25 червня 2025 року
місто Київ
справа № 607/15144/20
провадження № 14-29цс25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Погрібного С. О.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Ємця А. А., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
вирішуючи питання стосовно звернення до Європейського суду з прав людини щодо надання консультативного висновку
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням
за касаційною скаргою Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, постановлене суддею Грицай К. М., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Корніюк А. П., П'єнти І. В., Талалай О. І.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Вступ
1. Спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування колишньою монахинею приміщенням (келією), яке належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», УГКЦ відповідно).
2. Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду задля вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм (канонічного права чи національного права), якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і відповідно щодо визначення суду (національного чи церковного), який має вирішувати це питання.
3. Тож у справі, що переглядається, перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання визначення юрисдикції суду у спорі з релігійним компонентом.
Стислий виклад позиції позивача
4. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» у вересні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому, уточнивши позовні вимоги, просила визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Стислий виклад позиції позивачки за зустрічним позовом
5. ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», у якому з урахуванням уточнень просила зобов'язати РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі літерою «А» за № 30, розташованим на першому поверсі будинку АДРЕСА_1 , шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення.
6. Позивачка за зустрічним позовом обґрунтовувала його тим, що з 01 червня 2011 року вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці проживала разом з іншими членами цього чернечого інституту
в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у якому була зареєстрована та набула право користування ним.
7. ОСОБА_1 05 травня 2017 року вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею - сестрою ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та через незаконні дії владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталася до синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. З 01 лютого 2018 року і досі вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак через заміну замків не змогла пройти на територію монастиря. У розмові їй повідомили, що владика заборонив пускати її та сестер. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, у зв'язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
8. Рішенням від 24 вересня 2021 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області відмовив у задоволенні вимог позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та частково задовольнив вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 .
Суд зобов'язав РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення.
У задоволенні інших вимог зустрічного позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на цей час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об'єктивної можливості безперешкодного доступу до нього у зв'язку зі зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням.
9. Постановою від 13 квітня 2022 року Тернопільський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», скасував рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року, провадження у справі за позовом РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та за зустрічним позовом ОСОБА_1 закрив.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо визначення «житла» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція) дозволяє зробити висновок, що до концепції «житла» не віднесено монастирські приміщення, призначені для культових потреб, та/або келію в монастирі.
Суд першої інстанції хибно визначив характер спірних правовідносин та не врахував коло учасників цих відносин, а також залишив поза увагою те, що питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.
Апеляційний суд виснував, що спір виник між суб'єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом канонів Східних церков (далі - ККСЦ), а не актами цивільного законодавства. Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, ККСЦ. Отже, вирішення цього спору по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України від 23 квітня 1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійних організацій» (далі - Закон № 987-XII).
10. Постановою від 12 червня 2023 року Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасувала постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року, справу направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, потрібно збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.
Суд касаційної інстанції вважав, що келія є житлом у розумінні статті 8 Конвенції, а тому спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим в будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
11. Під час нового розгляду ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від первісного позову в цій справі, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині первісного позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» визнав нечинним, провадження у справі в цій частині закрив.
12. Розпорядженням від 01 листопада 2023 року № 7 Тернопільський апеляційний суд передав справу на розгляд до Хмельницького апеляційного суду у зв'язку з неможливістю утворити склад суду для судового розгляду цієї справи у Тернопільському апеляційному суді.
13. Постановою від 18 грудня 2023 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині задоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_1 - без змін.
Суд апеляційної інстанції, який погодився із висновками суду першої інстанції, зазначив, що позивачка за зустрічним позовом має реєстрацію місця проживання у спірному приміщенні й не визнана такою, що втратила право на користування цим житлом. Непроживання ОСОБА_1 у цьому житлі обумовлене відсутністю безперешкодного доступу до нього у зв'язку зі зміною замків та ненаданням уповноваженими власником особами їй дозволу на проживання, що свідчить про наявність перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням.
Апеляційний суд констатував, що оскільки ОСОБА_1 протягом тривалого часу проживала в спірному приміщенні, то її право на проживання як особи, місце проживання якої зареєстроване у ньому, в межах цих правовідносин мають перевагу над правом власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», адже втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Додатково суд апеляційної інстанції виснував, що цей спір не є втручанням держави у внутрішні організаційні справи релігійної організації та ці правовідносини не регулюються нормами Закону № 987-XII і внутрішніми актами релігійної організації.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
14. Суди встановили, що РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є юридичною особою, код ЄДРПОУ 24620256, засновник - Релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ», що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
15. Державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастиря Святого Теодора Студита на РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» проведено 11 жовтня 2017 року.
