Номер провадження: 22-ц/813/5386/25
Справа № 947/6885/24
Головуючий у першій інстанції Науменко А. В.
Доповідач Сегеда С. М.
08.07.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Драгомерецького М.М.,
за участю:
секретаря Чеботар А.Г.,
представника ОСОБА_1 - адвоката Чижикова О.П.,
представника ОСОБА_2 - адвоката Ратушного А.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чижикова Олега Павловича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2025 року, повний текст якого складено 31 березня 2025 року та ухваленого під головуванням судді Науменка А.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління - служба у справах дітей адміністрації Новокодацького району Дніпропетровської міської ради про визначення місця проживання дитини, за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей із матір'ю,
встановив:
26.02.2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Управління - служба у справах дітей адміністрації Новокодацького району Дніпропетровської міської ради про визначення місця проживання дитини.
Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що після розірвання шлюбу, яке підтверджено рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.04.2023 року, відповідачка односторонньо здійснила зміну місця проживання неповнолітніх дітей без згоди батька. За вимогами ч. 1 ст. 160 та ч. 1 ст. 162 СК України переведення місця проживання дітей, які ще не досягли 10 років, можливе лише за взаємною згодою батьків. В даному випадку дії відповідачки, які проводяться без законної згоди та оформлення належним чином на думку позивача є протиправними і суперечать як нормам сімейного законодавства, так і положенням ст. 29 ЦК України, що визначає місце проживання дитини як місце проживання її батьків або опікуна.
Крім того, позивач зазначав, що умови утримання та виховання дітей у нього є значно сприятливішими: він забезпечує належно облаштоване житлове приміщення, розвинену інфраструктуру, співпрацю з навчальними та виховними закладами, а також підтримку інших родичів.
З огляду на викладене, позивач просив суд встановити попереднє місце проживання дітей з позивачем, тобто з ним, що буде відповідати найкращим інтересам дітей і гарантує дотримання законних прав батька як одного з їхніх вихователів.
В свою чергу, 10.05.2024 року відповідач ОСОБА_2 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дітей із матір'ю, тобто з нею.
В обґрунтування позову позивач за зустрічним позовом вказувала, що з моменту народження дітей, за згодою батьків, місцем їх проживання була квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить родині ОСОБА_2 , за її реєстрацією, матері, що підтверджується відповідними довідками від 17.10.2023 року (т.1, а.с.).
За даними довідок від 14.01.2019 року і 29.04.2020 року, дитина ОСОБА_3 та дитина ОСОБА_4 зареєстровані саме за цією адресою, що свідчить про належну домовленість щодо місця проживання дітей з їх народження.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25.04.2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано, проте судом місце проживання дітей не визначалося, і вони залишилися проживати з матір'ю, що відповідає чинним правовим нормам.
Оскільки діти не досягають десятирічного віку, місцем їх проживання є фактичне місце перебування, тобто з матір'ю - ОСОБА_2 . Догляд та виховання дітей з народження здійснюються ОСОБА_2 , що підтверджується свідками, а умови проживання, зокрема належна оренда житлового приміщення, створені для забезпечення безпечних і стабільних умов для розвитку дітей.
Крім того, під час повномасштабного вторгнення 26.02.2022 року з міркувань безпеки ОСОБА_2 разом із дітьми тимчасово виїхала за кордон, однак була змушена повернутися через хворобу свого батька.
За цей період, а також після повернення, ОСОБА_1 не надавав допомоги дітям, фінансово не підтримував їх, що підтверджується перепискою, а також примусовим стягненням аліментів, що спростовує його твердження про активну участь у забезпеченні сімейного добробуту.
Таким чином, не лише фактично, а й за результатами судових постанов, дітей з народження зареєстровано за місцем проживання їх матері, що є оптимальним варіантом з точки зору забезпечення їхніх прав та інтересів, враховуючи умови догляду, виховання, освіти й медичного обслуговування.
Враховуючи викладене, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 наполягала на збереженні статусу місця проживання дітей за адресою, де вони фактично перебувають з матір'ю, оскільки саме там забезпечуються всі необхідні умови відповідно до найкращих інтересів дітей.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19.03.2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 було задоволено.
Визначено місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з їх матір'ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 (т.1, а.с.221-226).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Чижиков О.П. ставить питання про скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19.03.2025 року, ухвалення нового судового рішення, яким первісний позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.1-8).
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Ратушний А.І. просить оскаржуване рішення залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (т.2, а.с.33-49).
