Україна
Донецький окружний адміністративний суд
01 липня 2025 року Справа№640/11701/22
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а, код ЄДРПОУ 02894757), Державна судова адміністрація України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), треті особи - Державна судова адміністрація України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), Державна казначейська служба України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646), Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Апеляційного суду м. Києва, треті особи - Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва, в якому просила суд: 1) стягнути з Апеляційного суду міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 4420052,31 грн, моральну шкоду у сумі 274436,00 грн, та понесені судові витрати у сумі 210000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 19 липня 2021 року рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва у справі № 826/1986/17 було задоволено позов ОСОБА_1 : визнано протиправним та скасовано наказ Голови Апеляційного суду міста Києва від 30.12.2016 року № 583-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 »; визнано протиправною бездіяльність Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича щодо не зарахування ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді; зобов'язано Апеляційний суд міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича зарахувати ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді.
Позивач вважає, що має право на отримання компенсації за час вимушеного прогулу у розмірі 4420052,31 грн та моральної шкоди у розмірі 274436,00, у зв'язку із чим звернулась до суду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 серпня 2022 року було відкрито провадження у справі № 640/11701/22 за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду м. Києва, треті особи - Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України, Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 2 розділу II Закону України від 13 грудня 2022 року № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» справу № 640/11701/22 передано на розгляд Донецькому окружному адміністративному суду.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.04.2025 року зазначену справу було передано на розгляд судді Донецького окружного адміністративного суду Тарасенку І.М.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року, суддя Тарасенко І.М. прийняв справу № 640/968/22 до свого провадження та призначив її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник позивача 04 жовтня 2022 року уточнив позовні вимоги, просив суд: стягнути з Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Орлюка Д.Л. середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 у сумі 4693598,46 грн, моральну шкоду у сумі 274436,00 грн. та понесені судові витрати у сумі 210000,00 грн.
06 жовтня 2022 року, представник позивача уточнив позовні вимоги, просив: стягнути з Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Орлюка Д.Л. середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 у сумі 4420052,31 грн, моральну шкоду у сумі 274436,00 грн., понесені судові витрати у сумі 210000,00 грн. та зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити (профінансувати) необхідні кошти у встановленому порядку для здійснення виплати ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 10 квітня 2025 року, залучено до участі у справі у якості другого відповідача - Державну судову адміністрацію України.
Представник в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва надав суду відзив, в якому зазначив, що у постанові від 08.02.2022 року по справі № 755/12623/17 Верховний Суд зазначив, що вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника.
Позивача відраховано зі штату суддів наказом Голови Апеляційного суду міста Києва від 30.12.2016 року № 583-ОС на підставі Постанови Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1630-VII «Про звільнення судді».
Верховний Суд у справі № 815/5811/16 зазначає, що у відносинах між суддею та державою, роботодавцем є держава, а на голову суду покладається обов'язок оформити ці відносини та встановити початковий або кінцевий момент їх виникнення з призначенням, пов'язаних з цим, відповідних виплат.
До повноважень голови суду належить видання на підставі акта про звільнення судді з посади відповідного наказу. Тобто, в контексті спірних правовідносин повноваження голови суду обмежуються виданням наказу про відрахування судді, звільненого Верховною Радою України з посади судді.
Отже, представник в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва зазначає, що видання наказу про відрахування зі штату суду, є належною формою реалізації відповідним суб'єктом своїх владних управлінських функцій.
Представник в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва зазначає, що вина у діях Апеляційного суду міста Києва щодо звільнення судді відсутня, а отже і вимога до Апеляційного суду міста Києва щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не має правового обґрунтування.
Крім того, представником в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва зазначено, що розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу має обчислюватися до моменту поновлення позивача на роботі за рішенням суду - 19.07.2021 року.
Представник в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва також вказав на той факт, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача має складати 1712532,00 грн, оскільки для розрахунку середньоденної заробітної плати судді ОСОБА_1 за травень - червень 2016 року, згідно яких судді відпрацювала фактично 5 календарних днів, її суддівська винагорода склала - 7135,53 грн: з яких оклад 4197,37 грн та вислуга років 2938,16 грн, а отже 1200 робочих днів х 1427,11 грн = 1712532,00 грн.
