Справа № 289/1416/24
Номер провадження 2/289/56/25
08.07.2025 м. Радомишль
Радомишльський районний суд Житомирської області в складі:
головуючого судді - Кириленка О.О.,
за участю секретаря судового засідання - Науменко І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визнання права особистої приватної власності,
Позивач звернувся до суду із позовом в якому просить: розірвати шлюб укладений між сторонами; визнати особистою приватною власністю позивача житловий будинок розташований по АДРЕСА_1 , будівлю кафе-бару по АДРЕСА_2 , земельну ділянку, площею 0,0319 га, з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, з кадастровим номером 1825010100:06:002:0178, а також транспортний засіб марки «MITSUBISHI», модель ASX 1,6 MT INVITE, державний номерний знак НОМЕР_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 30.09.2006 між сторонами у справі було зареєстровано шлюб. Від шлюбу у подружжя є неповнолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач зазначає, що відповідач проживає за межами України та шлюбні відносини між сторонами фактично припинені. Зазначив, що до укладення шлюбу ним за особисті кошти було придбано житловий будинок (кафе-бар) по АДРЕСА_2 , а також земельну ділянку за цією ж адресою і житловий будинок по АДРЕСА_1 . Окрім того, позивач посилається на те, що вищевказаний транспортний засіб був придбаний виключно за обігові кошти від підприємницької діяльності як ФОП ОСОБА_1 . Позивач вказує, що житловий будинок розташований по АДРЕСА_1 він придбав за особисті кошти отримані від відчуження квартири АДРЕСА_3 .
Ухвалою судді від 08.07.2024 справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження (а.с. 82).
В судовому засіданні позивач заявлені позовні вимоги підтримав та пояснив суду, що між ним та відповідачем наявний спір відносно майна набутого в період шлюбу та остання не бажає в нотаріальному порядку укласти договір про поділ такого майна.
Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та пояснив суду, що після повномасштабного вторгнення Російської Федерації відповідач виїхала за межі України, де в неї народилася дитина від іншого чоловіка, а майно набуте у шлюбі сторонами було придбано за особисті кошти позивача, наявний спір відносно вказаного майна та відповідач не бажає в нотаріальному порядку укласти договір про поділ такого майна.
Відповідач в судове засідання не з'явилась, однак надіслала до суду заяву, в якій просить проводити розгляд справи без її участі, позовні вимоги визнає.
Заслухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Судом встановлено, що сторони перебувають в шлюбі з 30.09.2006, що підтверджується відповідною копією свідоцтва (а.с. 15). Шлюбних стосунків не підтримують, спільного господарства не ведуть.
Таким чином, судом встановлено, що між сторонами діють сімейні правовідносини.
Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду (ч. 2 ст. 104 СК України; ч. 3 ст. 105 СК України; ч. 1 ст. 110 СК України).
У відповідності до ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Згідно ст. 51 Конституції України та ст. 24 Сімейного Кодексу України шлюб ґрунтується на вільній згоді дружини і чоловіка, примушування до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
За приписами ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права чоловіка, дружини на свободу та особисту недоторканість.
Отже, наявність того факту, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, є підставою для задоволення позовних вимог в цій частині.
Що стосується позовної вимоги про визнання майна особистою приватною власністю позивача, суд зазначає наступне.
За договором купівлі-продажу, посвідченого 19.11.2005 Бойком В.М., приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області та зареєстрованого в реєстрі за №1771, позивач ОСОБА_1 придбав цілий житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, що по АДРЕСА_2 . Загальна площа вказаного будинку - 60,0 м2, а житлова - 39,5 м2 (а.с. 16, 17, 18).
Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯГ №780395 від 17.04.2008 позивачу належить земельна ділянка, площею 0,0319 га, яка розташована за вищезазначеною адресою. Вказаний державний акт виданий на підставі рішення 2 сесії 5 скликання від 30.05.2006 №29 (а.с. 29-30).
З 05.06.2008 позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець (а.с. 45, 46, 47, 48, 49, 50-51, 52).
26.12.2013 на ім'я позивача видано свідоцтво про право власності на будівлю кафе-бару загальною площею 180,6 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 19, 20).
12.04.2016 позивач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу передав у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_4 . За умовами цього договору продаж квартири вчинено за згодою дружини продавця, ОСОБА_2 . За домовленістю сторін ціна відчужуваної квартири встановлена у розмірі 94844 грн (а.с. 32-35).
Окрім того, 13.07.2016 позивач придбав зі згоди своєї дружини ОСОБА_2 цілий житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 (а.с. 36-37).
Судом також встановлено, що згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 22.03.2011 ОСОБА_1 є власником транспортного засобу марки «MITSUBISHI», марки «ASX 1,6 MY INVITE» (а.с. 28).
Частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Конструкція норми статті 60 Сімейного кодексу України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 зазначено, що вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час його придбання.
Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.
Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Основним завданням суду при вирішенні спорів про поділ майна подружжя є вирішення конфлікту між подружжям, тобто здійснення судом своєї базової функції - ухвалення обов'язково рішення, яке безпосередньо припиняє спір, а не виводить його на новий рівень для сторін, які в будь-якому випадку не можуть між собою домовитися.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі №209/3085/20, вказано, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчиненні узгоджених дій для вичерпання конфлікту. Крім того, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникла необхідність повторного звернення до суду. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту ( постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц).
Однак, суд звертає увагу, що між сторонами не вбачається спору і відповідач формально визнала позов, а відтак права позивача не оспорені відповідачем. Крім того, сторонами не було надано суду переліку усього спільно набутого у шлюбі майна.
Отже, із досліджених обставин справи судом встановлено, що фактично між сторонами відсутній спір з приводу розподілу майна між подружжям.
З матеріалів справи судом встановлено, що позивач до укладення шлюбу придбав житловий будинок по АДРЕСА_2 та в подальшому в період шлюбу було здійснено істотні його поліпшення, оскільки внаслідок проведеної реконструкції площа домоволодіння збільшилась з 60 кв.м до 180,6 кв.м, тому вказаний об'єкт з урахуванням ч. 1 ст. 62 СК України є спільною сумісною власністю сторін, що позивачем в судовому засіданні не спростовано.
Внесення позивачем власних коштів для проведення вказаної реконструкції в суді не доведено.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позивачем не було доведено те, що збільшення вартості нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 , відбулося саме за рахунок його власних коштів чи власних трудових затрат.
Зважаючи на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року у цивільній справі № 318/1863/17, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.
У той же час використання майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, одним із подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна (постанова Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15).
Доводи позивача відносно придбання спірного житлового будинку по АДРЕСА_1 за кошти отримані ним від продажу квартири, суд оцінює критично, оскільки така сума не відповідає визначеній сторонами ціні договору купівлі-продажу як істотної умови договору, відповідно до якої продаж квартири вчинено за 94844 грн., а будинок придбано за 148328 грн. До того ж, зі змісту договорів купівлі-продажу квартири від 12.04.2016 та купівлі-продажу житлового будинку від 13.07.2016 вбачається, що продаж і придбання нерухомості здійснювалося зі згоди дружини ОСОБА_2 , тобто відповідача, що свідчить про те, що вони укладалися в інтересах сім'ї сторін.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18 (провадження №61-13953св19), зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
20.03.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №712/3590/22, провадження №61-14297св23, зазначив, що згода дружини, чоловіка на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, а також наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя; у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 № 523/14489/15-ц порядок поділу доходу від здійснення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем між подружжям здійснюється відповідно до вимог ст. 70 СК України.
Водночас суд зазначає, що доводи позивача відносно того, що доходи отримані ним від підприємницької діяльності є його особистою приватною власністю не заслуговують на увагу та є неспроможними, оскільки не узгоджуються з нормами сімейного законодавства.
Суд, оцінивши зібрані по справі докази, дійшов висновку про те, що між сторонами відсутній спір з приводу вищевказаного майна, а позивачем не спростовано належними та допустимими доказами презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на це майно, тому позов ОСОБА_1 в частині визнання права особистої приватної власності задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 60, 62, 70, 112 СК України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 259, 264-268 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 ) про розірвання шлюбу та визнання особистої приватної власності - задовольнити частково.
Розірвати шлюб, укладений між громадянами України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований 30.09.2006 Радомишльським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Житомирському районі Житомирської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис №109.
В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено сторонами до Житомирського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повний текст рішення складено 16.07.2025.
Суддя Олег КИРИЛЕНКО