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що первісний позивач не надав суду доказів обґрунтованості своїх позовних вимог, а також не навів обставин, на які він посилався, як на підставу для задоволення позову,не надав суду переконливих доказів того, що одностороння зміна місця проживання дітей в умовах війни, здійснена первісною відповідачкою, суперечить інтересам дітей.
В той час, суд зазначив, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 надала суду достатньо переконливі докази того, що малолітні діти сторін мають проживати саме з нею.
З таким висновком суду першої інстанції повністю погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.
Вирішуючи даний спір, суд зазначив, що відповідно до ч. 1 ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. У відповідності до ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
За змістом ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини - її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками.
Із матеріалів справи вбачається, що місцем реєстрації матері, ОСОБА_2 , є квартира за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відміткою у паспорті відповідачки. Місцем проживання і реєстрації дітей сторін також було здійснено за цією адресою.
Після початку повномасштабного вторгнення, 26.02.2022 року, з метою забезпечення безпеки дітей, позивач зі зустрічним позовом і мати малолітніх дітей ОСОБА_2 тимчасово виїжджала за кордон, де з дітьми перебувала до 01.06.2022 року (т.1, а.с.84-86).
На даний час ОСОБА_2 з дітьми проживають за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договорами оренди житлового приміщення від 26.02.2024 року, та від 02 січня 2025 року, актом обстеження житлово-побутових умов від 27.03.2024 року, а також не заперечується сторонами у справі та їх представниками (т.1, а.с.93-95, 96, т.2, а.с.41-42).
Із матеріалів справи також вбачається, що у вищезазначеному приміщенні створено умови для проживання дітей, а також підтверджено, що діти відвідують денний робочий центр «Жемчужинка» та проходять заняття з розвитку мовлення згідно з відповідними документами. Для надання первинної медичної допомоги дітям з матері укладено декларації з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №6» від 22.01.2024 року (т.1, а.с.99, 102).
Також вбачається, що ОСОБА_2 не перебуває на психіатричному та наркологічному обліку і не вживає спиртні напої та наркотичні речовини, а також працює у службі таксі з наявністю самостійного доходу, що засвідчується даними застосунку служби таксі BOLT.
Матеріали справи також свідчать про те, що з первісного позивача ОСОБА_1 здійснюється примусове стягнення аліментів, що підтверджується судовим наказом №522/5962/23 від 29.03.2023 року та виконавчим провадженням ВП НОМЕР_1 (т.1, а.с.109, 105-106).
Крім того, висновком органу опіки та піклування 20.11.2024 року № 3/9-184 вирішено вважати доцільним в інтересах дітей визначити місце проживання малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 разом з матір'ю ОСОБА_7 (т.1, а.с.166-168, 170-172).
Суд також обгрунтовано зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Тобто сімейне законодавство України виходить із того, що у тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків. Питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватись не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все, з урахуванням прав та законних інтересів дитини.
Відповідно до ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У п. 1 ст. 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Таким чином, із системного тлумачення ч. 1 ст. 3, ст. 9 Конвенції, ч. ч. 2 і 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», ст.161 СК України випливає, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.
У постанові Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 377/128/18 зазначено, що тлумачення ч.1 ст. 161 СК України свідчить про те, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово акцентував, що при визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Таким чином, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Із матеріалів справи вбачається, що проживання малолітніх дітей сторін: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з їх матір'ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , буде відповідати найкращим інтересам вищевказаних дітей, які мають особисту прив'язаність до своєї матері - ОСОБА_2 , повністюадаптуються за новим місцем її і свого проживання.
Доводи заявника апеляційної скарги про те, що за місцем їх колишнього проживання в м. Одесі будуть більш сприятливіші умови утримання та виховання дітей, які він може їм забезпечити, є безпідставними, враховуючи, що шлюб між батьками дітей розірваний і первісний позивач ОСОБА_1 є військовослужбовцем ВСУ (т.1, а.с.).
Зазначені обставини свідчать про те, що неповнолітні діти можуть взагалі на деякий час
залишитись без батьківського піклування і виховання і цим будуть займатись їх дідусі і бабусі, що буде протирічити вимогам вищевказаної Конвенції про права дитини.
Тобто, первісним позивачем ОСОБА_1 не було доведено, що зміна місця проживання малолітніх дітей негативно вплинула на їх розвиток чи позбавила їх стабільного та безпечного середовища, враховуючи, що військовий стан оголошений на всій території України.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявники апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційних скарг.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд,
ухвалив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чижикова Олега Павловича залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 16.07.2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
М.М. Драгомерецький