про залишення позовної заяви без руху
16 липня 2025 року м. ДніпроСправа № 360/1415/25
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Чернявська Т.І., перевіривши матеріали за позовною заявою ОСОБА_1 , поданою в його інтересах адвокатом Єрьоміною Вікторією Анатоліївною, до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
11 липня 2025 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла сформована 11 липня 2025 року в підсистемі (модулі) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач), подана в його інтересах адвокатом Єрьоміною Вікторією Анатоліївною (далі - представник позивача), до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач), в якій представник позивача просить:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 в період з 29 січня 2020 року по 27 квітня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 1 січня 2020 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 1 січня 2021 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 1 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 1 січня 2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 27 квітня 2023 року, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 1 січня 2020 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 1 січня 2021 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» станом на 1 січня 2022 року, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 1 січня 2023 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.
За приписами пунктів 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Розглянувши матеріали позовної заяви, суддя дійшов висновку, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 КАС України, у зв'язку з чим вона має бути залишена без руху з таких підстав.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Частиною шостою статті 161 КАС України регламентовано, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску (частина шоста статті 161 КАС України).
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.
Так, до 19 липня 2022 року частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, було встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом із цим, частиною другою цієї статті до 19 липня 2022 року було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, до 19 липня 2022 року право на заробітну плату не обмежувалось будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з вимогами статті 2 Закону України «Про оплату праці» в структуру заробітної плати входять:
Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків. Під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
В аспекті спірних правовідносин поняття «грошове забезпечення» і «заробітна плата», які використано у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними, а тому спір щодо виплати грошового забезпечення охоплювався застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці» та, відповідно, до 19 липня 2022 року звернення до суду з позовними вимогами щодо заробітної плати (грошового забезпечення) не обмежувалось будь-яким строком.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з пунктами другим-третім статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (абзаци перший, другий пункту 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ).
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704) установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Позивач у цій справі звернувся до суду за захистом свого права на належне грошове забезпечення (оплату праці). Позивачем не оскаржуються умови проходження публічної служби або звільнення з неї. Отже, застосуванню до спірних правовідносин стосовно строків звернення до суду підлягають положення КЗпП України, а не КАС України.
Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Також Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни до статті 116 КЗпП України.
Статтею 116 КЗпП України у редакції, яка діє з 19 липня 2022 року, передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Отже, починаючи з 19 липня 2022 року обмежено строк звернення до суду з позовами про вирішення трудових спорів щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби та щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні. З 19 липня 2022 року у спорах щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби такий строк становить три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а у спорах щодо виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, такий строк становить три місяці з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 травня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Єдиний виняток з цього правила, закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України (Рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп) також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України також надав роз'яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами; конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».
На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у часі, доцільно зробити висновок, що суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.
З огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд зауважує про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України (в редакції Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності (тобто на ті відносини, які виникли починаючи з 19 липня 2022 року).
Правову позицію про те, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, а після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частина перша статті 233 КЗпП України), висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 та Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.
Суд зазначає, що означений спір є трудовим спором щодо виплати заробітної плати (грошового забезпечення) під час проходження публічної служби з огляду на таке.
Учасниками у цій справі є: позивач - ОСОБА_1 та відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до витягу з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (по стройовій частині) від 27 квітня 2023 року № 43 старшого солдата ОСОБА_1 , оператора відділення обліку мобілізаційної роботи ІНФОРМАЦІЯ_3 , призначеного наказом Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_4 » (по особовому складу) від 21 квітня 2023 року № 110-РС на посаду гранатометника відділення охорони взводу охорони роти охорони НОМЕР_1 окремого батальйону та обслуговування, наказано вважати таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця проходження військової служби у АДРЕСА_1 , із виключенням зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_3 з 27 квітня 2023 року.
Отже, з 27 квітня 2023 року позивач не був звільнений з військової служби зі ІНФОРМАЦІЯ_3 , а був виключений зі списків особового складу для проходження служби у іншій військовій частині.
Таким чином у ІНФОРМАЦІЯ_1 - відповідача у цій справі під час виключення позивача зі списків особового складу частини не виникло обов'язку вручати позивачу письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, оскільки звільнення з військової служби з 27 квітня 2023 року не відбулося.