Представником в.о. голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва також поставлено під сумнів обґрунтованість заяви позивача про моральну шкоду.
З огляду на викладене просив суд відмовити ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог.
Представник Державної судової адміністрації України надав суду відзив на позов ОСОБА_1 , в якому зазначив, що Позивач працювала на посаді судді Апеляційного суду міста Києва.
Представник відповідача 2 зазначив, що Державна судова адміністрація України не наділена правами роботодавця, визначених Кодексом законів про працю України стосовно суддів та не є роботодавцем для суддів в розумінні КЗпП України.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону № 1402-VIII ДСА України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.
Отже, розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня коштів є Апеляційний суд міста Києва.
Так, наказом Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва від 22.02.2022 року № 04-ОС «Про зарахування ОСОБА_1 » зараховано Позивача до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді, а відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності доручено здійснювати виплату суддівської винагороди.
Так 22.02.2022 року наказом № 05-ОС вже відраховано позивача зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва.
У даному випадку ДСА України не приймалось рішення ні про призначення на посаду, ні про звільнення з посади, ні про зарахування/відрахування зі штату суду позивача.
Відтак, на думку представника відповідача 2, ДСА України є неналежним відповідачем, тобто стороною, яка не має відповідати за пред'явленим позовом.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Розглянувши наявні заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, дослідивши докази, які наявні в матеріалах справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , 17.10.1989 року обрано суддею Жовтневого районного суду міста Києва.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 11.04.1995 року № 133/95-ВР ОСОБА_1 обрано суддею Київського міського суду.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 07.04.2005 року № 2534-ІV ОСОБА_1 обрано суддею Апеляційного суду міста Києва безстроково.
Постановою Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1630-VІІ «Про звільнення судді» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду міста Києва.
На підставі зазначеної постанови ВРУ наказом голови Апеляційного суду м. Києва від 30.12.2016 року № 583-ОС ОСОБА_1 відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва.
Рішенням Верховного суду від 18 листопада 2019 року у справі № 800/544/16, визнано протиправною та скасовано Постанову Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1630-VІІ «Про звільнення судді», яка слугувала підставою для видання наказу головою Апеляційного суду міста Києва від 30.12.2016 року № 583-ОС про відрахування позивача зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва.
Позивач подала Голові ліквідаційної комісії Орлюку Д.Л. заяви: про скасування наказу голови Апеляційного суду міста Києва від 30.12.2016 року № 583-ОС про відрахування зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва; про зарахування ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді.
Листом від 09.07.2020 року № 1610/0907-1/2020 у задоволенні заяв відмовлено з посиланням на відсутність правових підстав
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 липня 2021 року у справі № 826/1986/17: скасовано наказ Голови Апеляційного суду м. Києва від 30 грудня 2016 року № 583-ОС «Про відрахування ОСОБА_1 »; визнано протиправною бездіяльність Апеляційного суду міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича щодо не зарахування ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді; зобов'язано Апеляційний суд міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва Орлюка Дмитра Леонідовича зарахувати ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді.
Наказом Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва від 22.02.2022 року № 04-ОС «Про зарахування ОСОБА_1 » зараховано ОСОБА_1 до штату суддів Апеляційного суду міста Києва на посаду судді, а відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності доручено здійснювати виплату суддівської винагороди.
Наказом Голови ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва від 22.02.2022 року № 05-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 », ОСОБА_1 відраховано зі штату суддів Апеляційного суду міста Києва 22 лютого 2022 року відповідно до рішення Вищої ради правосуддя «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України» від 15 лютого 2022 року № 126/0/15-22.
З листа Ліквідаційної комісії Апеляційного суду міста Києва від 25.05.2022 року № 1/0801/2022, вбачається, що станом на 25 травня 2022 року Апеляційним судом міста Києва в особі Голови ліквідаційної комісії Орлюком Д.Л. на користь ОСОБА_1 не здійснювались виплати компенсації (заробітна плата за період вимушеного прогулу з 29 вересня 2016 року по 15 лютого 2022 року).
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці», у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Згідно з частиною 4 статті 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.
Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід'ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
У постанові Верховного Суду від 24.04.2020 року у справі № 815/5976/14 зазначено, що за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку.
Важливою ознакою, яка підтверджує опосередковано те, що виплата за вимушений прогул є заробітною платою, є те, що вона обчислюється саме у прив'язці до часу такого стану працівника, коли він вимушений був (не з його вини) не виконувати свою трудову функцію.
Вирішуючи безпосередньо позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII). Вказаний закон є спеціальним законом, який безпосереднього визначає організацію судової влади, у тому числі правовий статус судді.
Також, організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.10.2010 року № 2453-VI (далі - Закон № 2453-VI).
За загальним правилом при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Суд звертає увагу, що положення Закону № 1402-VIII не містять в собі правового механізму обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судді, а тому для здійснення розрахунку середнього заробітку час вимушеного прогулу слід застосовувати загальне законодавство, з урахуванням положень Законів № 1402-VIII, № 2453-VI.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), дія якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності (п. 2 Порядку № 100), а затверджений нею порядок застосовується в усіх випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (ст. 1 Порядку).
Судом встановлено, що позивач звільнена із займаної посади судді 29.09.2016 року (дата прийняття Верховною Радою України постанови про її звільнення), позовні вимоги про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу встановлено позивачем до 22.02.2022 року (дати зарахування до штату Апеляційного суду м. Києва).
Враховуючи наведене, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивачу слід обчислювати з 29.09.2016 року по 22.02.2022 року.
Статтею 27 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Постанова № 100 в редакції, чинній на час поновлення позивача на посаді з 10.04.2022), застосовується у випадках вимушеного прогулу та залучення працівників до виконання військових обов'язків.
При обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище у цьому пункті виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Відповідно до пункту 5 Постанови № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (абзац перший пункту 8 Постанови № 100).
Постановою Верховної Ради України від 29.09.2016 року № 1630-VІІ «Про звільнення судді» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду міста Києва.
Відтак, 2 календарними місяцями служби, що передують звільненню, є саме липень-серпень 2016 року.
Як вбачається з розрахункових листів позивача, в липні 2016 року їй було нараховано заробітну плату у розмірі 64747,94 грн, а в серпні 2016 року - 22354,36 грн.
Отже, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 1404,88 грн (64747,94 грн + 22354,36 грн. / 62 календарних дні), яку суд використовує для обрахунку.
Кількість робочих днів вимушеного прогулу позивача, на які поширюються вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 1351 день.
Суд зазначає, що отримання будь-яких інших доходів не впливає на суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу та Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 та у Постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 818/149/17 (провадження № К/9901/2536/17).
Таким чином, оскільки середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення складало 1404,88 грн, які слід помножити на 1351 робочий день (з 29.09.2016 року по 22.02.2022 року) вимушеного прогулу, що дорівнює 1897992,88 грн, ці кошти підлягають стягненню з Апеляційного суду м. Києва, оскільки розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня коштів є Апеляційний суд міста Києва.
Суд зазначає, що Державна судова адміністрація України не наділена правами роботодавця, визначених Кодексом законів про працю України стосовно суддів та не є роботодавцем для суддів в розумінні КЗпП України.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону № 1402-VIII ДСА України здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на її користь моральної шкоди у розмірі 274436,00 грн, суд зазначає наступне.
Так позивач у своєму позові вказану суму моральної шкоди обґрунтовує тим, що незаконне звільнення та незаконний запис підстав звільнення у її трудовій книжці унеможливив вільне працевлаштування за рівнем посади що відповідало б її професійному рівню судді та досвіду роботи.
Позивач вказує на те, що нею було втрачено звичайні соціальні зв'язки та професійна реалізація, внаслідок незаконних дій відповідача, а тому вона обґрунтовано має право на отримання морального відшкодування за затримку в розрахунку на 1349 робочих днів від дати незаконного звільнення до дати формального поновлення на роботі.
При розрахунку суми морального відшкодування, позивач вважає, що має право на відшкодування у розмірі мінімальної заробітної плати, розрахованої за законодавчо встановленим розміром заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може встановлюватися оплата за використану працівником місячну норму робіт (згідно КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», п. 5 ст. 38 Бюджетного кодексу України та Закону про Державний бюджет України на відповідний рік).
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов'язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 року у справі № 822/3180/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 90425178) та від 04.03.2020 року у справі № 815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).
При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 року у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Як вже було зазначено, позивач в обґрунтування вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди зазначив, що незаконне звільнення та незаконний запис підстав звільнення у її трудовій книжці унеможливив вільне працевлаштування за рівнем посади що відповідало б її професійному рівню судді та досвіду роботи.
Отже, на переконання суду не є достатнім лише тверджень позивача про завдання їй моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов'язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачами безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на допущення відповідачем протиправної бездіяльності, та без надання доказів завдання такою бездіяльністю втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.
Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов'язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння моральної шкоди поведінкою відповідача.
Суд також звертає увагу позивача на положення частини першої статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Засади змагальності покладають на позивача обов'язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачкою, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Згідно частин першої-третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду;
3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;
4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Приписами ст. 134 КАС України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Судом встановлено, що 01 лютого 2022 року між ОСОБА_1 та адвокатом Паламарчуком Дмитром Юрійовичем укладено угоду 01/02/2022 року надання правничої допомоги.
Розмір понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу складає 210000 (двісті десять тисяч) гривень 00 копійок та підтверджується Актом про надання послуг від 25 липня 2022 року та квитанцією № 25/07/22 від 25.07.2022 року про оплату адвокатських послуг згідно договору № 01/02/22 про надання правової допомоги адвоката від 01.02.2022 року.
Відповідно до практики Верховного Суду (постанова від 29.10.2020 року у справі № 686/5064/20), витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12.02.2020 року у справі № 648/1102/19 аналізувалися аналогічні положення ЦПК України, суд дійшов висновку, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
Відповідно до ст. 28 Правил адвокатської етики, схвалених Національною асоціацією адвокатів України 09.06.2017 року (далі - Правила адвокатської етики), формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту є гонорар. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду від 04.08.2020 року по справі № 810/3213/16.
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку про те, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Проте, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
За практикою Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 року, у справі Баришевський проти України, від 10.12.2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12.10.2006 у справі Двойних проти України, від 30.03.2004 року у справі Меріт проти України заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Вказаної позиції також дотримується й Перший апеляційний адміністративний суд, у своїх Постановах від 27 липня 2020 року у справі № 200/731/21-а та від 14.03.2023 року у справі № 200/3845/22.
Зокрема у Постанові Першого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2023 року у справі № 200/3845/22, колегія суддів зазначила «суд не зобов'язаний присуджувати стороні всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, - є неспівмірним.
Отже, виходячи з предмета та підстав позову, наявну судову практику в аналогічних спорах, обсяг виконаних безпосередньо адвокатом робіт, а також враховуючи те, що позивач по справі є професійним суддею, суд дійшов висновку, що справедливим та співмірним є зменшення розміру витрат на правничу допомогу до 10000,00 грн.
Такий розмір витрат є цілком обґрунтованим та пропорційним до предмета задоволеного позову».
У зв'язку із вищевикладеним, суд вважає за можливе частково задовольнити заяву представника ОСОБА_1 про стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн., що відповідає, на думку суду, складності справи.
Керуючись ст. ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а, код ЄДРПОУ 02894757), Державної судової адміністрації України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), треті особи - Державна судова адміністрація України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795), Державна казначейська служба України (юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646), Голова ліквідаційної комісії Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Стягнути з Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а, код ЄДРПОУ 02894757) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.09.2016 року по 22.02.2022 року у розмірі 1897992 (один мільйон вісімсот дев'яносто сім тисяч дев'ятсот дев'яносто дві) грн 88 коп.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Допустити негайне виконання рішення щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Апеляційного суду м. Києва (юридична адреса: 03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2а, код ЄДРПОУ 02894757) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 10000 (десять тисяч) грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко