15 липня 2025 року м. ПолтаваСправа № 640/10610/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Чеснокової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
15.04.2021 позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просить суд стягнути з відповідача на його користь суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі 35960,47 грн. та середній заробіток за час затримки виплати вихідної допомоги.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 21.12.2019 №2149ц його звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах першого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24.12.2019. За доводами позивача, у день звільнення Генеральною прокуратурою України, яка з 23.12.2019 є Офісом Генерального прокурора, не проведено з ним розрахунок при звільненні відповідно до вимог статті 44 Кодексу законів про працю України, а саме, йому не виплачена вихідна допомога в розмірі середньомісячного заробітку. Позивач вважає свої права порушеними, тому звернувся до суду з цим позовом.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.05.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
13.07.2021 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував. Свою позицію мотивував тим, що для звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" важливим є не юридичний факт ліквідації, реорганізації органу прокуратури чи скорочення кількості прокурорів, а один з юридичних фактів, передбачених у пункті 19 "Прикінцевих і перехідних положень" Закону №113-ІХ. Саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту "Прикінцевих і перехідних положень" Закону №113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру", що є таким самим юридичним актом як і рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації. Таким чином, чітко визначеним нормою закону юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" у даному випадку є не завершення процесу ліквідації чи реорганізації органу прокуратури скорочення чисельності прокурорів орану прокуратури, а виключно настання події - неподання заяви встановленої форми про намір пройти атестацію. Відтак, з дня набрання чинності Законом №113-ІХ, а саме з 25.09.2019, саме Закон №113-ІХ, а не КЗпП України поширюється на правовідносини між ОСОБА_1 та Офісом Генерального прокурора. Ні Законом №113-ІХ, ні Законом України "Про прокуратуру" не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
У відповіді на відзив на позовну заяву позивач наполягав на задоволенні його позовних вимог, посилаючись на те, що відповідачем пропущений п'ятнадцятиденний термін на подання відзиву. Крім того, у відзиві відповідач безпідставно вказує на звільнення позивача з посади у зв'язку із неподанням ним заяви встановленої форми про намір пройти атестацію і цей начебто факт є наслідком його вільного волевиявлення. Проте вказані відповідачем відомості є завідомо неправдивими, оскільки позивач подавав відповідну заяву, ба більше він успішно пройшов два етапи атестації. Водночас, відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом №1697-VІІ не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. При цьому, частиною п'ятою статті 51 Закону №1697-VІІ та частиною 4 статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Отже, вимога про стягнення вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку є обґрунтованою. Поряд з цим, ОСОБА_1 з моменту звільнення є інвалідом 2 групи, соціально не захищеною особою і невиплата йму зазначеної вихідної допомоги до цього часу не тільки завдала йому значних матеріальних втрат але і фізичних та психологічних пов'язаних з такою відвертою несправедливістю, перешкодами у своєчасному придбанні ліків, оплатою реабілітації тощо.
На виконання Закону України "Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, Київським окружним адміністративним судом направлено адміністративну справу №640/10610/21 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язати вчинити дії до Полтавського окружного адміністративного суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.02.2025 дана справа передана на розгляд судді Чеснокової А.О.
Ухвалою від 28.02.2025 адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язати вчинити дії прийнято до провадження. Розгляд справи вирішено розпочати спочатку та здійснювати його за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у порядку письмового провадження).
Копія ухвали про прийняття справи до розгляду доставлена представнику позивача та відповідачу до їх електронних кабінетів у системі "Електронний суд", що підтверджується довідками про доставку електронних листів.
Відповідно до частини 5 статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, судом встановлено наступне.
Позивач працював в органах прокуратури України з 04.02.2002, що вбачається із записів його трудової книжки та не заперечується сторонами.
Наказом Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 21.12.2019 №2149ц позивача звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах першого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України "Про прокуратуру" з 24.12.2019.
При цьому, в наказі зазначено про необхідність Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
За доводами позивача, при проведенні розрахунку з ним, при звільненні з посади відповідачем не виплачена йому вихідна допомога.
Такі обставини не заперечуються відповідачем та підтверджуються відомостями з розрахункового листа ОСОБА_1 за грудень 2019 року.
Позивач звертався до правонаступника Генеральної прокуратури України - Офісу Генерального прокурора із запитом на отримання публічної інформації щодо вжиття заходів по проведенню повного розрахунку з позивачем при звільненні, а саме, щодо вжиття заходів по виплаті йому вихідної допомоги при звільненні.
Листом Офісу Генерального прокурора від 24.03.2021 №27/3-1098ВИХ-21 повідомлено позивача про те, що при звільненні з Генеральної прокуратури України 24.12.2019 виплату вихідної допомоги йому не здійснено, оскільки правові підстави для її нарахування відсутні.
Позивач вважає свої права порушеними, оскільки, за його доводами, він має право на виплату йому вихідної допомоги при звільненні, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів визначаються Законом України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі за текстом - Закон №1697-VII), який набрав чинності 15.07.2015.
Статтею 51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини 1 цієї статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19.09.2019 №113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом №113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме:
статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус";
статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус";
частину дев'яту статті 252 після слів "дисциплінарної відповідальності та звільнення" доповнено словами і цифрами "а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу".
Водночас, Законом №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07.05.2002 №8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України зазначив, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.