16. Відповідно до статуту РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від 19 червня 2017 року, який прийнято рішенням загальної ради монастиря Святого Теодора Студита, зареєстрованого в Міністерстві культури України згідно з наказом від 31 серпня 2017 року № 835, РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно з правилами східного чернецтва.
17. Згідно з додатком до рішення від 08 липня 1999 року № 133 Великобірківська селищна рада Тернопільського району Тернопільської області передала безоплатно монастирю Святого Теодора Студита нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, для культових потреб монастиря.
18. Відповідно до свідоцтва про право власності на будівлі від 14 вересня 1999 року, виданого Великобірківською селищною радою Тернопільського району Тернопільської області, цілий об'єкт на АДРЕСА_1 на праві колективної власності належить монастирю Святого Теодора Студита та складається з будівлі монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожежної водойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37, та на другому поверсі, позначені цифрами 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня. У житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келії, позначені цифрами 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна.
19. Згідно з будинковою книгою прописки громадян, що мешкають у будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 у цьому будинку зареєстровано з 01 червня 2011 року.
20. Єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії своєю грамотою в 2004 році благословив заснований отцем Ігуменом Свято-Теодорівського монастиря ОСОБА_10 в смт Великі Бірки жіночий монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії.
21. Декретом від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ постановив закрити монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області, та всі залежні монастирі. Доручено сестрі ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) управляти майном і справами монастиря до моменту заснування нового монастиря.
22. Згідно з протоколом від 06 травня 2017 року № 6/2017 монахиня сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_1 , взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.
23. Листом від 09 травня 2017 року № 2017/27а сестра ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському високопреосвященному кир Василію Семенюку, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували її і багато речей робили з власної волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені, а 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.
24. ОСОБА_1 разом з іншими сестрами 04 вересня 2017 року направили звернення № 6/2017 до синоду Єпископів УГКЦ, в якому висловлювали незгоду з діями високопреосвященного кир ОСОБА_3 , архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського, якими він іменував ігуменею сестру ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) без попереднього вибору.
25. Також ОСОБА_1 разом з іншими сестрами зверталася до владики ОСОБА_5 , протосинкела Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, з листом від 12 жовтня 2017 року № 12/2017, в якому повідомила, що вони не бажали жити у постійному з'ясуванні стосунків з незаконно призначеною ігуменею, коли за кожної нагоди їх звинувачували у непослусі, скаржилися на значний психологічний тиск у монастирі та ставлення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.
26. Декретом від 04 червня 2020 року № 165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 повідомив сестрам Святоблаговіщенської монашої спільноти, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту в смт Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області.
27. Листом від 20 серпня 2020 року № 237/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 звернувся до монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), у якому надав їй канонічне попередження на один місяць про те, що якщо вона не змінить поведінки, буде звільнена з монашого стану.
28. Декретом від 22 жовтня 2020 року № 459/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_3 постановив звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які із цього випливають, монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), члена колишнього монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці, який канонічно скасований декретом Блаженнішого патріарха Святослава від 27 квітня 2017 року.
29. Відповідно до акта-опитування від 04 вересня 2020 року та довідки виконавчого комітету Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 07 вересня 2020 року № 955 ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу не проживає за місцем реєстрації.
30. Відповідно до заяви ОСОБА_8 від 28 серпня 2020 року, поданої до Тернопільського районного відділення поліції Тернопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Тернопільській області
(далі - Тернопільське відділення поліції), яку підписала і ОСОБА_1 , сестри зазначали, що вони зареєстровані у спірному будинку. Приїхавши до будинку, вони намагалися відкрити браму своїм ключем, однак виявили, що замки змінені. ОСОБА_2 їх не впустила і заявила, що вимушена зателефонувати владиці ОСОБА_3 , повідомила, що надасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде.