Оскільки позивач наразі проходить військову службу та спірним періодом є період з 29 січня 2020 року по 27 квітня 2023 року, то до спірних правовідносин мають бути застосовані норми частин першої, другої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, та норми частини першої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року.
Суд зазначає, що строк звернення до суду з позовними вимогами щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення під час проходження військової служби за період з 29 січня 2020 року по 18 липня 2022 року позивачем не пропущений.
Разом з цим, до спірних правовідносин щодо перерахунку та виплати грошового забезпечення під час проходження військової служби за період з 19 липня 2022 року по 27 квітня 2023 року застосовується строк звернення до суду, встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України - три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2», в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 30 червня 2023 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061), від 20 травня 2020 р. № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020 р. № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (Офіційний вісник України, 2020 р., № 63, ст. 2029).
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, перебіг строку для звернення суду з позовними вимогами за період з 19 липня 2022 року по 20 травня 2023 року розпочався у позивача 1 липня 2023 року та закінчився 2 жовтня 2023 року (з урахуванням вихідних днів).
До суду з цією позовною заявою позивач звернувся через свого представника 11 липня 2025 року, тобто через 1 рік та 9 місяців.
До позовної заяви представником позивача додано заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій представник позивача цитує норми КАС України, КЗпП України та постанови Верховного Суду.
Разом з цим, жодних причин щодо неможливості позивача своєчасно звернутися до суду представником позивача не наведено, як і не надано доказів поважності причин пропуску строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України - три місяці з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
З урахуванням викладеного, підстави, зазначені представником позивача для поновлення позивачу строку звернення до адміністративного суду з цим позовом, визнаються судом неповажними.
У постанові від 20 червня 2024 року у справі № 420/29265/23 Верховний Суд зазначив, що процесуальне законодавство встановлює певний порядок дій суду при виявленні недоліків позовної заяви. Як у випадку невиконання вимог статті 160 КАС щодо форми та змісту позову, так і вимог щодо дотримання строку подання позову, зокрема, відсутності відповідного клопотання чи визнання вказаних у ньому підстав неповажними, - позовна заява залишається без руху.
Залишення позовної заяви без руху - це процесуальна дія, яка застосовується судом з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання. При цьому, в ухвалі про залишення позовної заяви без руху суд повинен чітко зазначити недоліки такої заяви та встановити спосіб і строк їх усунення.
У разі подання позивачем клопотання про поновлення строку, суд повинен надати йому оцінку та вирішити шляхом визнання/невизнання причин пропуску такого строку поважними/неповажними.
Мотивувальна частина судового рішення має відповідати його резолютивній частині для уникнення перешкод для належного виконання учасником справи рішення суду та забезпечення його зрозумілості для тих осіб, що будуть здійснювати його виконання.
Відповідно до частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Отже, згідно з частиною першою статті 123 КАС України позивач має право подати суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду в частині позовних вимог про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії за період з 19 липня 2022 року по 27 квітня 2023 року, в якій вказати інші підстави для поновлення пропущеного строку.
Відповідно до частини першої статті 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Керуючись статтями 122, 123, 160, 161, 169, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
Визнати неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду з позовом, зазначені адвокатом Єрьоміною Вікторією Анатоліївною у заяві про поновлення строку, що додана до позовної заяви від 11 липня 2025 року б/н.
Залишити без руху позовну заяву ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Єрьоміною Вікторією Анатоліївною, до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Запропонувати позивачу (представнику позивача) протягом 10-ти (десяти) календарних днів з дати отримання цієї ухвали усунути недоліки позовної заяви та надати суду через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» заяву про поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії за період з 19 липня 2022 року по 27 квітня 2023 року з обґрунтуванням та документальним підтвердженням наявності інших поважних причин пропуску строку звернення до суду.
Якщо недоліки позовної заяви не будуть усунуті у строк, встановлений судом, позовна заява в частині позовних вимог про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії за період з 19 липня 2022 року по 27 квітня 2023 року буде повернута позивачеві та вважатиметься неподаною.
Копію ухвали надіслати позивачу та представнику позивача до електронних кабінетів за допомогою підсистеми (модуля) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд».
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду не підлягає. Заперечення на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
СуддяТ.І. Чернявська