З огляду на неврегулювання приписами Закону №1697-VII питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури застосуванню підлягають приписи КЗпП України.
Відповідно до статті 1 КЗпП України він регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Статтею 40 КЗпП України визначено порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, серед іншого, у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною 4 статті 40 КЗпП України визначено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
При цьому, як зазначено вище, Законом №113-ІХ доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п'ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України, якою визначено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Після набрання чинності Законом №113-ІХ Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію з приводу стягнення вихідної допомоги на підставі статті 44 КЗпП у спорах, які виникали у зв'язку зі звільненням осіб з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону №1697-VII.
Так, у постановах від 23.12.2020 у справі №560/3971/19, від 21.01.2021 у справі №260/1890/19, від 27.01.2021 у справі №380/1662/20, від 11.02.2021 у справі №420/4115/20, від 18.02.2021 у справі №640/23379/19, від 25.02.2021 у справі №640/8451/20, від 31.03.2021 у справі №640/25354/19, від 21.10.2021 у справі №380/5278/20, від 20.04.2022 у справі №280/3370/21, від 08.06.2023 у справі №580/1267/21, від 08.02.2024 у справі №520/4500/21 та інших Верховний Суд, з-поміж іншого, зазначив що частиною п'ятою статті 51 Закону №1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Отож, Верховний Суд у вказаних справах вказував про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів статті 44 КЗпП України та виплату вихідної допомоги у разі звільнення позивачів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.03.2025 у справі №640/6370/20.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, позивач на день звільнення з органів прокуратури - 24.12.2019, набув право на виплату вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України, оскільки його звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури). Саме в день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку.
При звільненні позивачу така допомога не була виплачена, що підтверджується розрахунковим листом за грудень 2019 року у розрізі складових (видів) заробітної плати.
Установивши право позивача на виплату йому вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку, суд повинен визначити розмір такої виплати відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, виходячи із виплат за 2 останні календарні місяці роботи, що передували звільненню.
Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі №560/2807/20.
Так, середній заробіток працівника згідно з частиною 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" обраховується за правилами, визначеними у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі за текстом - Порядок № 100).
Згідно з пунктом 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 5 Порядку № 100 встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Згідно із абзацом першим пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з наявною у матеріалах справи довідкою Офісу Генерального прокурора від 25.03.2021 №21-252зп, середньоденна заробітна плата позивача за жовтень-листопад 2019 року становила 1672,58 грн ((21122,34 грн + 35745,49 грн) / 34 дні), а сума середньомісячної заробітної плати складала 35960,47 (1672,58 грн х 21,5 (середня планова кількість робочих днів за жовтень-листопад 2019 року)).
Водночас, суд зазначає, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15.02.2019 у справі №826/6583/14, від 18.04.2019 у справі №812/2/16 та від 08.07.2019 у справі №809/4462/15.
Так, оскільки відповідачем протиправно не виплачена позивачу вихідна допомога в розмірі не менше середнього місячного заробітку, наявні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги в розмірі його середньомісячного заробітку, а саме 35960,47 грн (визначеної без віднімання сум податків та зборів).
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, суд зазначає наступне.
За частиною 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Як встановлено судом у день звільнення позивача - 24.12.2019, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме, не здійснено виплату спірної вихідної допомоги при звільненні.
У зв'язку з чим у відповідача виник обов'язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 у справі №825/598/17.
При цьому, суд звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06.02.2020 у справі №806/305/17.
Крім того, у постанові від 15.09.2015 у справі №21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Суд також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України у Рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було здійснено виплату позивачу спірної вихідної допомоги.
У той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20.05.2020).
Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
Таким чином, суд, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про часткове задоволення позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат зі сплати судового збору, то суд не вбачає підстав для вирішення вказаного питання, оскільки позивачем при зверненні до суду з цим позовом, судовий збір за подання позовної заяви не сплачувався.
Разом з тим, у спірному випадку адвокат Дем'янюк Р.А. заявив до відшкодування витрати позивача на професійну правничу допомогу, що оцінені ним у сумі 3000,00 грн.
Питання, що стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у силу положень якої за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Крім того, як визначено частиною дев'ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Отже, документально підтверджені судові витрати належить компенсувати стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 у справі №815/4300/17, від 04.08.2020 у справі №810/3213/16.
На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу адвокатом у цій справі надані договір про надання правової допомоги від 24.06.2021 №1; додаткова угода до договору про надання правової допомоги від 24.06.2021; ордер про надання правничої (правової) допомоги серії АА №1121367; розрахунок №1 витрат надання професійної правничої допомоги адвоката від 25.07.2021; акт №1 виконаних робіт (про надання правничої допомоги) від 25.07.2021; квитанція АТ КБ "Приватбанк" від 27.07.2021 про сплату позивачем на користь адвоката коштів у сумі 3000,00 грн.
Дослідивши надані представником позивача документи, суд враховує, що вони підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу в сумі 3000,00 грн та, на переконання суду, є співмірними зі складністю справи та виконаною адвокатом роботою (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та значенням справи для сторін.
Відтак, суд доходить висновку про необхідність стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у цій справі у загальному розмірі 3000,00 грн.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , фактичне місце перебування: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у сумі 35960,47 грн (тридцять п'ять тисяч дев'ятсот шістдесят гривень сорок сім копійок).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн (три тисячі гривень нуль копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя А.О. Чеснокова