31. Листом від 24 вересня 2020 року № 7164/115/5 Тернопільське відділення поліції повідомило ОСОБА_8 про те, що її звернення щодо примусового вселення розглянуто, та рекомендувало звернутися до суду.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
32. РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» 16 січня 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 грудня 2023 року, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог зустрічного позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
33. Заявник зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження судових рішень визначив те, що:
1) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 13 жовтня 2020 року
у справі № 447/455/17;
2) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правового висновку, сформульованого Верховним Судом у постанові від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19, за змістом якого власне реєстрація в певному місці проживання не дає особі права на користування певним житлом, якщо особа не проживала в ньому та втратила або не набула статусу члена сім'ї власника цього житла;
3) є потреба у відступі від правового висновку Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постанові від 12 червня 2023 року в цій же справі, відповідно до якого спір з приводу права користування житловим приміщенням, розташованим у будівлі, належній на праві власності релігійній організації, що виник між цією релігійною організацією та фізичною особою, підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України, оскільки заявник вважає, що існує правило автономії релігійних громад і цей спір підпадає під дію канонічного права, а не позитивного.
34. Заявник наголосив, що апеляційний суд не взяв до уваги ту обставину, що на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 не надала жодного доказу наявності у неї самостійного права користуватись спірною келією. За заявою власника приміщення ще 14 грудня 2023 року ОСОБА_1 була знята з реєстрації місця проживання, проте апеляційний суд цій обставині належної оцінки не надав.
35. Зауважив, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин норми статей 319, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо захисту права власності та не врахував те, що не було цивільно-правових підстав для перебування та користування ОСОБА_1 спірною келією у монастирі. Підстави її перебування у келії монастиря були винятково церковно-канонічні та пов'язані саме з її перебуванням у монастирі як члена чернечого інституту монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці смт Великі Бірки. Вважав, що церковно-канонічні підстави перебування члена чернечого інституту в певному монастирі не мають нічого спільного з передбаченими законодавством України підставами для набуття цивільного права користування об'єктом нерухомості, а рішення місцевого суду, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, є нічим іншим, як втручанням сторонніх осіб у життя монастиря, його внутрішню дисципліну.
36. На думку заявника, з урахуванням практики ЄСПЛ можна стверджувати, що у розумінні статті 8 Конвенції келія в монастирі може вважатися житлом лише для особи, яка на відповідних підставах канонічного права є членом монашої спільноти, проте ОСОБА_1 не є такою.
37. Також звертав увагу на обставину належності ОСОБА_1 прав на частку у праві власності на квартиру загальною площею 61,50 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , а тому вважав її вимоги суперечливими, а ухвалені у справі судові рішення такими, що прийняті з недотриманням балансу між захистом права позивачки за зустрічним позовом (колишньої монахині) та відповідача (релігійної організації).
38. Додатково у касаційній скарзі наведено доводи щодо існування підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивовані тим, що питання, порушене у цій справі, має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.
39. Заявник зазначив, що існує небезпека для сфери чернечого келійного життя України, оскільки наявна судова практика, за якою тривалий час перебування у монастирі (проживання особи у «житлі», незалежно від його правового режиму) особи, яка незаконно мешкає (без самостійного речового права користування та без цивільно-правових підстав), є підставою для набуття колишньою монахинею довічного права користування таким об'єктом, що повністю зневажає канонічні правила і нівелює чернечу практику.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
40. ОСОБА_1 04 березня 2024 року з використанням засобів поштового зв'язку направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», у якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення в частині задоволених вимог зустрічного позову залишити без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
41. Ухвалою від 05 лютого 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ»та витребував матеріали цієї справи із суду першої інстанції, а ухвалою від 08 січня 2025 року призначив її до судового розгляду.
42. Ухвалою від 05 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 403 ЦПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо визначення норм (канонічного чи національного права), якими повинно регулюватися питання права на проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, і відповідно щодо визначення суду (національного чи церковного), який має вирішувати це питання.
43. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 березня 2025 року справу № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25) призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О.
44. Ухвалою від 19 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду залишила без задоволення заяву про самовідвід судді Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О.
45. Ухвалою від 02 квітня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу та призначила її до розгляду.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
46. Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині вирішення судами зустрічного позову ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, оскільки ухвалою від 10 жовтня 2023 року Тернопільський апеляційний суд прийняв відмову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» від первісного позову в цій справі, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 вересня 2021 року в частині первісного позову РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням визнав нечинним, провадження у справі в цій частині закрив.
Суть процесуального питання, яке постало перед Великою Палатою Верховного Суду
47. Спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування колишньою монахинею приміщенням (келією), яке належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».
48. Велика Палата Верховного Суду повинна вирішити питання визначення юрисдикції національного суду у спорі щодо питань, які принаймні одна зі сторін вважає внутрішньоцерковними.
49. Статтею 35 Конституції України гарантовано, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.
50. Такий же принцип передбачений і в статті 5 Закону № 987-XII, відповідно до якої церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
51. Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності (стаття 18 Закону № 987-XII).
52. Для встановлення юрисдикційної належності цієї справи потрібно визначити, чи регулюються відносини усередині релігійної організації з приводу використання приміщення келії національним законодавством, а також чи є келія монастиря житлом у розумінні національного законодавства України, зокрема статті 379 ЦК України, та статті 8 Конвенції.
53. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
54. Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
55. Внутрішні настанови діяльності УГКЦ врегульовані ККСЦ, Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського уставу. Цими нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов'язків ченців як членів монашої спільноти, зокрема й з приводу користування майном монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану.
56. Відповідно до параграфа 1 канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
57. До чернечого інституту приписується як священнослужитель член цього інституту після довічних обітів на підставі дияконського свячення, а священнослужитель, уже приписаний до якоїсь єпархії, на підставі довічної професії (канон 428 ККСЦ).
58. Згідно з каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на подобу чернечих набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.
59. У пункті 187 розділу ІІ «Келійне правило» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ зазначено, що келія - це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
60. Розділ ІІІ «Перебування у келії» частини IV «Монаше діяння» Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦвизначає правила перебування у келії, за якими кожному монахові, по можливості, виділяється келія, що служить як молитовня, в якій монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням ігумена або духівника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.
61. Відповідно до канону 495 ККСЦ член, який після складення професії, незаконно залишив монастир, повинен невідкладно вернутися у монастир. Настоятелі повинні його старанно розшукувати і, якщо він повернеться під впливом справжнього розкаяння, прийняти. У протилежному випадку його потрібно покарати згідно з приписами права або навіть відпустити.
62. Канон 917 ККСЦ передбачає, що постійне або тимчасове місце проживання втрачається через вибуття з місця з наміром не повернутися, з дотриманням приписів канонів 913 і 915.
63. Тож питання, яке постало перед Великою Палатою Верховного Суду, полягає у визначенні тих норм (канонічного чи національного права), якими повинно регулюватися проживання в монастирі особи, яка належить (належала) до чернечого стану, а отже, й у визначенні суду (національного чи церковного), який має вирішувати спори між згаданими особами.
Щодо існування підстав звернення до ЄСПЛ стосовно надання консультативного висновку
64. Україна як держава-учасниця Конвенції 20 червня 2014 року підписала Протокол № 16 до Конвенції. 05 жовтня 2017 року цей Протокол ратифіковано Законом України № 2156-VIII «Про ратифікацію Протоколів № 15 та № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Закон № 2156-VIII).
01 серпня 2018 року зазначений Протокол набрав чинності для України.
65. Відповідно до статті 1 Протоколу № 16 до Конвенції вищі судові установи Високої Договірної Сторони, як визначено відповідно до статті 10, можуть звертатися до Суду щодо надання консультативних висновків з принципових питань, які стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, визначених Конвенцією або протоколами до неї.
Суд та судова установа, яка звертається із запитом, може отримати консультативний висновок лише у тому разі, якщо справа перебуває у його провадженні.
Суд та судова установа, яка звертається із запитом, зазначає причини свого запиту і надає інформацію щодо відповідних юридичних та фактичних обставин справи, яка перебуває у провадженні.
66. Отже, статтею 1 Протоколу № 16 до Конвенції передбачено право вищої судової установи звертатися до ЄСПЛ щодо надання консультативного висновку стосовно справи, яка перебуває у її провадженні.
67. Найвищою судовою установою в Україні, яка може звертатися до ЄСПЛ відповідно до Закону № 2156-VIII, визначено Верховний Суд.
68. Верховний Суд є найвищою судовою установою, яка може звертатися до ЄСПЛ і це звернення стосується справи, що перебуває на розгляді Верховного Суду.
69. Як зазначалося, у провадженні Великої Палати Верховного Суду перебуває цивільна справа № 607/15144/20 за позовом ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
70. Відповідно формальні підстави для звернення за консультативним висновком до ЄСПЛ дотримані.
71. Щодо існування матеріальних підстав звернення до ЄСПЛ, то стаття 1 Протоколу № 16 Конвенції визначає, що юрисдикція ЄСПЛ щодо надання консультативних висновків поширюється лише на принципові питання, які стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, визначених Конвенцією або протоколами до неї.
72. Згідно з пунктом 5 Керівних принципів щодо впровадження процедури надання консультативного висновку, встановленої Протоколом № 16 Конвенції (затверджені на Пленарному засіданні Суду 18 вересня 2017 року) на визначений суд чи судову установу покладено обов'язок застосовувати положення Конвенції та практику ЄСПЛ у справах, які такий суд чи судова установа розглядають, належним чином зважаючи на відповідні аргументи сторін. Може статися, що відповідні суд або судова установа дійдуть висновку, що, на їхню думку, справа, яка знаходиться на розгляді, порушує нове питання за Конвенцією, або що обставини справи унеможливлюють однозначне застосування практики ЄСПЛ, або що практика ЄСПЛ є суперечливою. За таких обставин відповідний суд (судова установа) має змогу скористатися можливістю подати запит про надання консультативного висновку.
73. Отже, згідно з рекомендаціями підставами звернення до ЄСПЛ відповідно до Протоколу № 16 до Конвенції можуть бути такі: 1) нове питання за Конвенцією; 2) обставини справи унеможливлюють однозначне застосування практики ЄСПЛ; 3) практика ЄСПЛ є суперечливою.
74. Під час розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду, крім іншого, здійснила аналіз практики ЄСПЛ, під час якого виявлено рішення, в яких ЄСПЛ mutatis mutandis вирішував схожі питання. Насамперед це стосується рішення Fernandez Martinez v. Spain від 12.06.2014 (№ 56030/07), а також рішень у справах: Lombardi Vallauri v. Italy від 20.10.2009 (№ 39128/05), Karoly Nagy v. Hungary від 14.09.2017 (№ 56665/09), Obst v. Germany від 23.09.2010 (№ 425/03), Schuth v. Germany від 23.09.2010 (№ 1620/03), Travas v. Croatia від 04.10.2016 (№ 75581/13), Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine від 28.02.2008 (№ 37878/02).
75. Зокрема, у пунктах 69, 123 рішення Fernandez Martinez v. Spain ЄСПЛ сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ. Як правило, право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яку дискрецію з боку держави. Проте, це не заперечує можливості та неодмінності судового контролю з боку держави за дотриманням прав осіб, гарантованих Конвенцією.
76. Відповідно, вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, потрібно збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання в інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним своїй меті.
77. Водночас у справі Fernandez Martinez v. Spain розглянуто питання прав релігійної організації та реалізації права на працю заявника. Національне законодавство Іспанії не виключає можливості перегляду судами рішення єпископа на предмет дотримання в ньому основних прав та громадянських свобод, тобто є допустимі межі свободи розсуду, які надані державі в згаданій справі.
78. Натомість у справі, яку розглядає Велика Палата Верховного Суду по суті, порушено питання балансу між правами релігійної організації та реалізацією житлових прав особи, а також правом на доступ до суду відповідно. До того ж за національним законодавством України діє принцип відокремленості церкви та релігійних організацій в Україні від держави, а також автономності у вирішенні внутрішніх питань.
79. У рішенні від 14 вересня 2017 року у справі Karoly Nagy v. Hungary (№ 56665/09) ЄСПЛ зробив висновки щодо того, чи порушили державні суди право заявника на доступ до правосуддя, припинивши провадження у справі з релігійним компонентом.
У згаданій справі встановлено, що заявник звернувся до національних судів з позовом до парафії про стягнення коштів за служіння пастором. Верховний Суд Угорщини скасував ухвалені по суті рішення судів першої й апеляційної інстанцій та припинив провадження у цивільній справі, зазначивши, що сторони встановили між собою відносини пастирського служіння, що регулюються церковним правом. Згідно з пунктом 15(1) Закону № IV від 1990 року про свободу совісті та віросповідання та про церкви, Церква є відокремленою від держави. Згідно з пунктом (2) жодний державний примус не може бути використаний для забезпечення дотримання внутрішніх законів та правил Церков. Спираючись на зазначені правила, Верховний Суд Угорщини виснував, що заявник може подати позов на підставі церковного права до відповідних органів Реформатської Церкви. Той факт, що угода, укладена відповідно до церковного права, нагадує договірну угоду згідно з Цивільним кодексом, не передбачає юрисдикції держави або можливості виконання позову в судовому порядку у значенні статті 7 Цивільного кодексу (Угорщини).
Звертаючись до ЄСПЛ із заявою (№ 56665/09), ОСОБА_9 посилався на те, що відмова національних судів вирішити його позов порушила право на доступ до суду, передбачене статтею 6 Конвенції.
ЄСПЛ врахував внутрішнє законодавство держави та зауважив, що відповідно до статті 15(2) Закону про церкву 1990 року позови, що стосуються внутрішніх законів та правил церкви, не можуть бути задоволені державними органами. Також безперечним є те, що якщо національні суди встановлять, що поточний спір стосується церковної вимоги, яка не може бути задоволена національними органами, вони повинні припинити провадження відповідно до статті 130(1)f Цивільного процесуального кодексу. Тому головне питання, що виникло перед національними судами, стосувалося точного характеру стосунків заявника з Реформатською церквою (пункт 66 рішення).
У пунктах 69, 72 згаданого рішення ЄСПЛ звернув увагу на те, що замість того, щоб звернутися до церковних судів зі своїми грошовими вимогами, після звільнення з пастирської служби заявник спочатку порушив трудовий позов, а надалі звернувся до цивільних судів. ЄСПЛ зазначив, що у справі заявника всі національні суди - тобто суд з трудових спорів, цивільний суд та Верховний Суд - після детального розгляду питання юрисдикції державних судів та права доступу до суду осіб, які перебувають на церковній службі, припинили провадження, постановивши, що позов заявника не може бути розглянутий у національних судах, оскільки його пастирське служіння та лист про призначення, на якому воно ґрунтувалося, регулювалися церковним правом, а не державним законодавством. Такі висновки національних судів, на переконання ЄСПЛ, не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими, тому стаття 6 Конвенції не застосовується до фактів цієї справи, а заява є неприйнятною.
80. Втім, як зазначено вище, у справі, яку розглядає Велика Палата Верховного Суду, порушено не лише питання права на доступ до суду, а й баланс між цим правом і правами релігійної організації та реалізацією житлових прав особи.
81. Відповідно обставини національної справи мають істотні відмінності від обставин справ Fernandez Martinez v. Spain, Karoly Nagy v. Hungary,а також від інших справ, які перебували на розгляді ЄСПЛ.
82. Такі відмінності, на думку Великої Палати Верховного Суду, унеможливлюють однозначне застосування практики ЄСПЛ.
83. Тож у цій справі постали принципові питання в розумінні Протоколу № 16 до Конвенції, які стосуються спільного тлумачення або застосування прав і свобод, визначених цією Конвенцією, а саме статей 6 (право на доступ до суду у спорах з релігійним елементом); 8 (право на повагу до приватного житла: право особи користуватися приміщенням монастиря); 9 (автономія релігійних організацій).
84. З огляду на викладене, а також беручи до уваги здійснений аналіз практики ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що у цій справі підставами для звернення можуть вважатись як нове питання за Конвенцією, так і та підстава, згідно з якою обставини справи унеможливлюють однозначне застосування практики ЄСПЛ.
85. Отже, є достатні правові підстави для звернення за консультативним висновком до ЄСПЛ.
Загальні висновки
86. Ураховуючи наведене та керуючись статтею 1 Протоколу № 16 до Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за неодмінне звернутися до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку стосовно застосування статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції під час розгляду питань, чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції, а також чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.
87. З метою дотримання розумних строків розгляду справи Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання про наявність підстав для зупинення провадження у справі до моменту отримання відповіді ЄСПЛ на звернення щодо надання консультативного висновку.
Керуючись статтею 1 Протоколу № 16 до Конвенції, Велика Палата Верховного Суду
Звернутися до Європейського суду з прав людини з приводу надання консультативного висновку у справі № 607/15144/20 (провадження № 14-29цс25) за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням у контексті статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно того:
- чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод;
- чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації.
Зупинити провадження у справі до отримання відповіді Європейського суду з прав людини на звернення Верховного Суду з приводу надання консультативного висновку.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. О. Погрібний
Судді: О. О. Банасько С. Ю. Мартєв
О. Л. Булейко К. М. Пільков
І. А. Воробйова Н. С. Стефанів
О. А. Губська Т. Г. Стрелець
А. А. Ємець О. В. Ступак
В. В. Король І. В. Ткач
С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич
О. В. Кривенда Є. А. Усенко
М. В. Мазур Н. В. Шевцова