вказаний автомобіль державним виконавцем передано на реалізацію на електронні торги, який 16 березня 2015 року було реалізовано, тощо (т. 1, а.с. 97-98).
В судовому засіданні ОСОБА_1 просив суд задовольнити позов з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача ОСОБА_2 , адвокат Главацький Ю.А., просив суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на пояснення, викладені у відзиві на позов.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24 лютого 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПП « ОСОБА_3 », ОСОБА_2 (третя особа: Чорноморський міський відділ ДВС Південного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про стягнення збитків - відмовлено повністю.
В судове засідання, призначене на 03 липня 2025 року об 13:30 год сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками та довідковим листом, наявними в матеріалах справи (т. 2, а.с. 124-128).
Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридична особа «Приватне підприємство «Нива-В.Ш.» є припиненою за судовим рішенням Господарського суду Віницької області про припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом від 22.12.2015 у справі №902/156/15.
Позивачу ОСОБА_4 судова повістка направлялась на повідомлену ним у позові та в апеляційній скарзі адресу його проживання, однак рекомендоване повідомлення повернулось до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що ОСОБА_1 є ініціатором судового розгляду так як є позивачем та є апелянтом, а отже і ініціатором перегляду судового рішення в апеляційній інстанції.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з'явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності як обов'язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди (частина 2 статті 11 ЦК України).
Статтею статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина перша та друга статті 22 ЦК України).
Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов'язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою.
Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.
При цьому такі витрати мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку з порушенням.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Відшкодування упущеної вигоди є видом цивільно-правової відповідальності,
для застосування якої погрібна наявність усіх елементів складу цивільного
правопорушення, а саме, протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негатовного
результату такої поведінки (збитків). Причинного зв'язку між протиправною
поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Пред'явлення вимоги про відшкодування упущеної вигоди покладає обов'язок на позивача довести, що ця вигода не є абстрактною, а дійсно була б ним отримана в разі належного виконання відповідачем своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержання доходів мають враховуватись заходи, вжиті позивачем для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Як зазначалось вище, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Статтею 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до частини 1 статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частини 1-3 статті 23 ЦК України).
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 року по справі №501/6286/13-ц зобов'язано ПП «Нива В.Ш.» передати йому (позивачу) транспортний засіб - автомобіль марки DAEWOO модель LANOS TF 69Y, 2008 року випуску, біжового кольору, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_1 , типу ТЗ легковий седан, р.н.з. НОМЕР_2 (а.с. 3-5).
У рішенні Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 року по справі №501/6286/13-ц є згадування про постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року по справі №815/5637/13-а, якою задоволено адміністративний позов ПАТ КБ «Правекс Банк» до відділу ДВС Іллічівського міського управління юстиції, частково та зобов'язано відділу ДВС Іллічівського міського управління юстиції звільнити з-під арешту майно: транспортний засіб - автомобіль марки DAEWOO, р.н.з. НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 і перебуває в заставі ПАТ КБ «Правекс Банк».
Вказаний арешт накладено відділом ДВС Іллічівського міського управління юстиції в межах виконавчого провадження ВП №35405064 з примусового виконання вимоги про сплату боргу №Ф202 від 21.02.2013 на користь Управління пенсійного фонду України в м. Іллічівськ Одеської області (а.с. 194-196 т. 1).
Автомобіль марки DAEWOO, р.н.з. НОМЕР_2 державним виконавцем передано на реалізацію на електронні торги, який 16 березня 2015 року реалізовано (а.с. 104-105 т. 1).
Згідно внесених відомостей до ЄРДР, 27 липня 2017 року зареєстровано кримінальне правопорушення за №12017160160000893 щодо невиконання вказаного рішення суду по справі №501/6286/13-ц щодо передачі автомобілю (а.с. 11).
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 24 жовтня 2013 року стягнуто заборгованість з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» у розмірі 65 437,25 грн та судовий збір у розмірі 654,37 грн (а.с. 99 т. 1).
Також, судом досліджено копії матеріалів виконавчого провадження №41920445 з примусового виконання виконавчого листа №501/4311/13-ц, виданого Іллічівським міським судом Одеської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» заборгованості за кредитним договором у розмірі 65 437,25 грн (а.с. 141-251 т. 1).
Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 22 січня 2013 року (справа №3-72гс12) за змістом ст. 1166 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Таким чином необхідною підставою для притягнення особи до відповідальності у вигляді відшкодування збитків є одночасна наявність чотирьох умов: протиправна поведінка, дії або бездіяльність особи, негативний результат такої поведінки (збитки), причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, вина особи.
Разом з тим відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. В спірних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки відповідачів, причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою, вину особи. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою полягає у тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише в результаті неправомірної поведінки відповідача, тому позивач повинен довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи безумовним наслідком такої протиправної поведінки.
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 року по справі №501/6286/13-ц зобов'язано ПП «Нива В.Ш.» передати йому (позивачу) транспортний засіб - автомобіль марки DAEWOO модель LANOS TF 69Y, 2008 року випуску, біжового кольору, шасі (кузов, рама, коляска) № НОМЕР_1 , типу ТЗ легковий седан, р.н.з. НОМЕР_2 (а.с. 3-5).
Згідно мотивуючої частини рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 29 травня 2014 року по справі №501/6286/13-ц вказано, що:
«Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2013 року по справі №815/5637/13-а було задоволено адміністративний позов ПАТ КБ «Правекс-банк» до відділу ДВС Іллічівського міського управління юстиції, ДАІ Київського району м. Одеси (за участю третіх осіб на стороні відповідача - УПФ України в м. Іллічівськ, ПП «Нива В.Ш.», ОСОБА_2 ) частково та зобов'язано відділ ДВС Іллічівського міського управління юстиції звільнити з-під арешту майно, а саме: транспортний засіб Daewoo р.н.з. НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 і перебуває у заставі ПАТ КБ «Правекс-банк» (т. 1, а.с. 9-13).
Із постанови суду на а.с. 9-13 слідує, що 17 березня 2011 року відділом ДВС Іллічівського міського управління юстиції Одеської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за вимогою УПФ України в м. Іллічівськ, що постановою державного виконавця від 18.08.2011 накладено арешт на вищевказаний автомобіль та оголошено його в розшук, а 15.03.2013 державним виконавцем складено акт опису й арешту цього транспортного засобу; що арешт на майно здійснений пізніше ніж внесено обтяження рухомого майна; що звернення стягнення на заставлене майно безпосередньо порушує права заставодержателя.
За актом опису й арешту майна, складеним державним виконавцем 15 березня 2013 року, спірний автомобіль був переданий на відповідальне зберігання представнику ПП «Нива - В.Ш.» ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 62, 68). Відповідно до листа управління ДАІ автомобіль позивача був затриманий і переданий ПП «Нива В.Ш.» 20 червня 2012 року (т. 1, а.с. 59).
Із копії постанови відділу ДВС від 23.01.2014 (т. 1, а.с. 46) слідує, що на підставі постанови Одеського окружного адміністративного суду по справі №815/5637/13-а від 16 вересня 2013 року, яка набрала законної сили 22 жовтня 2013 року, зняті арешт та заборона на відчуження майна, накладені постановою від 18 серпня 2011 року.
За таких обставин відсутні підстави вважати, що відділ ДВС чинить перешкоди в передачі автомобіля позивачу, а тому п. 1 позову на а.с. 4 не підлягає задоволенню.
Сторони визнали, що автомобіль і після 23 січня 2014 року продовжує знаходиться у ПП «Нива В.Ш.».
На підставі ст. ст. 387, 388, 391 ЦК України, позовна вимога, викладена у п. 2 на а.с. 4, є обґрунтованою та підлягає задоволенню. При цьому суд бере до уваги, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.
Відносно п. 3 позову (а.с. 4), то суд не вбачає достатніх підстав для його задоволення, оскільки представником ПП «Нива В.Ш.» був не ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 і йому були надані повноваження представляти ПП «Нива В.Ш.» на строк по 31 березня 2013 року за довіреністю від 07.03.2013 (т. 1, а.с. 62). Відповідно до ст. ст. 237-239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє».
Отже, у суду відсутні підстави вважати, що відповідачі по справі та третя особа чинили перешкоди в передачі автомобіля позивачу. Позивачем не надано суду доказів на обґрунтування що діями відповідачів та третьої особи позивачу заподіяна матеріальна та моральна шкода, не обґрунтовано розмір заявлених вимог, не надано розрахунку вимог.
За результатами електронних торгів, проведених 16 березня 2015 року транспортний засіб DAEWOO, р.н.з. НОМЕР_2 було реалізовано.
Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок, щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Seryavin and Others v. Ukraine, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для задоволення позовних вимог, не знайшли свого підтвердження, оскільки не доведено одночасного наявності чотирьох умов, які б слугували підставою для виникнення у відповідачів солідарного обов'язку відшкодування збитків у розмірі 362 406 грн, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Також, суд доходить до висновку про відмову в задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди, з наступних підстав.
Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається ст. 23 ЦК України.
Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов'язань у випадках, передбачених договором або законом.
Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Cуду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» від 31 березня 1995 року (зі змінами та доповненнями) під моральною шкодою потрібно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явиш. заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Згідно ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом чи/або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відшкодування моральної шкоди - це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загально соціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення.
Право на відшкодування моральної шкоди закріплено і в Конституції України, згідно з якою громадяни мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди: завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім'ї; завданої громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади; завданої безпідставним засудженням громадян; завданої фізичним і юридичним особам актами і діями, які визнані Конституцією Судом неконституційними.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов або підстав відповідальності за заподіяну шкоду.
Виходячи з аналізу у ст. 1167 ЦК України «Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду», зобов'язання з відшкодування моральної шкоди виникає за наявності: моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага; неправомірних рішень, дій чи бездіяльності заподіювана шкоди; причинного зв'язку між неправомірною поведінкою і моральною шкодою; вини заподіювана шкоди.
Як зазначено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести заявник.
Аналізуючи зібрані докази в їх сукупності, у зв'язку із не доведенням позивачем заподіяння йому відповідачами моральної шкоди, її розміру, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є безпідставними не знайшли підтвердження в судовому засіданні, тому не підлягають задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для надання оцінки решті доводів, наведених сторонами по справі в обґрунтування власних правових позицій, оскільки їх дослідження судом у будь-якому випадку не матиме наслідком спростування висновків, до яких суд дійшов по тексту рішення вище щодо суті позовних вимог.
Посилання позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскілки судом помилково не враховано, що позивачем доведено належним чином задання йому матеріальної та моральної шкоди протиправними діями відповідачів, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином наявність у даному випадку складу цивільного правопорушення, а саме, факт спричинення шкоди, її дійсний розмір, протиправність дій заподіюча шкоди - відповідачів, їх вина, причинний зв'язок між протиправною дією відповідачів та негативними наслідками. Отже, законних підстав для притягнення відповідачів до цивільно-правової відповідальності в частині відшкодування майнової шкоди та моральної шкоди, немає.
Так, Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови ВП Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).
«Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри (пункт 60 постанови Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23).
Щодо відшкодування майнової шкоди.
У пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, завдана фізичній особі, майну фізичної особи чи майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
Таким чином, під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіюча шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативним наслідками.
Розглядаючи аналогічні справи, Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі №463/2473/15 (провадження №61-25053св18), у постанові від 30.10.2019 у справі №522/22726/15 (провадження №61-25847св18), зробив правовий висновок про те, що «відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить: наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювача шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача і вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування шкоди слід встановити наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), ступінь її вини у розумінні статті 1193 ЦК України.
При цьому, встановлення прямого причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність є причиною, а збитки, яких зазнала потерпіла особа, - наслідком такої протиправної поведінки.
Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи.
Згідно частини 2 статті 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини».
Проте, судом першої інстанції не встановлено протиправну поведінку заподіювачів шкоди, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювачів і вину відповідачів.
Щодо відшкодування моральної шкоди
Так, у пункті 3 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року (з наступними змінами) Верховний Суд України роз'яснив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно частини 3 статті 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
У пункті 9 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року (з наступними змінами) Верховний Суд України роз'яснив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Верховний Суд у постанові від 20.03.2024 №522/8849/19 (провадження №61-2132св23) зробив наступний висновок: «Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.11.2019 в справі №216/3521/16-ц (провадження №61-28299св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2022 у справі №569/20510/19 (провадження №61-13787св20)).
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18)).
Завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.08.2022 в справі №607/11755/20 (провадження №61-13672св21)).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25.05.2022 в справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини 1, 3 статті 12, частини 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України)».
Тобто по даній справі, стягуючи моральну шкоду, суд першої інстанції повинен був встановити наявність вини відповідачів та вказати що саме стало причиною завдання моральної шкоди позивачу: неправомірні дії, бездіяльність або рішення відповідачів
Позивач ОСОБА_1 не надав жодного доказу навіть в обґрунтування як суми моральної шкоди так і того, в чому саме полягали його фізичні або душевні страждання.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином те, що позивач зазнав втрати немайнового характеру внаслідок моральних страждань та інших негативних явищ, заподіяних йому незаконними діями відповідача.
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, висновок ВП Верховного Суду та Верховного Суду, з'ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, колегія суддів вважає, що за обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, з урахуванням «балансу вірогідностей» позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином наявність правових підстав для притягнення відповідачів до цивільно-правової відповідальності у вигляді майнової шкоди та моральної шкоди. Отже, на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень позивача, його вимога не заслуговує довіри.
За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачами, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачі порушили його права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містять.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційні скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, колегія суддів вважає, що законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції та прийняття постанови, про задоволення позовних вимог немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 24 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 14 липня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда