10 липня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/4439/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Стрижеуса А. М., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Соколова О. М.
від 04 липня 2024 року
у цивільній справі № 757/14335/23-ц Печерського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_2
до ОСОБА_1
про стягнення аліментів на дитину та про стягнення аліментів на дружину до досягнення дитиною трьох років,
У березні 2023 року ОСОБА_2 звернулась в суд із вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі від якого у них є спільна дитина - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після припинення відносин між подружжям дитина фактично проживає з матір'ю. Утримання дитини повністю здійснює мати. Відповідач самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків по матеріальному утриманню своєї дитини, сплачувати аліменти в добровільному порядку відмовляється. У зв'язку з тим, що у позивача відсутня інформація про доходи відповідача та їх рівень остання просила стягнути на її користь аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, з індексацією відповідно до чинного законодавства, починаючи стягнення від дня пред'явлення позову до суду і до досягнення дитиною повноліття.
Крім того, позивач просила суд стягнути на її користь аліменти на утримання дружини (жінки) до досягнення дитиною трьох років в розмірі 1/6 частини з усіх видів заробітку (доходу) але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення від дня пред'явлення позову до суду і до досягнення дитиною трьох років, оскільки позивач поки не може працювати, адже доглядає за немовлям.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 липня 2024 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно з індексацією відповідно до чинного законодавства, починаючи стягнення від 16.03.2023 і до досягнення дитиною повноліття.
Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно з індексацією відповідно до чинного законодавства, починаючи з 16.03.2023 у межах суми платежу за один місяць.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на її утримання в розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення від 16.03.2023 і до досягнення сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 трирічного віку.
Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на її утримання в розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16.03.2023 у межах суми платежу за один місяць.
Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 2 147,20 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, провадження у справі закрити через порушення правил підсудності, з урахуванням того, що обидві сторони проживають за межами України.
Апелянт зазначає, що Печерський районний суд міста Києва розглянув справу про стягнення аліментів, попри наявність доказів того, що як позивач, так і відповідач на момент розгляду справи перебувають за межами України, а саме в Румунії. Він вважає, що суд не передав справу до Верховного Суду для визначення підсудності, як того вимагає ч. 1 ст. 29 ЦПК України, що є грубим порушенням процесуальних норм і підставою для скасування рішення. Апелянт посилається на лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року № 24-754/0/4-13 та ч. 1 ст. 29 ЦПК України, які вказують на визначення підсудності справ за участю громадян України, які проживають за межами України, суддею Верховного Суду.
Крім того, апелянт стверджує, що українські органи опіки не можуть бути залучені до справи, оскільки всі сторони, включаючи дитину, проживають за межами України, що додатково підтверджує необхідність закриття провадження або передачі справи до суду країни постійного проживання дитини відповідно до міжнародного права. Він наголошує, що питання про стягнення аліментів та місце проживання дитини повинні вирішуватися за місцем проживання дитини та батьків у Румунії.
Апелянт вважає, що при визначенні підсудності обов'язково слід врахувати інтереси дитини. Він посилається на ч. 8 ст. 7 Сімейного кодексу України та ст. 3 Конвенції про права дитини, які наголошують на першочерговості забезпечення найкращих інтересів дитини у всіх діях, що її стосуються. Апелянт також згадує ст. 9 Конвенції про права дитини, яка зобов'язує держави забезпечувати, щоб дитина не була розлучена з батьками проти їх волі. Він підкреслює, що найкращі інтереси дитини можуть переважати інтереси батьків, згідно з практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та Верховного Суду.
Апелянт зазначає, що суд проігнорував невирішене питання щодо проживання спільного сина, незважаючи на його численні звернення, порушуючи тим самим українське законодавство та міжнародні принципи. Посилається на практику ЄСПЛ (справи Hoffmann v. Austria, Antoine v. the United Kingdom), яка підкреслює важливість збалансованого розподілу прав на виховання та проживання дитини між батьками та неприпустимість правової невизначеності щодо місця проживання дитини.
Апелянт стверджує, що український суд не мав юрисдикції розглядати справу про стягнення аліментів, оскільки всі сторони, включно з дитиною, постійно проживають за межами України. Він посилається на Гаазьку Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року, яка передбачає юрисдикцію органів держави нового звичайного місця проживання дитини у разі зміни місця проживання. Апелянт також наголошує на неможливості забезпечення належного процесу українським судом, оскільки ефективне вирішення питання про аліменти та місце проживання дитини потребує розгляду справи за місцем фактичного проживання всіх учасників справи.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції проігнорував принцип преюдиційності, оскільки у рішенні про стягнення аліментів не були враховані факти, встановлені у справі про розірвання шлюбу, а саме те, що обидві сторони проживають за межами України. Він стверджує, що суд не надав належної оцінки доказам щодо проживання обох сторін за межами України, що свідчить про упереджений підхід.
Апелянт заявляє, що ухвала про роз'єднання справ від 04 квітня 2023 року та виділення позовних вимог про стягнення аліментів в окреме провадження є незаконною. Він стверджує, що суд не навів конкретних фактів чи обставин, які б обґрунтовували, чому спільний розгляд справ ускладнює процес. Апелянт посилається на п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року, яка дозволяє роз'єднання вимог лише у виняткових випадках, якщо це сприяє кращому і швидшому вирішенню справи.
На його думку, розділення справ призвело до затягування процесу, погіршення захисту прав дитини та порушення прав відповідача на справедливий судовий процес, що суперечить ст. 2 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Він також згадує практику ЄСПЛ (справи Surmeli v. Germany, Frydlender v. France), яка визнає процесуальні затягування без належного обґрунтування порушенням права на справедливий судовий розгляд.
Крім того, апелянт зазначає, що він не отримав копію позовної заяви та всіх додатків до неї в установленому законом порядку, і жоден з учасників процесу, включаючи представника позивача, не з'явився в жодне судове засідання. Рішення було ухвалено лише за копіями поданих документів.
В поданому відзиву на апеляційну скаргу адвокат Даниленко П. О., в інтересах ОСОБА_2 , просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним. Також розгляд справи в суді апеляційної інстанції просив проводити без участі сторони позивача.
Представник позивача зазначає, що ухвала Київського апеляційного суду від 17 лютого 2025 року надала позивачу право подати відзив до 13 березня 2025 року. Однак, супровідний лист про надсилання копії ухвали разом з матеріалами апеляційної скарги датовано 03 квітня 2025 року, відправлення поштою відбулося 08 квітня 2025 року, а фактично отримано представником позивача 18 квітня 2025 року. Тому, фізично не було можливості подати відзив у встановлений судом строк. Просив поновити строк на подання відзиву.
Представник позивача зазначає, що Верховний Суд вже зробив висновки з тотожних аргументів щодо юрисдикції та підсудності у своїй постанові від 07 квітня 2025 року по цивільній справі № 757/10360/23-ц (про розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем).
Матеріали справи свідчать, що позивачка неодноразово покидала та поверталася на територію України, має відкриту візу в'їзду до Канади, що не свідчить про її постійне проживання за кордоном і не може бути підставою для обмеження її в праві звернутися до суду з позовом про розірвання шлюбу в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 28 ЦПК України.
Представник позивача підкреслює, що у справі, рішення по якій оскаржується, відповідач неодноразово зазначав свою адресу: АДРЕСА_1 , що, на його думку, свідчить про відсутність порушень правил підсудності. Таким чином, Печерським районним судом міста Києва ухвалено законне, справедливе, обґрунтоване рішення.
Колегія суддів вважає, що причини пропуску строку для подання відзиву є поважними, об'єктивно не залежали від позивача та його представника, й з метою забезпечення рівності прав учасників судового провадження, колегія вважає за необхідне поновити строк на подання відзиву.
В судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Представник позивача у відзиві просив розглядати справу за його відсутності.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно ст. 27 цієї Конвенції, держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно ст. 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину, до досягнення нею повноліття.
Згідно ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
За ч. 1 ст. 184 СК України суд за заявою одержувача визначає стягнення аліментів у твердій грошовій сумі.
Статтею 182 СК України, встановлено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до частин першої-другої статті 27 вказаної Конвенції держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвідку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Згідно до частини другої статті 91 СК України жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають право на утримання у разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно до частин другої-четвертої статті 84 та статей 86 і 88 цього Кодексу.
Відповідно до частин 2 та 4 статті 84 СК України дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Право на утримання дружини, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.
Згідно частини першої статті 80 СК України, аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі.
Таким чином, сімейним законодавством передбачено право дружини-матері на утримання батьком до досягнення дитиною трирічного віку незалежно від того, чи вона працює та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Подання суду доказів того, що дружина, з якою проживає дитина, потребує матеріальної допомоги, не є обов'язковим, оскільки право на аліменти належить дружині-матері незалежно від цієї обставини.
Як вбачається за матеріалів справи, що у березні 2023 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на дитину та стягнення аліментів на дружину до досягнення дитиною трьох років.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення аліментів на дитину та стягнення аліментів на дружину до досягнення дитиною трьох років, виділено в окреме провадження.
Судом встановлено, що 27 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції у Київській області, зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис № 304.
Відповідно до копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого 24 липня 2020 року Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 91, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розірвано.
В подальшому, 17 грудня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис № 3218.
Від даного шлюбу сторони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 22 березня 2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), відповідний актовий запис № 484.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 листопада 2023 року розірвано, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що укладений та зареєстрований 17 грудня 2021 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис № 3218.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2024 року рішення суду залишено без змін.
Звертаючись до суду позивач вказувала на те, що відповідач, будучи батьком дитини, матеріальну допомогу на її утримання не надає, тим самим не виконує свого батьківського обов'язку щодо утримання дитини.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що матеріалами справи встановлено наявність спільної малолітньої дитини у сторін - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який проживає з матір'ю, ОСОБА_2 . Суд встановив, що відповідач, ОСОБА_1 , не надає матеріальну допомогу на утримання дитини, чим не виконує батьківських обов'язків. На підставі статей 180, 181 Сімейного кодексу України та Конвенції про права дитини, суд дійшов висновку, що батьки зобов'язані утримувати свою дитину до повноліття. Оскільки позивачка не має інформації про доходи відповідача, суд, керуючись ч. 5 ст. 183 СК України, присудив стягнути аліменти на дитину у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 16.03.2023 року. Щодо аліментів на утримання дружини, суд врахував, що дитина проживає з позивачкою, і відповідно до ч. 2 ст. 84 СК України, дружина має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною трьох років, незалежно від її працевлаштування та матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу. Оскільки відповідач є працездатним і не надав доказів, що на його утриманні є інші особи, суд дійшов висновку, що він може надавати матеріальну допомогу позивачці, і задовольнив вимогу про стягнення аліментів на утримання дружини у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 16.03.2023 і до досягнення дитиною трирічного віку.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Апелянт, ОСОБА_1 , не оспорює безпосередньо обставини, які суд першої інстанції вважав встановленими щодо суті позову про стягнення аліментів, а саме: наявність спільної дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , факт проживання дитини з матір'ю, ненадання відповідачем матеріальної допомоги на утримання дитини, працездатність відповідача, та відсутність даних про інших осіб на його утриманні. Апелянт оспорює не обставини, які встановлені судом по суті спору й мають значення для вирішення спору про стягнення аліментів, а правомірність самого судового процесу та юрисдикції українського суду. Таким чином, аргументи апеляційної скарги стосуються виключно юрисдикції та процесуальних порушень. Основними обставинами, які апелянт оспорює, є належність юрисдикції національному суду.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У справі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, Верховний Суд у постанові від 07.04.2025 зазначив, що не вбачає порушень судом першої інстанції норм процесуального права щодо підсудності спору, зокрема статті 29 ЦПК України, оскільки позивачка і відповідач є громадянами України, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що обидві сторони (і позивач, і відповідач) проживають за межами України. Відповідного клопотання позивачкою або відповідачем заявлено не було.
Частинами першою та другою статті 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України)
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Аналіз вказаних норм права свідчить про те, що право на звернення до суду гарантовано, доступ до суду має бути забезпечено.
Верховний Суд в постановах від 22 грудня 2021 року в справі № 591/4922/21 (провадження № 61-16576св21), від 11 вересня 2024 року в справі № 757/68189/21-ц (провадження № 61-5209св24) зазначив, що одне з найважливіших процесуальних питань, яке має вирішити суд під час відкриття провадження у справі, - це питання про підсудність справи цьому суду і вказане має велике значення, оскільки означає дотримання судами положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Крім того, частиною першою статті 8 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом. Обов'язком суду є забезпечення особі права на звернення до суду.
Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відхиляючи доводи скарги щодо порушення юрисдикції у даній справі, колегія звертає увагу на те, що за наявності у особи зареєстрованого місця проживання в Україні, відсутні підстави для тверджень, що особа виїхала за межі України на постійне проживання, що обумовлено визначеною Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» процедурою оформлення документів для виїзду на постійне проживання.
З огляду на збереження обома сторонами місця постійного проживання в Україні, доводи апеляційної скарги про проживання в Румунії на постійній основі є безпідставними.
Доводи апелянта про те, що українські органи опіки не можуть бути залучені до справи, оскільки всі сторони, включаючи дитину, проживають за межами України, що додатково підтверджує необхідність закриття провадження або передачі справи до суду країни постійного проживання дитини відповідно до міжнародного права, також є безпідставними. Дана справа стосується стягнення аліментів, де визначальним є обов'язок батьків утримувати дитину й участь органів опіки у розгляді таких спорів не має процесуальної доцільності, на відміну від спорів про визначення місця проживання дитини чи визначення способу участі одного із батьків у вихованні.
Доводи апелянта про ігнорування принципу преюдиційності, оскільки у рішенні про стягнення аліментів не були враховані факти, встановлені у справі про розірвання шлюбу, щодо проживання обох сторін за межами України, відхиляються, адже як зазначено вище, твердження про постійне проживання сторін за межами України є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про незаконність ухвали Печерського районного суду м. Києва від 04 квітня 2023 року, якою позовні вимоги про стягнення аліментів були виділені в окреме провадження, колегією суддів відхиляються, адже з огляду на характер спірних правовідносин про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, таке рішення було цілком обґрунтовано процесуальною доцільністю та мало на меті уникнення ускладнень при вирішенні справи. Доводи щодо затягування таким чином процесу є безпідставними, оскільки для його пришвидшення саме відповідач мав можливість вчинити відповідні процесуальні дії, зокрема подати заяву про визнання позову.
Колегія суддів звертає увагу, що саме відповідач, подав апеляційну скаргу , що ґрунтується на аналогічних, вже відхилених Верховним Судом, аргументах щодо порушення правил підсудності та юрисдикції. Це свідчить про використання відповідачем процесуальних механізмів з метою затягування виконання судових рішень, незважаючи на вже сформовану правову позицію вищої судової інстанції щодо аналогічних обставин між тими ж сторонами.
Доводи апелянта про те, що суд не вирішив питання щодо місця проживання спільного сина, незважаючи на його численні звернення, колегія суддів відхиляє, адже предметом спору у цій справі є вимога про стягнення аліментів на дитину, і презюмується, що право на такий позов має той із батьків, з яким дитина проживає. Відповідачем у процесуальний спосіб не доведено відсутності правових підстав для задоволення позову. Відповідач у апеляційній скарзі не оспорює як факту проживання дитини із матір'ю, так і того, що він нехтував обов'язком як утримання дитини так і її матері.
Решта доводів апеляційної скарги не є суттєвими й не стосуються висновків суду щодо вирішення спору по суті.
Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними. Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Суд правильно встановив фактичні обставини справи, що стосуються обов'язку батьків щодо утримання дитини, та належним чином застосував положення Сімейного кодексу України та міжнародних конвенцій. Доводи апелянта зосереджені на процесуальних питаннях та юрисдикції, проте не містять аргументів, які б спростовували висновки суду по суті позовних вимог про стягнення аліментів. Відсутність постійного проживання сторін за кордоном не доведено, а процесуальні дії суду щодо виділення позовних вимог та розгляду справи за відсутності сторін були вчинені відповідно до вимог ЦПК України.
Щодо клопотання про постановлення окремої ухвали і визнання зловживання процесуальними правами позивачкою та її представником.
Відповідно до частин першої, десятої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року в справі № 761 /32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що під час вирішення питання про постановлення окремої ухвали суд має керуватися тим, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року в справі № 800/500/16 (провадження № 11-115бзаі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
У суду є право, коли він встановив порушення закону, постановити окрему ухвалу. Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала (див. пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року в справі № 990/131/22 (провадження № 11-137заі23).
Неприпустимість зловживання процесуальними правами передбачена в статті 44 ЦПК України, відповідно до якої учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об'єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
У межах обставин цієї справи судом апеляційної інстанції не встановлено таких порушень закону, які б зумовлювали постановлення окремої ухвали або визнання зловживанням позивачки або її представника процесуальними правами, тому в задоволенні відповідного клопотання відповідача слід відмовити.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали, визнання зловживання процесуальними правами відмовити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 15 липня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
А. М. Стрижеус
В. В. Саліхов